... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 19.04.2018 - СЕКЦІЯ №6
Унікальною можливістю власного державотворення та об’єднання етнічних українських земель стала Українська національна революція 1917-1920 років. Поразка Австро-Угорщини у Першій світовій війні полегшила прихід до влади демократичних сил та дала шанс галицьким українцям на створення власної держави [4, с. 35]. 
Визначною подією та яскравою сторінкою вітчизняної історії стало об’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. Проголошення Акту соборності українських держав було детерміновано багатьма причинами, зокрема:
 прагнення громадян обох держав до соборного життя, яке залишалося основним завданням тривалого бездержавного існування;
 потужне відновлення соборницької ідеї в умовах розпаду Російської, Австро-Угорської імперій та утвердження української державності по обидва береги Збруча;
 потреба об’єднаного військового захисту від зовнішніх посягань;
 гостра необхідність скоординованих дипломатичних зусиль з відстоювання українських інтересів [3, с. 45].
На зборах, які відбулись 18 жовтня 1918 року у Львові, були присутні представники політичних партій Галичини і Буковини, до яких входили духовенство та депутати австрійського парламенту, представники громадськості (всього 69 осіб), було затверджено Українську Національну раду на чолі з Є. Петрушевичем та статут майбутньої держави [1, с. 27].
Українською Національною радою 13 листопада 1918 року було прийнято Тимчасовий основний закон про державну самостійність західноукраїнських земель – утворення Західно-Української Народної Республіки. Його тимчасовість була зумовлена тим, що Галичина, Буковина, Закарпаття в майбутньому стануть частиною соборної української держави зі столицею в Києві [2, с.98].
1 грудня 1918 року у м. Фастові Українською Народною Республікою та Західно-Українською Народною Республікою було підписано «передвступний договір про злуку обох українських держав», у статті 1 якого йшлось про те, що ЗУНР заявляє, підписанням цього договору, намір на злиття у найкоротші терміни в одну державу з УНР. Натомість у ст.2 цього договору йшлось про те, що УНР має намір злитись у найкоротші терміни з Західно-Українською Народною Республікою та прийняти всю територію цієї держави і населення, як обов’язкову складову державної цілісності. У ст.3 договору була вказана привілея для ЗУНР – «як будучій частині неподільної УНР» гарантувалась територіальна автономія. Тобто галичани отримають автономію у межах УНР [4, с. 33].
Договір про возз’єднання двох держав повинен пройти процес надання йому юридичної сили (ратифікації), але цьому перешкоджала війна. Тому Західноукраїнський уряд, покинувши Львів, переїхав до Тернополя, а потім і до Станіславова. Так, 3 січня 1919 року у Станіславові на засіданні УНРади одноголосно було прийнято рішення про затвердження ухвали Злуки ЗУНР та УНР [6, с. 26].
Після ухвали УНРади злуки обох республік територіальну та законодавчу владу колишньої ЗУНР виконує УНРада, військову і цивільну адміністрацію – Державний Секретаріат УНР [5, с. 14]. УНРада виконувала певний обсяг роботи щодо нормативно-правової бази ЗУНР, принципів функціонування на повітовому та управлінських рівнях [1, с. 28].
21 січня 1919 року відбулось засідання Ради Народних Міністрів (РНМ), цього ж дня нарада РНМ з делегацією ЗУНР, після закінчення наради відбулось заслуховування тексту акту ЗУНР про об’єднання ЗУНР та УНР. РНМ винесла постанову «З’єднання УНР та ЗУНР ухвалити», виходячи з цього побудова держави на правовому фундаменті була  запроваджена керівними колами ЗУНР та УНР [5, с. 14].
22 січня 1919 р. на Софіївській площі у Києві відбулась визначальна історична подія проголошення Акту Злуки здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Відповідно, 23 січня 1919 р. Конгресом Трудового Народу Української Народної Республіки було затверджено Акти з’єднання ЗУНР і УНР.
Таким чином, приєднання УНР та ЗУНР було прийнято найвищими владними органами обох тоді ще окремих республік і затвердженого Конгресом Трудового Народу – вищим діючим представницьким органом УНР, у складі якого перебували делегати від Західно-Української Народної Республіки.
Основні положення відповідно до «Акту Злуки»:
1. ЗУНР користувалася повною автономією і отримувала назву Західної Області Української Народної Республіки (ЗО УНР). 
2. Збройні сили двох держав об’єднувалися. 
3. Всім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи [5, с. 13].
Найголовніше те, що відносини між ЗУНР та УНР повинні відображати конфедерацію. Законодавча влада належала Українській Національній Раді, а виконавча, розпорядча – Державному Секретаріату. Символікою цієї держави став тризуб, замість раніше затвердженого золотого лева на голубому фоні для Західно-Української Народної Республіки [6, с.26]
Юридичне та політичне об’єднання обох держав відбулось, проте політика в них була зовсім різною. Український народ був роз’єднаний лише політично, тому що кожна зі сторін мала конфлікт з іншими державами [2, с. 99].
Після Акту Злуки, на початковому етапі, ЗУНР та УНР ще підтримували тісні стосунки. Проте військові дії наддніпрянців з більшовиками та галичан з поляками були негативним показником і підривали основи співпраці. Для вирішення цього конфлікту було проведено зустріч між поляками та галичанами у м. Ходорові. Генералом Ж. Бартелемі було запропоновано особистий варіант кордону, до якого б входили майже третя частина Східної Галичини, Львів та дрогобицько-бориславський нафтовий басейн. Йшла мова про тимчасовий кордон, а повноцінне вирішення конфлікту мало відбутись у Парижі. Відмова галичан спиралась на  Акт Злуки, пояснюючи це тим, що ЗУНР та УНР єдина держава з встановленими нормами закону та власною конституцією. Але поляки погоджувались лише на визнання галицької держави. Це тягнуло за собою негативні наслідки не тільки для Галичини, а й для соборності України [3, с. 46].
Отаман С. Петлюра, висловлюючи власну думку галичанам щодо прийняття умов генерала Бартелемі, запевняв, що це відкриває шлях до визнання України в Європі та дасть можливість отримання допомоги амуніцією та військовими товарами [2, с. 98].
В основному перспектива полягала в тому, щоб збагатити військо амуніцією, добитись визнання від Антанти, отримати певну підтримку від Європи в боротьбі з більшовиками, проте наддніпрянцям це було неприйнятним. Галичани, дотримувавшись власної думки і опираючись на Акт Злуки, відмовились від даних умов. Тому що, це прямо загрожувало цілісності даного об’єднання.
Отже, справдитися надіям політичних сил Наддніпрянщини та Західної України не вдалося з декількох причин: 
– байдужість країн Антанти до долі УНР (ставка робилася на сильну Польщу – як щит від більшовизму та на відновлення «єдіной и нєдєлімой» Росії); 
– «двовладдя» урядів та суперечлива внутрішня політика;
– особисте протистояння лідерів всередині Директорії (С. Петлюри та В. Винниченка) та з диктатором ЗУНР (Є. Петрушевичем); 
– значна кількість претендентів на владу в умовах громадянської війни [2, с. 98].
Акт Злуки був логічним і правовим закінченням процесу об’єднання українських земель в одну державу, таке питання злиття піднімалось ще УНР періоду УЦР.
Акт Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки чітко продемонстрував процес злиття обох окремих держав. В певній мірі це було конфедеративне об’єднання до визначення питання про форму держави. Нормативно-правові акти, на основі яких відбувалась Злука, були прийняті, видані та укладені повноваженим органом влади, затверджені найвищим органом влади УНР – Конгресом Трудового Народу, у складі якого перебували представники ЗУНР. Процедура Злуки юридично була завершена.
Договір обох сторін став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням становлення політичної нації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі. Об’єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного об’єднання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. День 22 січня 1919 року став одним із найвизначальніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, залишившись у пам’яті українського народу як свято Соборності України. 

Список використаних джерел:
1. Мацькевич М. Історико-правові аспекти проголошення Акта злуки УНР та ЗУНР. Юридична Україна. 2010. №10. С. 25—31.
2. Скорич Л.В. Акт Злуки 22 січня 1919 р.: передумови і наслідки. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». 2008. № 612: Держава та армія. С.97—101.
3. Кондратюк В.О. Злука УНР і ЗУНР – чергова спроба реалізувати ідею соборності українських етнічних земель. Вісник Львівської комерційної академії. Серія гуманітарні науки. 2010. Випуск 9. С. 43—50.
4. Луцький М.І. Правовий аспект акту злуки УНР та ЗУНР. Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права ім. Короля Данила Галицького. 2014. № 9. С. 32—37.
5. Іванова І.С. Злука ЗУНР з УНР: історико-правовий аспект. Вісник Херсонського державного університету. Серія юридичні науки. 2013. Випуск 4. Том 1. С. 12—16.
6. Мацькевич М. М. Етапи юридичного оформлення об’єднання УНР і ЗУНР. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2011. № 1. С. 25—29.
7. Оніщук М.В. Акт Злуки – символ єднання та соборності незалежної України. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2009. № 1. С. 5—9.

Науковий керівник: Подковенко Т.О., к.ю.н., доцент, доцент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Вересень
ПнВтСрЧтПтСбНД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція