... Час - те ж, що й гроші: не витрачайте його намарно, і у вас буде його достатньо (Г. Левіс) ...

Головне меню

Міжнародна науково-практична конференція 06.03.19 - СЕКЦІЯ №1
Останнім часом, в контексті євроінтеграції, все більше приділяється уваги порівняльним дослідженням, ставиться питання про взаємовплив та зв’язок України та Європи, про характерні особливості та загальні тенденції, про місце України в цивілізаційному розвитку. Одним з напрямів таких досліджень може бути історико-правовий розвиток, а саме, розвиток джерел права.
Обрана тема не була предметом окремого дослідження в даних часових межах, хоча існує багато наукової літератури, як теоретичного характеру, так і історико-правового, присвяченої окремим періодам або певним джерелам. У даному форматі тема є лише виділенням основних її тез.
Вектор розвитку джерел права, їх співвідношення, домінуюче джерело визначають правову систему держави та її приналежність до тієї чи іншої правової родини. Попри наукові дискусії щодо місця України серед правових родин, більш доведеною є точка зору про відповідність її правової системи романо-германському типу. Особливо таке твердження справедливе щодо дореволюційного періоду розвитку України. Деякі з її ознак формувалися в українському праві історично, наприклад, це стосується основного джерела права нормативно-правового акта, кодифікації як способу систематизації таких актів, їх ієрархічності та відведення найвищого рівня в цій ієрархії конституційним документам [1, с. 107-122].
У всіх країнах, на різних історичних етапах, співвідношення джерел права змінювалося і залежало від історичних умов, рівня розвитку суспільства, форми держави і ступеня розвитку права [2]. Україна не була виключенням: процес розвитку був поступовим і не рівномірним через входження території України до складу різних держав з різними правовими традиціями.
Однією з особливостей джерел права в Україні можна вважати значення та місце серед інших джерел звичаєвого права.
Серед джерел права Київської Русі звичаєвому праву науковці відводять основне місце. Саме воно було найбільш авторитетним джерелом і визначало регулювання основних сфер суспільного життя. Першим записом звичаїв вважаються міжнародні угоди Русі з Візантією. У них узгоджувалися звичаєве право Русі із правовими нормами греків, розвивалося тогочасне міжнародне право. Законодавство князів підтверджувало найбільш авторитетні звичаї, піднімаючи цим і свій власний авторитет, уточнювало їх, систематизувало та частково реформувало. Інші джерела права – доповнювали і регулювали нові суспільні відносини. До останніх відносилися збірники візантійського права, що діяли в сфері канонічного права і сприяли вдосконаленню регулювання приватно-правових відносини [3, с. 180, 183].
Також, доведеним є те, що звичаєве право було базою для «Руської Правди», першої кодифікаційної збірки Русі, яка впливала на формування права на українських землях в складі інших держав до XV – XVI ст.ст.[4, с. 31].
Новим етапом в розвитку звичаєвого права був козацький період, коли воно фактично оновилося і стало основою для формування національної правової системи.
Звичаєве право, в меншій мірі, але залишалося діючим аж до ХХ століття через роль общини (верві, копи) та численні прогалини у цивільних законах, але його роль та форми на різних етапах розвитку не були однаковими. Так, у Статуті цивільного судочинства 1864 р. застосування звичаїв дозволялося лише у випадках не врегульованих законом або за наявності дозволу на їх застосування, передбачених законом [5, с. 489].
Існує думка, що розбіжності між «законом» та «звичаєм» почалися з поширенням візантійського законодавства. Так, М.С. Грушевський погоджувався з цим, тому що це право «приходило на Русь у готових, писаних формулах і могло дати відповідь на нові запитання» [6, с. 29-30].
Розглядаючи історичний розвиток джерел права, слід розрізняти їх зміст і назву. Так, на думку Л.А.Кушинської, в слов’янських мовах поняття «закону», як рішення верховної влади в державі, виникає лише в добу московського самодержавства, до цього замість нього вживалися назви «устави» та «правда» [7, с. 67]. Аналізуючи міжнародні договори, авторка погоджується з І.Ф. Еверсом, щодо розуміння «Закону руського», як усного звичаєвого права, названого так літописцем з перекладу грецької назви в міжнародній угоді [7, с. 75].
Спираючись на прийняте в теорії держави та права визначення нормативно-правового акту (далі НПА), слід зауважити, що довгий час його історичні форми не відповідали його сучасному розумінню, не поділялись на прийняті зараз види та не мали певної структури. При аналізі історичних джерел права їх відносять до НПА за такою ознакою, як державний характер.
Поняття «закону» не застосовувалося до князівських правових актів, тому що в народній свідомості часто йшло від Бога у формі заповідей Святого Письма, особливо після офіційного прийняття християнства. Так, у митрополита Іларіона «Закон» виступає, як Старий Заповіт Біблії. Він тлумачить «Закон» як віру, що передувала християнству. З аналізу роботи видно, що автор вважав, що Закон походить від Бога, має за мету встановлення справедливості («правди») примусовими методами («суд») і вдосконалює людей, готуючи їх до усвідомлення необхідності дотримання моральних настанов. В тексті часто зустрічається категорія «правди» поряд із законом, як його принцип або ознака [8, с. 130].
Крім того, в той час часто не було можливості оприлюднення та контролю за виконанням князівських розпоряджень у формі уроків, уставів та поконів [9, с. 17, 20]. Серед їх характерних рис слід відмітити, що вони регулювали лише певні сфери державного життя: судочинство, фінанси, відносини держави з церквою, залишаючи поза увагою значний масив приватного права, а їхня стабільність та загальнообов’язковість були відносними.
На думку М. Бедрій, до всього блоку джерел права, створених за результатами нормотворчої діяльності давньоруських князів, міг би бути застосованим термін «княже право», автор відносить до нього не тільки власне князівські устави, уроки та покони, але й нормативно-правові договори – окремі ряди та хрестоцілувальні грамоти, беручі за спільну ознаку державну волю, що втілювалася в них, як в нормативно-правових актах [3, с. 180].
Не зважаючи на стійку тенденцію збільшення ролі НПА серед джерел права, його подальший розвиток не був рівномірним. З одного боку, XVI ст. сучасні дослідники виділяють як час, коли нормативно-правовий акт починає ставати основним джерелом права. Але деякі з вчених вважають звичаєве право і на цьому етапі провідним джерелом [10, с. 71]. Як доказ останньої тези або виключення із загальної тенденції зростання ролі НПА наводять Запорізьку Січ [11, с. 129-130].
Ще однією особливістю можна вважати взаємовплив і паралельне існування серед джерел права України національних та іноземних.
Як яскравий приклад іноземного впливу можна навести законодавство Великого князівства Литовського, яке еволюціонувало в межах загальноєвропейських правових принципів і було одним з впливових джерел на українських землях до XIX ст. [12, с. 207]. Великий масив наукової літератури присвячений аналізу Литовських статутів. Дослідники відмічають їх широку джерельну базу, прояви рецепції римського права та національний грунт у вигляді звичаєвого права та «Руської правди», широку галузеву наповненість, взаємовплив національних та західноєвропейських тенденцій тощо [13, с. 7-92]. Зокрема, Литовські статути створювалися за принципом пріоритету писаних законів та вирізнялися достатньо високим, як на той час, рівнем юридичної техніки. Більше того, «копні суди» в першій половині XVII ст. практично не відступали від їхніх норм, сприймаючись населенням як «свої» [12, с. 208]. Третій Литовський статут у лівобережних та правобережних губерніях Гетьманщини до 1840 – 1842 рр. вважався українською адміністрацією та російським Сенатом «малоросійським правом» [14, с. 1, 8].
З другої половини XVII ст. до джерел права додалися законодавчі акти автономної влади України та російське законодавство. До перших переважно належали акти гетьманської влади (універсали, ордери, листи, інструкції, декрети, грамоти), акти Військової канцелярії (універсали та укази підзаконного характеру [15, с. 43]. Гетьманські універсали набували значення закону і мали особливу форму [16, с. 31]. У зв’язку з тим, що в Україні діяли різноманітні за походженням джерела права і їх норми часто суперечили одна одній, значення законодавчих актів місцевої автономної влади зростало. При проведенні кодифікації, укладачі збірників 1767 р. та 1786 р. майже третину посилань зробили на означене джерело [15, с. 46-47].
На початку XVIII ст. збільшується кількість нормативних актів самодержавної влади, що видавалися спеціально для України, а також загальноімперських законодавчих актів. Якщо у другій половині XVII ст. в Росії видавалося по 36 указів на рік, в першій половині XVIII ст. по 160 указів [17, с. 217]. З них значна частина стосувалася України. Саме вони ставали основним джерелом права.
У цей період оформлюється структура законодавчого акту: вказуються вид, назва, констатуюча частина і сама постанова [16, с.18]. Основними видами законодавчих актів царської влади були регламенти, статути, установи, положення, зводи, накази, інструкції, визначення, укази, маніфести. Як і в інших системах, точно встановити різницю між названими формами нормативних актів дуже важко. Найбільш важливою і численною формою законів були іменні та сенатські укази, грамоти та визначення. З’являється процедура прийняття законодавчого акту [15, с. 48].
З 20-х років XVIII ст. в Україні розпочалися кодифікаційні роботі. Кодифікатори використовували всі вищеназвані джерела та судову практику. В останній збірці 1786 р. були посилання на нормативні акти самодержавної влади (186), місцевої автономної влади (143) та польсько-литовської (118) [15, с. 136]. В «Зводі законів Російської імперії» у 1842 р. таких посилань вже майже не було, лише на території Чернігівської та Полтавської губерній передбачалася дія норм місцевого цивільного права (53 статті з 3979), серед яких були норми з Литовських статутів [17, с. 280]. Норми звичаєвого права зберігалися в сільських судах при вирішенні окремих сторін сімейно-шлюбних, спадкових майнових відносин в разі неврегульованості питання законом [12, с. 231-233].
Не зважаючи на те, що НПА до XVIII ст. пройшов значну еволюцію і став основним джерелом права, в XIX ст. його застосування в Україні (особливо до 1840-1842 рр.) на думку дослідників мало певні особливості: регіональний характер, широкі повноваження генерал-губернаторів на російській частині України, які часто вирішували багато питань на власний розсуд, громіздкість та незрозумілість для більшості населення, неврегульованість певних моментів цивільного права та офіційне визнання дії звичаєвого права на селі, розходження НПА з практикою [12, с. 244; 15, с. 50; 17, с. 280; 18, с. 27].
Отже, в дореволюційний період на території України можна простежити як загальні тенденції розвитку джерел права, які відповідають рисам романо-германської правової родини, так і їх особливості. До останніх можна віднести велике значення і тривале використання звичаєвого права, взаємовплив і паралельне існування національних та іноземних джерел, різноманітність видів нормативно-правових актів за відсутності їх чіткої структури, їх громіздкість та подекуди розходження з практикою.

Список використаних джерел:
1. Луць Л.А. Сучасні правові системи світу. Навчальний посібник. Львів, 2003. 234 с.
2. Сердюк Н.А. Природа та зміст поняття «джерело права». Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. 2015. № 1(100). С. 66—69
3. Бедрій М.М. Історико-правовий огляд джерел права Київської Русі. Молодий вчений. 2014. № 8(1). С. 179—184.
4. Бедрій М. М. Звичаєве право як об’єкт історико-правових досліджень. Часопис Київського університету права. 2013/2. С. 30—34.
5. Шигаль Д.А. Особливості цивільного судочинства в мирових судах першої інстанції, створених за судовою реформою 1864 р. у Російській імперії. Форум права. 2008. № 2. С. 486—490.
6. Бачур Б.С. Інститут земельних відносин у цивільному звичаєвому праві України в Х — середині ХІХ ст. (історико-правовий аспект). Одеса, 2008. 204 с.
7. Кушинська Л.А. Звичаєве право та його еволюція у східнослов’янському суспільстві IV—XI ст. Київ, 2008. 142 с.
8. Історія вчень про державу і право. Хрестоматія: у 4 ч. Ч. 1 Політико-правова думка Стародавнього світу і Середньовіччя / уклад. В.В. Сухонос. Суми, 2010. 149 с.
9. Терлюк І.Я. Історія українського права від найдавніших часів до XVIII століття. Навчальний посібник з історії держави і права України. Львів, 2003. 156 с.
10. Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII—XVIII ст. (1648 — 1782). Львів, 1967. 179 с.
  11. Гуржій О. Українська козацька держава у другій половині XVII—XVIII ст.: кордони, населення, право. Київ, 1996. 222 с.
12. Правовий звичай як джерело українського права IX—XIX ст. / за ред. І.Б. Усенка. Київ, 2006. 280 с.
  13. Актуальні проблеми держави і права: збірник наукових праць. Вип. 49. Одеса, 2009. 536 с.
14. Майкут Х.В. Литовські статути та їх застосування в Україні. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2008. № 2. С. 1—9.
15. Ткач А.П. Історія кодифікації дореволюційного права України. Київ, 1968. 171 с.
16. Литвиненко М.А. Джерела історії України XVIII ст. Харків, 1970. 154 с.
17. Рубаник В.Є. Інститут власності в Україні: проблеми зародження, становлення й розвитку в період до 1917 року: історико-правове дослідження. Харків, 2002. 352 с.
18. Шандра В.С. Інститут генерал-губернаторства в Україні XIX — початку XX ст.: структура, функції, архіви канцелярій: автореф. дис. …докт. іст. наук. Київ, 2002. 39 с. 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
Липень
ПнВтСрЧтПтСбНД
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція