... Коли суть справи обміркована заздалегіть, слова приходять самі собою (Гроцій) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №3
Необхідність удосконалення чинної системи соціального законодавства вже давно визнана на теоретичному та практичному рівнях. Ця обставина обумовлена зміною системи суспільних відносин, наявністю застарілих положень, що не відповідають сучасним потребам суспільства, недоліками правового регулювання у формі множинності, неузгодженості та подрібненості нормативно-правових приписів [1, c. 145]. У сучасній правовій науці одним із проблемних і болючих питань у системі соціального законодавства є соціально-правове становище вразливих верств населення, що потребує теоретичного аналізу.
Актуальність даного дослідження полягає в тому, що станом на сьогодні з доктринальної точки зору відсутній єдиний підхід до визначення категорії «вразливі верстви населення». Правовий статус або «становище» осіб, що потребують додаткового захисту, в теорії та на законодавчому рівні фактично не визначений у повній та належній мірі. На практиці виникають проблеми щодо встановлення обсягу прав конкретної особи, що відноситься до вразливої частини суспільства (складність віднесення якої до такого категорії населення, також, є проблематичним питанням). Тому, слід з’ясувати, яке населення слід відносити до вразливого, і що власне означає вразливість певних верства населення. 
Так, А.Г. Реут зазначає, що вразливі верстви населення – це певна сукупність людей які з певних причин не здатні самостійно забезпечити власне життя належне чином і які потребують соціальних послуг [2, c. 191]. Крім того, науковець відносить до таких верств наступні групи:
1. Громадяни, що не здатні до самообслуговування через різні обставини (у зв’язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю);
2. Громадяни, які перебувають у складній життєвій ситуації, а їх середньо-місячний сукупний дохід є нижчим від встановленого прожиткового мінімуму (безробітні, що шукають роботу; біженці; постраждалі від стихійних лих тощо);
3. Діти та молодь, що знаходяться у складній життєвій ситуації (інваліди, сироти, безпритульні, малозабезпечені тощо) [2, c. 192].
О.В. Макарова зазначає, що соціально вразливими верствами населення, в широкому розумінні даного поняття, є представники пригнічених соціальних груп, а саме: індивіди або соціальні групи, що мають більшу, ніж інші, ймовірність зазнати негативних впливів соціальних, екологічних факторів або дістати хвороби. Синонімом цього поняття є «групи ризику», які є об’єктом постійної уваги представників соціальних служб [3,c. 98].
Також, в доктрині права соціального забезпечення можна знайти розповсюджене твердження, що соціально вразливі верстви населення – це індивіди або соціальні групи, що мають більшу за інших ймовірність зазнати соціальних збитків від дії економічних, екологічних, техногенних та інших чинників сучасного життя.
У цілому, якщо проаналізувати основні концептуальні підходи до визначення категорії “вразливі верстви населення”, слід погодитись з позицією науковців, які наголошують на більшій ризикованості негативного впливу від будь-яких чинників, у порівняні з іншими верствами населення. В будь-якому випадку, це певна сукупність людей, які є вразливими до негативних явищ і потенційно потребують соціального захисту.
Цікавим моментом є те, що Закон України «Про соціальні послуги» не надає визначення «вразливості населення», проте містить визначення складні життєві обставини, тобто обставини, спричинені інвалідністю, віком, станом здоров’я, соціальним становищем, життєвими звичками і способом життя, внаслідок яких особа частково або повністю не має (не набула або втратила) здатності чи можливості самостійно піклуватися про особисте (сімейне) життя та брати участь у суспільному житті. Чи можна стверджувати, що складні життєві обставини є імперативною ознакою вразливості певних верств населення? Законодавство, на жаль, не надає чіткої відповіді на дане питання [4]. 
Саме через те, що чіткого переліку осіб, які відносяться до вразливих верст населення в Законі не передбачено, виникає проблематика визначення обсягу прав та обов’язків даних осіб. Класично, правовий статус визначається через сукупність прав і обов’язків, а також гарантій щодо особи. Актуальною проблемою залишається визначення обсягу соціальної допомоги особам, які її потребують. Фактично наша держава характеризується занадто зрегульованими бюрократичними вимогами щодо віднесення певної особи до уразливих груп. Відсутність єдиної політики щодо таких осіб зумовлює відсутність належного рівня соціальної допомоги.
Ключовим питанням соціальної демократичної держави є налагодження шляхів вирішення соціальних проблем та підвищення добробуту населення [5, с. 70-76]. Тому, сучасний розвиток України та її євроінтеграція вимагає, щоб соціально-економічна політика держави та дії уряду щодо її реалізації були спрямовані на досягнення європейських стандартів якості життя. Слід на законодавчому рівні встановити ознаки, критерії, які слугуватимуть ідентифікаторами уразливості людини до різних соціально правових проблем. Шляхом встановлення єдиного підходу до визначення вразливих верств населення, законодавець матиме змогу визначити правовий статус кожної групи, конкретного індивіда тощо. 
Крім того, актуальною проблемою залишається те, що чинники які слугують передумовою встановлення статусу «уразливої групи» в більшій мірі мають суб’єктивний характер. Якщо за основу брати виключно майновий стан, то в такому разі не буде враховуватися можливість осіб юридично “ховати” власне майно (починаючи від звичайного передання майна членам родини, закінчуючи трастоподібними конструкціями). Також, не враховується спосіб життя особи, наприклад, якщо брати за основу відсутність постійного місця проживання і, таким чином, визнавати уразливих осіб всіх безхатьків, існують індивіди, які мають значні статки і постійно подорожують, проживають в готелях або у рідних. Інші критерії аналогічно не можуть слугувати основною для визнання певних груп осіб уразливими. Слід керуватися комплексним підходом і враховувати ознаки в сукупності – стан здоров’я, наявність інвалідності, майновий стан, доходи, наявність чи відсутність батьків, хронічні хвороби та інші критерії перелік, який не може бути виключний, проте може бути орієнтовний. 
Визначення рівня якості наданих соціальних послуг та розробка їх стандартів, відповідність наявних послуг цим стандартам є ще однією суттєвою проблемою в діяльності системи соціальних послуг. Донедавна в Україні не піднімалося питання про те, що соціальні послуги, так само, як інші послуги та товари, мають бути якісними. «Для громадян запровадження цих стандартів може стати гарантією доступності соціальних послуг, надання правдивої та повної інформації, поваги та етики у ході надання соціальних послуг, можливості подати скаргу, якщо надавачі не дотримуються встановлених правил» [5, с. 70]. Проте, для того щоб надати соціальну послугу, слід вирішити проблему з правовим статусом осіб, які потребують таку послугу. 
Таким чином, підводячи підсумки, слід зазначити, що проблеми соціально-правового становища вразливих верств населення обумовлена відсутністю законодавчого регулювання і регламентації такого становища. Потребує правового регулювання єдина державна політика щодо забезпечення прав осіб, які потенційно уразливі до будь яких негативних суспільних факторів, визначення окремих критеріїв, ознак і передмови встановлення та класифікації вразливих верств населення. Сучасні соціальні послуги, які існують в першу чергу, на засадах соціального партнерства та деінституалізації, спрямовані на інтеграцію людини в суспільство, а не тільки на матеріальну підтримку, до того ж, враховують індивідуальні потреби користувачів та передбачають застосування особових програм, планів по виходу із скрутного становища, дані послуги передбачають можливість виходу з стану уразливості. Однак невирішеним залишається питання щодо якості соціального обслуговування та відповідності стандартам і, насамперед, правове закріплення стандартів якості соціальних послуг. Тільки якщо встановити чіткий і обґрунтований обсяг прав і гарантій особам, які відносяться до вразливого населення, можна забезпечити ефективний соціальний захист.

Список використаних джерел:
1. Малюга Л.Ю. Вплив євроінтеграційних процесів на законодавство України у сфері соціального захисту. Соціальне право: науковий журнал. 2017. № 1. С. 144—151.
2. Реут А.Г. Система соціальних послуг для вразливих верст населення: новітні тенденції та інновації. Дослідження молодих науковців. 2008. №3. С. 190—199.
3. Макарова О.В. Державні соціальні програми: теоретичні аспекти, методика розробки та оцінки: Монографія. Київ: Ліра-К, 2004. 328 с.
4. Про соціальні послуги: Закон України від 19.06.2003. Відомості Верховної Ради України. 2003 р., № 45, стаття 358.
5. Малюга Л.Ю. Журнал східноєвропейського права. Електронне науково-практичне видання. 2018. № 48. С. 70—76.
6. Іваницький Д. На національному рівні презентовано стандарти якості соціальних послуг та систему управління якістю. URL: http:www.auc.org.ua/activities/international/?id=26232. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
Червень
ПнВтСрЧтПтСбНД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція