... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...

Головне меню

Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №1
У правових системах континентально-європейського права юридичне тлумачення відіграє досить важливу, а іноді й вирішальну роль. Це обумовлено особливою роллю судді, яка полягає у діяльності не лише відповідно до формальних, попередньо встановлених нормативних актів, а й у застосуванні цих актів у контексті правової системи, виходячи з її фундаментальних принципів та цінностей.
Істотними для розуміння співвідношення прогалин у законодавстві і інтерпретаційно-правової діяльності є питання щодо специфічних видів прогалин і ролі юридичного тлумачення в процесі їх подолання; щодо поширювального тлумачення й застосування закону за аналогією; щодо специфіки тлумачення норм, що застосовуються за аналогією, а також ролі офіційного тлумачення в процесі подолання прогалин.
Регламентуючи порядок реалізації прав і виконання обов'язків учасників правовідносин, норми права характеризуються високим ступенем формалізму, що в значній мірі обумовило специфіку прогалин, що в них зустрічаються. Під прогалиною в законодавстві розуміють повну або часткову відсутність (неповноту) правового регулювання суспільних відносин, що потребують законодавчої регламентації [1, с. 37; 2, с. 628]. Серед іншого, йдеться, зокрема, не лише про випадки, коли норми права немає взагалі, а й про ситуації, коли норма права або її частина сформульована недостатньо чітко, що має наслідком наявність формальних прогалин. На думку О.Т. Боннера, під формальною прогалиною слід розуміти ситуацію, пов'язану з відсутністю закону, який би прямо давав відповідь на те чи інше питання. Проте це не означає, що немає визначеної правової норми, і в такому разі органу правозастосування доводиться певною мірою «створювати» її, виходячи із різних прийомів тлумачення законодавства [3, с. 39]. Погоджуючись із цією думкою, Д.О. Туманов визначає формальну прогалину як ситуацію, за якої правозастосовний орган має скоріше не створювати норму, а реконструювати істинний, логічний її зміст [4, с. 99]. Досягти цього можна лише за допомогою тлумачення закону, яке за влучним висловом А.В. Аверина, є «найскладнішою інтелектуальною процедурою, що потребує як мінімум наявності двох умов: глибокого пізнання людиною не лише діючого законодавства, а й досить складних правил юридичної герменевтики» [5, с. 172]. 
За своєю природою тлумачення спрямоване на з’ясування справжнього змісту закону. При цьому необхідно зважити на те, що закон – через властивості людської мови – може допускати існування кількох варіантів його розуміння. А тому, інтерпретація не змінює і не скасовує закон, а лише конкретизує його, надає йому те значення, що приховано в ньому.
Необхідність тлумачення також органічно пов’язана з використанням під час розробки правового акту прийомів та засобів юридичної техніки, які, у свою чергу, обумовлені декількома аспектами зовнішньої форми права, а саме: й формою зовнішнього, словесно-документального викладу змісту правових приписів, й нормативним, спеціально-юридичним вираженням цього змісту. Окрім цих об’єктивних підстав, необхідність тлумачення обумовлена також недосконалістю викладення волі законодавця. При підготовці правових актів не завжди досягається адекватне використання засобів юридичної техніки, ясність, точність, повнота та доступність юридичних конструкцій. З огляду на це, тлумачення правових актів сприяє усуненню недоліків їх форми. Неправильне або неповне використання прийомів та засобів юридичної техніки, недоліки стилю правових актів можуть бути усунені шляхом тлумачення. Саме це дає підстави С.С. Алєксєєву розглядати тлумачення як свого роду продовження юридичної техніки, мета якого полягає у забезпеченні повноти і точності вираження волі, закріпленої в цих актах, її повному розкритті та належній ефективній реалізації [6, с. 505]. Отже, можна вести мову про те, що за посередництвом різних прийомів тлумачення долається такий вид прогалин, як формальні прогалини. 
У процесі реалізації права важливо не лише інтерпретувати той чи інший формально закріплений правовий припис, але й розтлумачити право в цілому – його смисл, принципи, соціально-політичний зміст тощо. Лише таке, більш глибоке, тлумачення може слугувати у відповідності із вимогами законності основою для індивідуального піднормативного регулювання, конкретизації норм, аналогії права, субсидіарного застосування. Водночас, тлумачення як процес пізнання смислу норми являє собою досить складну інтелектуальну діяльність. Норма права, виражена в мовній формі, є особливим різновидом літературної форми, специфіка якого полягає у тому, що досить часто дійсний смисл норми не повною мірою співпадає з її буквальним текстуальним закріпленням. Для того, щоб розкрити її істинний смисл часто необхідно застосовувати логічний, історичний, систематичний або цільовий (телеологічний) способи тлумачення.
Метою поширювального тлумачення є розкриття дійсного змісту норми, який є ширшим за його буквальне значення. При цьому украй важливо, щоб в процесі такого тлумачення закладений законодавцем зміст правової норми залишався незмінним [4, с. 106]. Як доцільно з цього приводу зауважує С.П. Погребняк, інтерпретатор обирає варіант тлумачення в межах закону, а не поза ним [7, с. 126]. При цьому в основу тлумачення має бути покладений так званий загальний смисл норми, який визначає її основну мету. При застосуванні аналогії, положення правової норми переносяться на ті фактичні обставини, які законодавцем не були передбачені. Важливу роль поширювальне тлумачення відіграє також й у процесі подолання формальних прогалин, існування яких зазвичай обумовлено надмірною конкретизацією норми.
У цьому контексті цілком доречним постає питання щодо ступеня узагальнення правової норми. Норма права не повинна бути надто абстрактною, оскільки в цьому випадку вона перестає виконувати роль надійної основи, керівництва для судової практики. У той же час правові норми мають бути настільки узагальненими, щоб регулювати визначений тип правовідносин, а не застосовуватися лише по відношенню до конкретного випадку. Не можна не погодитись з думкою Марченка М.М., який відзначає, що мистецтво юриста в країнах романо-германської правової системи полягає в умінні віднайти норми і сформулювати їх з урахуванням необхідності підтримання певної рівноваги між конкретним застосуванням норми права, з одного боку, і загальними принципами права – з іншого [8, с. 60-61].
    Поширювальне тлумачення здійснюється судами також й у результаті застосування конституційних норм про права людини та основні свободи, коли шляхом судової правотворчості додатково визначається їх зміст [9, с. 548]. Так, наприклад, Суд ЄС у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) встановив нове правоположення в результаті тлумачення змісту принципу юридичної визначеності, який, на думку Суду «означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом – відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов’язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки» [10].
Наведений приклад беззаперечно свідчить про реалізацію одного зі шляхів добудови (розвитку) права за допомогою тлумачення та суддівського права [7, с. 124]. Таким чином, слід погодитись із думкою С.П. Погребняка, який зазначає, що в деяких випадках інтерпретаційна і правозастосовна функції судової практики фактично перетворюються на правотворчу. При цьому автор констатує, що в межах романо-германської правової сім'ї правотворча функція, звичайно, не є основною функцією судової практики, а виконується як додаткова, що нібито доповнює правозастосовну чи інтерпретаційну діяльність судів, компенсує недоліки формально-юридичних джерел [11, с. 96-97].
Як вже було зазначено, особливої актуальності проблема доповнення права набуває в контексті подолання прогалин у законодавстві. У зв'язку з чим, постає питання щодо необхідності розкриття особливостей тлумачення норм, що застосовуються за аналогією.
В юридичній літературі міститься точка зору, згідно якої, застосовуючи закон за аналогією, суд чи інший правозастосовний орган має тлумачити його так само, як і при звичайному застосуванні цієї норми, оскільки неприпустимим є пристосування правової норми до аналогічних відносин шляхом іншого її тлумачення, перенесення норми, яка застосовується, у сферу інших правовідносин. Отже, смисл правової норми при її застосуванні за аналогією викривляти не можна. Водночас, необхідно мати на увазі, що кожна норма має свою галузеву (підгалузеву) і інституційну приналежність і тлумачиться у взаємозв'язку з іншими нормами, що містяться в цій галузі або інституті. При застосуванні аналогії норма права запозичується і нібито трансформується правозастосовним органом у той правовий інститут, в якому наявна прогалина. З цього випливає, що в конкретній ситуації така норма має тлумачитися не як частина інституту, з якого її запозичено, а як складова інституту, прогалину в якому вона покликана подолати [4, с. 107-108]. Це пов’язано із тим, що норма, яка застосовується за аналогією, піддається подвійному впливу. З одного боку, вона в цілому, зберігає первинний смисл, з іншого – така норма частково пристосовується до особливостей того інституту, прогалина в якому, за її посередництвом долається. До того ж слід пам'ятати, що при застосуванні норми за аналогією першочергове значення має її загальний смисл, який повинен залишатися незмінним. Певний вплив здійснює також специфіка того правового інституту, прогалину в якому запозичена норма покликана подолати. Таким чином, норма, що застосовується за аналогією в певному сенсі, підлягає адаптації органом правозастосування.
Не менш важливим є також питання офіційного тлумачення, яке відіграє надзвичайно важливу, а інколи – й визначальну роль. Пов'язано це з тим, що випадки автентичного тлумачення – досить рідке явище, тому, цілком логічно, що особливого значення набувають так звані офіційні роз'яснення, що даються вищими судовими органами. Вказані повноваження ґрунтуються на нормах Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII [12] (далі – Закону), відповідно до якого з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні окремих категорій справ Пленум Верховного Суду узагальнює практику застосування матеріального і процесуального законів, систематизує та забезпечує оприлюднення правових позицій Верховного Суду з посиланням на судові рішення, в яких вони були сформульовані (п. 10-1 ч. 2 ст. 46). Пунктом 10-2 частини другої цієї ж статті вказаного Закону визначено, що за результатами аналізу судової статистики та узагальнення судової практики Пленум Верховного Суду надає роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства при вирішенні судових справ. Надання зазначених роз’яснень полягає, насамперед, у необхідності забезпечення однакового розуміння й застосування закону, за посередництвом чого досягається стабільність у розвитку правовідносин.
Водночас потрібно звернути увагу на те, що правові позиції, закріплені в таких рекомендаційних роз'ясненнях вищих судів з питань застосування законодавства, становлять собою не що інше, як авторитетно-еталонне правозастосування нормативно-правових актів. Значну роль офіційне тлумачення останніх відіграє також і у разі наявності формальних прогалин, коли за допомогою інтерпретації нормам права надається більш сучасне правове оформлення. Така діяльність, як правило, пов'язана з тлумаченням відповідних норм права, наданням їм ширшого або вужчого значення залежно від ступеня зміни сутності відносин, які ними регулюються [4, с. 111].
В об’єктивній дійсності будь-який інтерпретаційний акт має допоміжний характер відносно нормативно-правового акта – предмета тлумачення. Такий його характер дістає вияв при реалізації, насамперед, застосуванні відповідних норм права [13, с. 56]. В результаті інтерпретації утворюються так звані «казуальні норми» або «вторинні норми», які застосовуються для того, щоб вирішити конкретний правовий спір, конкретний випадок [14, с. 72-74]. Елемент суддівської правотворчості є особливо помітним при вирішенні так званих «складних справ», тобто справ, які не можуть бути вирішені шляхом «простого нормозастосування» та розглядаються в умовах наявності таких недоліків правової системи як недостатня чіткість правових приписів, неоднозначність їх розуміння, наявність прогалин у правовому регулюванні тощо. При вирішенні цієї категорії справ суддя здійснює розширене (правотворче) тлумачення норм права, застосовує аналогію права та закону, здійснює судову дискрецію (в останньому випадку судді вибирають одне із кількох правомірних рішень). Як влучно зауважує Шевчук С.В., порядок мотивації, суддівські стандарти та обґрунтування того, чому саме так, а не інакше вирішена «складна» справа, які стають обов'язковими в силу дії принципу «аналогічні справи вирішуються аналогічно» та повторюваності соціальних та правових відносин у суспільстві, закладаються в основу судової правотворчості [9, с. 547-548].
Виходячи із тісної взаємодії правотворчої функції судової влади із правозастосовною та інтерпретаційною, деякі автори висловлюють думку щодо тотожності судової правотворчості та правотлумачення. Так, О.Н. Верещагін стверджує, що тлумачення права є необхідним елементом судової діяльності, як чисто правозастосовчої, так і правотворчої [15, с. 41]. Так само і С.П. Чередніченко розуміє судову правотворчість як «особливу діяльність вищих органів судової влади, результатом якої є створення, відміна чи зміна правових норм, а також їх тлумачення» [16, с. 174].
В основі проблеми ототожнення судової правотворчості та офіційного тлумачення лежать дві групи причин. Перша з них пов’язана із особливостями судової діяльності у правових системах англо-американського типу, у яких, як відомо, на відміну від романо-германського права, відсутня чітка розмежованість між правотворчою та правотлумачною діяльністю судових органів [17, с. 66, 147]. Інші причини змішування судової правотворчості та правотлумачення полягають у факторах, які викликають потребу у правотворчій функції судових органів. Такою обставиною виступає невизначеність змісту нормативних приписів, які підлягають застосуванню під час здійснення правосуддя. Так, невизначеність змісту нормативного припису, з однієї сторони може бути усунена шляхом його роз’яснення та створення інтерпретаційно-правового припису, а, з іншої – подолана за допомогою конкретизуючої правотворчості та встановлення нормативно-правового припису [18, с. 4]. 
Тому для уникнення ототожнення судової правотворчості та інтерпретаційної діяльності, а також з метою формулювання загальної конструкції судової правотворчості, в юридичній літературі єдиною її умовою пропонується встановлювати наявність прогалин у правовому регулюванні, які виявляються юрисдикційними орнанами в процесі здійснення правосуддя.
Таким чином, можемо дійти висновку, що тлумачення права є необхідним елементом механізму правового регулювання. Його значення полягає перш за все в забезпеченні повного й точного розкриття функцій нормативно-правових актів як джерел і форм існування права. За допомогою цієї процедури реалізується один зі способів добудови права, відповідно до концепції якого суд уповноважений здійснювати пошуки права за межами буквального змісту закону. Саме це дає змогу правозастосовним органам забезпечити вирішення юридичних справ у суворій відповідності конституційним принципам верховенства права та законності.

Список використаних джерел:
1. Лазарев В.В. Пробелы в праве и пути их устранения: научн. изд. Москва: Юрид. лит., 1974. 185 с.
2. Юридичний словник / [за ред. Б.М. Бабія, В.М. Корецького]. Київ: Головна ред. УРЕ, 1974. 848 с. 
3. Боннер А.Т. Источники советского гражданского процессуального права: учеб. пособие. Москва, 1977. 69 с.
4. Туманов Д.А. Пробелы в гражданском процессуальном праве: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.15. Москва, 2007. 184 с.
5. Аверин А.В. Правоприменительная деятельность суда и формирование научно-правового сознания судей: проблемы теории и практики. Саратов: СГУ, 2003. 308 с.
6. Алексеев С.С. Общая теория права: учеб. Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. 576 с.
7. Погребняк С.П. Роль основоположних принципів у застосуванні права. Проблеми філософії права. Том VI-VII. 2009. С. 124—134.
8. Марченко М.Н. Правовые системы современного мира: учеб. пособие. Москва: ИКД «Зерцало-М», 2009. 528 с.
9. Шевчук С.В. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні. Київ: Реферат, 2007. 640 с.
10. Court of Justice of the European Communities (CJEC): Judgment of 4 December 1974, Yvonne van Duyn v Home Office, Case 41/74; in Reports of Cases before the Court. 1974. P. 1337.
11. Погребняк С. Вплив судової практики на юридичні акти в романо-германській правовій сім’ї. Вісник Академії правових наук України. 2003. № 4 (35). С. 92—99.
12. Про судоустрій і статус суддів: Закон України вiд 02.06.2016 № 1402-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 31. Ст. 545.
13. Шаповал В. Офіційне тлумачення як функція Конституційного Суду України (проблеми теорії). Вісник Конституційного Суду України. 1999. № 3. С. 52 – 57.
14. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности; пер. с фр. Москва: Междунар. отношения, 1996. 400 с.
15. Верещагин А.Н. Судебное правотворчество в России. Сравнительно-правовые аспекты. Москва: Междунар. отношения, 2004. 344 с.
16. Чередниченко С.П. Судебное правотворчество: сравнительно-правовое исследование: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Москва, 2005. 203 с.
17. Луць Л. А. Сучасні правові системи світу: навчальний посібник. Львів: Малий видавничий центр юридичного факультету ЛНУ ім. І. Франка, 2003. 247 с.
18. Стецик Н.В. Судова правотворчість: загальнотеоретична характеристика. Часопис Академії адвокатури України. 2010. № 8 (3). URL: https://www.academia.edu/ 29918786/Stetsyk_N._Judicial_law-making_activity_general_theoretical_ characterization._ Chasopys_of_the_Academy_of_Advocacy._3_8_2010_1-6._in_ukrainian_anotation_in_english_ (дата звернення: 29.11.2019). 
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
Квітень
ПнВтСрЧтПтСбНД
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція