... Ми повинні бути рабами законів, щоб стати вільними (Цицерон) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №2
Постановка проблеми. Вперше в історії політико-правової думки поняття суверенітету сформулював і обґрунтував видатний французький юрист – Жан Боден. Ця ідея пройшла глибокий і тривалий розвиток. Хоча сьогодні висловлюються думки про втрату нею значення та ослаблення суверенітету в епоху глобалізації, роль суверенітету держави залишається важливою. Значення ідеї суверенітету, особливо для тих країн, державність яких усталилася відносно недавно, важко переоцінити. Зокрема для України першим кроком на шляху утвердження власного самостійного існування як держави стала Декларація про державний суверенітет України 1990 року.
Ступінь наукової розробки проблеми. Проблема суверенітету була предметом багато аспектного вивчення філософів, політологів, конституціоналістів, істориків та теоретиків права, тощо. При цьому як у вітчизняній, так і зарубіжній літературі дискусії навколо поняття і змісту наукової категорії «державного суверенітету» тривають з моменту виникнення відповідної концепції. У фахових дослідженнях, присвячених цій проблематиці, висловлюються різні, нерідко досить суперечливі думки з приводу поняття і змісту суверенітету. Серед вітчизняних дослідників цього феномену можна виділити М.О.Баймуратова, В.Г. Буткевича, В.А. Василенко, Ю.О. Волошина, А.З. Георгіцу, А.І. Дмитрієва, В.І. Муравйова, М.І. Палієнко, Л.Д. Тимченко та інші. Також у зазначеному напрямку є значні напрацювання визнаних фахівці з різних зарубіжних держав, а саме: Д.І. Бараташвілі, Я.Броунлі, А. Джеймс, М. Ейхерст, Г. Еллінек, Г. Лаутерпахт, Й.Д. Левін, М.Р. Лукаш, І.І.Лукащук, А.В. Маслов, Ж. Мере, Л. Оппенгейм, М. Оріу, І.Т. Трайнін, І.І. Тункін, А. Фердрос, П. Хей, А.А. Чобан, С.В. Черніченко та інші. Не зважаючи на підвищену увагу, інтерес та відповідно велику кількість праць учених фактично більшість питань, що стосуються державного суверенітету, залишаються спірними, невирішеними та викликають багаточисельні дискусії. Усе це робить актуальним розгляд процесу формування й розвитку державного суверенітету, а також виникнення та еволюції уявлень і поглядів на нього як на особливе явище в житті політичного співтовариства.
Метою статті є з’ясування поняття, сутності та співвідношення державного, народного та національного суверенітету на основі аналізу різних підходів вчених до розуміння цього явища в юридичній науці.
Виклад основного матеріалу. Суверенітет-незалежність держави, що полягає в її праві самостійно вирішувати всі внутрішні і зовнішні проблеми без втручання інших держав, осіб, організацій.
Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і суверенітету нації.
Суверенітет народу і його співвідношення із суверенітетом держави.
Безпосередня (пряма) демократія - це безпосередня участь громадян в управлінні справами суспільства і держави, безпосереднє здійснення державної влади в межах усієї країни або в межах окремої її частини. Основними формами прямої демократії за конституційним правом України є вибори та референдуми [1, с. 22].
Представницька демократія – це форма здійснення народного суверенітету, для якої характерним є те, що громадяни беруть участь в управлінні державою і суспільством через представників, обраних в органи державної влади та місцевого самоврядування.
Суверенітет народу (громадян всіх національностей, що проживають на території певної країни; громадсько-політична сила, на яку опирається офіційна влада в країні) означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо чи через представницькі органи брати участь у формуванні політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність адміністративних та інших органів держави.
Першою в історичному аспекті була безпосередня (пряма) форма народовладдя. В умовах первісного суспільства вона здійснювалася у вигляді загальних зборів членів конкретної спільноти, а у перших державних утвореннях – у вигляді народних зборів, в яких брали участь усі громадяни (крім рабів, які не вважалися громадянами). Класичним прикладом народних зборів як форми прояву безпосередньої демократії була організація державної влади в античних Афінах.
Із розвитком суспільних відносин, збільшенням чисельності населення держав і його майновим розшаруванням виникають нові форми прояву безпосередньої демократії.
Так, у Стародавньому Римі населення розподілялось на кілька центурій, до однієї з яких належав кожний вільний громадянин. У центуріях відбувалися загальні збори їх членів. Рішення центурій формулювалися відповідно до більшості учасників зборів. Загальнодержавним визнавалося рішення, яке підтримувалося найбільшою кількістю центурій [2, с. 318].
З розвитком і зміцненням держав, ускладненням їхніх політичних систем стало неможливим вирішувати всі питання загальнодержавного значення шляхом залучення всього населення, чисельність якого постійно збільшувалася. За цих умов набула поширення представницька форма народовладдя. За такої організації більшість загальнодержавних питань вже вирішуються не усіма громадянами держави, а лише їх певними групами. Останні є повноважними представниками населення, від імені і за дорученням якого вони приймають рішення, що стають обов’язковими до виконання.
Ідея суверенітету народу як носія державної влади остаточно сформувалася у XVIII ст. Ця ідея знайшла вираження при утворенні національних європейських держав, про що свідчить стаття 3 Декларації прав людини і громадянина 1789 р.
Нині визначення народу носієм (джерелом) державної влади міститься в конституціях Бельгії 1831 р., Іспанії 1869 р., Люксембургу 1868 р., Польщі та Франції 1891 р., Туреччини 1876 р. та ін.
Стаття 5 Конституції України 1996 р. проголосила: Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. «Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади і органи місцевого самоврядування» [3]. Суверенітет народу (народовладдя), закріплений у конституції є якісною характеристикою демократії, демократичного режиму в державі, котрий передбачає забезпечення кожному громадянину політичної свободи, рівності. Без свободи і рівності громадян суверенітет народу, задекларований в конституціях, перетворюється на фікцію.
Група, яка представляє все населення держави, утворює загальнодержавний орган, що дістає право виступати від імені всієї держави і приймає рішення, обов’язкові до виконання на всій її території. Такі представницькі органи можуть називатися по-різному – парламент, народні збори, федеральні збори, національні збори, конгрес, сейм тощо. В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов’язкові в межах усієї держави рішення та закони є Верховна Рада України [1, с. 22].
Поряд з колективними загальнодержавними органами можуть створюватися і одноособові органи, уповноважені виступати від імені держави.
В Україні, як і в багатьох інших країнах це Президент.
Група ж осіб, яка виступає від імені певної частини населення держави, утворює орган місцевого самоврядування.
Основні права народу:
1) бути джерелом і носієм верховної влади в державі;
2) формувати представницькі органи влади;
3) делегувати свої повноваження представницьким органам влади;
4) мати Свій статус у державі, що закріплюється в конституції;
5) брати участь у законотворчій діяльності та ін. [4, с. 42].
Суверенітет держави не обов’язково передбачає суверенітет народу.
Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило, відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співпраці усієї влади є установча влада народу. Тут суверенітет народу є первинним щодо державного суверенітету, є його джерелом.
Суверенітет держави відображає державну організацію народу. Тільки суверенітет демократичної держави є формою вияву народного суверенітету.
У теперішній час представницьке народовладдя повсюди і постійно застосовується для повсякденного управління справами держави.
Вважаємо, що народний суверенітет – це самовизначеність, повновладдя народу в організації економічного, політичного та соціально- культурного буття, головним виразником і втіленням якого є держава.
Суверенітет нації і його співвідношення із суверенітетом держави.
Термін «нація» (від лат. natio – плем’я, народ) може бути вжитий у двох значеннях: етнічному і політичному. Нація (у політичному значенні) – громадяни держави різних національностей, що об’єднані єдиними законами і подібністю у вирішенні істотних політичних і соціально-культурних проблем. Ця подібність виникає внаслідок проживання на одній території і тривалого спілкування одного з одним, наявності юридичного зв’язку з державою, тобто громадянства. Суб’єктом правовідносин у такому разі має виступати єдина держава, тобто поняття «державний суверенітет» і «національний суверенітет» збігаються. Нація (в етнічному значенні) – етносоціальна спільність, у якої сформувалася самосвідомість своєї ідентичності (спільності історичної долі, психології і характеру, схильності до національних, матеріальних і духовних цінностей тощо), а також територіально-мовна і господарсько-економічна єдність [10, с. 205].
Основні права нації:
1) право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення (державна самоорганізація – аж до створення самостійної держави);
2) право на вільний розвиток національних потреб – економічних і соціальних;
3) право на духовно-культурний розвиток, повага національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;
4) право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй території;
5) право на мирне співіснування з іншими народами та націями;
6) право на екологічну безпеку та ін.
Основою буття і розвитку нації є усвідомлені національні інтереси і потреби. Національний суверенітет виступає також як принцип взаємовідносин з іншими націями у міжнародних відносинах [9, с. 84-89].
Поняття «суверенітет нації» означає повновладдя народу, здійснюване через реалізацію принципу – «право нації на самовизначення». Самовизначення – колективне право, прерогатива якого належить народам, націям.
Міжнародні пакти 1966 р. зафіксували принцип права народу на самовизначення в договірній формі, обов’язковий для країн-учасниць договору. Він був конкретизований у таких міжнародних документах: Декларація про принципи міжнародного права 1970 р., Декларація про хартію народів і регіонів та ін. Відповідно до цього принципу всі народи мають право вільно, без втручання зовні, визначати свій внутрішній і зовнішній політичні статуси, здійснювати економічний, соціальний і культурний розвиток.
Внутрішній статус означає свободу вибору форми правління, суспільного і державного ладу, свободу заміни старої соціально-економічної системи, шляхів і засобів здійснення перетворень. Зовнішньополітичний статус означає право нації на державотворення, приєднання до іншої держави чи об’єднання з нею.
Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об’єдналися. Будь-яке державне утворення має поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії цього права [7, с. 216].
Нація може здійснити своє право на політичне самовизначення об’єднанням з іншими націями в союзну державу. В такому разі суверенітет кожної з націй, що об’єдналися, досягається забезпеченням суверенних прав суб’єктів союзу, які поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі.
Реалізація Україною в 1991 р. права на політичне самовизначення, тобто права на державотворення (державний суверенітет) – об’єктивний закономірний процес. Це підкреслено в преамбулі Конституції України 1996 р. Утім право сецесії (вихід зі складу держави і утворення власної держави чи перехід території під владу іншої держави) є крайнім вираженням права на політичне самовизначення [5, с. 134].
Вважається, що вирішити національне питання, актуалізоване в країні, можна шляхом:
1) федералізації унітарної держави;
2) створення форм національного самовизначення.
Право особи на збереження своєї національної приналежності слід вважати виявом її природного права. Головне полягає в тому, щоб нація, яка становить більшість у країні і дала назву державі (титульна нація), не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників інших націй. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримінація або спроби однієї нації підкорити іншу.
Недоцільно також кожній етнічній спільності, що входить до складу багатонаціональної держави, домагатися реалізації права на державотворення. Це втягне світ у хаос.
Тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зазначається: «Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави чи країни». Така ж думка проведена в Декларації про хартію народів і регіонів, про те що правильніше буде уникати виникнення нових національних держав і зберігати цілісність існуючих політико-адміністративних одиниць [6, с. 239].
У міжнародних актах визначені умови, за яких корінні народи, що борються за незалежність, мають право на державний суверенітет:
1) відсутність власних національних держав;
2) наявність національно-визвольних рухів, організацій, фронтів, що виражають суверенну волю народу на міжнародній арені;
3) виконання національно-визвольними рухами, організаціями, фронтами законодавчих і виконавчих функцій щодо свого народу.
Суверенітет держави відображає державну організацію народу. Суверенітет нації за суттю є формою вияву народного суверенітету [8, с. 95].
Суверенітет нації знаходить своє втілення в суверенітеті держави. Ось чому національний суверенітет в цілому чи його найважливіші елементи знаходять своє політико-правове оформлення в Декларації про державний суверенітет України, де закріплено право нації на самовизначення в усіх сферах життєдіяльності суспільства: економічній, суспільній, політичній, культурній.
Безперечно, національний суверенітет реалізується не тільки державно- правовими засобами, хоч їх значення важко переоцінити. Однак, саме національний суверенітет в ідеальному, «чистому» вигляді існує надзвичайно рідко. Він поєднується, переплітається з інтересами своїх сусідів, у сукупності з якими становить одне ціле — народ тієї чи іншої країни.
Зауважуємо, що народний суверенітет включає до свого складу елементи національного суверенітету. Між ними існує тісний органічний взаємозв’язок і взаємозалежність. Ось чому народний суверенітет – самовизначеність та повновладдя народу, яке здійснюється в різних формах і перш за все в діяльності державних органів, різноманітних формах громадської діяльності, в інститутах безпосередньої демократії.
Суверенітет держави відображає державну організацію народу, а суверенітет нації за суттю є формою вияву народного суверенітету.
Висновки. Отже, можемо дійти до висновку, що еволюція політичного життя в країнах Західної Європи, що вплинула на виникнення ідеї суверенітету зумовила і значний її розвиток протягом 16-18 століть. Закладене Ж. Боденом розуміння суверенітету як необмеженої влади верхового правителя еволюціонувало від «суверенітету монарха» до «суверенітету держави».
Незважаючи на те, що поняття державного суверенітету виникло як ідейно-теоретичне обґрунтування абсолютної влади монарха, політико- правова практика показала, що соціальна сутність цього державно-правового феномена визначається значно більш широким спектром характеристик, внаслідок чого категорія «державний суверенітет» у сучасній юридичній науці набуває універсального значення й використовується як комплексна ознака держави незалежно від її форми та інших конкретно-історичних особливостей та інтерпретується як специфічна властивість державної влади, що визначає її верховенство і здатність самостійно, без втручання ззовні визначати внутрішню і зовнішню політику.

Список використаних джерел:
1. Волянська Г.М. Народний суверенітет та форми його реалізації в Україні: конституційно-правові аспекти: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.02. Київ, 1995. 229 с.
2. Грачев Н.И. Происхождение суверенитета: верховная власть в мировоззрении и практике государственного строительства традиционного общества: монография. Москва: Зерцало-М, 2009. 320 с.
3. Конституція України. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр.
4. Крусян А.Р. Сучасний український конституціоналізм: теорія і практика: автореф. дис. д-ра юрид.наук: 12.00.02. Нац. ун-т «Одес. юрид.акад.». Одеса, 2010. 546 с.
5. Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. 3-тє вид., змін й доп. Тернопіль: Карт-бланш, 2002. 247 с.
6. Куян І.А. Розвиток вчення про суверенітет в українській та російській конституційно-правовій думці дорадянського періоду. Часопис Київського університету права. 2011. №1. 321с.
7. Мере Ж. Принцип суверенітету (пер.з франц.) Львів: Кальварія, 2003. 416 с.
8. Молдован В.В., Мелащенко В.Ф. Конституційне право: опорні конспекти: навч. посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. Юмана, 1996. 272 с.
9. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. Харків: Консум, 2010, 656 с.
10. Скрипнюк О.В. Курс сучасного конституційного права України: академічне вид. Харків: Право, 2009. 468 с. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
Січень
ПнВтСрЧтПтСбНД
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція