... Життя не навчить, якщо не має бажання порозумнішати (Б. Шоу) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №2
Саме по собі законодавче закріплення суб’єктивних прав (свобод) особи небагато вартує без дієвого механізму їх реалізації, який полягає у забезпеченні прав і свобод та власне їх реалізації – здійсненні, втіленні в життя. Забезпечення – це наявність системи засобів із законної реалізації прав і свобод та їх охорони, а власне реалізація – це досягнення відповідного конкретного результату. Тобто йдеться про втілення юридичних можливостей щодо придбання певних благ та фактичне, безпосереднє користування ними. Відтак, закон не просто декларує суб’єктивні права і свободи особи, а юридичними засобами гарантує їх. 
Юридична наука тлумачить гарантії як умови й засоби практичного здійснення, охорону й захист прав і свобод людини і громадянина, усіх суб’єктів права, як атрибутивний чинник реальності будь-якого правового явища [1, с. 16].
У юридичній літературі охоронними конституційними гарантіями називають діяльність державних інституцій та інших суб’єктів права, спрямовану на реалізацію передбачених законодавством прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, запобігання їх порушенням, а також усунення факторів що такі порушення спричиняють [2, с. 32].
Варто відзначити досить широке застосування в Конституції України інституту охорони передбачених нею цінностей, тобто системи заходів, які забезпечують існування відповідного блага, його функціонування та користування ним. Відтак, охоронною функцією українського Основного Закону слід вважати комплекс засобів і прийомів впливу, зокрема й через дію гарантуючих норм, на суспільні відносини. Ці засоби мають свої специфічні ознаки. По-перше, за допомогою конституційних норм захисту й охорони прав людини скасовуються правочини будь-яких органів, що стоять на заваді практичному втіленню відповідних прав і свобод. А по-друге, об’єктом конституційних приписів щодо застосування вказаних охоронних засобів є саме ці органи та їхні посадовці, а не окремі особи. Тобто, визначення необхідності й правомірності застосування зазначених засобів, порядку й термінів їх здійснення покладається саме на ці інституції.
Викладене вище, дає змогу деталізувати структуру конституційного режиму охорони здоров’я. Її складають такі різновиди юридичних норм:
– що визначають суб’єктів права на охорону здоров’я, а саме: кожна людина й населення в цілому;
–  імперативні норми, котрі зобов’язують державу визнавати права і свободи, дотримуватися й захищати їх, а державні органи виконувати належні для цього функції, зокрема шляхом вироблення державної політики у сфері охорони здоров’я, розвитку відповідних інститутів і закладів;
– які визначають повноваження органів влади у сфері охорони здоров’я, тобто структуру її державно-правового захисту;
– які визначають характер і засади державно-правової охорони здоров’я населення (загальність, гарантування, системність тощо), основні права (оскарження, відшкодування та ін.), існуючі обмеження, відповідальність тощо.
Загальні конституційні гарантії права на охорону здоров’я деталізуються галузевим законодавством у цій сфері, яке передбачає й закріплює гарантії спеціальні. Їх можна класифікувати за суб’єктами цього права, за цільовим призначенням (приміром, організаційні чи фінансові), за видами медичної допомоги, що надається, та іншими підставами. Розрізняють також об’єктивні й суб’єктивні гарантії. Більшість гарантій мають об’єктивний характер, оскільки створюються суспільством у цілому, державою, зумовлюються відповідним устроєм і не залежать від суб’єктивної волі та бажань окремого індивіда. Проте використання певних чинників забезпечення конституційного права на охорону здоров’я багато в чому залежить від волевиявлення самої людини.
Тобто, ті умови й засоби реалізації прав і свобод, які створюються й застосовуються у правоохоронній діяльності суспільства, держави, її органів та службовців, належать до об’єктивних гарантій, а ті, до яких для охорони своїх прав вдається окрема особа на власний розсуд, є, безперечно, гарантіями суб’єктивними. Адже зміцнення власного здоров’я, реалізація права на його охорону значною мірою залежать від способу життя, освіченості, рис характеру, фаху, соціального статусу й соціальної активності та інших особистих якостей індивіда. Крім того, ні для кого не секрет, що в сучасних умовах рівень гарантованості прав і свобод (і не лише в медичній сфері) значною мірою зумовлюється матеріальним становищем людини. Тому більш матеріально забезпечені особи можуть значно повніше реалізовувати право на охорону здоров’я та інші основні соціальні права, ніж їхні менш грошовиті співгромадяни. З цього приводу цікавим і справедливим є твердження відомого австрійського клініциста, лейб-медика двох німецьких імператорів професора Йоганна Петер Франка про те, що: «… головною причиною хвороб є бідність, а для того, щоб поліпшити становище зі здоров’ям людей, необхідно піднести їхній життєвий рівень». У промові 1790 р. він сказав: «Необхідно, щоб уряд викорінив у наших краях злидні, які найдужче й породжують будь-які хвороби! Тоді родюче лоно матері буде виробляти на світ безліч сильних дітей. Хвороби будуть загнані в міста, уражені розпустою. Підтримувані постійною працею, відродяться радість, цнотливість, патріотизм і майбутнє здоровʼя громадян» [3].
Сьогодні поширеною є думка, що, як це закріплено Конституцією України, медичне обслуговування населення в державних і муніципальних закладах охорони здоров’я має бути виключно безкоштовним з одночасним законодавчим регламентуванням діяльності платних приватних медичних установ, аби громадяни мали право обирати, чиїми послугами їм скористатися.
На наш погляд, заслуговує на увагу дещо інший підхід. Ідеться про реалізацію територіальними громадами програм державного гарантування, які визначають порядок надання, обсяги й асортимент безкоштовних медичних послуг, до чого можуть залучатися і приватні установи охорони здоров’я. Звісно, що в цьому разі безкоштовність послуг існує лише для пацієнта, а всі витрати відшкодовуються бюджетами різних рівнів, страховими чи благодійними фондами або іншими суб’єктами. Ці питання актуалізуються і у зв’язку із медичною реформою. Так, відповідно до Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань діяльності закладів охорони здоров’я» від 06.04.2017 медичним закладам надається більша фінансова та управлінська автономія з можливістю реорганізації державних та комунальних медичних закладів у казенні або комунальні некомерційні підприємства, з можливістю розподіляти кошти відповідно до реальних потреб [4]. Саме ці питання будуть вирішуватися у взаємодії з територіальними громадами. 
Слід зазначити, що чимало сфер надання медичних послуг усе більше переходять на підприємницькі рейки. Особливо це стосується пластичної та естетичної хірургії, косметології, стоматології, офтальмології та деяких інших галузей. На думку багатьох медичних працівників, їхньому розвитку в межах приватної системи охорони здоров’я серйозно заважає надання відповідних платних послуг в установах державної та муніципальної форм власності. При цьому такі медичні установи отримують бюджетне фінансування, їхні будівлі, приміщення й устаткування теж належать державі й придбані коштом платників податків, тобто, власне, самих пацієнтів, яких усілякими шляхами змушують нібито за власним бажанням надавати перевагу платним послугам.
Очевидним кроком на шляху введення конкуренції державних і приватних установ охорони здоров’я в цивілізоване русло з одночасним підвищенням доступності для населення медичних послуг убачається чітке унормування їх платних і безкоштовних різновидів. При цьому безплатні послуги, до надання котрих можуть рівною мірою залучатися медичні установи усіх форм власності, мають відшкодуватися бюджетним коштом. Зрозуміло, що в разі бюджетного фінансування відповідні послуги приватної медичної установи мають бути безкоштовними, а для підвищення доступності послуг, які не увійшли до переліку безплатних, доволі ефективним може бути так зване спільне фінансування, коли держава відшкодовує певну частку вартості наданої особі послуги. Подібний механізм успішно функціонує в деяких інших сферах народного господарства.
Тому нагальним убачається виокремлення права людини на охорону здоров’я у самостійну групу конституційних гарантій, прийняття низки спеціальних нормативно-правових актів щодо надання медико-соціальних послуг, а також посилення контрольних і наглядових заходів щодо дотримання відповідного законодавства. Невідкладною, на наш погляд, є проблеми підвищення обсягів та якості медико-соціальних послуг, фахового рівня медичного персоналу, залучення інвестицій у медичну галузь, раціонального використання наявних ресурсів, активізації наукових досліджень у сфері охорони здоров’я, удосконалення системи підготовки та перепідготовки медичних працівників. Серйозного коригування потребують порядок і форми відповідальності (юридичної та неюридичної) за порушення прав громадян на охорону здоров’я. Доцільними також убачаються: урізноманітнення програм медичного страхування; запровадження нових загальнодержавних, регіональних та місцевих освітніх програм з питань здорового способу життя та охорони здоров’я; створення системи стимулювання приватних медичних закладів задля підвищення доступності їхніх послуг для населення; поліпшення соціально-правового захисту працівників сфери охорони здоров’я. 
Якщо ж говорити в цілому, то реальною, найміцнішою гарантією втілення задекларованих прав і свобод громадян, у тому числі й на охорону здоров’я, може бути лише економічний прогрес країни, політична консолідація суспільства, встановлення верховенства закону, тобто створення справді правової, демократичної, соціальної Української держави.

Список використаних джерел:
1. Конституційні права, свободи і обов’язки людини і громадянина в Україні / За ред. акад. НАН України Ю.С. Шемшученка. – К.: Видавництво «Юридична думка», 2008. – 252 с.
2. Гаврильців М.Т. Захист прав і свобод людини як важливий принцип конституціоналізму / М.Т. Гаврильців, А.М. Хіміч // Сучасний конституціоналізм: проблеми теорії та практики:матеріали наукового семінару (23 червня 2017 р.) / упор. М.В. Ковалів. – Львів: ЛьвДУВС, 2017. – 317 с.
3. Frank J.P. The People`s Misery: Mother of Diseases` an address delivered in 1790 by Johann Peter Frank Translated from the Latin, with an Introduction by henry e. Sigerist. – Vol. IX, No. 1, January, 1941. – Р. 81-100
4. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань діяльності закладів охорони здоров’я : закон України № 2002 від 06.04.2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2002-19 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція