... Заможні ті, хто вміє обмежувати бажання своїми можливостями (Гібер) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №1
Початок ХХІ століття характеризується новою політико-економічною ситуацією, в якій опинилася Україна. Наша держава активно і послідовно відстоює свої національні інтереси у глобальному світі. У коло цих інтересів входить і участь України в міжнародних (глобальних) інформаційних процесах, що тісно пов’язана з проблемами забезпечення безпеки держави, суспільства, суб’єктів господарювання, кожної окремої особистості. Сучасний стан суспільного розвитку України характеризується формуванням інформаційного суспільства. Впровадження новітніх інформаційних технологій значно прискорює процес отримання, обробки, аналізу інформації. Широкий і оперативний доступ до інформації підвищує ефективність її використання, що стає невід’ємним елементом управління всіма інститутами і процесами. 
Україна повною мірою включена в процеси інформатизації суспільства і формування єдиного світового інформаційного ринку. Інформаційний фактор відіграє значну роль у державотворчому процесі, у поданні та відстоюванні інтересів держави. Особливе місце у цьому спектрі суспільних відносин займають проблеми правового забезпечення інформаційної безпеки.
Поняття «інформаційна безпека» вперше з’явилося наприкінці 1980-х років у праці німецького вченого Г. Одермана, де йдеться про важливий інформаційний компонент у міжнародній безпеці та робиться спроба розглянути проблеми безпеки, комплексно пов’язані з інформаційними загрозами. У вітчизняній та російськомовній пресі починаючи з кінця 1991 – початку 1992 року спостерігається тенденція до відкритого дослідження проблеми інформаційної безпеки як окремого питання [1, с. 17-23]. Інформаційна  безпека – це сукупність засобів забезпечення інформаційного суверенітету України, захисту держави та її громадян від зовнішніх і внутрішніх інформаційних загроз. Вона є складовою загальної безпеки та набуває все більшої актуальності. Глобальна інформатизація охоплює всі сфери держави – економічну, військову, політичну, промислову, гуманітарну. Інформаційна безпека, як і будь який інший об’єкт є відповіддю на загрози, які посягають як на модельну фізичну цілісність, так і її похідні. Інформаційна безпека, захист якої згідно зі ст. 117 Конституції України поряд із суверенітетом, територіальною цілісністю та економічною безпекою, є найважливішою функцією держави, досягається шляхом розробки і впровадження сучасних безпечних інформаційних технологій, побудовою національної інфраструктури, формуванням і розвитком інформаційних відносин [2]. Згідно Закону «Про основи національної безпеки України» однією з основних загроз національній безпеці України в інформаційній сфері є намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації [3]. Розширений перелік основних напрямів державної інформаційної політики визначений у ст. 3 Закону «Про інформацію» [4]. У ст. 3 Закону «Про основи національної безпеки» виділено три об’єкти національної та, відповідно, інформаційної безпеки, до яких належать людина і громадянин, суспільство і держава [3].
В Україні реалізований цілий комплекс заходів по удосконаленню забезпечення її інформаційної безпеки. Розпочато формування бази правового забезпечення інформаційної безпеки. Прийняті Закони України «Про державну таємницю», «Про розвідувальні органи України» 2001 р., «Про контррозвідувальну діяльність» 2002 р., «Про боротьбу з тероризмом» 2003 р., «Про Державну прикордонну службу» 2003 р., «Про основи інформаційної безпеки України» 2003 р., «Про національну безпеку України» 2018 р., тощо. Розгорнута робота з формування механізмів їх реалізації. Важливі завдання з гарантування інформаційної безпеки виконує Служба безпеки України [5].  Для захисту від зовнішньої пропаганди та координації діяльності приватних ЗМІ з донесення інформації до громадян на окупованих територіях 2 грудня 2014 р. створено Міністерство інформаційної політики України.
Водночас чинний механізм реалізації державної політики у сфері розвитку інформаційної безпеки не можна вважати досконалим. Свідченням цьому стало фактичне захоплення Росією інформаційного простору Криму, Сходу та Півдня України, що створило передумови для російської окупації АРК та організації збройного конфлікту у Донецькій і Луганській областях. Цілеспрямована діяльність Росії дає змогу провокувати напругу в інших регіонах України, підтримувати антиукраїнські настрої серед населення, дискредитувати Україну і виправдовувати агресію в державах-членах ЄС. Це передусім пов’язано з несформованістю недержавного сектору забезпечення інформаційної безпеки в Україні. Сучасні умови розвитку країни викликають загострення протиріч між потребами особи у забезпеченні безпеки і можливостями держави на надання адекватних послуг. 
Головними викликами та загрозами інформаційної безпеки для України є інформаційна війна, інформаційний тероризм та інформаційні злочини. Причиною цього є глобальні процеси інформатизації, прогрес у сфері розвитку інформаційних технологій та інформаційна складова гібридної війни РФ. Складовою останньої є кібертероризм. Інформаційний тероризм застосовується з метою дезінформації, дезорієнтації і профанації для помилкового сприймання і неадекватної поведінки суспільства.
Інформаційний простір використовується терористичними організаціями (спільнотами) з метою втручань в інформаційно-технологічні системи великих організацій і підприємств, фінансування терористичної діяльності, встановлення зв’язків між терористами, організації діяльності терористичних організацій (спільнот), пропаганди, вербування населення. Зокрема, з метою виправдання свого втручання у внутрішні справи України Росія вже тривалий час спрямовує свою пропаганду проти української влади, намагається дискредитувати європейський вибір нашої держави, виставляє АТО/ООС «каральною акцією» з «хаотичними бойовими діями», які призводять до невиправданих жертв серед мирного населення, поширює чутки про непрофесійність і деморалізованість української армії. В інформаційний простір України запускаються проекти тотального соціального зомбування, які начебто не пов’язані з політичними питаннями та подіями в АТО, але насправді спрямовані на просування ідеології «Русского мира» [6, с.171-174]. До виявів інформаційної війни може бути зарахована й так звана інформаційна злочинність, левова частка якої припадає на кіберзлочини.
Українське законодавство у сфері забезпечення інформаційної безпеки розвинене слабо і в значній мірі відстає від рівня розвитку інформаційного суспільства. Перші спроби вплинути на державному рівні на інформаційний простір в Україні, пронизаний проросійською пропагандою, були здійснені стосовно роботи українських медіа на початку війни на Донбасі. Наприкінці червня 2014 року у Нацгвардії з’явилося Управління інформаційної безпеки, а в грудні створене Міністерство інформаційної політики України. У лютому 2015 року з’явився проект «Інформаційні війська України». По суті, це була перша публічна спроба створити «дзеркальну відповідь» російській пропаганді на державному рівні. Упродовж 2014–2016 рр. Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення заборонила мовлення на території України понад 70 російських каналів, а Держагентство з питань кіно відмовило в реєстрації і скасувало прокатні посвідчення для понад 500 російських фільмів і серіалів.
Розвивається й нормативно-правова база інформаційної безпеки. Указом Президента України від 26 травня 2015 року № 287/2015 введено в дію рішення РНБО України від 6 травня 2015 року «Про Стратегію національної безпеки України». Вона спрямована на реалізацію до 2020 року пріоритетів державної політики національної безпеки шляхом введення змін у зовнішньому та внутрішньому безпековому середовищі України, що обумовлює необхідність створення нової системи забезпечення національної безпеки України [7].
У 2014 році Російська Федерація порушила територіальну цілісність України. У середині літа 2014 року в захоплених терористами районах Донецької і Луганської областей провайдери кабельного телебачення вимкнули українські телеканали. Громадян позбавили права на отримання інформації з диверсифікованих джерел, що у подальшому  призвело до формування уявлення про ситуацію в країні і світі на основі неякісних, недостовірних, а часто брехливих повідомлень [8, с. 66-73]. Інструменти інформаційної «гібридної війни», окрім традиційного телебачення, радіо і підвладних путінському режиму ЗМІ, включає тексти, відео, аудіо, зображення, що поширюються через Інтернет і супутникове телебачення. Продовжуються потужні посягання на інформаційну безпеку нашої держави р9, с. 44.
Отже, інформаційна безпека є складним, системним, багаторівневим явищем, на стан якого впливають зовнішні і внутрішні чинники. Заподіяння шкоди в інформаційні сфері є передусім засобом досягнення інших цілей. Поряд із суто корисливою метою в сучасних умовах інформаційні загрози пов’язані з розпалюванням міжнаціональної, міжконфесійної та іншої ворожнечі, дискредитацією правоохоронної системи й органів державної влади загалом, заподіянням шкоди честі, гідності та ділової репутації фізичних осіб, формуванням «образу ворога», «зомбуванням» населення для управління масовою свідомістю. Потенціал інформаційної сфери через її інтегральний характер і здатність «проникнення» до інших сфер життя суспільства недостатньо усвідомлюється політиками та правоохоронними органами. 
Стратегічне інформаційне протистояння становить небезпечний компонент гібридної війни, розгорнутої Росією проти України. Головною загрозою інформаційній безпеці нашої держави залишається загроза впливу ворога на інформаційну інфраструктуру, інформаційні ресурси, на суспільство, свідомість і підсвідомість особистості з метою нав’язати власну систему цінностей, поглядів, інтересів і рішень у життєво важливих сферах суспільної й державної діяльності. Аналіз існуючої законодавчої та нормативно-правової бази, з позиції забезпечення інформаційної безпеки України, свідчить, що у цій галузі характерна термінологічна невизначеність, неоднозначність або непослідовність. Покращення існуючого стану інформаційної безпеки потребує  розвитку законодавства, де б визначалась сутність державної інформаційної політики України на основі чіткого понятійного апарату, уточнювались напрями її реалізації, головним із яких має бути забезпечення інформаційної безпеки держави. Україна, її державні інституції та суспільство повинні формувати адекватну комплексну систему посиленого оперативного реагування на ризики інформаційної безпеки. При цьому варто перенести акценти з реакції postfactum на превентивну діяльність, адже усі основні загрози є добре відомі.

Список використаних джерел:
1. Ніщименко О.А. Інформаційна безпека України на сучасному етапі розвитку держави і суспільства. Наше право. 2016. №1. С. 17—23.
2. Конституція України від 28.06.1996. Відомості Верховної Ради України. 1996. №30. Ст. 141.
3. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19.06.2003 URL: http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/964-15.
4. Про інформацію: Закон України від 02. 10. 93. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/2657-12.
5. Про Службу Безпеки України: Закон України від 25.03.92. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/2229-12.
6. Литвиненко О. Інформаційна складова у сучасній гібридній війні проти України: виклики й загрози. Українознавчий альманах. 2017. Вип. 19. С. 171—174.
7. Про введення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 6 травня 2015 року «Про Стратегію національної безпеки України: Указ Президента України від 26 травня 2015 року № 287/2015. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/287/2015
8. Курбан О.В. Інформаційне супроводження російської гібридної агресії в Донбасі (2014-2016) Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. 2017. №2. С. 66—73.
9. Жайворонок О.І. Сучасні загрози інформаційного тероризму в умовах гібридної війни Росії проти України. Державне управління: удосконалення та розвиток. 2018. №4. C. 1—5. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
Червень
ПнВтСрЧтПтСбНД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція