... Життя не навчить, якщо не має бажання порозумнішати (Б. Шоу) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №1
Майбутню Україну Українська Центральна Рада (далі – УЦР) формувала – як демократичну країну, в якій державна влада поділялася б на законодавчу, виконавчу й судову. У концептуальному плані керівників УЦР такий поділ влад передбачався, і його елементи існували у реальному державотворенні [8].
Даний досвід державотворення є важливим для нашої країни, тому нам слід з’ясувати структуру державних органів доби Української Центральної Ради, а також врахувати це надбання для кращого розуміння історичного минулого нашої держави.
Дослідженням даного питання займалась cучасні українські науковці, а саме В. Верстюк, І. Довжук, М. Кравчук, Н. Кришина, В. Кульчицький, О. Мироненко, П. Музиченко, Ю.Різниченко, О. Тимощук, Б. Тищик, О. Шевченко, Д. Ярош та ін. Однак для повної наукової розробки цієї теми та успішного використання цього досвіду у сучасному державотворенні необхідне її подальше грунтовне опрацювання.
Отже, метою даної роботи є висвітлення основних аспектів структури органів державної влади в добу Української Центральної Ради.
Н. Кришина звертає увагу на те, що державотворчі процеси 1917-1918 рр. багато в чому близькі до сучасності, тому аналіз практики державного будівництва, процес формування органів державної влади в період Центральної Ради сприятиме уникненню помилок минулого і утвердженню Української держави на сучасному етапі.
Створена 3-7 березня 917 року Центральна Рада діяла спочатку в якості тимчасового державного органу, який поєднував в собі функції і законодавчого, і виконавчого органу та мав фактично скласти свої повноваження після скликання Всеукраїнських установчих зборів [3].
На думку більшості науковців, досвід державотворення Української Центральної Ради є найбільш цінним для сьогодення. Хоч до певної міри він був негативним, оскільки у той період не зуміли повністю відродити свою державу, проте слід вказати і на позитивні здобутки та досягнення, особливо на завершальному етапі діяльності Центральної Ради [5].
Вищою законодавчою інституцією у першій за порядком новітній національній українській державній формації мали стати Українські Установчі Збори. У перших документах УЦР вони іменувались ще й територіальним з’їздом або Соймом. Головним завданням територіальних зборів мало бути затвердження майбутнього статуту автономної України. Дата їх не називалась, але чітко визначалось, що вони мусять відбутись перед Всеросійськими установчими зборами. З цією метою при Генеральному секретарстві внутрішніх справ виникло спеціальне Виборче бюро, що виконувало координуючу роль у роботі окружних виборчих комісій у п’ятьох відомих губерніях і працювало під керівництвом Всеросійської комісії з справ про вибори до Установчих зборів (Всевибори).
За твердженням науковців: «фактично ж представницька (законодавча) влада в тогочасній Україні реалізовувалася Центральною Радою через Загальні збори (Велика рада) як колективну форму політико-правової діяльності УЦР (О. Мироненко) та комітет (Мала рада) як виконавчий і законом під готовий й орган УЦР. Статус Ради еволюціонував від «представницького органу всієї організованої української людності», який мав своїм завданням забезпечити автономний статус України у складі федеративної Російської республіки (квітень 1917 p.), до «органу революційної демократії всіх народів України», функції якої припиняться зі скликанням Українських Установчих Зборів (липень 1917 p.). Головним документом, що регламентував основи діяльності тодішньої української представницької влади, був «Наказ Українській Центральній Раді» (квітень 1917p.). Окрім того, напрями і характер всієї діяльності Ради визначало затверджене тоді ж Положення про Загальні збори УЦР та Регламент роботи Малої ради (серпень 1917 p.)» [8].
Згідно з демократичними організаційними принципами вищим органом Центральної Ради визнавалися її загальні збори. У «Наказі» від 23 квітня вказано, що вони «визначали напрям і характер всієї роботи УЦР». Чергові збори скликалися не рідше, як один раз на місяць, крім того, в разі нагальної потреби могли бути скликані екстренні збори, які вважалися чинними при будь-якій кількості присутніх. За весь період існування Центральної Ради відбулося дев’ять загальних зборів [2, с. 30].
Виконавча влада зосереджувалась в руках уряду – Генерального секретаріату (з січня 1918 р. – Ради Народних Міністрів). Політичну спрямованість та основні принципи діяльності уряду визначила перша Декларація Генерального секретаріату (червень 1917 р.). У цьому документі йшлося про створення виконавчої «влади цілком нової, сучасної, спертої на зовнішні підвалини, ніж стара європейська і особливо дореволюційна російська власть», за В.Винниченком, – морально-правової влади. Особливий акцент робився на тому, що ця влада є «висновком соціалістичної і демократичної думки» [8].
Новий уряд був сформований і затверджений Малою Радою на багатопартійній основі українських політичних партій. Багатогранною і широкомасштабною була діяльність Генерального секретаріату, а пізніше, після проголошення IV Універсалом про перейменування його в Раду народних міністрів, уряд мав завідувати справами внутрішнього життя – будівництва, нового, справді демократичного суспільства, а також міжнаціональними і міжнародними справами – закладення правових основ зовнішньополітичної діяльності Української держави. Генеральний секретаріат виступив з цілою низкою політичних ініціатив, вніс на розгляд Великої і Малої рад чимало важливих законопроектів [11, с. 29].
У основі діяльності Центральної Ради і Головного секретаріату були проблеми будівництва нової української державності, побудованої на демократичних засадах. Про це підкреслювалось в усіх чотирьох Універсалах Центральної Ради, законодавчих актах і постановах, ухвалених Центральною Радою та Генеральним Секретаріатом. Так, згідно з Третім Універсалом в Україні мала бути збудована нова демократична держава, сувереном якої виступав і яка б забезпечила інтереси всього українського суспільства. Творити нову, демократичну державу на українських землях приймав перший уряд відродженої України – Генеральний секретаріат [11, с. 30].
Українська Центральна Рада від початку своєї діяльності розуміла значення суду як однієї з гілок державної влади й найбільш знакових прерогатив держави. Тому одним із завдань у розбудові держави було впровадження такої судової системи, яка б відповідала головним засадам національного державотворення.
23 листопада 2017 року Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки». Потім, 2 грудня, Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення (до скликання Установчих зборів) тимчасового Генерального суду, а через три дні він був ухвалений Центральною Радою. Відповідно до ст. 3 члени Генерального суду мали звання Генеральних суддів, а їхні повноваження – до затвердження Генерального суду на основі Конституції – визначалися дореволюційним російським законодавством, зокрема «Учреждением Судебннх Установлений».
Законопроект про створення Генерального суду 29 листопада 1917 р. був ухвалений УЦР. У статті 1 цього нормативного документу зазначалось, що Генеральний суд складається з трьох департаментів: цивільного, карного, адміністративного і виконує свої функції на теренах усієї України. Компетенція Генерального суду була тотожна урядовому Сенату. До скасування спеціальних судів новостворений орган виконував функції головного воєнного суду.
Місцем перебування новоствореної установи було визначено Київ. Члени Генерального суду отримували звання генеральних суддів і згідно Конституції від 29 квітня 1918 р. їхні повноваження визначались дореволюційним російським законодавством. Ведення конкретної справи доручалось одному із суддів. Керівництво канцелярією, «розпорядною» та господарською частиною мав здійснювати суддя, призначений Генеральним секретаріатом судових справ.
При Генеральному суді створювалась також прокуратура, яку очолював старший прокурор. Регламент її роботи затверджувався Генеральним секретаріатом судових справ. 
Отже, упродовж 1917 – початку 1918 рр. відбувався процес розбудови вітчизняної судової системи. До жовтня 1917 р. система судочинства на українських землях булла тотожною загальноімперській. Після Жовтневого перевороту керівники Української Центральної Ради інтенсивно розбудовують українську судову систему: створюється Генеральний суд, апеляційний суд тощо [4].
Тобто, судова влада в УНР зосереджувалася спочатку в установах, що залишились від старої судової-системи, які діяли за судовими статутами 1864 p.: мирові суди, з’їзди мирових суддів, селянські волосні і селянські верхні суди, окружні суди, судові палати. 2.12.1917 р. було створено Генеральний суд УНР, який виконував на її території всі функції колишнього Правительствуючого сенату. Замість судових палат повинні були діяти три апеляційні суди, але УЦР встигла створити лише Київський. Прокуратура УHP входила до складу Генерального суду. З 14.11.1918 р. багато справ почали розглядати надзвичайні судові інституції – військові революційні суди, створені губернськими комендантами, вищі військові суди у Києві і Катеринославі, 17 штабних судів і ще безліч військових судів окупантів. Волосні суди і верхні селянські суди у березні 1918 р. припинили своє існування. Діяла судова система УНР головним чином на ґрунті старого кримінального, цивільного й процесуального законодавства. Правопорядок підтримували міліція, загони Вільного козацтва та окупаційні війська. Власні армію і флот у березні – квітні 1918 р., по суті, було зруйновано [10].
Органи місцевого самоврядування вважалися водночас і органами місцевої влади, і органами державного управління. Поряд із земськими зібраннями, думами й управами діяли створені УЦР губернські, повітові, волосні, сільські, міські українські народні ради, народні управи, селянські з’їзди, Ради селянських, Ради робітничих, Ради військових депутатів, місцеві органи селянських спілок, численні військові комісари тощо. Новий адміністративний поділ УНР на землі Центральна Рада здійснити не встигла [10].
М. Кравчук у своїх наукових працях звернув увагу на ще одне з важливих завдань державотворення яке необхідно було вирішити УЦР – це створення Української Армії. Значимість власних збройних сил він підкреслив словами генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва (у 1919 році – військовий міністр УНР): «держава – це територія + народ + військо». Тут проголошена виняткова вагомість Армії як однієї із трьох основних рис, складових держави [7, с. 21].
На думку вченого: «попри обрання Центральною Радою своєрідного шляху державотворення (нехтування розбудовою кадрової Армії), їй вдалося створити основи національної Армії України (Військове міністерство, Генеральний Штаб, організаційно-штатну структуру Армії, систему її матеріально-технічного і бойового забезпечення, мережу військово-освітніх установ, військове судівництво, нормативно-правову базу та ін.), яка стала в оборону незалежності своєї країни. …За твердженням С. Петлюри, українські воїни “вступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за свої громадянські права, за свою свободу, і незалежність» [6, с. 218].
Підсумовуючи вищесказане можна дійти висновку, що верховним органом влади в УНР були Загальні збори, що обиралися в результаті всенародних виборів і здійснювали вищу законодавчу владу. Вони формують органи виконавчої і судової влади в УНР (ст.23). Вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів (ст. 24), а «вищим органом судовим є Генеральний Суд УНР» (ст. 15). Місцеве самоврядування представлене «виборними Радами» й «управами громад, волостей і земель», причому лише їм «належить єдина безпосередня місцева влада». Міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо або через призначених ними урядовців, не втручаючись до справ, які знаходяться у віданні відповідних рад і управ. Всякі спори між вищою виконавчою владою і місцевими органами влади вирішував Суд УНР [9].
Структура Центральної Ради та її органів, насамперед Малої Ради та Генерального Секретаріату, пережила значні трансформації упродовж свого існування, еволюціонувала і змінювалася, йшов пошук оптимальних форм для створення національних форм державності. Центральна Рада пройшла значну трансформацію, яка сприяла створенню національних державних інститутів, що представляли органи виконавчої, законодавчої і судової влади. Від несміливих гасел про національно-територіальну автономію Центральна Рада здолала шлях до створення Української Народної Республіки, а згодом до самостійної незалежної держави [1, с. 85].
Отже, досвід державотворення є повчальним та корисним і потребує подальшого дослідження і вдумливого використання у практиці сучасним державним проводом.

Список використаних джерел:
1. Бевз Т. Трансформація владної вертикалі в добу Центральної Ради / Т. Бевз // Наукові записки. – 2006. – № 32. – С. 52-87.
2. Верстюк В. Ф. Склад і структура Української Центральної Ради / В. Ф. Верстюк // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. – 2009. – Вип. 4. – С. 5-30.
3. Волощук М. І. Апарат державної влади за Центральної Ради та його юридичне закріплення / М. І. Волощук // Науково- практична Інтернет конференція. – 2012. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://legalactivity.com.ua/
4. Довжук І. В. Судова система періоду Української Центральної ради: деякі аспекти питання [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.spilnota.net.ua/id-1728/
5. Кравчук М.В. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914-1993 рр. (Орг–я. структура, штати): Історико–правове дослідження. Монографія / М.В. Кравчук. – Івано-Франківськ: Вид. «Плай». – Коломия: видавничо - поліграфічне товариство "Вік", 1997 – 292с.
6. Кравчук М.В. Українська Центральна Рада: – фундамент українського державотворення початку ХХ ст.: історико-правовий досвід/ М. В. Кравчук // Правозастосування: теорія, методологія та практика: Збірник матеріалів юридичної науково-практичної Інтернет-конференції «Актуальна юриспруденція». [Електронний ресурс]. – Режим доступу:– www.LegalAcvity.com.ua, м. Київ, 13 квітня 2017 року. Тези наукових доповідей. – К., 2017. – С. 210-220.
7. Кравчук М.В. Розбудова Української держави та її збройних сил у 1917-1920роках: історико-правовий аспект / М. В. Кравчук // Юридичний науковий електронний журнал. – 2016 . – № 6. – С. 21-25.
8. Органи центральної влади та управління [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://studopedia.org/5-20924.html
9. Утворення Центральної ради та формування органів державного управління в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.biglib.com/book/67_Istoriya_ derjavnogo_ypravlinnya_v_Ykraini/7023_71_Ytvorennya_Centralnoi_radi_ta_formyvannya_organiv_ derjavnogo_ypravlinnya_v_Ykraini
10. Українська Народна Республіка доби Центральної Ради [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://subject.com.ua/pravo/dict/1158.html
11. Ярош Д. В. Правові засади формування та діяльності Генерального Секретаріату – першого уряду відродженої України / Д. В. Ярош // Університетські наукові записки. – 2011. – С. 24-31. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Листопад
ПнВтСрЧтПтСбНД
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція