... Таємниця успіху у тому, щоб бути готовим скористатися зі слушної нагоди, коли вона настане (Б. Шоу) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №1
Непорушним атрибутом сучасної правової держави є наявність народного суверенітету, що виражається, передусім, у широкому використанні форм народного представництва і безпосередньої демократії. Вдосконалення правового представництва народу, а саме виборчого права, підвищення дієвості влади неможливе без глибокого і всебічного вивчення і переосмислення політичного досвіду українського народу, накопиченого ним у попередні періоди історії, та без практичного використання цього досвіду сучасними органами державної влади. 
У цьому контексті історія виборчого права Габсбурзької монархії як конституційно-парламентської монархії з порівняно високим рівнем забезпечення громадянських прав та свобод населення у складі якої перебували західноукраїнські землі у ХІХ – поч. ХХ ст., має особливо важливе значення. 
Історія парламентаризму Австрійської монархії, започатковується у середині ХІХ ст. і тісно пов’язана із революційними подіями, які отримали назву «Весна народів», а саме прийняттям першої австрійської Конституції. 
25 квітня 1848 р. імператор Фердинанд І проголосив Конституційну грамоту Австрійської монархії, підготовлену комісією на чолі з міністром внутрішніх справ Ф.- К. Піллерсдорфом (так звана конституція Піллерсдорфа чи Квітнева конституція). Важливим додатком до цієї конституції став Тимчасовий виборчий закон від 9 травня 1848 р. 
Конституція передбачала створення загальнодержавної законодавчої інституції – Державного Сейму (Reichstag). Парламент мав бути спільною законодавчою владою для австрійських, чеських країв і також для Галичини з Буковиною [1, с. 468]. 
Австрійський рейхстаг мав складатися з 583 членів. Його нижня палата – Палата послів (Kammer der Abgeordneten) чисельністю у 383 члени, обиралася на 5 років громадянами, яким було надано виборче право, шляхом двоступеневих виборів за квотою – один депутат від 50 тис. виборців. 
Порядок виборів визначав Тимчасовий виборчий статут, опублікований 09 травня 1848р. Галичина мала обрати 98 послів. Виборча система мала куріальний характер: окремих послів вибирали міста, інших – різні групи населення. 
На першому етапі виборів обиралися виборщики. Активним виборчим правом були наділені австрійські громадяни віком від 24 років, громадянські права яких не були обмежені і які жили у своєму виборчому окрузі не менше шести місяців. 
На другому етапі виборщики таємним голосуванням обирали депутатів. Голосування відбувалось усно або письмово, після чого усі результати вписувались до протоколу (ст. 38). Кандидатом могла бути особа, яка в першому турі була обрана виборщиком, досягла віку 30 років, і мала австрійське громадянство. Обраним вважався кандидат, який здобув абсолютну більшість голосів. Якщо виникала потреба, то проводилися другий і третій тури голосування [2, с. 92-93]. 
Верхня палата (Senat) – Сенат (200 членів). 50 членів призначалася пожиттєво цісарем з числа принців Габсбурзької династії та «заслужених» громадян. Решта (150 членів) обиралася великими землевласниками на термін 5 років. Галичина обирала 41 члена Сенату. Отже, ця норма Конституції була відносно прогресивною – лише 1/4 частину Сенату призначав цісар, решту 3/4 вибирали великі землевласники [3, с. 15]. 
У цілому Конституційна грамота для свого історичного часу була прогресивним законодавчим актом, особливо у частині закріплення виборчих прав жителів Австрійської імперії. Ставши чимось на зразок сучасного основного закону, Конституційна Грамота так і не набрала сили конституції. Під впливом революційних подій у Відні вже 16 травня 1848 р. її реалізація була офіційно призупинена [4, с. 538]. 
Наступним етапом етапом зміни виборчого права на західноукраїнських землях припадає на початок 70-х років ХІХ ст. У цей час було проведено виборчу реформу до Палати послів Державної ради, яка полягала в тому, що виборчі права громадян були розширені.
Відповідно до цієї реформи виборці ділилися на курії (класи) за своїм родом занять, а ті, у свою чергу отримували визначений відсоток своїх представників у парламенті. Первісно встановлено було 4 курії: 1) курія великих землевласників; 2) курія торговельних палат; 3) міська курія; та 4) сільська курія. На Галичину припадало 20 мандатів першої, 3 – другої, 11 – третьої та 27 – четвертої курії.
Вибори відбувались окремо у кожній із цих курій. Вони були одиничними або кумулятивними (одиничні – коли голосували лише за 1 посла, кумулятивні – одночасно голосували за декількох послів). Правилом були одиничні вибори. Кумулятивні вибори проводили у курії великих землевласників, курії торговельних палат та міській курії. В сільських куріях вибори завжди були одиничними [5, с. 73-74]. 
  У даній реформі були й певні недоліки. Активним виборчим правом не наділялися жінки (за винятком тих, хто мав диплом про освіту або володів нерухомістю в курії великих землевласників, але й вони голосували через представників, що давало можливість для зловживань, бо такого роду представництво масово скуповувалось виборчими агентами). Мінімальний майновий ценз для виборця встановлювався у розмірі 20 крон прямих податків на рік. Високим залишався і віковий ценз для виборців – 24 роки. Це означало, що фактично понад половина населення Габсбурзької монархії не була допущена до участі у виборах до парламенту. Пасивним виборчим правом володіли особи, які, окрім перелічених вимог, мали досягти 30-річного віку. У трьох перших куріях вибори були безпосередніми, а в четвертій (сільській) і надалі залишались посередніми (в пропорції 1 виборець на 500 «правиборців»). В сільській курії також збережено «явне» голосування, у трьох інших впроваджено таємне голосування. Для українського населення Галичини, яке становило більше, ніж 40 % від усього населення краю, не було змоги отримати більше, ніж 1/4 мандатів (на практиці ще менше), призначених для Галичини [3, с. 80].
Наступний етап реформування виборчого законодавства був проведений у Габсбурзькій монархії у 1896 р. Цього року була впроваджена п'ята загальна курія, до якої увійшли ті верстви населення, які не були представлені в перших чотирьох куріях. Кількість депутатів у Палаті послів австрійського парламенту зросла із 353 до 425. 
У перших трьох куріях виборці безпосередньо вибирали послів, у 4-ій та 5-ій робили це в два етапи, через виборщиків. Пʼята загальна курія обирала до парламенту 72 депутати. З них від Галичини обиралось 15. Запровадження у 1896 р. пʼятої курії збільшило кількість виборців з 1 млн. 700 тис. осіб до 5 млн. [6, с. 131]. 
Запровадження «загальної» виборчої курії, з точки зору розширення виборчого права, стало, мабуть, найзначнішою реформою в усій австрійській історії виборів. Політичні сили, які до цього не мали жодних шансів, отримали доступ до парламенту. 
У 1907 р. у Австро-Угорській монархії було запроваджене загальне виборче право, а саме активним виборчим правом наділялися особи чоловічої статі віком від 24 років і більше, які мали австрійське громадянство та щонайменше річний ценз осілості. Пасивним виборчим правом були наділені чоловіки від 30 років і більше, які мали щонайменше 3 роки австрійського громадянства [7, с. 2]. 
Закріплення загального виборчого права на західноукраїнських землях у складі Габсбурзької монархії відіграли важливу роль в історії західноукраїнського регіону, створивши правовий фундамент для висхідного національно-політичного руху. Декларування безпосередньої демократії пробуджувало національну гідність – першу, необхідну та незмінну підставу національного відродження. Утвердження народного представництва, якому судилося стати невід’ємною ознакою державного устрою новітньої доби, поступово змінювало суспільну психологію. Велика кількість населення з підданих середньовічного типу перетворювалась у співносіїв влади, мала призвичаюватись не лише до нових прав, але й до тягаря відповідальності, що їх супроводжувала, ставати властиво громадянами.

Список використаних джерел:
1. Balzer O. Historya ustroju Austryi w zarysie / napisał Oswald Balzer. Wyd. 2., popr. i skrócone. – Lwów: Nakładem K.S. Jakubowskiego, 1908. – 511 s.
2. Гриб Н. Австрійська конституція 1848 р.: політико-правові передумови прийняття, структура та основні положення / Вісник Львівського ун-ту. Серія юридична, 2012. – Випуск 56. – С. 92-102.
3. Buszko J. Polacy w parlamencie wiedenskim 1848-1918 / Jozef Buszko. – Warszawa. – Wydawnictwo sejmowe, 1996. – 461 s.
4. Історія держави і права України: підручник: у 2 т.; за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. – Т.1. / кол. авторів: В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький та ін. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 656 с. 
5. Баран А.В. Діяльність депутатів-українців в австрійському парламенті (1897–1918 рр.): історико-правове дослідження: дис ... кандидата юридичних наук: 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень / А.В.Баран; Національний університет «Львівська політехніка». – Львів, 2013. - 229 с.
6. Плекан Ю. Українські депутати австрійського парламенту (ХІХ – поч. ХХ ст.) [Електронний ресурс] // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія: Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. Вип. 376-377. – Чернівці: Рута, 2008. – С. 131-133.
7. Баран А.В. Виборча кампанія у Галичині до австрійського парламенту у 1907 р.: перебіг та результати / А.В. Баран // Митна справа: наук.-аналіт. журнал. – Національний університет «Одеська юридична академія». – 2012. – №4(82), ч.1, кн.1 (липень-серпень). – С.9-19.

Науковий керівник: Баран А.В., к.ю.н., доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Квітень
ПнВтСрЧтПтСбНД
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція