... Не помиляється тільки той, хто нічого не робить (В. І. Ленін) ...

Головне меню

Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №4
Набуття прав на земельну ділянку за давністю користування залишається вельми актуальним, оскільки частина громадян не оформили свої права на землю, проте мають земельні ділянки у фактичному користуванні та неабиякі сподівання щодо отримання їх у власність саме за набувальною давністю.
Загальні положення щодо отримання майна у власність за набувальною давністю наведені у ст. 344 Цивільного кодексу України від  16.01.2003 р. (далі – ЦКУ). Так, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном – протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю тільки після державної реєстрації такого права. Як слушно акцентується у наукових джерелах, суб’єктом набувальної давності можуть бути лише фізична чи юридична особа [1, с. 564].
Щодо набуття за набувальною давністю права власності на такий специфічний об’єкт майна, як земельна ділянка, ЦК України відсилає до норм спеціального законодавства – Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. (далі – ЗКУ), згідно ч. 1 ст. 119 якого громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. При цьому розмір такої земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених ЗК України (зокрема, ст. 121 ЗКУ). 
Важливо, що термін «громадянин» розширеному тлумаченню не підлягає, а іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права набувати земельні ділянки у власність за давністю користування [2, с. 106]. 
Як вбачається із положень вищенаведених норм, право на земельну ділянку за давністю користування не виникає автоматично. Ст. 344 ЦКУ та ст. 119 ЗКУ визначають ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. Так, володіння має бути: 
1) добросовісним, тобто особа при заволодінні чужою ділянкою не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності на неї; 
2) відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна (земельної ділянки) у її володінні (при цьому вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчать про його приховування); 
3) безперервним, якщо воно не переривалося протягом усього строку набувальної давності й тривало 15 чи більше років [1, с. 565; 3, с. 271].
Відсутність будь-якої з перелічених ознак свідчить про відсутність достатніх підстав для реалізації норм інституту набувальної давності. Натомість їх наявність породжує у громадянина право на звернення до уповноваженого органу з клопотанням про передачу відповідної земельної ділянки у власність або надання її у користування за набувальною давністю відповідно до ст. 119 Земельного кодексу України.
Практикуючі юристи вбачають суттєвим недоліком норм ст. 119 ЗКУ те, що нею не визначено механізму встановлення чи доведення ознак (умов) давності користування. Доказами давності володіння землею, у такому випадку, можуть бути як певні матеріальні доводи (копії документів, речові докази, відомості про реєстрацію, поштові надходження, відомості земельно-кадастрової документації), так і показання свідків тощо [4].
Науковці та юристи-практики одностайні у думці, що можливість звернення до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи надання її у користування абсолютно не залежить від дотримання вимог, встановлених ст. 119 ЗК України (строку та характеру користування), натомість дотримання цих умов зовсім не означає обов’язкового задоволення поданого клопотання [4; 5, с. 301].
Зазначене підтверджується й ч. 2 ст. 119 ЗКУ, згідно якої передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому Земельним кодексом України, тобто у загальному порядку [5, с. 301], який передбачений ст. 118 ЗКУ (щодо набуття земельних ділянок у власність), ст. 124 ЗКУ та Законом України «Про оренду землі» (щодо набуття земельних ділянок в оренду). 
Аналогічним чином складається й судова практика. Так, Верховний Суд України у Постанові від 11.04.2018 р. № 742/2916/15-Ц при розгляді у касаційному порядку справи про визнання за особою права власності на земельну ділянку за набувальною давністю дійшов, зокрема, висновків про те, що положення ст. 119 ЗКУ не передбачають жодних переваг для осіб, зазначених у частині першій цієї статті, оскільки навіть дотримання всіх умов набувальної давності не призводить до виникнення права власності на землю та фактично відсилає до загального порядку надання земельних ділянок у власність або в користування. Ця норма (ст. 119 ЗКУ) надає лише право звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування і не передбачає обов'язкової передачі земельної ділянки у власність чи користування таким особам при дотриманні передбаченої законом процедури звернення та подання необхідних документів [6].
Отже, аналіз норм ЗК України та наявної судової практики із зазначеного питання дозволяє стверджувати, що універсальним є загальний порядок безоплатної приватизації земельних ділянок, передбачений статтею 118 ЗКУ.
Також звертає на себе увагу змістовна схожість формулювання ч. 1 ст. 119 ЗКУ (користування земельною ділянкою без документів, які б свідчили про наявність у особи прав на цю земельну ділянку) із визначенням самовільного зайняття земельної ділянки, що міститься у чинному законодавстві (так, ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19.06.2003 р. визначає самовільне зайняття земельної ділянки як будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними).
Очевидно, що самовільне зайняття земельної ділянки є правопорушенням, за яке, в залежності від ступеня суспільної небезпеки, можуть застосовуватися заходи адміністративної – згідно ст. 53-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. (далі - КУпАП), або кримінальної – згідно ст. 197-1 Кримінального кодексу України від від 05.04.2001 р. (далі – ККУ) відповідальності, що робить перспективи практичного використання ст. 119 ЗКУ не передбачуваними.
Таким чином, за результатами проведеного дослідження вбачається, що передбачена ст. 119 ЗКУ давність користування земельною ділянкою не дає жодних переваг чи пріоритету суб’єкту під час приватизації такої ділянки, яка у будь-якому випадку здійснюється на загальних підставах [7, с. 32], внаслідок чого науковці у галузі земельного права схильні вважати ст. 119 ЗКУ «мертвою» нормою [5, с. 301]. Більше того, очевидні паралелі у формулюваннях ст. 119 ЗКУ і ст.ст. 53-1 КУпАП та 197-1 ККУ ускладнюють практичне використання першої.
Водночас на думку провідних науковців у сфері земельного права відсутність можливості набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю загалом можна оцінити позитивно, оскільки набувальна давність є засобом усунення невизначеностей у правовідносинах, а відносно майна, права на які підлягають державній реєстрації (а земельна ділянка є саме таким майном) подібної невизначеності не існує й існувати не може, отже, й потреби в існуванні інституту набувальної даності немає [5, с. 301].

Список використаних джерел:
1. Дзера О.В., Кузнєцова Н.С., Луць В.В. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. 5-те вид., перероб і допов. Київ: Юрінком Інтер, 2013. Т. 1. 832 с.
2. Шульга М.В. Земельне право: підручник. Харків: Право, 2014. 520 с.
3. Гиренко І.В. Земельний кодекс України. Науково-практичний коментар. Київ: Видавничий дім «Професіонал», 2018. 688 с.
4. Дудник К. Проблеми застосування набувальної давності в земельному праві. Аналітичне видання «ЮРИСТ & ЗАКОН». 2015. № 16 (312). URL: http://svitprava.com.ua/uk/korisne/publikatsiji/287-problemi-zastosuvannya-nabuvalnoji-davnosti-v-zemelnomu-pravi.html.
5. Мірошниченко А.М., Марусенко Р.І. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України. Київ: ЦУЛ, 2011. 516 с.
6. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: reyestr.court.gov.ua/Review/73627618.
7. Рибалко К. Приватизація земельної ділянки за набувальною давністю – реальна, але в загальному порядку. Вісник Національної асоціації адвокатів України. 2019. № 4 (52). С. 30—32.
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2019
December
MoTuWeThFrSaSu
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція