... Не помиляється тільки той, хто нічого не робить (В. І. Ленін) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 13.04.2017 - СЕКЦІЯ №1
Взаємовпливи потреб (інтересів) людини, її прав і позитивного права супроводжують значну частину її життя. Саме вони задають ритм життя людини та й, суспільства загалом. Тому не дивно, що ця проблема здавна потрапляла у поле зору різних мислителів. 
Стосовно неї висловлювались, так чи інакше, різні філософи і правознавці античного часу (Платон, Арістотель), середньовіччя (Августин Блаженний, Фома Аквінський), й нового час (Ф. Бекон, Д. Дідро, П. Гольбах, І. Кант, Г.-В.-Ф. Геґель, Дж. Бентам, С. Мілль, Ф.Енгельс, Р. Ієрінг, Р. Паунд).
Новітня ж соціальна і правова філософія (з другої половини XX ст.) розвивається під знаком кризи класичного раціоналізму, яка позначилася і на вивченні взаємовпливів людських потреб, прав людини і позитивного права. 
З другої половини XX століття і до сьогодні проблема взаємовпливу людськи потреб, прав людини та позитивного права отримала активне осмислення, зокрема в українській та російській літературі (психологічній і філософській). Публікації, що з'явилися за останній час, демонструють неабияку різноманітність поглядів на зв’язок людських потреб з правами людини, а також позитивним правом. Разом з тим проглядаються і схожі позиції з цього питання, що дозволяє провести їх угруповання і виділити основні точки зору щодо взаємовпливів людських потреб, прав людини та позитивного права. 
Важливим є питання про сферу взаємовпливів людських потреб, прав людини та позитивного права. З цього питання склалося безліч точок зору. 
Серед вітчизняних правознавців, які займалися проблематикою потреб, слід згадати, зокрема, Р.О. Гаврилюк, Є.О. Романюк, П.М. Рабіновича, М.І. Козюбра і Н.М. Крестовську та А.Г. Матвєєву.
Р.О.Гаврилюк вважає, що право як антропосоціальний феномен є заснованим на свободі волевиявлення спосіб нормативного існування індивіда в соціумі по забезпеченню його особистих і суспільних потреб на засадах свободи, рівності і справедливості [1, c. 747].
Дуалістична природа людини (поєднання біологічного і соціального, індивідуального і суспільного), як вона зазначає, визначила і подвійний характер потреб людини як феномена соціального – приватні потреби і публічні потреби. Саме тому право індивіда і є розподільчим за своєю природою – з його допомогою виготовлений людиною продукт розщіпляється на дві майже ніколи не рівні між собою частини: одна призначена на задоволена приватних, особистих потреб індивіда, друга – його публічних потреб, співпадаючих з потребами інших індивідів.
Таким чином, підкреслює вона, з позицій антропосоціологічного підходу право можна визначити як природний спосіб розподілу соціумом виготовлених людиною суспільно-корисного продукту на дві нерівні частини, призначені для задоволення її приватних і публічних потреб [1, c. 751-752].
Є.О. Романюк є представником антропосоціокультурного підходу до пізнання позитивного права. Зазначений підхід виходить із засадничого постулату, що право є правом людини та виступає певним сегментом способу її співбуття з іншими, який має за мету забезпечення публічних потреб як відповідної людини зокрема, так і усіх інших членів соціуму в цілому [2, c. 8].
У вітчизняній літературі П.М. Рабінович першим у монографії увів терміно- поняття «потребовий підхід», поступово конкретизуючи його і застосовуючи його до виявлення сутності праворозуміння.
Потребовий підхід постулює ідею про те, що сутність соціальних явищ становлять ті корисні їх сторони, які можуть бути використані людиною та суспільством для задоволення їхніх потреб. Відтак, саме праворозуміння нині визначається автором як відображення у людській свідомості тих властивостей «правоявищ», які є корисними для задоволення потреб людини чи суспільства. 
Потребове розуміння права вирізняється з-поміж інших його різновидів за такими властивостями:1)передбачає виділення формальних і сутнісних характеристик права;2)не тільки розкриває сутність права (останню так чи інакше розкривають й інші різновиди праворозуміння), але й пояснює причини плюралізму праворозуміння та неможливості його подолання;3)має фундаментальний характер. Праворозуміння можна розглядати як процес редукції (пояснення певного явища, зокрема права, через інше явище). Будь-яка операція редукції не може тривати безкінечно, адже, врешті, вона, так би мовити, впирається в певне «атомарне», неподільне явище, яке вже не піддається жодній редукції (коли зведення до більш фундаментального явища є виключеним). У випадку з правом таким явищем з позиції потребового підходу є потреби людини.
Реалізація потребового підходу до розуміння сутності правових явищ вимагає наступних дій:1) слід осягнути загальне розуміння потреб різних суб’єктів суспільства, що вимагає, зокрема з’ясування співвідношення цих потреб з такими суміжними явищами, як інтереси, мотиви, цілі відповідних суб’єктів;2) необхідно виокремити основні різновиди таких потреб, зважаючи на їх певну класифікацію;3) мають бути здобуті змістовні знання стосовно потреб: а) загальносоціальних; б) групових; в)індивідуальних у тому суспільстві, де сформоване, функціонує та розвивається досліджуване правове явище;4) потрібно встановити: а) потреби яких саме суб’єктів (тобто чиї потреби — чи то окремих індивідів, чи то певних їх спільнот, об’єднань, чи то суспільства в цілому) задовольняє досліджуваний феномен; б) які ж саме види таких потреб він задовольняє;5) слід з’ясувати, чи здатний досліджуваний правовий феномен бути засобом, інструментом задоволення певних потреб, а якщо здатний, то якою мірою. Зокрема, з’ясувати, чи він є лише одним із таких засобів, чи ж єдиним засобом [3, c. 8-13].
Виходячи з такого підходу, П.М. Рабінович запропонував дефініцію прав людини як певних можливостей людини, котрі необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечені обов’язками інших суб’єктів [4, c. 18]. Тобто, ці можливості потрібні для того, щоби діяти певним чином або утриматися від дій у суспільстві задля задоволення своїх потреб. У цьому сенсі права людини опосередковують потреби їх носія відповідно до рівня розвитку, насамперед, того суспільства, в якому ці потреби сформувалися чи в якому означений суб’єкт має намір їх задовольнити. 
Згідно з поглядами Н.М. Крестовської та А.Г Матвєєвої, суспільство має такі основні потреби: у фізичному та соціальному відтворенні; у матеріальних засобах існування;в інформації про навколишній світ, людину, суспільство;у духовності;у безпеці суспільства і громадському порядку.
Відповідно до цих потреб, як підкреслюють автори, історично сформувалися такі соціальні інститути (соціальний інститут тлумачиться авторами як сукупність юридичних норм, що регулюють певний вид суспільних відносин): сім’ї – забезпечує відтворення та первинну соціалізацію індивідів; економіки – виробництво та / або присвоєння матеріальних благ, їх розподіл та перерозподіл. Інститут економіки включає всю сукупність виробничих зв’язків у суспільстві, формуючи його матеріальний базис; освіти і науки - отримання, накопичення та передачу інформації;інститут духовності – задовольняє потреби людей у вирішенні духовних проблем;інститут управління – забезпечує потребу суспільства у безпеці і громадському порядку [5, c. 44-45].
Автор розділу «Право і держава» підручника «Загальна теорія права» О.В. Цельєв зазначає, що як і у давні часи, потреба унормування цінностей, які сформувалися у суспільстві, регулювання відносин між людьми призвела до виникнення відповідних правових норм, так і в пізніші часи необхідність безпечного, стабільного, прогнозованого існування людини, забезпечення її зростаючих потреб сприяло створенню нових форм володарювання, управління, захисту суспільних відносин, які сприймалися людьми як корисні, бажані, справедливі та правові [6, c. 104].
Ця проблематика викликала інтерес і в російській літературі (А.Г. Здравомислов, М.В.Тараткевіч, Г.Т. Чернобель, Б.С. Галімов та Мусін, Н.А. Баринов). Г.Х Російський соціолог А.Г. Здравомислов (1928 – 2009) у книзі «Потреби. Інтереси. Цінності» (1986 р.) визначив політико-правову природу потреб та інтересів вільної особистості, яка полягає у тому, що « вони забезпечують оптимальний баланс у відносинах між особистістю і публічною владою, яка здійснює правотворчу діяльність» [7, c. 76].
«Людські потреби, – зазначав М.В. Тараткевіч, – на відміну від тваринної нужди не запрограмовані в генетичному коді, а формуються прижиттєво під впливом суспільного середовища, відносини у якому регулюються правом». [8, c. 50-51]. Оскільки позитивне право є обов’язковою частиною цивілізованого соціального ладу, то воно тісно пов’язане з потребами, можливість задоволення яких воно передбачає.
Чернобель Г.Т. у статті «Право как мера соціального блага» (2006 р.) припускав, що «центральний функціональний зміст права як нормативного регулятора полягає в його призначенні бути мірилом соціальних благ…» [9, c. 136]
Галімов Б.С. та Мусін Г.Х. у книзі «Биосоциосистема: опыт потребностного подхода» відзначали, що « потреба є сутнісною властивістю як «органічного, так і соціального світу» (2000 р.) [10, c. 32]. Дане твердження є дискусивним. 
Отже, з викладеного вище випливає, що потреба пов'язує людину з цивілізованим суспільством, яке регламентується правовими нормами
Дана проблематика досліджувалась також західними авторами. У гуманітарних науках констатовано, що в найбільш розвинутих західних країнах світу, сформувалось нове суспільство, дещо відмінне від індустріального суспільства початку XX ст., – суспільство масового споживання. Воно базується на демократичних формах вирішення гострих соціальних і політичних проблем, на масовій зайнятості населення, достатній оплаті праці і надійній системі соціального захисту населення. Деякі зарубіжні суспільствознавці стверджували, що такі особливості сучасного суспільства, які значною мірою забезпечувались через позитивно- правове регулювання, відображали загальні потреби його членів. Визначним представником таких поглядів був канадсько – американський економіст Дж.Гелбрейт (1908 – 2006) [11, c. 18].
У своїй книзі «Нове індустріальне суспільство» (1969 р.) він показав, що розвиток суспільства призводить до деперсоналізації потреб суспільства, де потреби окремих людей формуються. Більше того, стремління встановити панування над ринками пробуджує, призводить до встановлення форм впливу на споживача і формування його потреб відповідно до запитів виробництва. Неможливо встановити, вважав він, хто конкретно і заради яких інтересів впливає на формування потреб людей. Створюється видимість, що потреби формуються самі по собі- не людьми, а суспільними процесами, і тому можливі умови, за яких будуть формуватися не просто чужі для людини потреби, а навіть ті, які вступають у протиріччя з її життям, здоров’ям, і врешті решт здатні до виродження людства. Взаємодія позитивного права і потреб у його теорії полягала в розширеному державному впливі на суспільні процеси для досягнення безкризового і стабільного розвитку виробництва, тобто для задоволення виробничих потреб за посередництва норм позитивного права [11, c. 41].
Французький філософ, соціолог Е.Дюркгейм (1858 – 1917) у праці «О разделении общественного труда» (1900 р.) припускав, що виробники і споживачі товарів взаємодіють через потреби людей (важлива частина цих відносин опосередковується через укладення відповідних юридичних договорів). При світовому ринку ця взаємодія не є явною формою регулярного обміну потребами, звідки виходить перевиробництво і затоварення, а також банкрутство і кризи. Він вважав, що якщо людина здатна задовольнити свої потреби, то хоча форма взаємовпливу людей здійснюється, але на практиці людина задовольняє не ті потреби, які є у неї, а ті, на задоволення яких погоджується суспільство. Звідси виробництво товарів і людей ставиться в один ряд, і як товари, так і люди виробляються із всіма їх потребами. І якщо очевидно, що люди мають потреби, то виробництво хоч і не очевидно, але також розвивається через властиві йому потреби [12, c. 284-292]. Отже, можна зробити висновок, що, виходячи з його поглядів. потреби реалізуються за посередництвом договірних цивільно-правових відносин.
У літературі відзначається доктрина невід’ємних прав людини представники якої обґрунтовують права людини, виходячи з парадигми егалітаризму та справедливості, в основі якої лежить пояснення всіх прав людини як її моральних прав. У відповідності з філософсько-методологічними вимогами парадигми егалітаризму і справедливості підлягають необхідному захисту основні потреби людини, що забезпечують її буття як людини. Базисний характер цих потреб людини ніби зумовлює той факт, що у людини на цій підставі з’являється право на хоча б певний мінімум забезпечення її потреб, іншими словами право на право [13].
Відомий німецькі філософи Г. Ломанн та Ш. Госепат переконливо показали, що з наявності буттєвих потреб у людини її право на їх задоволення ще не можна обґрунтувати, тому що тільки з цього факту невідомо, хто повинен людині задовольнити ці потреби, якщо мислити в антропосоціокультурній парадигмі. Однак чи не найголовніше полягає в тому, що з чистого права вимоги людини щодо певної власної можливості і потреби її задоволення ще зовсім не слідує обов’язковість її адекватного сприйняття і задоволення іншими людьми [13].
Згідно з антропосоціокультурною теорією праворозуміння з позицій парадигми трансцендентального обміну благами між людьми, в такому обміні атрибутивно наявна буттєва необхідність та фактична неминучість. Цей обмін спричинюється двома атрибутивними умовами можливості людського світу, а саме буттєво сконструйованою атрибутивною націленістю людей на безперервну реалізацію ними власної автономної сутності та комунікативною солідарністю. Perpetum mobile цих одвічних устремлінь людей є їх потреби у благах та життєва необхідність їх задоволення [13].
Визначними представниками цієї теорії є О. Гьоффе, Р. Фербер, та А. Маслоу. О.Гьоффе зауважує, що навіть з посиланням на трансцендентальні потреби завдання легітимації права ще не може бути виконане повністю. Необхідно, зазначає він, показати, що існують суб’єктивні вимоги, іншими словами, суб’єктивні потреби визнання відповідних інтересів іншого [8]. Хоча людина, розмірковує він, потенційно суспільна істота « від природи», вона тим не менше повинна сама створити себе як таку, активувати затаєнні у собі потенційні суспільні якості, тому що суспільство виникає тільки із взаємного визнання одного іншим. У цій місії правам людини, згідно Гьоффе, належить своя, нічим не замінима роль: перед самоствердженням, резюмує він, необхідно потурбуватись про основоположні умови людського буття. «Той гнів та характерна пристрасть,- продовжує О. Гьоффе, – якими супроводжується протест проти порушення прав людини є справедливим саме тому, що, по-перше, мова іде про вроджені інтереси, визнання яких, по-друге, має характер вимоги». І одразу ж задається питанням: «на якій підставі я можу вимагати від інших визнання за собою безперечних інтересів». Відповідь на дане питання О. Гьоффе вбачає у кореляції, тобто дії, що може відбутися лише за умови дії у відповідь: права людини можуть бути легітимоване на засадах взаємності, тобто обміну [13].
Згідно з концепцією Р. Фербера, до процедур обґрунтування фундаментальних практичних принципів (чи фундаментальних норм) необхідно додати ще один виключно важливий аспект: «безпосереднє чи опосередковане врахування життєвих потреб інших людей» [13].
А. Маслоу називав дані потреби справжніми людськими потребами (без їх задоволення людина як вид неможлива в принципі, тим більше не можлива людина – особистість). Адже власні потреби індивіда діють на нього як природна необхідність, тому з їх вимогами він не може не рахуватися. Так відбувається символічний обмін свободи індивіда на його блага.
Частина цих благ (людських потреб) в принципі неподільні, як, наприклад, безпека людини, держава, соціальна інфраструктура тощо, а інша частина теоретично дискретна, проте насправді непосильна окремим індивідам (наприклад, екологічна безпека, інфекційна безпека тощо). Ті ж загальні блага, які тимчасово відносно могли б бути посильними окремим людям – освіта, охорона здоров’я та їм подібні – вимагали б від них для їх забезпечення надзвичайних зусиль у порівнянні з тим, якщо б ці потреби задовольнялись ними спільно з іншими. До того ж такі надзвичайні зусилля окремих індивідів по особистому забезпеченню загальних благ (спільних з іншим) швидко виснажили б їх ресурсні можливості та перетворили б цих індивідів у звичайних людей. Тобто, природа загальних благ така, що вони можуть бути ефективно і найбільш повно задоволені тільки спільними зусиллями людей, людським світом загалом.
Будучи умовами існування індивідів та збереження їх співтовариств, їх публічні потреби апріорі наділені якостями взаємних вимог, що базуються не на моральних уявленнях про справедливість, а на дуальній антропосоціокультурній природі людини як істоти, що органічно поєднує в собі біопсихологічне (індивідуальне) та антропосоціокультурне (суспільне) начала. Саме наявність незнищенних у парадигмальних межах людини як виду антропосоціокультурних трансцендентальних потреб та породжуваних ними взаємних вимог людини до людини, до різних видів людських спільнот, які не лише атрибутивно потребують задоволення, але й фактично породжують трансцендентальний обмін правом взаємних вимог та вимагають створення таких же взаємних можливостей їх задоволення і є основоположним доказом наявності у людини права на блага, іншими словами, вроджених людських прав [14].
Норвезький соціолог Йоган Галтунг (1930 р.) у розділі «Human Rights and Human Needs» книги «Human Rights in Another Key» описав загальний зв’язок між правами людини і потребами.
Права людини він розуміє як норми, які є між об’єктами, між нормою-відправником (С) і нормою-приймачем (Р). С очікує від Р, щоб Р зробила або не зробила певні речі, тобто С має вигляд дій, які є відкриті для Р у певних ситуаціях і підрозділяє цю область у регіони дій, що відповідно до С, є прописаними, загальними, чи забороняючими для Р.Р може не погодитись з таким поділом і може навіть не погодитись, що С має право співвідносити область дій для Р.
Щодо зв’язку між правами і потребами, то автор розглядає потреби як такі, що є розташовані всередині людської істоти, а права людини такими, що знаходяться між ними. На його думку, людські потреби є укоріненими у кожній особистості, а такою особистістю є та, яка відчуває такі потреби як голод, джерелом задоволення якої є їжа. Особистість є суб’єктом потреби, а джерело її задоволення – об’єктом. Він підкреслює, що групи і будь-які спільноти не мають потреб (тільки їх члени), але вони можуть боротися разом за права, оскільки їх члени мають такі самі потреби. Фактично, задоволення потреб має схожості з політичними процесами в загальному [15, с. 58].
Окрім цього, автор робить висновок, що у поточній ситуації є потреби, які мають аналоги прав, а є й також потреби, які не мають таких аналогів, що призводить до ідеї розширення концепції прав людини; існують права, що не мають аналогів потреб, що призводить до ідеї певних культурних і класових напрямків, що лежать в основі створення прав людини. Також зазначає, що одна ідентифікована потреба може бути задоволена (повністю або частково) через імплементацію кількох прав; одне право може бути інструментом до імплементації декількох потреб [15, c. 70].
Із усього вищесказаного можна зробити висновок, що:
– усі теорії потреб та їх взаємозв’язку з позитивним правом та правами людини другої половини XX століття та сьогодення зводяться до того, що потреби пов’язують людей із світом суспільних відносин, поза якими їхні потреби не можуть бути задоволені і більшість таких відносин врегульовуються позитивним правом, яке слугує засобом задоволення людських потреб;
– наявність потреб та породжуваних ними взаємних вимог людини до людини, до різних видів людських спільнот є основоположним доказом наявності у людини права на блага, іншими словами, вроджених людських прав.
– права людини є певними можливостями, потрібними для того, щоби діяти певним чином або утриматися від дій у суспільстві задля задоволення своїх потреб, а також гарантом основоположних умов людського буття.
 
Список використаних джерел:
1. Гаврилюк Р.А. Методологическая традиция доктрины естественного права: [монография] / Р.А. Гаврилюк. – Черновцы: Черновицкий нац. ун-т, 2012. – 788 с.
2. Романюк Є.О. Основні властивості права в контексті природно-правового та позитивістського праворозуміння [Текст]: автореферат... канд. юридичних наук, спец.: 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень / Є.О.Романюк – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, 2013. – 20 с.
3. Рабінович П.М. Социалистическое право как ценность / П.М. Рабинович. – Львов: Вища шк. Изд-во при Львов. ун-те, 1985. – 168 с.
4. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібник. – Вид. 10-е, доповнене / П.М. Рабінович. – Львів: Край, 2008. – 224 с.
5. Крестовська Н.М. Теоря держави і права: Підручник, практикум, тести / За ред. Н.М.Крестовської, Д.Г. Матвєєвої. – К.: Юрінком Інтер, 2015. – 584 с.
6. Козюбра М.І. Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред.. М.І. Козюбри. – К.: Ваіте, 2015. – 392 с.
7. Григор’єв В.А. Поляризація інтересів у системі публічної влади: конституційно-правові аспекти / В.А. Григор’єв // Часопис Київського університету права. – 2009. – №2. – С. 76-83.
8. Черников В.Г. Человек и его потребности. Курс лекцій. – Рыбинск: РГАТА, 2003. – 164 с.
9. Чернобель Г.Т. Право как мера соціального блага / Г.Т. Чернобель // Журнал российского права. 2006. – №6 (114). URL: http:http://www.izak.ru/181/
10. Галимов Б.С. Биосоциосистема: опыт по требностного подхода / Б.С. Галимов, Г.X.Мусин. – Уфа, 2000. – C. 32.
11. Гэлбоейт Дж. Новое индустриальное общество. – М., 1969. – 430 с.
12. Добреньков В.И. Тексты по социологии XIX-XX векав. Хрестоматия / В.И.Добреньков, Л.П. Беленкова. – Москва: «НАУКА», 1994. – 350 с.
13. Пацурківський П. Алгебра верховенства права або буттєвий устрій людського світу / П. Пацурківський, Р.А. Гаврилюк // Право України. – 2017. – №3. – С. 110-112.
14. Маслоу А.Г. Мотивация и личность / Абрахам Г. Маслоу: [пер.з анг. А.М.Татлыбаева]. – СПб: Евразия, 1999. – 479 с.
15. Johan Galtung. Human Rights in Another Key / Johan Galtung/ Printed and bound in Great Britain by Marston Book Servies limited.Oxford, 2004. – 450 p. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Жовтень
ПнВтСрЧтПтСбНД
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція