... Коментарі вільні, але факти священні (Ч. Скотт) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 28.02.2018 - СЕКЦІЯ №1
Рівень розвитку людської цивілізації на сьогоднішній день такий, що кожна особа має фундаментальні загальнолюдські права, однак через проблему визначення понять права людей серйознім чином порушуються. Міжнародно-правові стандарти прав людини – єдині принципи і норми щодо поведінки суб’єктів права, які зафіксовані в основних джерелах міжнародного права. Суттєвим моментом в понятті міжнародних стандартів прав людини є те, що вони встановлюють обсяг загальновизнаних прав і свобод, мінімальний рівень, на якому мають ці права реалізовуватися [1, c. 44]. 
Міжнародні декларації та пакти містять дві групи стандартів у галузі правового захисту людини. Серед них: права і свободи людини; обмеження прав. Права людини – природні або встановлені державною владою соціально обумовлені, юридично гарантовані можливості людини володіти та користуватися відповідними благами. 
Найбільшу групу міжнародно-правових стандартів складають права і свободи людини, та за Загальною декларацією прав людини вони поділяються за такими видами: особисті права, політичні, соціально-економічні та культурні права. Хотілося б зазначити [2, c. 267], що система прав і свобод людини з Загальної декларації доповнені, розширені і закріплені в інших, прийнятих пізніше, міжнародних актах.
Проблематика цієї теми полягає в тому, що на сьогодні відсутні єдиний критерій класифікації міжнародно-правових стандартів прав людини, відповідно встановлення єдиної класифікації не можливо, тому правильним буде зазначити єдину найбільш узагальнену класифікацію з огляду на існуючи критерії встановлення видових характеристик [3, c. 86]. Найзагальніший критерій, що склався на історичному досвіді, тобто за послідовністю виникнення є права людини першого покоління та права людини другого покоління. До першої групи відносяться особисті та політичні права, до другої – соціально-економічні та культурні.
До особистих прав і свобод Загальна декларація прав людини відносить перші 18 ст., зокрема право на життя, на свободу та особисту недоторканність, рівність перед законом, право на розгляд справи прилюдно незалежним і безстороннім судом, право на громадянство [4, c. 387]. До політичних прав і свобод декларація встановлює: свободу думок, совісті, релігії, свободу мирних зборів і асоціацій, право брати участь в управлінні своєю країною. До соціально-економічних прав Загальна декларація відносить право людини володіти майном, право на соціальне забезпечення, право на працю, право на відпочинок і дозвілля. Культурні права-це право на освіту, право вільно брати участь у культурному житті суспільства.
Вчені також до прав людини, окрім першого та другого покоління, віднесли ряд так званих прав «третього покоління», а проблема полягає в тому, що є такі права, наприклад, як колективні, які не можна віднести а ні до першого виду, а ні до другого типу, тому на сьогодні створюються все нові і нові видові характеристики [5, c. 99].
Крім класифікації, наведеною вище, різні вчені розподіляють ці права за такими характеристиками – класичні та соціальні, невід’ємні і невідчужувані права та юридичні права, фундаментальні, або їх ще називають «елементарні» та основні права, колективні та індивідуальні, активні та пасивні, а також додаткові. 
Що стосується другого пункту, а саме обмеження прав, то аналіз наукової літератури з цієї проблеми дозволяє зробити висновок, що обмеження прав і свобод – це юридичне становище, при якому законом повинен бути встановлений правовий баланс правообмежень і переваг. Обмеження прав і свобод як міжнародно-правове явище має включати в себе наступні структурні елементи: правову основу, що визначає характер і зміст обмежень; мета обмежень. Згідно Загальної декларації, цілями обмежень прав людини є забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших громадян; задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.
Слід звернути увагу на те, що національні норми і принципи правового захисту громадянина і особистості не можуть опускатися нижче рівня міжнародних стандартів. Зокрема, розглядаючи це питання на прикладі вітчизняного законодавства, можна сказати, що стаття 64 Конституції України встановлює: конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією, а саме в умовах воєнного або надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень. Тобто, права і свободи також поділяються на ті, які можуть піддаватись певному обмеженню, і ті, які такому обмеженню піддаватись не можуть. У Конституції України не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями в яких йдеться про право на: рівність громадян перед законом; громадянство і його зміну; життя; свободу та недоторканість; житло; шлюб; захист прав і свобод; правову допомогу та інше.
Тож тепер можна підвести підсумок, що незважаючи на існування різних альтернативних формулювань і точок зору, в даний час все ж можливо визначити, що саме входить у поняття міжнародних стандартів прав людини. У зв'язку з тим, що юридичні, соціальні, економічні умови в світі різні, не всі стандарти можна застосувати повсюди і водночас. Авжеж, держави повинні долати відмінності між внутрішнім законодавством та доходити до міжнародних стандартів, до міжнародного рівня, тому міжнародні стандарти прав людини – норми, що передбачають загальнодемократичні вимоги та обов'язки держав, які повинні з урахуванням особливостей свого суспільного ладу, національного розвитку бути втіленими в своїх системах.

Список використаних джерел:
1. Хаустова М.Г. Міжнародні стандарти в контексті євроінтеграційних процесів в Україні//Вісник національної академії правових наук України. – №2 (89). – С. 43-51.
2. Копиленко О. Європейські стандарти в українському законодавчому процесі: можливість і доцільність / О. Копиленко, О. Києвець // Проблеми застосування міжнародних стандартів у правовій системі України / Під заг. ред. Є.Б. Кубка. – К.: ПрАТ «Юридична практика», 2013. – 608 с.
3. Петришин О.В. Міжнародні стандарти місцевого самоврядування в контексті євроінтеграційних процесів в Україні / О.В. Петришин, О.О. Петришин // Вісн. Націон. Акад. правових наук України. – 2016. – № 1(84). – C. 84-91.
4. Яковюк І.В. Правові основи інтеграції до ЄС: загальнотеоретичний аналіз: монографія / І.В. Яковюк. – Х.: Право, 2013. – 760 c. 
5. Фулей Т. Вплив практики Європейського Суду з прав людини на судову практику України: підходи та виміри / Т. Фулей // Право України. – 2015. – №2. – С. 98-112.

Науковий керівник: Хаустова М.Г., к.ю.н., доцент кафедри теорії держави і права Національного юридичного університету ім. Я. Мудрого. 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Вересень
ПнВтСрЧтПтСбНД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція