... Геній - це розум, який знає свої межі (А. Камю) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 04.10.2018 - СЕКЦІЯ №1
Звільнення території західноукраїнських земель Червоною армією від німецьких військ ознаменувало повернення радянського тоталітарного режиму з його карально-репресивною системою, переходом до форсованої реалізації  планів другої радянизації краю. Нові обставини зумовлювали як для радянської влади, так і керівництва українського національно-визвольного руху необхідність напрацювання, або ж внесення коректив у форми і методи подальшої боротьби.
Сучасна вітчизняна історіографія розглядає звільнення західноукраїнських земель від нацистської окупації (як і завершення Другої світової війни), процеси повторного встановлення радянської влади на цих землях як новий етап національно-визвольної боротьби за самостійну Українську державу.
Окремі аспекти заявленої наукової теми ставали предметом дослідження науковців: Д.Вєдєнєєва, В. В’ятровича, В. Ільницького, Ю. Киричука, А. Кентія, І. Патриляка, О. Лисенка, В. Ухача [8].
Метою наукової розвідки є проаналізувати історіографічний доробок сучасних вітчизняних дослідників у питанні особливостей протиборства радянського режиму та його карально-силових структур з суб’єктами українського визвольного руху у 1944 році.
У новітніх дослідженнях науковцями об’єктивно висвітлюється система запроваджуваних заходів боротьби партійних органів та силових структур проти націоналістичного підпілля та повстанських відділів. Сталінський режим, зазначає В. Гриневич, у визначенні власної стратегії і тактики боротьби з ОУН і УПА із самого початку обрав за пріоритет – збройну протидію [6, с. 6]. Д.Вєдєнєєв подає чітку класифікацію партійних керівних вказівок та завдань радянських правоохоронних органів та спеціальних військ. У переліку системних заходів комуністичних органів, київський дослідник виокремлює: 1) «внесення розколу в місцеве населення за соціально-майновою ознакою...» [1, с. 215]; 2) підготовка та максимальне охоплення краю сіткою агентурної мережі; 3) введення «... тотальної системи контролю за населенням краю...» [1, с. 215] як соціальної бази сил українського самостійницького руху; 4) активна системна розбудова комсомольських та партійних організацій; 5) запровадження системи кругової поруки та жорсткої відповідальності для всіх, хто приховував інформацію про структури націоналістичного підпілля та повстанської армії; 6) примусове, з використанням каральних заходів, залучення людності краю до «груп самооборони» та «груп сприяння винищувальним батальйонам» [1, с. 215]. Звісно, вище перелічені заходи впроваджувалися на фоні масової інформаційно-пропагандистської компанії з викриття ворогів радянської держави.
З-поміж переліку пріоритетних напрямів боротьби радянських правоохоронних органів та спецвійськ з ОУН(б) та УПА науковці виокремлюють: 1) створення агентури в структурах підпілля та соціальної бази його підтримки [1, с. 215]; 2) легендованих агентурно-бойових груп [3]; 3) проведення чекістсько-військових операцій [6, с. 7]; 4) перехоплення каналів зв’язку керівництва підпілля із закордонними структурами та розвідками інших країн; 5) «розклад нелегального середовища й схилення його учасників до виходу з повиною» [1, с. 215]; 6) використання у збройній протидії з ОУН, УПА спецгруп НКВС, оперативників Народного комісаріату державної безпеки, агентів «Смершу» [6, с. 7]; 7) використання спецзасобів, компрометації, публічних форм покарання, репресивно-депортаційних заходів, насамперед, проти родин учасників національно-визвольної боротьби [3]. Поділяємо точку зору Ю. Киричука, який зазначав, що усі ланки радянської карально-репресивної системи спрямовувалися на боротьбу проти націоналістичного підпілля [4, с.252].
Аналіз сучасними дослідниками особливостей національно-визвольної боротьби з радянським тоталітарним режимом у 1944 році дозволяє виокремити ряд узагальнень. По-перше, науковці зазначають, що керівництво національно-визвольного руху, обравши, попри непрості внутрішні дискусії, шлях подальшої боротьби було морально підготовлене продовжити її [7, с. 412]. По-друге, пріоритетними завданнями для керівництва національно-визвольного руху стали: максимальне збереження організаційних структур та його бойової спроможності; спротив початковим заходам радянизації, зокрема утвердженню комуністичної адміністративної системи в краю [2]; підвищення ефективності ідейно-виховної роботи та політичного вишколу насамперед рядових членів самостійницького руху [5, с. 321]. Провід українського національно-визвольного руху усвідомлював і очевидно прогнозував, що в умовах не співмірності протиборствуючи сил, потужної інформаційно-пропагандистської компанії комуністичного режиму, руйнуванні сподівань на вдалу зовнішньополітичну коньюктуру, деморалізаційні моменти з-поміж членства руху лише посилюватимуться. Саме тому значні зусилля проводу були спрямовані на підвищення ефективності роботи пропагандистської референтури з метою підтримати і посилити морально-психологічний стан серед членства самостійницького руху, і що не менш важливо населення краю, підтримка якого була життєво важливою для ОУН(б) та УПА. По-третє, науковці наголошують на проведенні в другій половині 1944 року реорганізації підпільної адміністрації та проводів ОУН(б) та «... переформуванні основних структур УПА» [5, с. 323]. Боротьба повстанських відділів досягає піку своєї напруженості, при цьому боротьба із внутрішніми військами носила системний характер і складала основний напрямок бойової діяльності підпілля [7, с. 423]. По-четверте, у наукових дослідженнях О. Лисенка, І. Муковського, І. Патриляка, М. Руцького висвітлюється один із системи тактичних заходів українського самостійницького руху, який реалізовується з початком осені 1944 року, «... практику глибоких рейдів на Схід» [7, с. 426] та «... постійного маневрування» [5, с. 326]. На думку фахівців, такі рейди мали важливе інформаційно-пропагандистське значення, мали за метою спричинити резонанс серед місцевого населення, здобути симпатії та інформацію про умови боротьби в регіоні та створити ефект широкої присутності повстанських структур окрім базових регіонів дислокації. По-п’яте, не випали з поля зору науковців і непрості процеси внутрішньої дискусії в керівництві національно-визвольного руху, спричинені реаліями підрадянської дійсності, і спробами окремих лідерів (М. Степанюка, В. Кука, Я. Бусола) «вдатися до пошуку нових ідеологічних орієнтирів та організаційних форм» [5, с. 326], що дозволило б напрацювати для всіх регіонів загальноприйняту програму та розширити соціальну базу самостійницького руху. Науковці вказують на негативне сприйняття тодішнім керівництвом ОУН(б) спроб створити Народно-визвольну революційну організацію (НВРО, липень 1944 р.) і в цілому позитивно оцінюють її розв’язання у контексті монолітності національно-визвольного руху. По-шосте, дослідники зазначають, що незважаючи на адекватну реаліям зміну та еволюцію тактики боротьби націоналістичне підпілля, відділи УПА до кінця 1944 року понесли важкі втрати. Так, за підрахунками київського науковця І. Патриляка впродовж січня - кінця жовтня 1944 року УПА-Північ втратила 70% особового складу (з 10-11 тис. - до 3-3.5 тис. осіб), УПА-Південь недорахувалася близько 50 % (з 1-1.5 тис. - 500-700 чол.), УПА-Захід - близько 20-25 % (з 18 тис. - до 13-14 тис. чол.) [7, с. 434].
Таким чином, у цілому науковці суголосні в позиції, що значні втрати насамперед в лавах УПА змусили керівництво українського національно-визвольного руху в листопаді 1944 року дати тверезу оцінку досвіду та урокам десятимісячної боротьби. Так, в наказі № 9/44 крайової команди УПА-Захід від 25 листопада 1944 року окрім оцінки досвіду і уроків національно-визвольної боротьби в умовах другої радянизації краю, крайове командування фокусувало свої майбутні завдання на наступному: окрім переходу до партизансько-диверсійних дій, наголошувалося на необхідності посилити щоденну політико-пропагандистську роботу; продумати шляхи і організувати фаховий військовий вишкіл кадрів [5, с. 336]. Повстанські відділи мали стати мобільнішими, позбутися ненадійних кадрів, зайнятися підготовкою матеріальної бази, криївок. Зросла увага повстанського командування щодо розвідки і контррозвідки, що значно посилювало вплив Служби безпеки ОУН [7, с. 434]. Водночас, на думку А. Кентія, аналіз тактичних змін у боротьбі повстанської армії свідчив про «... крах надій керівних кіл визвольного руху на перетворення УПА в регулярне військо» [5, с. 337].
Водночас, ряд питань заявленої наукової теми потребують подальшого опрацювання. На свого дослідника «чекають» питання: 1) вивчення внутрішніх і зовнішніх чинників, які детермінували взаємне протиборство, що дозволило б окреслити багатовимірне полотно протистояння; 2) ролі Червоної армії у боротьбі з структурами самостійницького руху, яка впродовж десятиліть приховувалася комуністичною пропагандою, щоб не афішувати масштабність народного спротиву, масштабних відселень армійськими частинами корінного населення з прифронтової смуги, мобілізаційних заходів у ряди Червоної армії, які слід розглядати як складові структурні елементи у системі боротьби проти українського національно-визвольного руху; 3) глибинного системного вивчення в регіональному розрізі специфіки використання форм і методів, що використовувалися карально-репресивними структурами радянського режиму у боротьбі з ОУН(б) та УПА; 4) дослідження особливостей, специфіки боротьби протиборствуючих сил в різних регіонах; 5) особливостей ведення конфліктуючими сторонами інформаційно-пропагандистської війни.

Список використаних джерел:
1. Вєдєнєєв Д.В. Організація, тактика й методи дій радянських оперативно-військових сил у протиборстві з національно-визвольним рухом в Західній Україні (1945-1950-ті рр.). Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. Острог: Національний університет «Острозька академія», 2010. Вип. 16. С. 215.
2. В’ятрович В. Від підпільної групи до національного руху: становлення структур і напрями діяльності українського визвольного руху. Галичина, 2013. URL: http://irbis-nbuv.gov.ua
3. Ільницький В.І. Карпатський край ОУН в українському визвольному русі (1945-1954): монографія / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка. Дрогобич: Посвіт, 2016. 696 с.
4. Киричук Ю. Український національний рух 40-50-х років XX століття: ідеологія і практика. Львів: Добра справа, 2003. С. 252.
5. Лисенко О.Є. Самостійницький рух у 1944 р. В кн.: Організація український націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси / Дзьобак В.В., Ільюшин І.І., Касьянов Г.В. та ін. Відп. ред. Кульчицький С.В. НАН України; Інститут історії України. Київ: Наукова думка, 2005. С. 321, 323, 326, 336-337.
6. «Особые папки» Сталіна і Молотова про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні у 1944-1948 роках / Упоряд. Я. Дашкевич; В. Кук. Львів, 2010. С. 6-7.
7. Патриляк І. «Перемога або смерть»: український визвольний рух у 1939-1960 роках. Центр досліджень визвольного руху. Львів: Часопис, 2012. С. 412.
8. Ухач В.З. Особливості протистояння радянського тоталітарного режиму з українським визвольним рухом у 1945 році (історико-правовий аспект). URL: http://legalactivity.com.ua. Його ж. Правовий статус суб’єктів національно-визвольної боротьби 40-сер. 50 рр XX ст. (національне законодавство). Україна в умовах реформування правової системи: сучасні реалії та міжнародний досвід: [Матеріали III Міжнародної науково-практичної конференції, м. Тернопіль, ТНЕУ, 20-21 квітня 2018 р.]. Тернопіль: Економічна думка, 2018, С. 64-67; Боротьба Української повстанської армії за Самостійну Українську державу. URL: http://www.lex-line.com.ua; Державотворча діяльність УПА: інституційний та джерелознавчий аспекти. URL: http://www.lex-line.com.ua. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Жовтень
ПнВтСрЧтПтСбНД
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція