... Таємниця успіху у тому, щоб бути готовим скористатися зі слушної нагоди, коли вона настане (Б. Шоу) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 28.02.2018 - СЕКЦІЯ №3
Як зазначає у своїй дисертаційній роботі А. Безмолитвенний, прийняття національних законів і приєднання до регіональних і міжнародних договорів із захисту інтелектуальної власності, зазвичай обґрунтовуються прагненням:
– створити спонукальний мотив для прояву різних творчих зусиль мислення – стимулювати творців;
– дати таким творцям офіційне визнання;
– винагородити творчу діяльність автора;
– створити «сховища» життєво важливої інформації;
– сприяти зростанню як вітчизняної промисловості або культури, так і міжнародної торгівлі, за допомогою договорів, що надають багатосторонню охорону [1, c. 88].
Прихильники посилення заходів захисту інтелектуальної власності вважають, що «В умовах швидкого розвитку мережі Інтернет, коли будь-які роботи можуть передаватися з однієї країни в іншу зі швидкістю світла, не існує перешкод до поширення робіт, але можуть виникнути перешкоди для реалізації законів з охорони авторських прав, якщо країни не будуть виконувати ці договори. З огляду на досягнення в області технології, можна з великою ймовірністю припустити, що слабкий законодавчий режим в одній країні створить своєрідний рай для піратів, що буде підривати основи ринку збуту легітимних «товарів» у всьому світі. Саме тому існує нагальна потреба, щоб представники індустрії і уряди країн світу взяли участь в роботі із закріплення на практиці принципів, обумовлених в цих договорах» [2, c.150].
Оскільки права на об’єкти інтелектуальної власності розглядаються як природні, то творіння людського інтелекту повинні захищатися законом так само, як і матеріальні активи: «У людини є природне право на продукти своєї інтелектуальної праці. Людина володіє своїм тілом і працею, а отже, і результатами своєї праці, як фізичними, так і інтелектуальними» [1, c. 89].
Таким чином, вихідним міркуванням є те, що інтелектуальна власність становить різновид власності й повинна охоронятись якщо й не так само – адже існують особливості в природі об’єктів права власності й інтелектуальної власності – однак так само природно, ipso facto. Звісно, для деяких об’єктів інтелектуальної власності існує особливий режим правової охорони (напр., для винаходів, корисних моделей, промислових зразків, інформації, котра становить комерційну таємницю тощо), однак принцип для охорони об’єктів інтелектуальної власності лишається той самий: позаяк інтелектуальна власність становить собою різновид власності, цього природного способу присвоєння об’єктів, необхідність її правової охорони є теж природньою.
Однак тут дозволимо собі поцікавитись, в якому сенсі інтелектуальну власність чи будь-яку іншу власність можна вважати природньою? Адже навряд чи можна розглядати власність як певний надприродній зв’язок між людиною і об’єктом. Власність – це явище соціально-правове, себто становить собою сукупність саме суспільних відносин. Власність – це не зв’язок особи і речі, адже цей зв’язок не є соціальним. Відтак власність становить особливий зв’язок між людьми, що складається з приводу володіння, користування й розпорядження певними видами майна.
Провівши таку суспільно-правову редукцію поняття власності, а отже і інтелектуальної власності, ми можемо перейти до аналізу аргументів на користь її охорони.
Так, інститут права інтелектуальної власності створює спонукальний мотив для прояву творчих зусиль. Однак цей аргумент носить суто утилітаристський характер. На аргументи такого ґатунку можна досить просто відповісти, вказавши, що корисність не є мірилом справедливості. Крім того навіть ядро аргументу не є беззаперечним – інтелектуальна власність накладає значну кількість обмежень, зокрема пов’язаних із проявом творчих зусиль.
Що стосується того, що право інтелектуальної власності сприяє визнанню авторів, то цей аргумент також не є переконливим. Визнання добивалися й автори в часи, коли інтелектуальної власності як інституту права взагалі не існувало.
Аргумент щодо винагороди авторам за творчу діяльність є цікавішим, однак чому ми повинні вважати, буцімто ця винагорода є справедливою?
Аргумент про зростання економіки, торгівлі й добробуту суспільства є знову ж таки суто утилітаристським та цілком спростовним: право інтелектуальної власності накладає на економічну діяльність більше обмежень, ніж будь-який інший правовий інститут.
Наразі ж дозволимо собі зробити невеличке спостереження: всі аргументи на користь інтелектуальної власності, що ми щойно обміркували, не дають відповіді на питання, чому об’єкти інтелектуальної власності мають охоронятися. Відповідь на це питання лежить не в практичному дискурсі, не в міркуваннях добробуту чи співвідношення інтересів авторів і користувачів інтелектуальної власності. Ця відповідь може бути знайдена лише у філософсько-правовому дискурсі.
Так, однією з перших у Новий час спробою знайти філософські підмурки власності належить Дж. Локку. Його міркування, що стали відомі широкому загалу як «теорія праці» (labour theory) фундаментально вплинула на розуміння права власності у Великій Британії та США. Оскільки, як наголошено раніше, обґрунтування права власності й права інтелектуальної власності загалом гомогенні, систему Локка слід розібрати більш детально.
За основу своїх міркувань Локк аналізує природній стан, в якому є природа, що протиставляється людині. В цьому природньому стані не існує права власності. Питання полягає у наступному – коли право власності починається? Локк починає свої міркування з аналізу того, кому Бог віддав світ. Якщо виходити з того, що Бог віддав світ у власність Адаму та його прямим нащадкам, виключивши при цьому усю іншу частину нащадків, тоді не випадає думати, буцімто хтось інший окрім монарха може бути наділений правом власності. Якщо би це припущення могло задовольнити Локка чи нас з вами, тоді міркуванням край. Однак якщо припустити, що Бог віддав світ у власність всім людям, то як може з’явитися приватна власність? Поставивши питання таким чином, Локк, радше сам цього не усвідомлюючи, позбавив його теологічного забарвлення, адже ми можемо припустити, що ніхто взагалі-то нікому нічого і не давав у власність, а існує лише світ і люди, котрі мають рівні права на цей світ, адже від природи мають право на рівну повагу до своєї гідності. Така постановка питання дозволила теорії праці протриматись століття й стати своєрідною основою для соціально-економічного ладу в суспільстві.
У наступному пасажі Локк рельєфно викладає свою основну думку: «Хоча землі і всі нижчі істоти належать спільно всім людям, все ж кожна людина має деяку власність, що полягає в її власній особистості, на яку ніхто, крім нього самого, не має жодних прав. Ми можемо сказати, що праця його тіла і робота його рук по самому строгому рахунку належать йому. Що б тоді людина не отримувала з того стану, в якому природа цей предмет створила і зберегла, вона поєднує його зі своєю працею і приєднує до нього щось належне особисто їй і тим самим робить його своєю власністю. Позаяк вона виводить цей предмет з того стану загального володіння, в яке його помістила природа, то завдяки своїй праці вона приєднує до нього щось таке, що виключає загальне право інших людей. Адже, оскільки ця праця є незаперечною власністю того, хто працює, жодна людина, крім неї, не може мати права на те, до чого вона одного разу його приєднала, принаймні в тих випадках, коли достатня кількість і тої ж самої якості [предметів праці] залишається для загального користування інших» [3, c. 277].
Таким чином, Локк пропонує формулу: предмет природи + людська праця = власність. Праця тут виступає формою присвоєння предметів природи. Чи можемо ми застосувати це положення до права інтелектуальної власності? Для багатьох дослідників відповідь безумовно позитивна. Зокрема американський дослідник філософських основ інтелектуальної власності Дж. Х’юз бачить в теорії Локка підмурки для обґрунтування права інтелектуальної власності [4, с. 287-289]. Результат людської праці, незалежно від форми вираження, повинен вважатися власністю. Наскільки ця аналогія може вважатись обґрунтованою, ми побачимо трохи пізніше, аналізуючи аргумент «створення» в книзі С.Н. Кінселли «Проти інтелектуальної власності». Тут зауважимо лише, що навіть прибічники локкеанського обґрунтування інтелектуальної власності змушені визнати, що коли аргумент цього мислителя і хороший, то він надто віддалений від чинних суспільно-правових реалій. Так, Дж. Х’юз визнає, що «Поза інтелектуальною власністю модель Локка наштовхується на товщу інгредієнтів сучасного життя. Фінансові ринки, накопичення капіталу, індустрія надання послуг, страхування тощо. Ті, хто намагається пристосувати модель Локка до всієї сучасної власності завершує множенням відмінностей немов як докоперніканські астрономи підраховували би космічні орбіти своїми птоломеєвими епіциклами» [4, с. 315]. Щоправда, сам Х’юз схиляється до думки, що обґрунтування Локка є потужним аргументом на користь захисту інтелектуальної власності. 
Однак поки перейдемо до іншого популярного на теренах Європи аргументу Г. Гегеля. Це так зване особистісне обґрунтування інтелектуальної власності, або теорія особистості (personality theory). Воля особи, особистість і свобода – три головні елементи гегельянської теорії власності. Воля в Гегеля є свободою, що поєднує в собі думку й бажання, розум і душу [1, с. 315]. Особистість намагається зробити світ своїм світом, для чого переводить свободу у зовнішній світ.
Щоправда, гегеліанське розуміння свободи відрізняється від її тлумачення у класичному лібералізмі, адже для представників останнього свобода становить саме свободу від зовнішнього втручання, тоді як для Гегеля це єднання і самовираження у вищому об’єктивному порядку. Свобода розвивається від тварини до людини, від людини до сім’ї, від сім’ї до держави й від держави до світової історії – кожен з цих елементів наділений більшою свободою за попередній [1, с. 372].
Для Гегеля власність є не просто володінням, а вищим вираженням свободи, коли воля до володіння збігається з волею суспільства. Щоправда, на відміну від Локка, для Гегеля володіння об’єктом не передбачає з необхідністю потребу прикладати до нього певні зусилля (працю). Дійсно, якщо на стіні висить картина, то вона моя не тому, що я доклав до неї якісь творчі зусилля, але тому, що моя воля у володінні нею збігається з волею суспільства (тобто моя воля є правомірною в його очах).
Автор твору зберігає в собі форму вираження твору як свою власну, тоді як особа, яка купує копію твору, намагається осягти ті ідеї, що закладені у твір. Таким чином, твір як архетиповий приклад об’єкта інтелектуальної власності є продовженням свободи особи, засобом її розширення. Якщо прийняти цю тезу, то з цього, звісно, випливає, що автор має право на твір. Проблема, на нашу думку, полягає лише у тому, що це не дає нам пояснення, чому:
а) автор має право відчужувати майнові права на твір;
б) чому майновий зв’язок автора і твору обмежений в часі.
Утім, як твердить Х’юз, поєднавши теорію праці і теорію особистості, ми можемо дати відповідь на ці питання. Оскільки за теорією праці метою володіння є покращення людського існування, то безмежне одноосібне користування твором може спричинити шкоду для суспільства. 

Список використаних джерел:
1. Безмолитвенный А.С. Социально-философские аспекты интеллектуальной собственности в сети Интернет: диссертация ... кандидата философских наук: 09.00.11 / А.С.Безмолитвенный; [Место защиты: Моск. гос. ун-т им. М.В. Ломоносова. Филос. фак.]. – Москва, 2010. – 154 с.
2. Andrew Joseph Galambos / [Electronic recourse] – Access regime: https://en.wikipedia.org /wiki/Andrew_Joseph_Galambos
3. Berki R.N. Political Freedom and Hegelian Metaphysics / R.N. Berki // Political Studies. – 1968. – Vol. 16. – P. 365-383.
4. Hughes J. The Philosophy of Intellectual Property / Justin Hughes // 77 Geo. L.J. – 1988. – P. 287-360. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Червень
ПнВтСрЧтПтСбНД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція