...Здібним заздрять, талановитим шкодять, геніальним лестять (М.Фадуль)...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №6
Реформування органів прокуратури, вдосконалення діяльності прокурора у кримінальному провадженні, позбавлення прокурора окремих повноважень у сфері нагляду за законністю, запровадження європейських стандартів прокурорської служби потребують врахування зарубіжного досвіду практичної реалізації прокурором своїх повноважень та забезпечення психологічного підґрунтя прокурорської діяльності. Сучасне вітчизняне нормативно-правове регулювання професійної діяльності прокурора не містить навіть жодного натяку на забезпечення психічного здоров’я прокурора, як запоруку його плідної професійної діяльності, що може бути однією із вагомих причин неможливості проведення повноцінного реформування органів прокуратури та виходу органів прокуратури України як єдиної системи на європейські стандарти діяльності.
Переважна більшість сучасних науковців сконцентрувало свою увагу на дослідженні професійної деформації юристів загалом. Дослідженню професійної діяльності прокурора з психологічної точки зору присвятили свої праці такі науковці, як О.Б. Поляков, І.О. Билиця, І.В. Недобор, А.О. Мельниченко, І.В. Озерський, Д.Є. Ліфашина, О.В. Кобець, О.Г. Яновська, М.В. Бриков, Л.Р. Грицаєнко, О.В. Синєокий та ін. Однак проблему професійного вигорання прокурора, який включений в широкий контекст правової системи суспільства, залишено поза увагою науковців, що обумовлює потребу у даному дослідженні.
Статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави [1].
Згідно із ст. 18 Закону України «Про прокуратуру», прокурор зобов’язаний неухильно додержуватися присяги прокурора, виявляти повагу до осіб під час здійснення своїх повноважень, діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, додержуватися правил прокурорської етики, зокрема не допускати поведінки, яка дискредитує його як представника прокуратури та може зашкодити авторитету прокуратури [1].
Виконання покладених на прокуратуру завдань потребує від її працівників високого професіоналізму, неупередженості, чесності, порядності та здатності протистояти намаганням неправомірного впливу на їхню службову діяльність. Саме такими є основні завдання, що ставить перед прокурорами Кодекс професійної етики та поведінки прокурорів, затверджений всеукраїнською конференцією прокурорів від 27.04.2017 (далі – Кодекс професійної етики та поведінки прокурорів) [2].
Своєрідність професійної діяльності прокурорів полягає в тому, що виконання ними посадових обов’язків здійснюється в межах правової регламентації, яка підпорядковує їх діяльність нормам закону, під пильною увагою суспільства в ситуаціях із непередбачуваним результатом, із значними психічними, інформаційними та інтелектуальними навантаженнями та ризиком, пов’язаним з підвищеною відповідальністю, спілкуванням з різноманітними категоріями громадян, які зіткнулися з правовою кризою в житті, ненормованим режимом роботи, в переважній більшості негативними емоціями представників різних верств населення, дефіцитом часу для оперативного вирішення нестандартних професійних задач, звинувачувальним характером професійної діяльності тощо. Владний, обов’язковий характер повноважень, застосування яких вимагає уміння користуватися владою у межах норм закону, суспільної моралі та професійної етики, процесуальна самостійність та високий рівень персональної відповідальності за свої дії та рішення також вимагають від особистості прокурора інтенсивної мобілізації інтелектуальних, психічно – вольових та моральних властивостей. Ці та інші особливості діяльності значно впливають на особистісні характеристики прокурорів і можуть призвести до розвитку професійного вигорання, а в подальшому – і професійної деформації. У найбільш загальному вигляді наслідком цих феноменів можуть бути такі прояви девіантної поведінки прокурорів, які призводять до негативного соціального оцінювання, не збігаються з професійною етикою, спотворюють імідж працівника прокуратури, як представника єдиної системи органів прокуратури.
Реформування системи органів прокуратури України, розширення процесу її інтеграції у цивілізоване співтовариство правоохоронних органів зумовлює необхідність нових оцінок проблеми психологічних особливостей професійної деформації та професійного вигорання прокурорів, новітніх підходів до її вирішення. 
Під час дослідження було встановлено, що відсутність професійної та психологічної готовності до професійної діяльності, а тим більше в напружених складних ситуаціях, негативно впливає на виконання службових завдань, є причиною помилок, що можуть мати невідворотні наслідки як для професійної діяльності, так і для психічного здоров’я прокурора.
Для визначення зазначеного впливу необхідно визначити що розуміється під терміном «психічне здоров’я працівника». Так, на думку С.М. Серьогіна, С.І. Соколовського та А.Ф. Шипка, психічне здоров’я є специфічною складноінтегральною якістю індивіда, яка виникає та розвивається під впливом сукупності зовнішніх (соціальних, біологічних) та внутрішніх (психологічних) факторів, що обумовлюють різноманітні психологічні особливості її прояву та обумовлюють успішність функціонування людини як посадової особи в процесі взаємодії з іншими людьми, соціумом або підлеглими [10].
Оскільки основою взаємодії в прокурора з іншими суб’єктами в процесі здійснення своєї професійної діяльності є вербальне та невербальне спілкування, то важливо вказати про емоційні втрати, які його супроводжують. Емоційна втома накопичується поступово і непомітно.
У літературі такі стани, як емоційна втома, емоційне, психічне виснаження, емоційна черствість, втрата цікавості до професійної діяльності тощо, окреслено поняттям феномену «психічне вигорання», якому властива спустошеність, нервова виснаженість, стан постійної втоми, стандартизація спілкування, зміна ставлення до себе та результатів своєї діяльності, знижене тло настрою з легко виникаючою тривожністю, безкомпромісність, нездатність надавати емоційну підтримку, підтримувати партнерські стосунки [7].
Термін «синдром психічного вигорання» у психологічній літературі застосовується для позначення емоційного та фізичного виснаження людей, професія яких передбачає емоційний контакт з іншими людьми та психологічним впливом на них. Психологічна енциклопедія подає таке тлумачення психічного вигорання, як психічний стан, який характеризується виникненням відчуттів емоційної спустошеності і втоми, пов’язаних з професійною діяльністю [8].
Оскільки деформуючі тенденції потенційно закладені в усіх видах професійної діяльності, то виникнення синдрому емоційного вигорання пов’язують з розвитком професійних деформацій особистості. Вони характеризуються накопиченням деструктивних змін у поведінці людини під впливом низки внутрішніх і зовнішніх чинників, які в майбутньому негативно позначаються на продуктивності праці. 
М. Буриш зазначає, що емоційне вигорання є поштовхом до професійного вигорання. Дослідник визначає такі фази: попереджувальна (надмірна участь у діяльності); виснаження (відчуття безсилля, безсоння); зниження рівня власної участі (по відношенню до колег, до оточення, до професійної діяльності, зростання вимог); емоційні реакції (депресія, агресія); фаза деструктивної поведінки ( сфера інтелекту, мотиваційна сфера, емоційно-соціальна, психосоматичні реакції та зниження імунітету, розчарування та негативна життєва установка).
Р.М. Грановська вважає, що професійна деформація виявляється у стереотипних діях. Причиною таких дій виступає ідеалізоване сприйняття спеціалістом власних знань і умінь, небажання брати участь у нових навчальних програмах, удосконалювати себе як професіонала.
К. Маслач та С. Джексон зазначають, що вигорання є результатом неспівпадіння між якостями особистості та роботою, яку вона виконує. Феномен вигорання не є раптовим явищем, а має глибинні передумови, які криються у неусвідомлених тенденціях психіки.
Разом з тим, традиційно «професійне вигорання» трактується як стресова реакція, що виникає внаслідок впливу на особистість стресів, притаманних фаху. Це велика неоднорідна група особливих психологічних станів, які розвиваються у здорових людей в умовах перенапруження від професійної діяльності.
Таким чином професійне вигорання прокурорів пропонується розуміти, як складний психофізіологічний феномен, що визначається як емоційне, розумове, психологічне, фізичне виснаження через тривале емоційне навантаження, пов’язане із здійсненням своєї професійної діяльності, пов’язаної із захистом прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
На сьогодні немає єдиного погляду на структуру й динаміку синдрому вигорання. Однокомпонентні моделі розглядають його як комбінацію фізичного, емоційного та когнітивного виснаження. Інші автори головним чинником вважають емоційне виснаження, а решту компонентів розглядають як наслідок неконструктивної поведінки подолання (деперсоналізація) або мотиваційної деформації (редукція досягнень). Автори однофакторної моделі Е. Аронсон і А.М. Пайнс вважають вигорання станом фізичного, емоційного й когнітивного виснаження, викликаного тривалим перебуванням в емоційнопереобтяжених ситуаціях. Вони розглядають виснаження як головну причину, а решту проявів дисгармонії переживань і поведінки – наслідком [5].
Згідно з двофакторною моделлю, вигорання – це конструкт, що складається з афектного (емоційне виснаження) і настановного (негативні установки щодо реципієнтів – деперсоналізація; зниження самооцінки щодо своєї професійних досягнень і професійної компетентності – редукція персональних досягнень) компонентів. У двовимірній структурі вигорання емоційне виснаження і деперсоналізація об’єднуються в єдиний чинник або розглядаються як центральні чинники вигорання [5].
Трьохкомпонентна модель включає емоційне виснаження, деперсоналізацію і редукцію персональних досягнень С. Джексон і К. Маслач. Автори трифакторної моделі синдром вигорання представляють у вигляді тривимірного конструкта, який включає: 1) емоційне виснаження, коли індивід виснажений емоційно і фізично, скаржиться на постійний головний біль, застуду; 2) деперсоналізацію; 3) редукцію особистих досягнень, коли відбувається «повне емоційне вигорання», що виливаються в огиду до всього на світі [5].
У чотирьохкомпонентній моделі один із елементів вигорання (емоційне виснаження, деперсоналізація або зредуковані персональні досягнення) розділяється на два окремі чинники [5].
Процесуальні моделі вигорання розглядають динаміку його розвитку як процес зростання емоційного виснаження, унаслідок якого виникають негативні установки щодо суб’єктів професійної діяльності. Вигорання виступає як динамічний процес, що розвивається в часі й має певні фази. Дж. Грінберг розглядає вигорання як п’ятиступінчастий процес: 1) «медовий місяць»: професійна діяльність починає приносити все менше і менше задоволення; 2) «недолік палива»: з’являється втомленість, апатія, ухиляння від професійних обов’язків; 3) «хронічні симптоми»: виникають виснаженість, схильність до захворювань, психологічні переживання; 4) «криза»: розвиваються хронічні захворювання, людина втрачає працездатність; 5) «пробиття стіни»: розвиваються захворювання, кар’єра знаходиться під загрозою [5; 8].
Проведене нами дослідження показало, що для прокурорів характерна трьохкомпонентна модель психічного вигорання, яка характеризується емоційним виснаженням, тобто зниженим емоційним фоном, байдужістю, як результатом емоційного перенасичення під час виконання своїх посадових обов’язків; деперсоналізацією, яка проявляється в деформації стосунків з іншими людьми - зростанні негативізму, цинічності налаштувань і почуттів щодо інших; редукцією особистих досягнень, що полягає в негативному оцінюванні себе, своїх професійних досягнень та успіхів, негативізмі щодо службової гідності і можливостей через недостатність власного впливу на внесення позитивних змін в організацію діяльності та функціонування системи органів прокуратури України, яка поступово поглинає прокурора повністю, підкорюючи його звичним методам та формам роботи. 
Існуючі підходи до вивчення синдрому емоційного вигорання не дають єдиної системи психологічних детермінант такого явища. Традиційно чинники, що викликають емоційне вигорання, групувались у два великі блоки: особливості професійної діяльності та індивідуальні характеристики самих професіоналів. Деякі автори виділяють третю групу чинників, розглядаючи змістовні аспекти діяльності як самостійні. Частина зарубіжних дослідників вважають основними передумовами вигорання наявність організаційних проблем. У той же час інші дослідники визначають як найважливіші особистісні характеристики (низька самооцінка, високий нейротизм, тривожність), екстернальний локус контролю [5].
Деякі автори вважають, що вигорання є одним із виявів професійної деформації особистості, однак інші вважають, що це хоча й подібні феномени, аде мають різну природу. Під професійною деформацією науковці розуміють деякі, сформовані у професії, аспекти особистості, які мають негативний відтінок і виявляються в основному у непрофесійному житті. Вигорання – це винятково професійний феномен. Ця точка зору є досить обґрунтованою. Водночас тут є ціла низка необґрунтованих чинників. Професійна деформація не завжди має негативний характер, тому необхідно зробити уточнення і самого поняття професійної деформації. Крім того, можна припустити, що негативний вплив вигорання на діяльність і самопочуття людей не може не виявитися у непрофесійних сферах життя. Деформація особистісних особливостей повинна виявлятися на більш пізніх етапах професійної кар’єри, тоді як вигорання може виникнути і на початку професійної діяльності внаслідок невідповідності між вимогами професії і намаганнями особистості [6].
На думку Г.В. Чуйко та І.І. Чорнописької до більш швидкого виникнення і розвитку синдрому вигорання закономірно схильні найбільш сумлінні працівники, віддані справі й захоплені роботою, з ідеалістичними уявленнями про неї та її важливість. Руйнування цих уявлень, усвідомлення своєї малозначущості приводить таку людину до депресії, зневіри в собі та професії, як засобі професійної самореалізації [7]. 
Таким чином, враховуючи теоретичні напрацювання у згаданій сфері, зважаючи на відсутність нормативно-правового регулювання забезпечення діяльності прокурора з психологічної точки зору, можна констатувати, що поняття «професійна деформація прокурорів» «професійне вигорання прокурорів» в умовах сучасного правового регулювання пов’язане з недотриманням загальних норм Закону України «Про прокуратуру», Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів, хоча самі терміни «професійна деформація» та «професійне вигорання» у внутрішніх нормативних документах органів прокуратури не вживається. Особа, яка потрапила під вплив професійної деформації, виходить за межі внутрішнього імперативу поведінки, тобто взятого на себе складанням Присяги обов’язку зразково виконувати покладені на нього функції. Прояви професійної деформації виникають у деяких прокурорів ще під час їх навчання у вищих навчальних закладах, і, будучи непоміченими під час конкурсного відбору, починають швидко прогресувати [3]. 
Так, проведене нами дослідження продемонструвало, що професійне вигорання торкається вже молодих спеціалістів - стажистів на посаду прокурора із стажем роботи до одного року. Вказане може бути пов’язане із невідповідністю уявлень про майбутню роботу реальному процесу виконання професійних повноважень, великим обсягом нової складної для розуміння і застосування інформації, страхом персональної відповідальності за самостійне прийняття рішень, виконанням поставлених завдань не у чіткій відповідності з вимогами чинного законодавства, а керуючись порадами окремих колег щодо оперативного вирішення поставлених задач за шаблоном та ін. 
Після закінчення стажування переважна більшість працівників, які пройшли процес адаптації до професійної діяльності в органах прокуратури, стикаються з поступовим початком розвитку вже професійної деформації внаслідок пристосування до неформально встановлених правил діяльності, аналізу причинно-наслідкового зв’язку власних спроб та помилок, практичного навчання шаблонного вирішення типових справ тощо.
Вказане стає наслідком зміни особистісних характеристик прокурора, що суттєво впливає на його психічне здоров’я.
Таким чином одним з найбільш актуальних завдань процесу реформування системи органів прокуратури України є забезпечення нормативно-правового регулювання діяльності по збереженню психічного здоров'я та підтримання психологічного благополуччя прокурора, як представника влади, що стоїть на захисті прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави, та її практичного застосування.
Реформування прокуратури України, наближення її діяльності до європейських стандартів актуалізують проблему формування кадрового складу. Адже створення корпусу високоосвічених, кваліфікованих прокурорів із необхідним рівнем ділових і морально-етичних якостей сприятиме трансформації системи органів прокуратури України у правову інституцію європейського зразка, а її діяльність відповідатиме суспільним очікуванням і демократичним принципам та цінностям.

Список використаних джерел:
1. Про прокуратуру: Закону України №1697-VII від 14.10.2014 // Відомості Верховної Ради України від 16.01.2015. – № 2-3, стор. 54, стаття 12.
2. Кодекс професійної етики та поведінки прокурорів: затверджений всеукраїнською конференцією прокурорів від 27.04.2017.
3. Бевзюк І. Сутність комунікативної компетентності прокурора / І. Бевзюк, І. Козьяков // Науковий часопис Національної академії прокуратури України. – № 2. – 2015. – С. 10-18.
4. Билиця І.О. Професійна етика прокурора: автореф. дис… канд. юр. наук / І.О.Билиця. – Одеса, 2014. – 22 с.
5. Грицук О.В. Основні принципи та підходи в дослідження синдрому емоційного вигорання у зарубіжній психології / О.В. Грицук [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/soc_gum/znpip/ 1/2012_35/Gricuk.pdf
6. Іванашко О.Є. Професійна адаптація і професійне вигоряння особистості / О.Є.Іванашко // Науковий часопис НПУ ім. Н.П. Драгоманова. Серія № 12. Психологічні науки: Збірник наукових праць. – № 19(43). – 2007. – С.82-85.
7. Міщенко М.С. Особливості синдрому емоційного вигорання / М.С. Міщенко // Актуальні проблеми психології: Збірник наукових праць Інституту ім. Г.С. Костюка НАПН України. – Том XI. – Соціальна психологія Вип. 6. – Книга ІІ. – 2013. – С. 103-113.
8. Пеникер О.В. Синдром профессионального выгорания и его профилактика / О.В.Пеникер [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.edit.muh.ru/content/mag/trudy/11_2008/05.pdf
9. Погорєлова Т.Ф. Педагогічні методи формування етичної компетенції у майбутніх працівників прокуратури / Т.Ф. Погорєлова // Вісник НТУУ «КПІ». Філософія. Психологія. Педагогіка. – Вип. 2. – 2010. – С. 167-171.
10. Серьогін С.М. Психічне здоров’я як фактор ефективності професійної діяльності державного службовця: зарубіжний досвід / С.М. Серьогін, С.І. Соколовський, А.Ф. Шипко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dridu.dp.ua/zbirnik/2009-02/09ssmszd.pdf. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Жовтень
ПнВтСрЧтПтСбНД
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція