... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №5
Стаття 162 Кримінального кодексу України (далі – КК) «Порушення недоторканності житла» встановлює кримінальну відповідальність за незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян. Законодавче закріплення права на недоторканість житла (ст. 30 Конституції України, ст. 311 Цивільного Кодексу України, ст. 233 Кримінального процесуального кодексу України тощо) та правове забезпечення його охорони вимагає точної характеристики ознак складу злочину, передбаченого ст. 162 КК України.
Предметом злочину, передбаченого ст. 162 КК України, є житло або інше володіння особи. Оскільки, норма, що передбачена ст. 162 КК України, має банкетну диспозицію, для з’ясування змісту поняття «житло», слід звернутись до нормативних документів базових галузей права.
Так, поняття «житло» визначає цивільне право. Зокрема, згідно зі ст. 379 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК) житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них [1]. Отже, житлом має визнаватися приміщення (житловий будинок, квартира, інше приміщення) призначене і придатне для проживання в ньому людини. Постанова Кабінету міністрів від 28.10.2004 р. № 1442 «Про затвердження Національного стандарту № 2 «Оцінка нерухомого майна» визначає приміщення як частину внутрішнього об'єму будівлі, що обмежена будівельними елементами, з можливістю входу і виходу [2]. 
Придатність приміщення для проживання в ньому людини регламентується житловим законодавством України. Так, згідно ст. 6 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК) жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян [3]. Поняттям «жиле приміщення» ст. 6 ЖК охоплює і нежилі за своїм функціональним призначенням приміщення, що є його частиною (комори, балкони, лоджії тощо) [3]. При визначенні приміщення як житлового слід керуватися і державними будівельними нормами ДБН В.2.2-15-2005 «Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення» та ДБН В.22-9-99 «Громадські будинки та споруди», а також нормативними вимогами державних наглядових органів із забезпеченням проектами стійкості будівель, надійності їх експлуатації, протипожежної безпеки, екологічних та санітарно-гігієнічних правил і норм щодо складових частин комплексу та їх функціональної належності. 
Відповідно до п.п. 14.1.129 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі – ПК) будівлі, віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду, дачні та садові будинки є об’єктами житлової нерухомості [4]. Згідно із п.п. 14.1.129.1 п.п. 14.1.129 п. 14.1 ст. 14 ПК будівлі, віднесені до житлового фонду поділяються на такі типи: житловий будинок (житлові будинки садибного типу та житлові будинки квартирного типу різної поверховості); прибудова до житлового будинку; квартира; котедж; кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах [4].
Таким чином, цивільне та житлове законодавство визначають поняттям «житло» приміщення, що призначені та придатні для постійного проживання в них а саме: 1) будівлі, віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду (житловий будинок, прибудова до житлового будинку, квартира, котедж, кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах), 2) інші приміщення, призначені та придатні для проживання в них (дачні та садові будинки).
Разом з тим, ч. 2 ст. 233 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) зазначає, що під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом [5].
Отже, на відміну від положень цивільного законодавства, що визначають житлом приміщення, що «призначені та придатні для постійного проживання в них», ч. 2 ст. 233 КПК до житла відносить приміщення, «незалежно від його призначення і правового статусу, що пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб». 
По-перше, очевидно є різниця між юридичними поняттями приміщення, що «призначене та придатне для проживання в ньому» (ст. 379 ЦК) та приміщення, що «пристосоване для проживання в ньому» (ст. 233 КПК). В першому випадку житлом має бути приміщення, що відповідає усім (архітектурним, будівельним, санітарним, екологічним, пожежним тощо) вимогам для проживання в ньому людини. В другому випадку, житлом є приміщення, що пристосоване для проживання незалежне від його призначення, тобто таке приміщення, що може не належати до житлового приміщення. 
По-друге, Цивільний кодекс визначає житлом «приміщення для постійного проживання» в ньому, а кримінальний процесуальний кодекс – «приміщення для постійного або тимчасового проживання» в ньому.
У визначенні поняття житла в контексті кримінального провадження слід згадати про постанову Пленум Верховного Суду України (далі – ППВСУ) «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства» від 28.03.2008 p., у якій зазначено, що під житлом слід розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоч і не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового проживання (дача, садовий будинок тощо) [6]. 
Слід звернути увагу й на те, що у вказаній постанові ППВСУ зазначив, що згідно з вимогами ст. 17 Закону України від 23.02.2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» судам необхідно враховувати, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини поняття «житло» у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення [6].
Отже, цивільне та житлове законодавство визначають поняття «житло» – як приміщення, що призначені та придатні для постійного проживання в них (житловий будинок, прибудова до житлового будинку, квартира, котедж, кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах, дачні та садові будинки тощо). Кримінальне процесуальне законодавство визначає поняття «житло» в більше широкому розумінні – як приміщення, що призначено або пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб незалежно від його призначення і правового статусу, а також всі складові частини такого приміщення. При цьому кримінальним процесуальним законом не встановлено обов’язковості такої ознаки житла особи чи її іншого володіння, як належність їх особі на праві власності (що включає право володіння, користування і розпорядження майном) чи на праві володіння як одного з елементів юридично забезпеченого права власності і як вид права на чужі речі (ст.ст.317, 395 ЦК).
Варто мати на увазі, що при застосуванні норм КК України при визначенні поняття «житло», як предмету злочину, передбаченого ст. 162 КК України, судова практика йде шляхом тлумачення поняття «житло» у широкому розумінні, тобто відповідно до положень ст. 233 КПК. Зокрема, у Постанові Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24.03.2016 р. № 5-299кс15 зазначено, що для визначення предмету цього злочину має значення лише встановлення, чи відноситься він до переліку матеріальних об’єктів, зазначених у ст. 233 КПК, та чи підпадає цей об’єкт під ознаки фактичного володіння ним особи як житлом чи «іншим володінням», тобто чи проживала ця особа у будинку, утримувала земельну ділянку та фактично користувалася ними, не зважаючи на спірність реалізації цих повноважень. Наявність спору щодо зазначених об’єктів не виключає фактичного володіння та користування ними [7]. Крім того, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України посилається на рішення позиції Європейський суд з прав людини, зазначаючи, що поняття «житло», суд тлумачить як місце (помешкання), де особа постійно проживає, незалежно від форми чи підстави такого проживання, утримує і облаштовує його, навіть якщо це здійснено з порушенням національного законодавства (справа «Барклі проти Сполученого Королівства» 1996 року) [7].
Таким чином, слід констатувати, що цивільне та кримінальне процесуальне законодавство України по різному визначають поняття «житло», що не сприяє вірному встановленню ознак предмету злочину, передбаченого ст. 162 КК «Порушення недоторканності житла». Верховний Суд України, вважає, що для визначення предмету цього злочину слід керуватися положеннями ст. 233 КПК та рішеннями позиції Європейського суду з прав людини, тобто розглядати житло, як приміщення, незалежно від його призначення і правового статусу, що призначено для постійного чи тимчасового проживання в ньому людей (житлове приміщення), та приміщення які не належать до житлового фонду, але пристосовані для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення.

Список використаних джерел:
1. Цивільний Кодекс України: закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV. База даних «Законодавство України». Верховна Рада України. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/435-15/paran2055#n2055
2. Про затвердження Національного стандарту № 2 «Оцінка нерухомого майна»: постанова Кабінету міністрів України від 28.10.2004 р. № 1442. База даних «Законодавство України». Верховна Рада України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1442-2004-%D0%BF 
3. Житловий Кодекс Української РСР: Закон від 30.06.1983 р. № 5464-X. База даних «Законодавство України». Верховна Рада України URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 5464-10
4. Податковий кодекс України: Закон України від 02.10.2010 р. № 2755-VI. База даних «Законодавство України». Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 2755-17#n256 
5. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 р. № 4651-VI. База даних «Законодавство України». Верховна Рада України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 
6. Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства: постанова Пленум Верховного Суду України від 28.03.2008 p. База даних «Законодавство України». Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-08 
7. Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24.03.2016 р. № 5-299кс15. Верховний Суд України. URL: http://www.viaduk.net/ clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/306488827C10E188C2257FB100218CC3 
 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція