... Коли суть справи обміркована заздалегіть, слова приходять самі собою (Гроцій) ...

Головне меню

Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №3
Юристи-практики, які розробляють плани нерухомості для осіб з міжнародними фондами часто стикаються з тим, що значна кількість країн світу, включаючи найбагатші та найбільш економічно розвинені, не тільки не мають інституту трасту, а й не розуміють значення трасту як такого. Мета Гаазької конвенції про право, що застосовується до трастів та їх визнання, полягає в тому, щоб заручитися згодою країн, які не мають трастів, визнавати трасти, офіційно засновані в тих країнах, де є трасти, і дозволити цим трастам функціонувати на міжнародній основі з усіма законними правами та привілеями трастів.
Гаазька конвенція про право, що застосовується до трастів та їх визнання (далі ‒ Конвенція) є маловідомою в Україні, хоча існують окремі вітчизняні публікації з даної проблематики, зокрема Р.А. Майданика, Ю.В. Курпас, Г.В. Буяджи, С.О. Спіпченка та деяких інших вчених. При цьому, необхідність прийняття Конвенції зумовлена відсутністю інституту трасту у країнах цивільного права, а також виникненням великої кількості проблем у міжнародному приватному праві при вирішенні спорів пов’язаних із трастами.
Нове і раніше невідоме поняття «довірча власність» вперше було введено у правову систему України у 2003 році Цивільним кодексом України (далі – ЦК) [1]. Так частина друга статті 316 ЦК України визначає, що «особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном». Ні в зазначеній статті ЦК, ні в жодному іншому нормативно-правовому акті не міститься визначення поняття «довірча власність» та не розкривається його зміст. Вважаємо це значною прогалиною, адже в Україні, тим не менш, активно використовується довірча власність для захисту підприємств від «недружнього» поглинання, оптимізації податкового навантаження та ін. У зв’язку з тим, що наразі існує тенденція до використання довірчої власності та її належного регулювання серед найбільш розвинутих європейських держав, вважається за доцільне ввести даний вкрай важливий правовий інститут у правову систему України.
Як справедливо зазначає Касаткіна О.С., інститут довірчої (фідуціарної) власності (траст) є ефективним механізмом вирішення безлічі різних завдань як комерційного, так і суто особистого характеру. У сучасному суспільстві, яке характеризується ускладненням економічних відносин, виникненням численних міжнародних зв’язків, нескладно уявити ситуацію, при якій інститути, передбачені однією правовою системою, не збігаються з прийнятими в інший і в той же час використовуються її суб’єктами. Така ситуація складається і щодо англо-американського трасту, який набуває все більшої популярності в країнах континентальної правової сім’ї. Це обумовлено тим, що концепція трасту передбачає «розщеплення» права власності на юридичне (legal ownership) і бенефіціарне (equitable ownership), які можуть належати різним як юридичним, так і фізичним особам. Юридичним правом власності переданого в траст майна володіють довірчі керуючі, трасті (trustee), які ним розпоряджаються тільки в інтересах вигодонабувача цього ж майна, що володіє правом примусово забезпечити дотримання цих зобов’язань на підставі принципів права справедливості [2, c. 44].
Попри той факт, що романо-германська правова система не передбачає можливості «розщеплення» права власності, наразі в більшості європейських країн існує система національних та міжнародних правових актів, які дозволяють «примирити» різне бачення права власності у континентальному та англо-американському праві. 
Наразі ключовим міжнародним правовим актом, що присвячений довірчій власності, на сьогодні є Гаазька конвенція про право, що застосовується до трастів та їх визнання від 1 липня 1985 року. Слід зазначити, що Конвенція при визначенні поняття довірчої власності використовує формулювання «передача майна під контроль», не конкретизуючи таким чином, чи є це передача майна у власність, в управління, у зберігання та ін.
Конвенція визначає право, що застосовується до трастів та регулює їх визнання. Згідно зі ст. 22 Конвенції, вона застосовується Договірними державами до трастів незалежно від дати, коли вони були створені. Однак, Договірна держава має право не застосовувати Конвенцію до трастів, створених до дати набрання чинності Конвенції для цієї Держави. 
Незважаючи на те, що Конвенція, безсумнівно, і є амбітною спробою гармонізувати колізійні норми законодавства, що застосовується до трастів, вона була зустріта юридичною спільнотою з певною долею скептицизму щодо її здатності усунути невизначеність у юрисдикціях цивільного права та отримала незначну підтримку у всьому світі. Так, на сьогодні Конвенцію ратифікували 14 країн: Австралія, Кіпр, Канада (лише 8 провінцій), Китай (тільки Гонконг), Італія, Люксембург, Ліхтенштейн, Мальта, Монако, Нідерланди (тільки на європейській території), Панама, Сан-Марино, Швейцарія та Велика Британія (у тому числі 12 залежних територій).
Вивчення статусу Конвенції в Європі свідчить, що скептицизм не був невиправданим. До теперішнього часу лише п’ять держав-членів Європейського Союзу ратифікували Гаазьку конвенцію: Сполучене Королівство (1989 р.); Італія (1990 р.); Мальта (1994 р.); Нідерланди (1995 р.) та Люксембург (2003 р.). Швейцарія, яка не входить в ЄС, також ратифікувала Конвенцію в 2007 році. Франція та Кіпр підписали, але не ратифікували Конвенцію. Крім того, мікро-держави Ліхтенштейн, Сан-Марино та Монако ратифікували Конвенцію в 2004, 2005 та 2007 роках відповідно.
Така безсистемна та незначна кількість європейських держав, що ратифікували Гаазьку конвенцію, могла б вважатися доказом її невдачі. Проте, слід мати на увазі, що до прийняття Конвенції жодна юрисдикція цивільного права, особливо в Європі, не визнавала принципу віддільності охоронюваного фонду, що належить трасті*, від решти частини його майна. Небажання визнати цей принцип було засновано на численних положеннях доктрини цивільного права, згідно з якою може існувати лише обмежене коло «реальних» прав у власності, що належить іншому, і ніякій третій особі. В той час як траст ‒ це система відносин, при якій майно, що спочатку належить засновнику, передається в розпорядження довірчого власника (керуючого або попечителя), а прибуток з нього отримують вигодонабувачі (бенефіціари). Отже, англо-американському праву властива конструкція «розщепленої власності», що полягає у розподілі правомочностей власника між декількома різними особами одночасно. Це пов’язано з тим, що англійська правова система зберегла багато інститутів феодального права, яке зокрема допускало можливість роздроблення права власності на часткові правомочності і розосередження останніх серед декількох осіб, кожна з яких могла називатися власником. При цьому, найважливішим інститутом англо-американського права є довірча власність, суть якої зводиться до наступного: засновник трасту, що є первісним власником, передає певне майно одному або декільком особам – довірчим власникам для здійснення управління відповідно до цілей, визначених засновником, а саме в інтересах одного чи декількох осіб – вигодонабувачів. Вигодонабувачем може бути як засновник трасту, так і будь-яка названа ним інша особа. В силу заснування трасту відбувається поділ («розщеплення») права власності між декількома особами-власниками: повноваження з управління, експлуатації майна належить довірчому власнику, а права на використання вигод та доходу і на повернення майна вигодоодержувачу. Гнучкість і універсальність названого інституту дозволяє використовувати його для досягнення різних практичних цілей: охорони майна, представництва інтересів недієздатних осіб, тощо. 
Після прийняття Конвенції цивільні держави, які ратифікували Конвенцію, такі як Нідерланди та Швейцарія, внесли зміни до своїх цивільних кодексів та узгодили свої внутрішні закони з правилами цієї Конвенції. Інші держави, такі як Франція та Люксембург, розробили або змінили свої власні трастоподібні інституції, зокрема «фідуціарний контракт» (або «fiducie»).
Отже, держави, які ратифікували Конвенцію, на рівні національного законодавства розробили інститути, що дозволяють визнавати та використовувати довірчу власність, якщо не в класичному вигляді трасту, то принаймні через близькі за змістом «трастоподібні конструкції».
На сьогодні Україна не визнає інститут трасту, вважаючи його неприйнятним для вітчизняної правової доктрини та практики. На це існує низка причин, серед яких головною є відсутність історичних передумов для формування даного інституту, на відміну від англо-американських країн. Проте сьогодення свідчить про те, що траст не лише давно вже визнається багатьма країнами цивільного права, а й активно використовується в них [3, с. 124]. Однією з підстав для цього і стала Конвенція про право, що застосовується до трастів, яка була ратифікована низкою країн, що класично відносяться до континентальної системи права. Конвенція містить колізійні норми, які дають підстави для визнання трастів. Тому для України важливо дослідити можливі шляхи визнання іноземних трастів з метою максимальної інтеграції у загальносвітові фінансові та економічні процеси. 
Зокрема, вчена Г.В. Буяджи вважає унікальним у цьому аспекті досвід Італії, яка першою з європейських держав ратифікувала Конвенцію та дозволяє утворювати не лише міжнародні трасти, а й національні (суб’єктами яких є резиденти Італії) за умови підпорядкування їх праву, що визнає траст [4, с. 9].
Як відзначають італійські дослідники, спочатку такий підхід був сприйнятий доктриною скептично, однак згодом такі трасти стали визнаватися як науковцями, так і на практиці, зокрема судами. Єдиною підставою визнання такого трасту недійсним на практиці є умисне підпорядкування правовідносин іншому правопорядку із шахрайськими цілями.
Іншим прикладом європейської держави, в якій імплементовано інститут довірчої власності, є Франція. Дискусія щодо цього тривала протягом кількох років і її результатом стало прийняття спеціального Закону Франції «Про фідуцію» від 19 лютого 2007 року, яким у французький Цивільний кодекс (далі – ФЦК) було введено розділ XIV «Фідуція». 
Згідно зі ст. 2011 ФЦК, фідуція – це правочин, за допомогою якого один або декілька установників передають майно (існуюче чи те, що буде придбано в майбутньому) або його частку, фідуціарію (фідуціаріям), які відокремлюють його від власного майна для здійснення з обумовленою метою дій на користь одного або декількох бенефіціарів. 
На думку вченої К.Г. Некіт, «при цьому виникає так звана цільова власність. Всі угоди, що здійснюються з переданим в цільову (довірчу) власність майном, є предметом самостійного обліку у фідуціарія» [5, с. 172].
На основі аналізу норм ФЦК вчена виділяє такі ознаки фідуції у французькому праві: фідуціарні відносини обмежені рамками підприємницької діяльності, оскільки сторонами договору фідуції можуть бути лише підприємці; вимоги до фідуціарія передбачають наявність у нього ліцензії на відповідний вид діяльності; строк дії договору обмежується в 33 роки, запобігаючи можливості зловживань у вигляді прихованого відчуження власності; установник може обмежити відповідальність за зобов’язаннями, пов’язаними з фідуцією, лише довіреним майном. Таке обмеження можливе лише у разі прямо вираженої на це згоди кредитора.
Зважаючи на досвід імплементації інституту трасту європейськими країнами, можемо дійти висновків, що думка про невідповідність довірчої власності (трасту) публічному порядку України наразі втрачає свою актуальність. З метою наближення законодавства України до європейських стандартів і актуальних тенденцій, вважаємо за доцільне ратифікувати Гаазьку Конвенцію про право, що застосовується до трастів та їх визнання від 1 липня 1985 року, як з наукової, так і з практичної точки зору. 
Гаазька конвенція про визнання трастів має дуалістичну регулятивну властивість, оскільки спрямована на уніфікацію як матеріальних норм (ст. 11), що регулюють основоположні аспекти інституту трасту, так і колізійних норм, які стосуються обрання права стосовно регулювання даних відносин чи дотичних до них. Приєднання до такого роду конвенцій є корисним і передбачає забезпечення сприятливого правового режиму для комерційної діяльності фізичних та юридичних осіб, які з певних причин перебувають в юрисдикції правого поля України.

*Трасті (від англ. – Trustee) – третя особа, уповноважена представляти інтереси інвесторів, яким передається право на управління довірчою власністю від імені власника цієї власності. 

Список використаних джерел:
1. Цивільний кодекс України: Закон, Кодекс від 16.01.2003 № 435-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40-44. Ст. 356. 
2. Касаткина А.С. Гаагская конвенция о праве, применимом к трастам, и их признании. Журнал зарубежного законодательства и сравнительного правоведения. 2016. № 5. С. 44—48.
3. Буяджи Г. Конвенція про право, що застосовується до трастів та їх визнання: перспективи для України. Право України. № 7. 2017. С. 124—132.
4. Буяджи Г. Трасти в Італії та Швейцарії. / Цивільне право і процес. № 7. 2017. С. 9—12.
5. Некіт К.Г. Принципи DCFR та сучасна концепція довірчої власності (трасту) в Україні. Часопис цивілістики. 2015. Вип. 18. С. 171—174. 

 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
July
MoTuWeThFrSaSu
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція