... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №4
Україна з часів набуття незалежності почала процес створення власної законодавчої бази, що тісно пов'язаний з розвитком і реформуванням (іноді занадто стрімким) багатьох сфер, переглядом і оновленням регуляторної політики держави, зокрема, щодо господарських відносин. Це часто супроводжується запозиченням не лише окремих положень законодавства розвинених зарубіжних країн, а й цілих інститутів. Не стали винятком і саморегулівні організації (далі – СРО). Запровадження в національному галузевому законодавстві цього поняття, тобто СРО, відбувалося доволі-таки швидко, але, на жаль, непослідовно, у зв’язку з чим у вітчизняній правовій доктрині ці інститути сприймаються як унікальні правові конструкції. Такий підхід і крок законодавця, незважаючи на наявність схожості СРО з іншими подібними конструкціями, не має прецедентів. Враховуючи наведене, можемо констатувати, що нині існує нагальна потреба у вирішенні проблеми правової кваліфікації цих організацій, визначенні їх місця в системі юридичних осіб, а також встановленні їх ознак [1]. 
На сьогодні поняття «саморегулювання» у сфері господарювання трактують як певну властивість ринкового механізму, а також як правову форму правового механізму, організаційно-правову форму спеціального суб’єкта права. Як бачимо, дана категорія є (у правовій площині) неоднозначною. Більш того, в умовах ринкової економіки саморегулівні організації не отримали змоги реалізувати всі можливості для розкриття власних якостей як функціональних ознак. Це стає очевидним на макрорівні. У той же час слід враховувати, що сама ринкова економіка, що функціонує і підпорядкована як закону «попит-споживання», так і закону «вартості», націлена на пошук стихійної рівноваги. З огляду на це завдання науковців і законодавців полягає у віднайдені і створенні спеціальних правових режимів, за яких таке саморегулювання відбувається без деформації. Отже, необхідність вивчення суті і значення відповідної правової категорії не викликає сумнівів і може вважатися одним із основних завдань сучасної правової науки.
Необхідно визнати, що правовий механізм функціонування господарських відносин у нашій державі, що має будуватися на засадах економічного плюралізму (ст. 15 Конституції України), а також поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин і державної регламентації макроекономічних процесів (ст. 5 Господарського кодексу України), не отримав на сьогодні чітко визначених й оптимальних форм [2]. З огляду на це одним із способів вирішення окресленої проблеми і віднайдення алгоритму ефективного, стабільного і збалансованого здійснення господарських відносин у цілій низці секторів економіки стало впровадження саморегулювання в поєднанні з делегуванням державою окремих повноважень, завдяки чому, до речі, і з’явилися СРО.
СРО чи «саморегулівна організація» з английської перекладається як self-regulatory organization, вперше з’явилося в законодавстві США часів політики «нового курсу» Т.Рузвельта. [1]. Крім США, поняття «self-regulating organization» вживалося у Законі Великої Британії «Про фінансові послуги» (на сьогодні він втратив чинність), у якому визначалося, що СРО є органом, який регулює ведення інвестиційної діяльності будь-якого виду шляхом видання правил, обов’язкових для осіб, які провадять таку діяльність, оскільки вони є членами такої організації або на інших підставах підзвітні СРО [4]. Проте в науковій літературі відмічається, у законодавстві цих країн термін «саморегулівна організація» використовується лише у сферах фінансових послуг і регулювання ринку цінних паперів [5, c. 103]. Сподіваємося, що ні в кого не викликає сумнівів той факт, що такі організації існують і в інших галузях економіки, зокрема, аудиті, медичних послугах, рекламі, туризмі тощо. Однак навіть Велика Британія і США у законодавчих актах щодо цих економічних сегментів не застосовують вказаний термін. Крім того, що також не полегшує і не прискорює вирішення окресленої проблеми, серед закордонних дослідників немає одностайності щодо діяльності саморегулівних організацій, тобто вони і обстоюють різні теорії. Так, Д. Блек (J. Black) пропонує чотири можливих варіанти саморегулювання: мандатне (mandated), санкціоноване (sanctioned), примусове (coerced) і добровільне (voluntary). Проте І. Айрес (I. Ayres) і Дж. Брейтвейт (J. Braithwaite) висувають концепцію «enforced self-regulation», згідно з якою організації самостійно приймають свої внутрішні правила, які потім схвалюються регулюючим органом [1].
Дещо інша ситуація склалася у постсоціалістичних країнах. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Модельного Закону «Про саморегулівні організації», прийнятого Міжпарламентською Асамблеєю країн-учасниць СНД (постанова № 29-7 від 31.10.2007 р.), саморегулівними організаціями визнаються засновані на членстві і створені з метою здійснення саморегулювання некомерційні організації, що об'єднують і суб'єктів підприємницької діяльності (виходячи з того, що вони працюють в одній (спільній) галузі виробництва товарів (робіт, послуг) або на ринку вироблених товарів (робіт, послуг)), і суб'єктів професійної діяльності одного виду або недержавні пенсійні фонди. Так, згідно зі ст. 6 Модельного Закону саморегулівна організація виконує такі основні функції: 1) розробляє і встановлює вимоги до набуття членства в ній суб'єктів підприємницької або професійної діяльності, у тому числі вимоги до вступу; 2) притягає до відповідальності членів за порушення вимог законодавства держави, а також її статуту, правил і стандартів; 3) утворює третейські суди для вирішення спорів, що виникають між її членами, а також між ними і споживачами вироблених її членами товарів (робіт, послуг), іншими особами, відповідно до законодавством про третейські суди; 4) здійснює аналіз діяльності своїх членів на підставі інформації, що подається ними в саморегульовану організацію в формі звітів, у порядку, встановленому її статутом або іншим документом, затвердженим рішенням загальних зборів її членів; 5) представляє інтереси своїх членів в їх відносинах з органами державної влади, органом банківського регулювання і банківського нагляду, органами місцевого самоврядування; 6) організовує професійне навчання, атестацію працівників її членів або сертифікацію вироблених її членами товарів (робіт, послуг); 7) забезпечує інформаційну відкритість діяльності своїх членів, опубліковує цю інформацію в порядку, встановленому цим Законом і її внутрішніми документами. До речі, саморегулівна організація має право виконувати й інші, передбачені її статутом функції, що не суперечать законодавству. 
Становлення інституту саморегулювання в різних країнах, зокрема і в Україні, зазвичай пов’язується з процесами економічної лібералізації й дерегуляції господарської діяльності, у тому числі шляхом зниження адміністративних бар’єрів для підприємництва, підвищення ролі громадських і професійних об’єднань. При цьому саморегулювання розглядається як додатковий або самостійний інститут регулюючого впливу держави на господарську діяльність(підтвердження цьому знаходимо у ст. 12 ГК України). Звісно, результатом запозичення інституту СРО і утворення таких організацій у найрізноманітніших економічних сферах стало вживання в багатьох галузевих законодавчих актах терміна «саморегулівна організація». Зокрема, в Україні термін «саморегулівна організація» вживається у законах України «Про депозитарну систему України» від 06.07.2012 № 5178-VI, «Про інститути спільного інвестування» від 05.07.2012 № 5080-VI, «Про фонд державного майна України» від 09.12.2011 № 4107-VI, «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23.02.2006 № 3480-IV, «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність» від 17.06.2004 № 1807-IV, «Про оцінку земель» від 11.12.2003 № 1378-IV, «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 09.07.2003 № 1057-IV тощо. Виходячи з наведеного можемо зробити висновок, що суспільно прийнятною формою саморегулювання у сфері господарювання необхідно визнати саме інституційне саморегулювання учасників економічних відносин, що здійснюється на вказаних у законодавстві України підставах, у встановлених організаційно-правових формах, із визначеною господарською компетенцією специфічного суб’єкта організаційно-господарських повноважень, а також з передбаченою правовою формою і підставами делегування окремих організаційно-господарських повноважень держави таким СРО. Відповідно, СРО варто розглядати як господарсько-правовий феномен конвергенції складових правового господарського порядку і ринкового саморегулювання економічних секторів.
Отже, головна мета введення саморегулювання в різних сферах і галузях господарської діяльності полягає, з одного боку, у проведенні розмежування між регулюючим впливом держави та регулюванням з боку професійних і самоврядних об’єднань, а також створенні умов для формування таких об’єднань, які змогли запроваджувати ефективні механізми господарсько-правової відповідальності перед споживачем, а з другого — побудувати правильну комунікацію в системі господарської діяльності між суб’єктами організаційно-господарських повноважень і  господарювання, що сприяє прийняттю збалансованих регуляторних рішень і надає усім учасникам додаткові можливості щодо задоволення як публічних, так і приватних інтересів.
Це означає, що завдяки впровадженню інституту саморегулювання з’являється рівноправний суб’єкт організаційно-господарських повноважень, який бере участь у підготовці й прийнятті рішень задля регламентації господарської діяльності своїх учасників, і погоджується нести додаткову відповідальність перед споживачами вироблених товарів і послуг.
Звісно, проаналізувавши весь законодавчий масив, можна зробити висновок, що під саморегулюванням слід розуміти самостійну й ініціативну діяльність, яка ведеться суб'єктами господарської діяльності, у тому числі фізичними особами-підприємцями і самозайнятими в певній професійній діяльності особами, змістом якої є розробка і встановлення стандартів і правил такої діяльності, а також контроль за дотриманням вимог стандартів і правил, а основними складовими саморегулювання є стандартизація і контроль підприємницької і професійної діяльності членів СРО, у тому числі дотримання правил добросовісної конкуренції й професійної етики щодо споживачів і контрагентів. Наведене свідчить про те, що, складаючись еволюційним шляхом, інститут саморегулювання все-таки відображається в добре відпрацьованих і сталих звичаєвих нормах корпоративних і міжнародних стандартів, правилах поведінки і вирішення спорів. З урахуванням цього і накопиченого досвіду Європейська комісія країн Євросоюзу визначає цей правовий феномен як добровільно взяті на себе компанією зобов’язання щодо споживачів, причому суб’єкти саморегулювання розглядаються або окремо, або як члени асоціації виробників і дилерів, організації або навіть підрядників іншого підприємства. При цьому саморегулювання (з позицій форми) реалізується шляхом самостійного прийняття суб’єктами господарювання правил поведінки при проведенні своєї професійної діяльності, як правило, із більш високими вимогами, ніж у середньому існуючі на ринку. Важливо, що правила ведення будь-якої діяльності, встановлені самими учасниками ринку, повинні з’явитися раніше, ніж норми державного регулювання [1]. Вказане підтверджує вищенаведену тезу про те, що саморегулівні організації є поєднанням і приватної ініціативи самих суб’єктів господарювання, які зацікавлені в чітких правилах проведення господарської діяльності та особливо дотримання цих правил в умовах конкуренції, і публічних інтересів, що задовольняються завдяки використанню органами таких саморегулівних організацій повноважень, наданих їм державою. 
Незважаючи на широке використання терміна СРО, нині, на жаль, не розроблена господарсько-правова концепція саморегулівних організацій у контексті механізму регулювання господарських відносин. Відкритою залишається ціла низка питань, що стосуються їх організаційно-правової форми, особливо порядку їх заснування й управління; порядку нормотворчої діяльності та здійснення регулівних повноважень; обсягу й змісту господарсько-правових засобів державного регулювання, що можуть бути делеговані державною таким організаціям; імперативність членства в них суб’єктів господарювання окремої галузевої приналежності тощо.
Сучасна нормативна база з питання саморегулювання свідчить про те, що законодавець обрав такий (так би мовити) трендовий підхід: якщо галузеве законодавство передбачає існування СРО і встановлює певні вимоги до цих організацій, то створені на підставі цього організації визнаються саморегулівними. Водночас організації, які створюються в інших галузях економіки (туризм, реклама тощо) і виконують функції, аналогічні визнаним на законодавчому рівні СРО, формально саморегулівними не вважаються. Якщо звернутися до законодавства Російської Федерації, то воно взагалі передбачає, що статус СРО можуть мати лише ті організації, які внесені до державного реєстру саморегулівних організацій. У іншому випадку організація не має права використовувати термін «саморегулівна» у будь-яких відмінках у своїх установчих та інших документах [4].
Убачається, що проблема відмежування СРО від інших подібних їм організацій не повинна вирішуватися лише на підставі аналізу чинного законодавства, зокрема, з позиції наявності чи відсутності в ньому вказівки на надання певним організаціями статусу СРО. Оскільки в економічному вимірі держава делегує частину своїх повноважень відповідним організаціям згідно з чинним законодавством, а саме окремі повноваження відомчих державних органів у тій чи іншій сфері управління (ст. 49 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок», ст. 33 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» та ін.). Однак наявність делегованих повноважень у СРО не є аксіоматичною їх ознакою, оскільки існує велика кількість таких організацій, що не наділені цими повноваженнями, утім вважаються саморегулівними. Проте варто погодитися із західними вченими, якими було з’ясовано, що саморегулювання, здійснюване СРО, є багатогранним явищем, а тому має декілька видів і проявів [3]. Виходячи з цього делеговане саморегулювання є лише одним із видів, а отже, СРО, яким делегуються повноваження, – це лише різновид саморегулівних організацій. 
Саморегулівні організації в окремих випадках можуть створюватися на базі як громадських організацій, яким присвоюється відповідний статус в порядку, передбаченому КМУ, так і професійній фізичними особами-підприємцями та так званими самозайнятими особами, а також на базі суб’єктів господарської діяльності. Крім того, певні СРО, що дійсно наділені повноваженнями в порядку державного делегування, виникають згідно із спеціальним порядком, що не пов’язаний з діяльністю громадських організацій; не існує жодного випадку існування професійних СРО, створених дійсно професіоналами окремих спеціальностей, що не є самозайнятими особами або суб’єктами господарювання, бо в даному випадку має йтися про саморегулювання або господарської діяльності або професійної; окремі СРО створюються з самого початку як квазіпублічні утворення. Незважаючи на таке різноманіття, більшість СРО все-таки створюється як громадські організації.
У той же час, враховуючи те, що існує велика кількість організаційно-правових форм СРО, виникає питання щодо їх правової уніфікації, що має полегшити застосування понятійно-категоріального апарату, особливо на позначення найбільш поширених типів організацій. Таким чином, передусім необхідно з’ясувати критерій відмежування звичайних непідприємницьких товариств з окремими регулятивними функціями від СРО, що, крім іншого, має бути  універсальним. Таким, на нашу думку, можуть виступати ознаки СРО, взяті в їх сукупності. На жаль, у сучасній юридичній доктрині цьому питанню приділялося мало уваги, а тому комплексного підходу до визначення ознак СРО не існує. Так, на переконання деяких вчених, ознаками СРО виступають: а) їх функціонування у формі некомерційних, заснованих на членстві; б) об’єднання в них суб’єктів підприємницької або професійної діяльності за ознакою спільності галузі виробництва [5, c. 29]; в) наявність розроблених і затверджених стандартів і правил підприємницької або професійної діяльності; г) існування спеціалізованих органів з контролю за дотриманням стандартів і правил; д) наявність механізму індивідуальної або колективної відповідальності членів СРО; е) здійснення представництва і захисту прав й інтересів своїх членів [3, c.114] тощо. Деякі науковці до цих ознак додають обов’язкову наявність окремих функцій державних органів, делегованих на підставі спеціального нормативного акта, а також офіційну реєстрацію некомерційної організації в статусі СРО, що відбувається шляхом або включення її до відповідного державного реєстру СРО, або отримання дозволу від уповноваженого державного органу.
  У цілому кожен із наведених підходів до встановлення ознак СРО дозволяє зорієнтуватися, у чому ж полягає відмінність цих організацій від інших подібних їм і чому саме законодавець виокремлює такі організації з-поміж інших. Зокрема, слід погодитися із тим, що СРО утворюються на підставі членства і передусім для досягнення цілей, не пов’язаних із отриманням прибутку і подальшим його розподілом між членами таких організацій. У зв’язку з цим СРО є непідприємницькими товариствами. Так, згідно із ст. 17 Закону України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції» від 25.06.2009 № 1561-VI СРО утворюються у формі асоціацій, які діють як непідприємницькі організації (непідприємницькі товариства). У деяких законодавчих актах СРО визначаються як неприбуткове добровільне об’єднання (зокрема, у законах «Про цінні папери і фондовий ринок» та «Про архітектурну діяльність»), хоча очевидно, що вживання такого терміна є некоректним, оскільки послуговування ним суперечить усталеній термінології ЦК (ст. 83, 85 ЦК України). 
Незважаючи на теоретичну можливість делегування державою частини повноважень, на сьогодні вирішення цього питання потребує наступного: 1) перегляду системи правового регулювання в цілому із чітким розмежуванням регулюючого впливу держави і саморегулювання, функцій і повноважень, які є виключно державними, і тих, що хоча б теоретично можуть будуть делеговані СРО; 2) встановлення порядку і способів делегування повноважень держави; 3) конкретизація на нормативно-правовому рівні відповідальності самої СРО і її посадових осіб за невиконання або неналежне виконання функцій, делегованих державою; 4) нормативно-правове визначення порядку й способу контролю з боку відповідних державних виконавчих органів за реалізацією повноважень, делегованих державою; 5) удосконалення системи фінансування СРО з урахуванням обсягів делегованих повноважень.
Звісно, розвиток ринкової економіки і функціонування відповідного інституту можливі лише за умов ефективної правової регламентації й захищеності законних інтересів учасників. У той же час регулювання державою ринків – елемент її функціонування, що стає особливо помітно у сфері електроенергетики, телекомунікації, розподілу частот. 
Доведено, що головна мета введення саморегулювання в різних сферах і галузях господарської діяльності полягає, з одного боку, у проведенні розмежування між регулюючим впливом держави та регулюванням з боку професійних і самоврядних об’єднань, а також створенні умов для формування таких об’єднань, які змогли запроваджувати ефективні механізми господарсько-правової відповідальності перед споживачем, а з другого – побудувати правильну комунікацію в системі господарської діяльності між суб’єктами організаційно-господарських повноважень і  господарювання, що сприяє прийняттю збалансованих регуляторних рішень і надає усім учасникам додаткові можливості щодо задоволення як публічних, так і приватних інтересів.
Відтак, досвід вітчизняного державного регулювання в економічній сфері дає дуже багато підстав для сучасних оцінок щодо перспектив розвитку так званих СРО, зокрема, й завдяки зусиллям самих суб’єктів господарської діяльності у тому чи іншому сегменті економіки, оскільки діяльність СРО виступає своєрідною конструкцією прояву принципу «свободи підприємництва» і забезпечення публічних інтересів. Крім того, їх можна визнати компромісною між автономією суб’єктів господарювання і державним регулюванням господарських відносин формою. Треба наголосити, що особливість СРО полягає у тому, що окремі цілі можуть досягатися за участю самих суб’єктів господарювання через спеціально створені для цього саморегулівні організації, яким держава делегує частину своїх повноважень. Таким чином, відповідні суб’єкти не тільки провадять діяльність на ринку, а й беруть участь (хоч і опосередковано) у процесі забезпечення урегульованості й додержання необхідних публічно визначених умов його функціонування, завдяки чому підвищується саме ефективність і законність функціонування економіки. 

Список використаних джерел:
1. Філатова Н.Ю. Поняття та ознаки саморегулівних організацій. Вісник Академії правових наук України. 2013. № 1. С. 280—290.
2. Гончаренко О. Види саморегулювання господарської діяльності. Господарське право і процес. 2016. № 11. Ст. 68—72. URL: http://pgp-journal.kiev.ua/archive/2016/11/15.pdf (дата звернення 15.09.2018)
3. Говорун О.В. Актуальні правові питання розвитку саморегулювання як механізму забезпечення ринкових відносин. Юрист України. 2014. № 4. С. 27—33. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/uy_2014_4_7 (дата звернення 09.09.2018)
4. Шутак І.Д. Юридична техніка: теорія правових застережень: [навч. посібник для вищих навч. закладів]. Івано-Франківськ: Лабораторія наукових досліджень правового регулювання та юридичної техніки. Дрогобич: Коло, 2014. 260 с.  
5. Любченко М.І. Юридична термінологія: поняття, особливості види: монографія. Харків: ТОВ «ВИДАВНИЦТВО ПРАВА ЛЮДИНИ», 2015. 280 с.  
6. О саморегулируемых организациях: Федеральный Закон РФ № 315-ФЗ от 1 декабря 2007 г. URL: http://base. consultant.ru/cons/cgi/online.cgi?req=doc; base=LAW;n=72967 (дата звернення 29.08.2018) 
7. Задихайло Д.В. Господарсько-правове забезпечення економічної політики держави: монографія. Харків: Юрайт. 2012. 456 с. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
Січень
ПнВтСрЧтПтСбНД
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція