... Ми повинні бути рабами законів, щоб стати вільними (Цицерон) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №4
Згідно ст. 73 Господарського кодексу України (далі – ГК України) державне унітарне підприємство – це підприємство, що утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Аналогічно відповідно до ст. 78 ГК України комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Такими суб’єктами можуть бути, зокрема, державні сільськогосподарські, промислові, будівельні, транспортні підприємства, комунальні житлово-експлуатаційні підприємства тощо.
Майно державного чи комунального підприємства перебуває у державній (комунальній) власності і, згідно вищевказаних статей ГК України, закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи на праві оперативного управління. Водночас відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) земельні ділянки набуваються державними та комунальними підприємствами на праві постійного землекористування. 
Стаття 92 ЗК України визначає право постійного користування земельною ділянкою як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Такий не встановлений заздалегідь строк права постійного землекористування надає йому сталого характеру та підвищує ступінь стабільності правомочностей землекористувача. У цьому, на думку багатьох науковців, полягає перевага права постійного землекористування перед іншими видами користування земельними ділянками [1, с. 140; 2, с. 193].
  Як справедливо зазначають дослідники, право постійного землекористування має особливе значення для використання земельних ділянок, які не підлягають передачі у приватну власність в силу їх особливої цінності або призначенні для забезпечення публічних інтересів [1, с. 140]. Таким чином, через право постійного землекористування наведеними землями забезпечується пріоритет саме публічних інтересів [2, с. 193].
Отже, слід чітко розмежовувати правовий режим земельних ділянок державних і комунальних підприємств, які передаються останнім на праві постійного користування, і правовий режим іншого майна таких суб’єктів, яке закріплюється за ними на праві господарського відання чи оперативного управління, адже згідно ст. 4 ГК України земельні відносини не є предметом його регулювання, а розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин має суттєве значення для правильного застосування положень нормативно-правових актів [3, с. 9].
На думку О. О. Погрібного юридичне значення права постійного землекористування полягає у тому, що воно виключає можливість виникнення так званої «подвійної» власності держави або територіальних громад та їх підприємств, установ і організацій [1, с. 140]. Власником майна державних чи комунальних підприємств залишається держава або територіальна громада, адже ще за часів римського права утвердився постулат: у однієї речі може бути лише один власник [4, с. 102-111]. Як зазначає В. С. Щербина, обсяг повноважень державного підприємства щодо державного майна у будь-якому разі має бути тією чи іншою мірою меншим, ніж у держави-власника, адже встановлення державному підприємству обсягу повноважень, належних державі як власнику, фактично означало б втрату державою контролю над своєю власністю, а можливо і втрату самого права власності [5, с. 260-261].
Відмінну позицію займає А. М. Мірошниченко, адже чинний ЗК України хоч і не передбачає можливості для державних і комунальних підприємств володіти земельними ділянками на праві власності, відсутня також і пряма заборона, тому, на думку науковця, набуття земельних ділянок у власність відповідно до закону (цивільного законодавство про правочини) можливе [6, с. 222-223].
    Відповідно до ст. 123 ЗК України надання земельних ділянок у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування за проектами землеустрою щодо відведення таких ділянок. Договірні засади набуття цього права вважаються неприйнятними [1, с. 141]. Припинення права постійного землекористування здійснюється за підставами, передбаченими ст.ст. 141, 144, 149 ЗК України, та в порядку, передбаченому законом, а земельними ділянками, віднесеними законом до особливо цінних – в порядку, передбаченому ст. 150 ЗК України за погодженням з Верховною Радою України.
Водночас експерти звертають увагу, що право постійного користування земельною ділянкою у значній кількості випадків не оформлене належним чином відповідно до вимог законодавства, що унеможливлює здійснення контролю за ефективним використанням відповідних земельних ділянок [7]. 
На думку науковців суб’єкти права постійного землекористування поставлені у несприятливі умови при здійсненні господарської діяльності, оскільки на відміну від суб’єктів права власності чи права господарського відання, вони позбавлені можливості розпоряджатися своїми ділянками, що робить його набагато менш привабливим для суб’єктів господарювання й спонукає останніх укладати «сірі» договори про спільний обробіток землі, спільну діяльність тощо, які по суті є прихованими договорами про оренду або відчуження земель [8, с. 225; 7], а існування права постійного користування земельними ділянками оцінюється як негативне [6, с. 245; 8, с. 226].
Крім того, як зазначається у спеціальній літературі, збереження права постійного користування земельними ділянками суперечить обов’язкам України з адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу, адже з позиції законодавства ЄС про конкуренцію (ст. 86.1 Угоди про заснування ЄС) надання права постійного користування розглядається як державна допомога, яка допускається в обмежених випадках для досягнення певної мети [9, с. 69]. Проте в Україні надання земельних ділянок у постійне користування ніяким чином не прив’язується до конкретної мети, а залежить лише від організаційно-правової форми суб’єкта.

Список використаних джерел:
1. Погрібний О.О., Каракаш І.І. Земельне право України: підручник. Вид. 2, перероб. і доп. Київ: Істина, 2009. 600 с.
2. Семчик В.І., Кулинич П.Ф., Шульга М.В. Земельне право України: підруч. для студ. юрид. спец. внз. Київ: Видавничий дім «Ін Юре», 2008. 600 с.
3. Грудницька С.М. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України. Київ: ЦУЛ, 2016. 488 с.
4. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. Київ: Вища школа, 1995. 264 с.
5. Щербина В.С. Актуальні проблеми господарського права. Київ: Юрінком Інтер, 2012. 528 с.
6. Мірошниченко А.М., Марусенко Р.І. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України. Київ: ЦУЛ, 2011. 516 с.
7. Федун А. Право постійного користування землями: між минулим та майбутнім. AgroPortal: веб-сайт. URL: http://agroportal.ua/ua/views/blogs/pravo-postoyannogo-polzovaniya-zemlyami-mezhdu-proshlym-i-budushchim/#.
8. Мірошниченко А.М. Земельне право України: підручник. 2-ге видання, допов. і перероб. Київ: ЦУЛ, 2011. 678 с.
9. Шляхи підвищення ефективності управління земельними ресурсами міст України. Київ: ІРЦ «Реформування земельних відносин в Україні», 2005. 336 с. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція