... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №2
Під юрисдикцією буквально розуміють судочинство. Це передбачене законом або іншим правовим актом правомочність державного органу давати оцінку дії особи, державного органу, громадській організації як правомірному або неправомірному, вирішувати юридичні спори, застосовувати юридичні санкції до особи, що не виконує юридичних обов'язків або що зробив правопорушення. Спеціальними органами виступають суди, арбітражі суди, а по деяких категоріях справ адміністративні органи [5].
Саме судова система призначена забезпечувати законність в адміністративній діяльності. Одна з центральних проблем українського судочинства - розмежування юрисдикції судів. Не лише позивачі, але й суди часто помиляються під час визначення власної компетенції щодо розгляду та вирішення справ. Це призводить до порушення права особи на швидкий і справедливий суд. Непоодинокими є випадки, коли причиною скасування судового рішення, яке набрало законної сили, є саме лише порушення правил юрисдикції. Страждають від цього, насамперед, сторони у справах, адже вони змушені розпочинати все спочатку. Очевидно, що такий стан речей не відповідає конституційним принципам побудови судової системи, зменшує ефективність правосуддя, підриває його авторитет в очах людей [2, 3, 6].
Розмежування повноважень судів за їх юрисдикцією має не лише організаційне значення для побудови спеціалізованої системи судів, але й практичне значення для сторін у відповідних справах. Порушення юрисдикції впливає, насамперед, на реалізацію права особи на судовий захист, оскільки суд, до якого вона звернулась, відмовляє у розгляді та вирішенні її вимог, отже захисту не забезпечує. Не лише позивач може помилитися щодо юрисдикції; такої самої помилки може припустити ся суд. 
Наведене дозволяє дійти висновків, що існуюча система розмежування юрисдикції судів не сприяє ефективній реалізації права на судовий захист, ускладнює доступ особи до суду, є складною для розуміння як громадянами, так і судами через відсутність чітких критеріїв, а тому потребує істотних змін.
У доктрині процесуального права існує думка про поділ судової юрисдикції на такі види: цивільна юрисдикція, кримінальна юрисдикція, конституційна юрисдикція [4].
Доцільно привести аргументи на користь універсальності цивільно-процесуальної форми та її принципової здатності об’єднати в рамках єдиної цивільної юрисдикції справи, які розглядаються в порядку теперішніх цивільного, господарського й адміністративного судочинства. Об’єднуючими її чинниками є єдність: завдань цивільного, господарського й адміністративного судочинства; принципів, процесуальних норм та інститутів, а також суб’єктного складу учасників цих процесів, об’єкта судового захисту цивільних прав і обов’язків.
Практичною реалізацією доктрини єдності процесу є створення єдиного Цивільного процесуального кодексу, який об’єднує правила цивільного, господарського і адміністративного судочинства в межах класичної цивільної процесуальної форми. Такий підхід дозволяє усунути прогалини в судовій юрисдикції, сприяє підвищення доступності правосуддя за рахунок того, що складна переважно внутрішня спеціалізація не відбивається на простоті зовнішньої форми звернення до суду, дозволяє запровадити зрозумілу відносно уніфіковану судову процедуру, створює передумови для більш ефективного забезпечення однаковості судової практики і вдосконалення судового право застосовного процесу. 
З метою поліпшення юрисдикційної діяльності рекомендовано наступні заходи.
Відмова від спеціалізації судів і запровадження спеціалізації суддів. Відсутність спеціалізованих судів робить непотрібною розподіл юрисдикції між ними: усі справи розглядаються одним судом. Водночас, в самому цьому суді пропонується запровадити спеціалізацію суддів, які об’єднуються в предметні колегії (палати), за прикладом Верховного Суду України, який має цивільну, адміністративну, господарську та кримінальну палати. Таким чином, особа звертається до одного суду, а яка саме палата цього суду, яким складом суду та в якому порядку буде розглядати справу – це вже вирішує сам суд; він не зв’язаний доводами позивача. У сукупності з ідеєю уніфікації процесів (кодексів), відмова від спеціалізації судів, безперечно, вирішила б проблему розмежування юрисдикції між судами.
Потребує уточнення критеріїв розмежування різних видів юрисдикції. У вітчизняному законодавстві відсутня єдина методика до визначення критеріїв розмежування юрисдикцій судів. Отож, проблему теоретично можна було б вирішити, обґрунтувавши систему чітких, однозначних і зрозумілих критеріїв. Видається, що ця система мала б ґрунтуватися на послідовному застосуванні предметного і суб’єктного критеріїв. 
За суб’єктним критерієм розмежовується цивільна, господарська та адміністративна юрисдикція. Господарські справи виникають між юридичними особами та підприємцями, а також з приводу створення та припинення юридичних осіб, а адміністративні – за участю суб’єкта владних повноважень. Всі інші справи вирішуються в порядку цивільного судочинства.
Серед методів регулювання треба виділити наступні: звернення зацікавленої особи до спеціального органу (суду), який остаточно вирішує юрисдикційний спір; визначення юрисдикції за зв’язком вимог; встановлення "залишкової" юрисдикції. Якщо процесуальний закон не дозволяє однозначно визначити юрисдикцію справи, вона розглядається загальним судом за правилами цивільного судочинства. 
Не менш важливим є запровадження «м’якої» юрисдикції. «М’яка» юрисдикція може виявлятися в тому, що суд першої інстанції не вправі закривати провадження у справі, якщо жодна зі сторін не вимагає цього, тобто з власної ініціативи. В цьому є певні елементи договірної юрисдикції. 
Доцільним буде перекваліфікація виду судочинства з ініціативи суду. З метою практичної реалізації права особи на доступ до суду та ефективного захисту її порушених прав необхідно позбавити суд касаційної інстанції права скасовувати судове рішення із закриттям провадження з мотивів порушення юрисдикції; запровадити чіткі критерії розмежування юрисдикції судів; розробити порядок розв’язання юрисдикційних спорів; внести відповідні зміни до процесуального законодавства.

Список використаних джерел:
1. Буратевич О.І. Органи держави влади України і нормативно-правове забезпечення європейської інтеграції. Наукові праці МАУП. 2012. Вип. 2 (33). С. 99—104. 
2. Борко А.Л. Поняття та ознаки принципів судової системи. Форум права. 2012. № 3. С. 50—55. 
3. Борко А.Л. Щодо системи принципів організації судової системи України. Митна справа. 2012. № 6. Ч. 2, кн. 2. С. 450—456. 
4. Городовенко В.В. Принципи судової влади: монографія. Xарків: Право, 2012. 448 с. 
5. Кравчук Т.О. Становлення, розвиток і завдання адміністративної юрисдикції в Україні та в деяких зарубіжних країнах. Вісник Вищої ради юстиції. № 4 (8) 2011. С. 15—21.
6. Конституція України. Науково-практичний коментар / редкол.: В.Я. Тацій (голова редкол.), О.В. Петришин (відп. секретар), Ю.Г. Барабаш та ін.; Нац. акад. прав. наук України. 2-ге вид., переробл. і допов. Xарків: Право, 2012. 1128 с. 
7. Назаров І.В. Принципи побудови судової системи: монографія. Харків: ФІНН, 2009. 144 с. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція