... Геній - це розум, який знає свої межі (А. Камю) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №1
Сьогодні громадські організації перебувають на шляху до того, щоб стати однією з найефективніших артерій взаємодії держави і суспільства та важливим інструментом стабілізації трансформаційних процесів, що відбуваються в ході реформ. Але для забезпечення належного місця в суспільстві громадські організації України потребують не тільки підтримки з боку держави, а й змістовної переорієнтації діяльності держави щодо утвердження і забезпечення належних умов свободи для реалізації конституційного права громадян України на свободу об’єднання.
Свобода в суспільстві завжди пов’язана з правом не тільки як із системою загальнообов’язкових юридичних норм, а й як з однією із соціально-регулюючих засад життєдіяльності людей, яка обмежує свавілля у поведінці учасників співжиття [1]. Рівень свободи людини у суспільстві завжди визначається її відповідальністю. Передусім внутрішньою відповідальністю перед собою, іншими людьми, суспільством загалом. Істотним чином – і юридичною відповідальністю, яку держава встановлює для забезпечення правопорядку, у тому числі порядку реалізації прав та свобод кожної людини. Юридична відповідальність, окреслюючи межі недозволеної законом суспільної поведінки, є одним з факторів, які визначають правовий статус особи у суспільстві. Це означає, що в процесі нормального функціонування та розвитку суспільства виникають певні ситуації, вирішення яких вимагає встановлення державою певних обмежень щодо здійснення свободи створення і діяльності об’єднань громадян і зокрема громадських організацій з метою забезпечення інших свобод громадян. 
У суспільстві не може існувати безмежних прав: права одних суб’єктів повинні обмежуватися там, де починаються права інших суб’єктів, тобто обмеження свободи одних є передумовою свободи інших. 
Оскільки держава функціонує в інтересах всього населення, а державна влада поширюється на всіх, хто знаходиться на її території, то, власне, тільки держава уповноважена обмежувати ці права і свободи в тій мірі, в якій це необхідно для стабільності та гармонійного розвитку суспільства, для забезпечення соціального компромісу й правопорядку [2, с. 475-476]. Такі кроки з боку держави є цивілізованим способом врегулювання свободи громадських організацій, оскільки лише держава є офіційним представником всього суспільства, а громадське об’єднання – тільки його частини. 
Держава необхідна для дотримання цілісності суспільства і забезпечення самого його існування, її регулятивна діяльність, яка полягає у визначенні кордонів бажаного, дозволеного та забороненого, є беззаперечною. 
Щоправда, держава завжди прагне до абсолютизму, тому її правообмежувальна діяльність також не повинна бути безмежною, тут неприпустимі зловживання та волюнтаризм. Треба погодитись з твердженням М. Козюбри, який визначає потребу в деблокуванні розвитку нашого суспільного життя від гіпертрофованої державної експансії, котра руйнівно діє на економічне та соціальне середовище, як таку, що не викликає сумніву [3, c.5]. Однак уявлення про те, якими повинні бути масштаби цього деблокування, дуже різняться. На думку одних науковців, суспільство має звільнитися від будь-якого “організованого державного управління” соціально-економічною сферою, замінивши його ринковими механізмами регулювання економіки, тобто цілковитою свободою підприємництва з його жорстокою конкуренцією та постійною боротьбою за виживання. Соціальна роль держави згідно з таким підходом зводиться до мінімуму – підтримання сприятливих умов для підприємницької діяльності й захисту низькооплачуваних та соціально слабких верств населення. Інші дослідники вважають, що держава має не лише зберегти за собою «командні висоти» в економіці, а й забезпечити доволі жорстке її регулювання. Метою такого регулювання є «підкорення ринкових структур інтересам становлення й розвитку планомірного управління»[3, с.5-6].
За твердженням С. Тимченка, громадянське суспільство здатне самостійно гармонізувати різноманітні інтереси і, дотримуючись нормальних відносин з державою, розвиватися без стороннього впливу. У той же час, як показав досвід країн Заходу, таке саморегулювання в чистому вигляді, без налагодження відносин з державою, існувати не може [4, c.149]. У реальній практиці механізми саморегулювання громадянського суспільства належного рівня розвитку не отримали: монополізація економіки в країнах Заходу, розвиток командно-адміністративної системи неймовірно посилили безроздільне панування держави.
Загалом, почати варто з твердження, що втручання, зокрема регулювання діяльності громадських організацій з боку держави є потрібним, а у період формування первинних інститутів громадянського суспільства в деяких випадках виникає пряма необхідність втручання держави у сферу життєдіяльності останнього з метою подолання стихії непередбачуваності у поведінці певних політиків та громадян. Йдеться якраз не про функціонування нелегітимних організацій та інститутів громадянського суспільства, які борються за суспільне благо  права людини, захист оточуючого середовища, рівність жінок тощо, а про такі об’єднання, які мають руйнівний та агресивний характер, наприклад об’єднання терористичних угруповань, груп із сепаратистськими планами тощо. З часом, по мірі зрілості громадян та інститутів громадянського суспільства, звичайно вплив держави може і навіть повинен бути обмеженим.
  Держава повинна зберегти розумний баланс між свободою громадських організацій та вимогами захисту демократії. Будь-яке порушення цього балансу є загрозою для демократії, призводить до невиправданого її обмеження або взагалі до ліквідації [5, с.136]. (Такі порушення можливі як з боку держави, так і з боку громадських організацій). 
Здійснюючи правове регулювання свободи створення та діяльності громадських організацій, кожна держава вирішує це питання з урахуванням власного історичного досвіду, національних традицій та умов політичного розвитку, а також зважаючи на загальноприйняті міжнародним співтовариством стандарти. 
Зокрема законодавче обмеження свободи утворення та функціонування громадських організацій здійснюється з дотриманням принципу пріоритету меж прав і свобод людини, встановлених міжнародними актами, щодо меж, встановлених національним законодавством [2, c. 473-474]. Так, у ст. 29.2 Загальної декларації прав людини проголошується, що при здійсненні прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом лише з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Такі ж за змістом положення закріплені у ст. 4 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права, ст. 5 Міжнародного Пакту про громадянські й політичні права, ст.ст. 11, 15 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.
У цілому, можна згрупувати ті цінності, загроза яким зумовлює необхідність втручання держави у функціонування громадських організацій (за яких таке втручання є виправданим), таким чином: 
1) національна, державна, громадська безпека та громадський порядок (в даному випадку загрозу становлять організації, що мають за мету зміну суспільного ладу антиконституційними шляхами, наприклад, «Аль-Каєда», «ЕТА»);
2) законність і правопорядок (запобігання заворушенням і злочинам, які можуть вчинятися бандами, воєнізованими формуваннями);
3) права і свободи людей, їх захист (небезпеку становлять, для прикладу, неонацистські, расові, антисемітські організації, скінхеди, вігіланти, сумнозвісний Ку-клукс-клан, в Україні – Ніжинські робінгуди);
4) моральність населення, охорона та захист здоров’я; (різноманітні сатанинські секти, групи смерті тощо);
5) добробут населення (наприклад, мафія, групи, що займаються рекетом).
Чинне законодавство України забороняє створення і діяльність об’єднань громадян, якщо їхні програмні цілі або дії, спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на пропаганду і здійснення міжетнічної, расової, релігійної дискримінації та ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Крім цього, громадські об’єднання не можуть мати воєнізованих формувань. 
У цілому, принаймні на рівні теорії, діяльність громадських організацій не створює загрози для розвитку суспільства, вони є корисними для держави, адже можуть здійснювати деякі функції, які державі реалізувати фактично не під силу. Зокрема деякі з них вони можуть виконувати навіть результативніше, ніж їх виконує держава, зокрема соціальні функції: розвивати освіту, культуру, духовність нації, сприяти охороні здоров’я, праці, опікуватися людьми, які потребують підтримки та допомоги. Звичайно, в такому випадку існує деяка небезпека “одержавлення” громадських організацій, підпорядкування їх державним органам, дедалі більшого розповсюдження та поглинання державою сфери діяльності громадських організацій. А це, можемо прогнозувати, в свою чергу, неминуче призведе до їх перетворення у повністю залежну від держави структуру. 
Отже, одним із розумних шляхів вирішення проблеми взаємодії, взаємозв’язку держави та громадських організацій є встановлення законодавчих меж створення і функціонування останніх, котрі, втім, не є засобом обмеження їхніх правових можливостей, а скоріш за все способом, який забезпечує їх реалізацію відповідно до соціального призначення у суспільстві. Право і законодавство є факторами визначення меж державного втручання, а характер і природа обмежень, які накладаються ними (правом і законодавством) на державу, залежатиме від форм праворозуміння, на базі якого формується уявлення про межі втручання держави.

Список використаних джерел:
1. Селіванов В. Право як сфера свободи / В. Селіванов // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 1 (24).
2. Органи державної влади України: [монографія] / за ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, 2002. – 592 с.
3. Козюбра М. І. Державна влада: межі здійснення та форма організації (політико-правні аспекти) / М. Козюбра // Українське право. – № 1(2). – 1995. – С. 5.
4. Тимченко С.М. Громадянське суспільство і правова держава в Україні: [монографія] / С.М. Тимченко. – Запоріжжя: Юрид. ін-т МВС України, 2002. – 193 c.
5. Кравчук В.М. Громадські організації і держава: взаємовідносини в умовах формування громадянського суспільства в Україні (теоретико-правові аспекти): Монографія / В.М. Кравчук. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2011. – 260 с. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Вересень
ПнВтСрЧтПтСбНД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція