... Немала частина успіху – бажання досягти його (Сенека) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 13.04.2017 - СЕКЦІЯ №1
Аналізуючи сучасні підходи до сутності правозастосовної діяльності, що склалися в юридичній науці, можна стверджувати, що єдиного однозначного розуміння не сформовано. В загальному значенні правозастосування розглядається як одна з форм реалізації права, разом із його дотриманням (додержанням), виконанням та використанням. Крім того, правореалізацію розглядають: 1) як процес – виокремлюючи певні стадії, етапи та строки такої діяльності; 2) як результат – говорячи про досягнення повної відповідності між вимогами норм права та наступними діями, що були фактично вчинені. Однак, для аналізу сутності правозастосування доцільно виходити з того, що реалізація права є процесом, пов’язаним з втіленням норм права в життя.
Необхідно погодитися з тими дослідниками, які при розгляді правозастосування не наводять власного визначення поняття, а наголошують, що більш важливим є виокремлення загальних та об’єктивних закономірностей та особливостей даного процесу, формулюючи їх в систему ознак [1, с. 338]. Такі погляди можна розділити на дві групи:
1. Підхід, який базується на дедуктивному методі сходження від загального до конкретного, при якому у відповідності до правил формальної логіки автори виявляють сутнісні ознаки і на основі їх об’єднання формулюють сутність та визначення поняття.
2. Застосовуючи метод сходження від конкретного до загального, на основі практичного досвіду, правозастосування описується як конкретне явище правової дійсності.
Вважаємо, що для повного та більш об’єктивного розуміння правозастосування доцільно враховувати обидва підходи у певному співвідношенні. Тобто, розглядаючи теоретичну площину даного явища, неприпустимо відкидати життєві обставини в яких це явище існує, враховуючи не лише закономірності, а й випадковості (правові колізії, прогалини, особливості). З іншого боку, уявлення про умови правової дійсності мають базуватися на теоретичних засадах, логічно продуманих та обґрунтованих, що дозволить не зводити правову думку до розбору казусів [1, с. 340].
Ключовими сутнісними ознаками правозастосування, що дозволяють відокремити його від інших форм реалізації права є:
1. Здійснюється державою в особі уповноважених органів та посадових осіб в межах їх компетенції.
2. Має примусовий характер.
3. Відповідальність держави у випадках неналежної правозастосовної діяльності.
4. Наявність правозастосовного акту, в якому в наказовому порядку:
– зазначається про існування конкретних суспільних відносин, які потребують правової оцінки;
– дається правова оцінка конкретним суспільним відносинам;
– проголошується (підтверджується, встановлюється, змінюється, припиняється) правовий статус конкретних суб’єктів права, що є однією з основних цілей правозастосовного процесу, спрямованого на впорядкування спірних суспільних відносин;
– визначається та закріплюється правова спрямованість подальшого розвитку конкретних суспільних відносин [1, с. 347].
Таким чином дані відносини піддаються правовому регулюванню на основі імперативного методу. А таке владно-розпорядче закріплення правового статусу є однією з основних цілей правозастосовного процесу, спрямованого на впорядкування спірних суспільних відносин.
5. Здійснюється в спеціальних суворо визначених процесуальним законом формах та у певній логічній послідовності.
Таким чином, на основі загальних ознак догматичну сутність правозастосування можна визначити як відповідальну діяльність держави по втіленню в життя норм права, що здійснюється в суворій відповідності до процесуально-правових вимог, у визначеній послідовності уповноваженими державними органами та посадовими особами в межах своєї компетенції, в результаті якої конкретні життєві відносини імперативно регулюються шляхом видання обов’язкового до виконання правозастосовного акта, в якому офіційно визначається та закріплюється певний юридичних факт, що впливає на статус конкретного суб’єкта права.
Однак, враховуючи той факт, що усвідомлено та якісно, без шкоди для себе та оточуючих, людина може застосовувати лише те, що розуміє та на основі володіння методикою його застосування, спробуємо визначити прагматичну сутність правозастосовної діяльності, тобто з погляду практичного досвіду суспільної діяльності [2]. 
Базовими твердженнями, на які необхідно спиратися при дослідженні проблем застосування права в практичній площині, визначимо наступні:
1. Право виникає на певному етапі розвитку суспільства, коли ритуали, табу, звичаї, традиції вже не могли в повній мірі забезпечити регуляцію поведінки людей, і виникла потреба в додатковому більш ефективному регуляторі суспільних відносин, які все більше ускладнювалися.
2. Право нерозривно пов’язано з державою, а саме з наявністю в ній апарату управління і примусу, на який воно спирається. Держава забезпечує загальнообов’язковість норм права та гарантує їх правильне втілення в життя всіма суб’єктами.
3. Для того, щоб при застосуванні норм права ними можна було ефективно користуватися, право має перебувати в системі. Саме упорядкованість та систематизація правил поведінки та юридичних норм дозволяють їм перебувати не в хаотичному нагромадженні, а в упорядкованій логічній взаємоузгодженості, що полегшує процес їх застосування.
Таким чином, визначимо наступні принципові положення прагматичного підходу (які можна розглядати як додаткові уточнення до формально-догматичного підходу) при дослідженні сутності правозастосування:
1. Правозастосування – специфічний вид юридичної практичної діяльності, здійснення якого покладено на чітко визначене коло уповноважених суб’єктів.
2. Суб’єкт правозастосування – фізична особа, як суб’єкт практичної юридичної діяльності, який відповідає встановленим вимогам, дотримання яких є необхідним для призначення на посаду в правозастосовному органі та наділений державно-владними повноваженнями по застосуванню права.
3. Правозастосовний орган – юридична особа та його підрозділи, як суб’єкт практичної юридичної діяльності, однією із основних функцій якого є правозастосовна діяльність, яка безпосередньо здійснюється уповноваженими службовцями (посадовцями) даного органу.
4. Правозастосування як процедура неможливе без інших форм реалізації права, на яких базується.
5. Правозастосування як конкретний результат діяльності суб’єктів неможливе без видання правозастосовного акту.
6. Усвідомлене та якісне застосування права, без шкоди для себе та оточуючих, можливе лише на основі розуміння суб’єктом правозастосування сутності самого права, розвинутої правосвідомості та правової культури.
 
Список використаних джерел:
1. Философия права. Курс лекций: в 2 т. Т. 2 / А.В. Аверин, И.А. Гобозов, А.Г. Гузнов [и др.]; отв. ред.: М.Н. Марченко. – Москва: Проспект, 2017. – 512 с.
2. Аверин А.В. Истина и судебная достоверность (Постановка проблемы). 2-е изд., доп. – СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2007. – 466 с. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Жовтень
ПнВтСрЧтПтСбНД
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція