... Час - те ж, що й гроші: не витрачайте його намарно, і у вас буде його достатньо (Г. Левіс) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Важливим кроком на шляху демократичних перетворень та інтеграції України в європейський ціннісний простір стало прийняття Концепції вдосконалення правничої (юридичної) освіти для фахової підготовки правника відповідно до європейських стандартів вищої освіти та правничої професії (Далі по тексту – Концепція). Ядро правничої освіти складає формування у студента розуміння ролі правника – утверджувати верховенство права через захист прав і свобод людини на засадах верховенства права; служіння суспільству; поєднання фахової юридичної, так і професійної етичної підготовки на засадах справедливості, неупередженості, співпереживання. Відтак Концепція скеровує навчальні дисципліни правничої школи до ціннісних орієнтирів Європи та соціально-виховної ролі. 
Ініціювання змін є справедливим. Історія держави і права як навчальна дисципліна перебуває у стані боротьби за студента і викладача. Потрібно доводити престиж, функціональність, доцільність, а також цінність історико-правового знання. Нажаль, дисципліна за цими критеріями не витримує конкуренції з галузевими дисциплінами. Уявити вищу юридичну школу без історії, мені особисто важко. Однак її традиційне викладання повинно змінитися. На сьогодні курс історії держави і права позбавлений найголовнішого – життєво необхідного сенсу і соціально-виховного ефекту. Він обмежений фрагментами тем і констатуванням фактажу, які можна за пріоритетом охопити в рамках скороченого навчального плану.
Як змінитися? Для вирішення цього питання пропоную звернутися до актуальної праці М.Грушевського «Історія та її виховне значення» (квітень 1918 р). Вона написана з позиції науковця та політика, є дуже критичною і містить глибокий аналіз кризових явищ у викладанні історії та пропозиції щодо модернізації дисципліни.
За спостереженням вченого в школі найбільше місце займають дисципліни гуманітарні, які мають дати людині пізнання себе і своїх відносин з навколишнім світом. Таке пізнання проходить в проекції часу і простору, в розрізах вертикальних і горизонтальних, в перспективах сучасного життя й його історії. 
При цьому М. Грушевський підкреслив загальну допоміжну роль історії, яка вживається для з’ясування і усвідомлення сучасного становища і служить підставою його інтерпретації. Саме історія допомагає реалізувати головне завдання навчання за античним принципом – «пізнай себе». Адже дає можливість пізнавати різні сфери людського єства [1, с. 55]. 
За переконанням М. Грушевського, історія наділена незвичайно важливим виховним значенням. Останнє визнавалося за нею від початків виховання людини у формі вивчення діл предків та становило предмет виховання ще в дуже ранніх стадіях культури. Тому тепер вона мусить бути могутнім засобом виховання [1, с. 56].
Однак М. Грушевський вже 1918 року пропонував змінити класичну модель викладання історії, яка утвердилася ще в XVIII ст. Він надав дуже слушні пропозиції, актуальні й для сьогодення. На його думку, українська школа при перегляді планів повинна рішуче розірвати з традиціями і організувати науку історії на нових підставах і назвав стереотипи, які завжди будуть притаманні викладу історії.
Михайло Грушевський констатував, що шкільне навчання все ще стоїть на старій позиції «вибраних народів». Воно дістало таку спадщину від античної історіографії, схоластичного середньовічного літописання, і не звільнилося від них. Школа обмежувалася історією старого завіту (давня історія), античного світу, християнської церкви, історією своєї держави, германо-романського життя в середніх і нових віках. Іноді за межі навчальних циклів додавалися історія Сходу – Єгипту, Вавилонії, історія Візантії, ісламу, слов’ян. Часто це не вдавалося «тому що при не великім числі годин уділених науці історії, і всяких інших обставинах шкільного навчання, потрібно налягати на головні цикли і втиснути в голови ученіка». За такого підходу, учні не мали поняття про Індію, Китай, Середню Азію, або американські культури. За спостереженнями професора, «блискучі» епохи роздуті літературною чи монументальною рекламою….інші забуті шкільною історіографією ...однак мали величезне конструктивне значення в історії людства» [1, с. 58].
На противагу такому підходу, М. Грушевський наполягав на поданні просторових перспектив людського життя. Історію в такому разі він тлумачить як тло певної пропорції. Тому при створенні загальної картини, важливо «не розгубити увагу на маловартих дрібницях», – писав вчений. Інакше буде не історія, «а хрестоматія виривків з історії людства – і такою власне хрестоматією дуже слабко пов’язаних між собою або зовсім не пов’язаних. Саме такою «хрестоматією» бачив М. Грушевський «всю ту історію, котрої вчить наша школа і з котрою виходить в життя наш інтелігент». Якою ми бачимо її сьогодні [1, с. 58]. 
За такого механічного і фрагментарного викладання, аналізує професор, втрачалася охота до поповнення своїх історичних знань. Пасивність не викликала в учня жодного інтересу до «тої великої, єдиної, незрівняної епопеї, якою є похід до щастя і правди». У такій передачі, пояснив М.Грушевський, історія не має і того соціально-виховного значення, яке вона може і повинна мати [1, с. 58].
У такому стані історія, на жаль, перебуває до тепер – вже 100 років. 
Михайло Грушевський закликає «гонити античний елемент про історичні перекази звитяг своїх предків в двері». Проте, водночас констатує глибоке коріння цього підходу і його невід’ємність від суспільної свідомості – «однак він вернеться вікном, тому що вже є традицією – культом заслуг попередніх поколінь за одержане від попередників відслужити заслугами перед своїми сучасниками й потомками, послужити їх щастю так, як старалися послужити нашому щастю покоління попередні» [1, с. 59-60].
Крім того, М. Грушевський виявив серед спільноти істориків й іншу традицію – оцінка «судом історії» історичних прецедентів, історичних діл, типів і індивідуальностей з позиції сучасного моменту, його завдань і поглядів, його соціальних і моральних вимог. Такий суд судить предків судом потомків і потомків судом предків, як культ предків сам собою переходить в обов’язок перед потомками. Цей моральний елемент, за переконанням М. Грушевського, неможливо нічим вирвати з історичного контексту. Це є річ глибоко людська, яка має свої корені в самих основах людського життя. Тому нема чого й ігнорувати чи силуватися виривати [1, с. 59-60].
Михайло Грушевський пропонує концепцію модернізації викладання історії в контексті цих невід’ємних особливостей: «Треба її тільки відповідно направити і використати згідно соціально-виховним завданням». Цьому завданню суперечить виродження історії «в чиїхось руках… в знаряддя людиножерського шовінізму, національної виключности й «ура-патріотизму». Саме такому зловживанню мають протистояти педагоги і організація освіти, послуживши перемозі й закріпленню ідей та настроїв гуманності, демократизму й соціалізму [1, с. 60].
З метою уникнення негативних тенденцій та подолання консерватизму професор пропонує викладати історію в широкій перспективі «історії людства». Саме через інтеграцію в загальну світову перспективу історія дає відповідний масштаб для об’єктивної оцінки її змісту, сприяє переоцінці національних моментів, інтересів, заслуг і обов'язків зі становища загального історичного процесу. Таким чином остерігає від переборщень в національнім егоцентризмі. Тобто від надмірної переоцінки своїх національних вартостей, заслуг і інтересів.
За такого підходу, власне і «рідна історія», на думку М. Грушевського, повинна бути розвинена найбільш повно й детально в загальній історичній перспективі. Їй потрібно надати відповідне місце і наділити глядача також і об’єктивними мірами і критеріями, щоб він міг пізнати, яке місце належить «свому» в загальному. Це є необхідним для того, щоб «своє» в його уяві не було занадто великим, ані занадто малим. З цих міркувань М. Грушевський виступає проти перебільшеної уваги, яка присвячується певним частинам чи епізодам історії, з «занедбанням» інших, і з порушенням загальної перспективи й об’єктивної міри в оцінці історичного процесу.
Такі корективи, підкреслив М. Грушевський, дуже важливі в епохи інтенсивного національного будівництва проти гіпертрофії національного самовеличання і виключности. Він звертається до них, підкреслюючи їх актуальність в період державотворчих процесів 1918р. М. Грушевський підкреслив: «Зовсім не бажано нашій країні дістати покоління національних нарцисів, хвалькуватих і самозалюблених, до затрати всякої об’єктивності» [1, с. 62].
Михайло Грушевський закликає попрощатися зі спадщиною старої школи: «рамки історичного процесу повинні бути поширені за межі історії сучасної європейської культури, європейського егоцентризму й відкинути таку мірку, що тільки те важне і варте відомости, що діялося в Європі і мало вплив на вироблене її життя й культури» [1, с. 63]. Особливо критично і з пересторогою науковець ставиться до останнього як найбільш сильного. Михайло Грушевський пише: «Ми стрічаємося з ним не тільки в сфері теорії – в надмірній оцінці європейського життя й європейської культури, в якій ніби то замикається все істотно цінне, що є в людським житті взагалі, і поза нею ніби то й нема нічого, що варто було цінити і з чим рахуватися. Така короткозорість дуже шкідлива. Ми зустрічаємося з дуже прикрими, просто таки ганебними проявами, чи приложеннями такої європейської виключности» [1, с. 64]. Саме навчання історії, на його думку, повинно мати на меті дати корективи до такого егоцентризму, звільняти від нього і залишатися вільною від подібних пристрастей [1, с. 62]. 
Крім національного та державного егоцентризму в історії, М. Грушевський висловив занепокоєння й щодо егоцентризму расового, християнського або католицького [1, с. 64]. 
Запобігти такому ментальному засліпленню має навчання всесвітньої історії нової концепції на засадах історії людства та історичної солідарності людства, його пошани і культу людського колективу, неподільного людства, його великих подвигів, страждань і жертв – великого вселюдського пантеону, в котрім є місце Будді, Павлу й Магометові, Антонію, Акбарові й Вашингтону, Лао-цзи, Сократу й Спінозі. Школа з особливою силою повинна розгорнути величний образ історії людської солідарності, яка переборювала расові, релігійні, кастові бар’єри, географічні, економічні й культурні різниці, застарілі конфлікти розв’язувала кінцем кінцем принципами пожиття і співробітництва. Головно історії належить розвинути в противагу хвилевим конфліктам людства постійну і тяглу його кооперацію [1, с. 64].
Дійсно М. Грушевський вбачав в історії величну соціально-виховну роль поколінь. Наділив навчання історії глибинним сенсом: наблизити нас від формули homo homini lupus (людина людині вовк), котрою фактично живе нинішній момент, до формули homo homini res sacra (людина людині річ свята) [1, с. 64].
Отже, надихаючись мудрістю і далекоглядністю М. Грушевського, варто обрати вектор на сучасне модерне осмислення історії в контексті загальнолюдських цінностей та виховання студентів в дусі гуманізму, демократії, солідарності та спільного блага людства. Курс повинен стати змістовно лаконічним, але водночас глобальним. Нести в собі сенси і формулу homo homini res sacra.

Список використаних джерел:
1. Грушевський М.С. На порозі нової України: гадкі і мрії. Київ, 1918. 120 с. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Квітень
ПнВтСрЧтПтСбНД
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція