... Коли суть справи обміркована заздалегіть, слова приходять самі собою (Гроцій) ...

Головне меню

Міжнародна науково-практична конференція 12.12.19 - СЕКЦІЯ №3
Можна виділити ряд ознак господарських товариств. 
По-перше, в основі їхньої діяльності лежить волевиявлення учасників, що фіксується в установчих документах. Ті особи, що стають учасниками не в момент виникнення господарського товариства, а пізніше, виявляють свою волю в момент приєднання до установчих документів, раніше прийнятих іншими учасниками відповідного господарського товариства. 
По-друге, результатом договору учасників господарського товариства є їхнє об’єднання, з’єднання їхнього майна й особистих зусиль при збереженні правосуб'єктності учасників. 
По-третє, господарськи товариства є власниками майна, переданого в статутний (складений) капітал їх учасниками. 
По-четверте, те, що господарськи товариства є об’єднаннями, визначає порядок управління ними і їхньою структурою. На чолі господарських товариств стоять загальні збори учасників, що формують волю товариства як юридичної особи. 
По-п’яте, таке об'єднання здійснюється для досягнення спільної для всіх учасників мети, що носить триваючий характер. 
По-шосте, такою метою є здійснення підприємницької діяльності для одержання прибутку. 
По-сьоме, усі господарськи товариства наділяються законодавцем правами юридичної особи. 
Таким чином, перші п’ять з перерахованих вище ознак можуть бути об’єднані одним поняттям, а сааме поняттям корпорації, що являє собою організацію, побудовану на основі членства. Тлумачення значення цих слів дозволяє прийти до висновку, що в основі корпорації (союзу) лежить волевиявлення його членів. Корпорація (союз) означає результат об’єднання частин у ціле. У той же час термін корпорація (союз) не означає повного поглинання цілим його частин. Корпорація (союз) припускає визначений механізм (внутрішню структуру), що забезпечує взаємодію членів усередині корпорації (союзу). Корпорація (союз) можлива лише там, де має місце загальна для всіх членів ціль. 
Шоста з перерахованих вище ознак, а саме, здійснення підприємницької діяльності як мети створення та діяльності господарських товариств, важлива для їхнього відділення від організацій, також побудованих на засадах членства, але не переслідуючих цілей отримання прибутку, наприклад, громадських формувань, релігійних організацій та ін. Крім того, ця ознака робить зайвим вказівку на майнові внески учасників, оскільки здійснення підприємницької діяльності обумовлює формування майнової бази, що у корпорації може бути здійснене лише за рахунок її учасників. Що стосується сьомої ознаки, то її включення у визначення поняття господарських товариств у даному випадку буде зайвим, оскільки визначається їхнє місце саме у системі юридичних осіб.
За загальним правилом, учасниками командитного товариства є фізичні та юридичні особ. Об'єднання осіб у командитному товаристві носить особистий характер.
Ведення спільної підприємницької діяльності здійснюється за особистою участю всіх товаришів. Учасники командитного товариства знаходяться в зв'язку з цим в особисто-довірчих відносинах один з одним. Кредит, наданий товариству третіми особами, також ґрунтується на їхній довірі до здібностей і майнової заможності товаришів, оскільки особисті якості учасників такого товариства грають дуже важливу роль, приймаючи в увагу обмежене число товаришів і необмежений характер їхньої відповідальності.
Особистий характер діяльності в командитному товаристві виявляється також в обмеженні права уступлення участі в товаристві, у наданні кожному товаришеві права на ведення справ і представництва.
Ціль об'єднання осіб у командитному товаристві – спільне здійснення підприємницької діяльності.
Основна ознака, що відрізняє командитне товариство від інших видів товариств, складається в необмеженій і солідарної відповідальності товаришів по зобов’язання товариства.
Повні учасники в командитному товаристві відповідають за його борги усім своїм майном, рухомим і нерухомим. Ніякі застереження про межі відповідальності того або іншого повного товариша неприпустимі. Солідарний характер відповідальності учасників означає, що кредитор може притягти до відповідальності кожного з них як у повному обсязі, так і в якійсь частині, пред’явивши вимогу одному або декільком учасникам товариства за своїм розсудом. Але слід зазначити, щоо відповідальність повних учасників носить не тільки солідарний, а й субсидіарний характер.
Для товариства як юридичної особи і його учасників (повних товаришів) законодавець встановив специфічний вид цивільно-правової відповідальності, що включає субсидіарну і солідарну відповідальності.
У випадку недостатності майна для задоволення вимог кредитора по зобов'язаннях юридичної особи відповідальність за їхнє виконання покладається безпосередньо на учасників товариства. Учасники товариства здобувають статус додаткових (субсидіарних) боржників і несуть відповідальність по зобов’язаннях юридичної особи солідарно майном, що належить їм на праві приватної власності і на яке може бути за законом звернене стягнення. 
Якщо кредитор не одержав повного задоволення своїх вимог від боржника, до якого вони пред’являлися, він має право вимагати недоотримане від інших солідарних боржників. При цьому солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'язання не буде виконано цілком.
При повному виконанні солідарного обов'язку одним з боржників, інші боржники звільняються від її виконання кредиторові. Надалі між боржником, що виконав солідарний обов’язок, і іншими боржниками виникає часткове зобов'язання. Боржник, що виконав зобов’язання, стає кредитором і має право регрессної вимоги до решти учасників, що не виконали солідарного обов'язку, у рівних частках, за винятком частки, що падає на нього самого.
Солідарна відповідальність має ряд несприятливих наслідків для повних учасників товариства:
1) при пред’явленні вимог до одному із співборжників у повному обсязі в нього виникає обов'язок виконання кредиторові незалежно від розміру його участі в солідарному зобов'язанні;
2) у механізмі розрахунку боржників, що не виконали перед кредитором солідарного обов’язку, з боржником, що виконав обов'язок цілком, мається імовірність невиплати (цілком або частини) боргу такими співборжниками;
3) у випадку несплати одним із співборжників (декількома) його частка розподіляється в рівних частинах на боржника, що виконав солідарний обов'язок у повному обсязі перед кредитором, і на інших боржників;
4) можлива ситуація, коли інші боржники, у силу майнової неспроможності, не зможуть виконати зобов'язання перед кредитором (колишнім боржником, що виконав солідарний обов'язок цілком), і весь ризик такого невиконання ляже на нього в повному обсязі;
5) в аналогічному положенні можуть опинитися й інші боржники в частині виплати частки учасника, що не виконав солідарний обов'язок по зобов’язаннях товариства як юридичної особи.
Законом не врегульована ситуація, коли повними учасниками командитного товариства є юридичні особи (зокрема, господарськи товариства однієї особи), що мають обмежений характер відповідальності за своїми обов'язками. Сказане дозволяє зробити висновок про те, що необмежений солідарний характер відповідальності учасників повного товариства може бути на практиці обмежений, що спричинить небажані наслідки для кредиторів такого товариства. Зазначеній проблемі необхідно дати законодавче врегулювання.
Особа, що вступила в командитне товариство в якості його учасника (тобто не є засновником) відповідає нарівні з іншими учасниками по зобов’язаннях, що виникло до його вступу в товариство. Учасник, що вибув з товариства продовжує відповідати по його зобов’язаннях, що виникли під час його членства в товаристві, протягом трьох років з моменту виходу. 
З даною ознакою пов'язана неможливість участі повних товаришів в інших повних товариствах та у командитних товариствах у якості повних учасників.
Це викликано тим, що вступаючи в товариство, учасники фактично вже доручилися усім своїм майном за його можливі зобов'язання. Ще Г.Ф. Шершеневич відзначав, що подібна заборона може бути обумовлений декількома мотивами. Інтереси товариства можуть постраждати від конкуренції, що може виникнути внаслідок появи однорідної торгівлі, від скорочення кредитоспроможності підприємства внаслідок відволікання частини майна товариства в іншу справу, від зменшення ступеня уваги, що раніше приділялося товариству і відволікається тепер в іншу сторону. 
Але подібні обмеження не є дієвим способом захисту кредиторів. 
По-перше, тому, що своїм майном учасник товариства може відповідати за інші зобов’язання, наприклад на основі договору поруки. 
По-друге, можливості особи відповідати за зобов’язаннями залежать насамперед від вартості його майна, і для кредиторів головним є не те, чи є учасник членом одного або більшого числа повних чи командитних товариств, а те, чи може вартість належного йому майна забезпечити виконня товариством його зобов’язань. 
  Зміни у складі учасників командитного товариства настають у зв’язку з: 1) виходом учасника товариства з його складу з власної ініціативи;
  2) виключенням із складу учасників;
3) вибуттям із складу учасників з причин, що не залежать від учасника [1, ч. 1 ст. 125]*.
На перший погляд, законодавець встановив три самостійні способи припинення правового зв’язку товариства та його учасника. Але це не зовсім так.
Вибуття із складу учасників з причин, що не залежать від учасника та вибуття з інших причин мають принципово різні підстави, порядок та наслідки. Частина 1 ст. 129 ЦК встановлює такі підстави вибуття, що не залежать від учасника:
  1) смерть учасника або оголошення його померлим – за відсутності спадкоємців; 
  2) ліквідація юридичної особи – учасника товариства, в тому числі у зв’язку з визнанням її банкрутом; 
3) визнання учасника недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім; 
  4) призначення за рішенням суду примусової реорганізації юридичної особи – учасника товариства, зокрема у зв'язку з її неплатоспроможністю; 
5) звернення стягнення на частину майна повного товариства, що відповідає частці учасника у складеному капіталі товариства.
При цьому у відповідності до ч. 3 ст. 124 ЦК, учасник повного товариства (а до командитного товариства згідно ч. 3 ст. 133 ЦК застосовуються ті ж правила), який вибув із товариства, відповідає за зобов'язаннями товариства, що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув із товариства. 
Вочевидь, така відповідальність не може бути покладена на учасника, який помер, визнаний недієздатним, припинив своє існування як юридична особа без правонаступників та інше. Тобто під «вибуттям» ч. 3 ст. 124 ЦК розуміє зовсім інше та виникає певна термінологічна плутанина у статтях 124 та 129 ЦК. Водночас, правила про відповідальність учасника, який вибув з товариства, повністю поширюються на учасника, який передав усю частку у складеному капіталі іншій особі [1, ч. 3 ст. 127].
Таким чином, термін «вибуття» є родовим та ним охоплюються такі способи припинення участі в товаристві, які пов’язані та залежать від волі самого учасника. Безумовно, це вихід з товариства з власної ініціативи [1, ст. 126] та передання учасником всієї частки у складеному капіталі товариства іншій особі [1, ст. 127].
Як підсумок, можна встановити наступні способи припинення правового зв’язку товариства та учасника:
1) вихід учасника товариства з його складу з власної ініціативи;
2) передання учасником всієї частки у складеному капіталі товариства іншій особі;
3) виключення із складу учасників;
4) вибуття із складу учасників з причин, що не залежать від учасника;
Розглянемо кожен з них.
Вихід учасника товариства з його складу з власної ініціативи
У відповідності до ч. 1 ст. 126 ЦК, учасник повного товариства, яке було створене на невизначений строк, може у будь-який момент вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу із товариства.
Цікавими є питання про підстави та момент такого виходу.
Буквальне тлумачення ч. 1 ст. 126 ЦК дозволяє зробити висновок, що підставою такого виходу є заява учасника товариства. Оскільки подання вказаної заяви має наслідком припинення участі в товаристві, настання обов’язку товариства виплатити учаснику-заявникові вартість частини майна товариства, пропорційну його частці у складеному капіталі [1, ст. 130], така заява має ознаки одностороннього правочину [1, ст. 202].
Слід врахувати подвійну природу засновницького договору як установчого документу юридичної особи [1, ч. 1 ст. 88] та як цивільно-правового договору – домовленості двох або більше сторін, спрямованої на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків [1, ч. 1 ст. 626]. Виходячи з цього, можна стверджувати, що вчинення одностороннього правочину (заяви учасника про вихід з товариства) є односторонньою відмовою від договірного зобов’язання. За ч. 3 ст. 651 ЦК, у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Таким чином, вчинення учасником зазначеного одностороннього правочину буде мати наслідком зміну засновницького договору у разі, якщо у складі учасників товариства залишаються більше двох осіб, та його припинення, якщо залишається лише один учасник. Тут слід пояснити, що під припиненням засновницького договору розуміється лише втрата ним ознак договірного зобов’язання, зі збереженням всіх ознак установчого документу юридичної особи. На цю особливість прямо вказує законодавець, зазначаючи у ч. 3 ст. 134 ЦК, що якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним учасником.
Важливим залишається визначення моменту виходу учасника з товариства, тобто саме припинення між ними правового зв’язку.
До недавнього часу у зв’язку із законодавчою неврегульованістю це питання в судовій практиці вирішувалося неоднозначно, та склалася неоднакова практика з питання, яку дату вважати днем виходу учасника з товариства: дату подання учасником заяви про вихід з командитного товариства, дату прийняття учасниками рішення про вихід учасника з товариства або дату реєстрації змін до установчого документу товариства, пов’язаних з виходом учасника. 
Усталена судова практика з цього питання з’явилася у 2007 році. Був зроблений висновок, що оскільки учасник товариства вправі у будь-який час вийти з товариства незалежно від згоди інших учасників, то вихід зі складу учасників товариства не пов’язується ні з рішенням решти учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства, у зв’язку з чим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід або вручення заяви органами зв’язку. Цей висновок зроблено у рішенні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 лютого 2007 р. у справі за позовом Б. до ТОВ «Магістраль-Агро», треті особи: Л., Р., К. про визнання недійсним та скасування наказів генерального директора ТОВ «Магістраль-Агро», визнання недійсними та скасування рішень загальних зборів учасників ТОВ «Магістраль-Агро» [3, с. 39].
Надалі ця позиція була дещо змінена та закріплена у постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 25 лютого 2016 року № 4 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин». У цій постанові Пленуму Вищий господарський суд України зазначає, що встановлюючи момент виходу учасника з товариства, слід враховувати, що таким моментом є дата спливу строку, передбаченого частиною першою статті 148 ЦК України**, або інша дата, зазначена у заяві учасника, якщо така дата визначена з дотриманням вимог цієї норми ЦК України [2, п. 4.12.]. 
Водночас, у тій самій постанові далі зазначено, що відкликання заяви про вихід після її отримання товариством допускається лише за згодою самого товариства та у разі, якщо відповідні зміни у складі учасників товариства не пройшли державної реєстрації [2, 4.16]. Тобто, моментом припинення правового зв’язку учасника та юридичної особи, «точкою неповернення» є саме момент державної реєстрації змін до засновницького договору.
Виникає справедливе питання, а в якому ж стані перебувають відносини товариства та його учасника між часом подання заяви про вихід та моментом державної реєстрації змін до засновницького договору? Тобто, не зважаючи на усталеність практики, теоретичні питання все ще лишаються не до кінця розв’язаними. Вочевидь, ця «біла пляма» має бути заповнена прямою вказівкою закону. З чого ж слід тут виходити? 
Пленум Вищого господарського суду України, визначивши момент виходу учасника з товариства датою подання заяви чи спливом визначеного законом тримісячного після такого подання, виходив з правила про момент припинення договору шляхом односторонньої відмови***. І це б було цілком вірно, якщо брати до уваги тільки договірну природу засновницького договору. Але ігнорувати його природу як установчого документу юридичної особи не можна. 
Як відомо, достовірну інформацію про юридичних осіб учасники цивільного обороту можуть отримати з єдиного державного реєстру [4, ч. 1 ст. 7]. За ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань», якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою [4, ч. 1 ст. 10]. 
В Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу: перелік засновників (учасників) юридичної особи: прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), дата народження, країна громадянства, місце проживання, реєстраційний номер облікової картки платника податків (за наявності), серія та номер паспорта, якщо засновник - фізична особа; найменування, країна резидентства, місцезнаходження та ідентифікаційний код, якщо засновник – юридична особа [4, ч. 2 ст.9].
Командитне товариство, не маючи виконавчих органів, набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через своїх учасників [1, ч. 2 ст. 92]. З наведеного випливає, що визначення моменту припинення правового зв’язку товариства та учасника моментом вчинення ним одностороннього правочину – подання заяви про вихід з товариства чи спливом тримісячного строку після цього, не вирішує проблему, а створює її, оскільки породжує правову невизначеність щодо правочинів, укладених від імені товариства його законним представником – учасником, який вже подав заяву про вихід з товариства, але припинення його участі ще не було зареєстроване у Єдиному реєстрі.
Виходячи з цього, доцільно закріпити у ЦК визначення моменту припинення участі у товаристві державною реєстрацією відомостей про це.
Передання учасником всієї частки у складеному капіталі товариства іншій особі
Учасник повного товариства має право за згодою інших його учасників передати свою частку у складеному капіталі чи її частину іншому учасникові товариства або третій особі [1, ч. 1 ст. 127]. Вважаю, тут слід визначитися із термінологією. 
Корпоративні відносини між учасником та товариством будуються через посередництво такого об’єкту як частка у складеному капіталі командитного товариства. Цей об’єкт виступає джерелом корпоративних прав, які, у свою чергу, належать особі, що має право на цей об’єкт. Здатність частки у складеному капіталі бути матеріальним предметом правочинів (оборотоздатність) дозволяє безумовно віднести їх до об’єктів цивільних прав. Змістом корпоративних прав, що випливають із зазначених об’єктів, є майнові права, зокрема, право на отримання частини прибутку від діяльності товариства, право на одержання майна в натурі у випадку виходу зі складу товариства, тощо, а також особисті-немайнові права – право участі в управлінні товариством, право одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом та інші [1, ст. 116]. Чинне законодавство вважає майнові права та їх сукупність з іншими об’єктами особливим об’єктом цивільних прав – майном [1, ч. 1 ст. 190]. 
Цікавим є питання про можливість застосування інститутів речового права до такого об’єкту – носія корпоративних прав, як частка у складеному капіталі товариства. З одного боку, об’єктом речового права (та насамперед права власності) за визначенням, є річ. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки [1, ст. 179], а частка у складеному капіталі не є річчю оскільки не є предметом матеріального світу. Майнове право за класичною цивілістичною доктриною не може слугувати об’єктом права речового. Можна вести мову лише про те, що особа є суб’єктом майнового (чи особистого немайнового права), чи взаємопов’язаного комплексу таких прав (корпоративного права). З іншого боку, класичній доктрині протистоїть норма закону, ч. 2 ст. 190 ЦК, яка встановила певну правову фікцію, прямо розповсюдивши на майнові права режим неспоживної речі. Відтак, такі об’єкти прав, як частки у складеному капіталі належать учасникам командитного товариства на речовому праві – на праві власності.
Що саме має на увазі законодавець під переданням частки? Системний аналіз положень параграфа 1 Глави 8 ЦК, дозволяє виявити аналогію між ст.ст. 127 та 147 ЦК. Остання з них зазначає, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства. Таким чином, під «переданням» частки учасника у складеному капіталі командитного товариства розуміється саме відчуження частки, а не її «перерозподіл» між іншими учасниками. 
Відчуження частки може відбуватися на підставі будь-якого, передбаченого ЦК договору про передання майна у власність, або не передбаченого, але побудованого у відповідності до правил ст. 6 ЦК.
Важливо відмітити, що у нового учасника, якому передана частка у складеному капіталі, договірні відносини в межах засновницького договору з рештою учасників виникають не на підставі правочину - договору з ними, а на підставі закону, оскільки за ч. 2 ст. 127 ЦК у разі передання частки (її частини) новому учасникові до нього переходять повністю чи у відповідній частині права, що належали учасникові, який передав частку (її частину). 
Передання частки потребує укладення двох договорів – безпосередньо договору з набувачем про відчуження частки та договору з рештою учасників товариства (в цьому контексті доречніше їх назвати учасниками засновницького договору) про зміну засновницького договору. І це не змішаний договір, а саме два окремих договори з різним складом учасників.
Вказівка закону про те, що учасник товариства має право за згодою інших його учасників (а не за односторонньою заявою) передати свою частку у складеному капіталі дозволяє дійти висновку, що ця згода може бути висловлена у відповідь на певну пропозицію. Все це вказує на класичну схему укладання договору шляхом направлення пропозиції (оферти) та отримання повного її погодження (акцепту). Заява про надання згоди на передання частки учасника є офертою про зміну засновницького договору. 
У разі передання учасником товариства усієї частки іншій особі участь цього учасника в повному товаристві припиняється і для нього настають наслідки, передбачені частиною 3 статті 124 ЦК (учасник повного товариства, який вибув із товариства, відповідає за зобов'язаннями товариства, що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув із товариства).
Виключення учасника з командитного товариства
Учасник повного товариства, який систематично не виконує чи виконує неналежним чином обов’язки, покладені на нього товариством, або який перешкоджає своїми діями (бездіяльністю) досягненню цілей товариства, може бути виключений із товариства у порядку, встановленому засновницьким договором [1, ч. 1 ст. 128].
Необхідно зазначити, що вирішення питання про виключення учасника з товариства належить до компетенції товариства як юридичної особи і не може здійснюватися за рішенням суду [3, с. 38]. 
Таким чином, порядок виключення учасника з товариства не віднесений законом до переліку істотних умов засновницького договору командитного товариства і цей договір може бути укладеним без домовленості учасників щодо цієї умови. В такому випадку юридичні механізми виключення несправного учасника є повністю відсутніми. 
  Виходячи з наведеного, уявляється доречним доповнити ст. 134 ЦК приписом про необхідність включення до засновницького договору командитного товариства умов про встановлення порядку виключення з нього учасника.
 
* Тут та далі слід зауважити, що у відповідності до ч. 3 ст. 133 до командитного товариства застосовуються положення про повне товариство, якщо інше не встановлено ЦК, іншим законом.
** Стосовно товариства з обмеженою відповідальністю. Але стосовно командитних та повних товариств приписи ст. 126 ЦК повністю аналогічні та встановлюють теж тримісячний строк.
*** Відомим прикладом цього є ч. 2 ст. 782 ЦК.
 
Список використаних джерел:
  1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. Відомості Верховної Ради України від 03.10.2003 – 2003 р., № 40, стаття 356.
  2. Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин: Постанова пленуму Вищого господарського суду України від 25 лютого 2016 року № 4 із змінами і доповненнями, внесеними постановою пленуму Вищого господарського суду України від 14 липня 2016 року № 7. Господарське судочинство. Судова практика у господарських справах, 2017, № 1.
3. Практика розгляду судами корпоративних спорів: Лист Верховного суду України від 01.08.2007. Вісник Верховного Суду України, 2008, № 3.
4. Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань: Закон України від 15 травня 2003 року № 755-IV. Офіційний вісник України, 2003, № 25 (04.07.2003), ст. 1172.  
 
 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
July
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція