... Життя не навчить, якщо не має бажання порозумнішати (Б. Шоу) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Поразка Четвертного союзу у Першій світовій війні активізувала національно-визвольний рух на землях Австро-Угорщини. Намагаючись зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл І Габсбург (1887-1922; правління в 1916-1918) 16 жовтня 1918 р. видав маніфест, який передбачав перетворення напівабсолютистської Австро-Угорщини на багатонаціональну федеративну державу. Народам, що входили до складу імперії, пропонувалося створити свої представницькі органи – «національні ради».
Використавши маніфест імператора як юридичний привід, законослухняні українські депутати обох палат австрійського парламенту від Галичини і Буковини, лідери політичних партій (націонал-демократичної, християнсько-соціалістичної, радикальної і соціал-демократичної), греко-католицького духовенства і студентства утворили 18 жовтня 1918 р. у Львові Українську Національну Раду (УН Раду). Її головою (президентом) був обраний голова Української парламентарної репрезентації (парламентської фракції українських депутатів в австрійському парламенті) адвокат Євген Петрушевич. Очоливши Віденську делегацію УН Ради (19 жовтня), він домагався від австрійського уряду офіційно передати владу в Східній Галичині УН Раді. (До Галичини повернувся в грудні 1918 р.) [1, с. 198-199].
Нове представницьке утворення негайно приступило до активної діяльності. 19 жовтня УН Рада видала Маніфест, в якому проголошувалося, що всі українські землі в Австро-Угорщині (Східна Галичина, північно-західна Буковина й українські повіти Закарпаття) становлять «одноцільну українську територію», «уконституйовуються» як Українська держава. УН Рада обіцяла найближчим часом розробити конституцію нової держави, побудованої на демократичних засадах, установленням загального, рівного, таємного, прямого виборчого права з пропорційним представництвом, з правом національно-культурної автономії національних меншин. Крім того, президія парламентської репрезентації проголошувалася водночас президією УН Ради. Вона представляла Раду в період між її сесіями. Також було утворено три комісії (делегатури) УН Ради з функціями вищої законодавчої влади – загальну (під керівництвом Є. Петрушевича), організаційну для Галичини (на чолі з К. Левицьким), організаційну для Буковини (на чолі з О. Поповичем). Представників Закарпатської України у виконавчих органах УН Ради не було. 
9 листопада 1918 р. на засіданні УН Ради була визначена офіційна назва держави – Західноукраїнська Народна Республіка. До її складу, крім Східної Галичини, увійшли Північна Буковина та українські повіти Закарпаття. Назва держави, її територія і кордони закріплювалися у затвердженому УН Радою 13 листопада «Тимчасовому Основному законі» про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. У зазначених кордонах молода республіка займала територію майже 70 тис. кв. км, а населення налічувало майже 6 млн осіб. Вищим органом влади у державі мали стати Установчі збори (або Сейм). До його обрання ця влада повинна належати УН Раді, а виконавча – Державному секретаріату. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором – блакитно-жовте знамено [2, с. 54-55].
Законами, що доповнювали Конституцію ЗУНР, були: про тимчасову адміністрацію і організацію судів (16 листопада 1918 р.), про злуку ЗУНР і УНР (3 січня 1919 р.), про відділ УНРади (4 січня 1919 р.), про державну мову (нею стала українська) (15 лютого 1919 р.), про виконування громадянських прав і обов'язків (8 квітня 1919 р.), про сейм ЗУНР (16 квітня 1919 р.), про передачу виконування всієї військової і цивільної влади «уповновласненому диктаторові» (9 липня 1919 р.) та ін. На підставі цих конституційних законів верховна влада в ЗУНР належала УНР. Виконавча влада належала Державному секретаріату, який складався з президента Ради державних секретарів і окремих державних секретарів і був відповідальний перед УНР. 9 листопада 1918 р. Національна рада сформувала тимчасовий уряд ЗУНР – Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким. У складі уряду було 14 міністерств – державних секретарств на чолі з державними секретарями [3, с.87-88; 4, с. 272-274]. 
16 листопада 1918 р. видано закон «Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки». Згідно із законом залишалося чинним попередне австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям Української держави. Це пояснювалося тим, що за короткий час існування ЗУНР неможливо було видати нові закони, тому залишалися старі, які підлягали поступовій зміні або заміні. У цьому законі регламентувався порядок утворення, структура та функції місцевих оранів влади й управління. Цього ж дня Державний секретаріат у виконання цього закону видав розпорядження «Про державну адміністрацію» [4, с. 274-275].
Конституційний характер мали деякі проекти державно-правового статусу території ЗУНР, опрацьовані міжнародними й українськими фахівцями. Серед них – проект договору між Найвищою Радою держав Антанти і Польщею про автономний статус Галичини під зверхньою адмінстраціею Польщі впродовж 25 років (передбачалося існування крайового однопалатного Сейму з обмеженою компетенцією і губернатора, якому належала виконавча влада), опрацьований у Парижі 20 листопада 1919 р., але відкинутий Польщею. Урядом диктатора ЗУНР був розроблений і пред'явлений Лізі націй 30 квітня 1921 р. проект «Основ державного устрою Галицької Держави». У ньому передбачався поділ функцій між Державною Радою, урядом та обраним усім народом Президентом, тобто, по суті, створення ЗУНР як президентської республіки. Наприкінці 1920 р. на замовлення уряду ЗУНР видатний правник, проф. С. Дністрянський розробив проект Конституції ЗУНР [5, с. 417]. 
Отже, попри несприятливі зовнішні обставини, майже перманентні воєнні дії, формування правових засад державної влади в ЗУНР і практична організація національних владних структур базувалася на демократичних принципах, поважанні прав людини і національних меншин, врахуванні соціальних потреб народу, закладених у Конституції та інших нормативно-правових актах молодої Республіки.

Список використаних джерел:
1. Павлишин О.Й. Петрушевич Євген Омелянович. Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. К.: Наук. думка, 2011. Т. 8: Па-Прик. 520 с.
2. Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність. 3-є вид. (До 15-річчя Конституції України і 20-ї річниці незалежності України) / Упор.: І.О. Кресіна, О.В. Батанов. Відп. ред. Ю.С. Шемшученко. К.: Юридична думка, 2011. 328 с.
3. Андрусяк Т.Г. Левицький Кость Антонович. Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. К.: Наук. думка, 2009. Т. 6: Ла-Мі. 784 с.
4. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917—1921 рр. К.: Альтернативи, 1999. 320 с.
5. Ісаєвич Я.Д. Дністрянський Станіслав Северинович. Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. К.: Наук. думка, 2003. Т. 2: Г—Д. 528 с. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Травень
ПнВтСрЧтПтСбНД
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція