... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №4
Як відомо, відповідно до ст. 26 Конституції України «іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України». Дане конституційне положення отримало подальший розвиток у нормах Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. (далі – ЗК України), які передбачають земельні права іноземних громадян та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб та іноземних держав. Зазначені особи визнаються суб’єктами земельних відносин за українським законодавством, зокрема, суб’єктами права власності на земельні ділянки (ст.ст. 81, 82, 85 ЗК України). Втім, на відміну від громадян та юридичних осіб України, які можуть набувати земельні ділянки майже усіх категорій і на різних підставах, земельні права іноземних суб’єктів є суттєво обмеженими в набутті права власності на земельні ділянки категоріями земель, розташуванням на них об’єктів нерухомості, метою використання, умовами одержання тощо.
Так, згідно ч. 5 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Якщо ж такі землі прийняті іноземними громадянами, особами без громадянства чи іноземними юридичними особами у спадщину, то відповідно до ч. 4 ст. 81 та ч. 4 ст. 82 такі землі підлягають відчуженню на користь суб’єктів, що можуть мати їх на праві власності, протягом одного року. 
Мета існування зазначеного обмеження може бути пояснена тим, що згідно ст. 14 Конституції України та ст. 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а землі сільськогосподарського призначення згідно ст. 23 ЗК України мають пріоритетний правовий режим перед іншими категоріями земель. Отже, їх використання іноземними суб’єктами на праві власності може суперечити правам та інтересам вітчизняних громадян та інтересам суспільства.
Цікавою є думка О.О. Погрібного, відповідно до якої положення ч. 4 ст. 81 та ч. 4 ст. 82 ЗК України «дозволяють стверджувати, що чинний земельний закон взагалі виключає можливість набуття сільськогосподарських земель у власність іноземними суб’єктами права» [1, с. 118]. 
Водночас з ч. 4 ст. 81, ч. 4 ст. 82 та ст. 145 ЗК України випливає, що земельні ділянки сільськогосподарського призначення ці особи також мають право набувати, проте лише у спадщину, й протягом року зобов’язані їх відчужити. У разі невиконання іноземним суб’єктом вимоги щодо відчуження земельної ділянки сільськогосподарського призначення протягом одного року настають передбачені п. «д» ст. 143 ЗК України наслідки, а саме, право власності на земельну ділянку може бути примусово припинене за рішенням суду. Проте дана норма піддається гострій критиці з боку науковців. Зазначається, що закріплення подібної підстави припинення права власності на земельну ділянку не обумовлено існуванням належного порядку припинення такого права, адже ЗК України не деталізує процедури примусового відчуження, не визначає суб’єктів звернення до суду з вимогою про відчуження земельної ділянки, що не сприяє ефективній реалізації цієї норми [2, с. 357, 362]. Також на думку А.М.Мірошниченка право власності на підставі даної норми не може бути припинене у випадках, коли громадянин України, що має у власності земельну ділянку, змінить своє громадянство [2, с. 363]. 
Також слід звернути увагу, що у законодавстві немає однозначного вирішення питання, як співвідноситься обов’язок іноземних фізичних та юридичних осіб відчужити земельні ділянки сільськогосподарського призначення, отримані ними у спадщину (ч. 4 ст. 81 та ч. 4 ст. 82 ЗК України) із встановленим мораторієм на продаж сільськогосподарських земель (п. 15 Перехідних положень ЗК України). З цього приводу науковці сходяться у думці, що на вказані випадки мораторій не поширюється, виходячи із системного тлумачення Кодексу та з урахуванням ступеню пріоритетів, які забезпечуються його окремими нормами [2, с. 221; 3, с.31-32].
Стосовно земель інших категорій, то відповідно до ч. 2 ст. 81 ЗК України іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: 1) в межах населених пунктів; 2) за межами населених пунктів, якщо на таких ділянках розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Причому такі особи можуть набувати права власності на земельні ділянки у разі: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; прийняття спадщини (ч. 3 ст. 81 ЗК України).
Як слушно звертають увагу дослідники, зіставлення наведених випадків набуття права власності на земельні ділянки іноземними громадянами та особами без громадянства з підставами їх набуття вітчизняними громадянами дозволяє говорити про обмеження можливостей перших [1, с. 119]. До того ж, іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права на безоплатне набуття земельних ділянок, що належать до державної та комунальної власності, а також не мають права на приватизацію земельних ділянок, що раніше надавались їм у користування [4, с. 276].
Ще більш істотні обмеження набуття права власності на земельні ділянки передбачені для іноземних юридичних осіб. Так, іноземні юридичні особи відповідно до ч. 2 ст. 82 ЗК можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: 1) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; 2) за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна. Тут набуття іноземними юридичними особами права власності на земельні ділянки прямо пов’язане з придбанням об’єктів нерухомості на відповідних землях. Тобто іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки лише з метою здійснення інвестиційної діяльності.
Втім, положення ст. 82 ЗК України щодо критеріїв визначення національної приналежності юридичної особи, з урахуванням комплексного тлумачення положень ЗК України та Господарського кодексу України від 16.01.2003 р. (далі – ГК України), не лише є дискусійним серед вчених [2, с. 223; 5, с. 133-134], а й піддається істотній критиці з боку інвесторів та представників бізнесу [6, с. 27-39]. 
Чинне земельне законодавство передбачає і право власності на землю спільних підприємств, заснованих за участю іноземних юридичних і фізичних осіб. У цьому зв’язку слід зазначити, що чинне господарське законодавство не визнає терміну «спільне підприємство», тому ми поділяємо позицію А.М. Мірошниченка, згідно якої йому відповідає поняття «підприємства з іноземними інвестиціями», що визначене у ч. 2 ст. 62 ГК України [5, с. 134]. Такі підприємства відповідно до ч. 3 ст. 82 ЗК України можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках та в порядку, встановленому для іноземних юридичних осіб.
Таким чином, земельна правосуб’єктність іноземних громадян, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб істотно обмежена чинним земельним законом як щодо кола земель, що можуть набуватися ними на праві приватної власності, так і щодо кола підстав набуття земельних ділянок. Також мають місце колізії законодавства, яке регулює окремі аспекти правосуб’єктності іноземних осіб.

Список використаних джерел:
1. Погрібний О.О. Земельне право України: Підручник / За ред. О.О. Погрібного та І.І.Каракаша. – Вид. 2, перероб. і доп. – К.: Істина, 2009. – 600 с.
2. Мірошниченко А.М. Науково-практичний коментар до Земельного кодексу України, 3-тє видання, змінене і доповнене / А.М. Мірошниченко, Р.І. Марусенко. – К.: Алерта; ЦУЛ, 2011. – 516 с.
3. Кулинич П.Ф. Правочини щодо земельних ділянок: деякі теоретичні та практичні аспекти / П.Ф. Кулинич // Земельне право України. – 2006. – № 4. – С. 28-38.
4. Семчик В.І. Земельний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. В.І. Семчика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре»», 2004. – 748 с.
5. Мірошниченко А.М. Земельне право України: Підручник. – 2-ге видання, допов. і перероб. / А.М. Мірошниченко. – К.: Алерта; ЦУЛ, 2011. – 678 с.
6. Європейська бізнес асоціація. В центрі уваги: права власності на землю // Земельне право України. – 2007. – № 3. – С. 27-39. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція