... Коли суть справи обміркована заздалегіть, слова приходять самі собою (Гроцій) ...

Головне меню

Міжнародна науково-практична конференція 18.06.20 - СЕКЦІЯ №3
Вирішення спорів у міжнародному комерційному арбітражному суді являється важливим елементом зовнішньоекономічної діяльності у всьому світі. Міжнародний комерційний арбітражний суд (далі – МКАС) розглядає спори між сторонами лише за наявності арбітражної угоди, в якій містяться наміри сторін вирішувати спори в арбітражному порядку та інші аспекти врегулювання спору, що визначаються за принципом автономії волі. Арбітражна угода є обов’язковою умовою для передачі справи до МКАС на підставі якої спір вилучається з компетенції національних судів загальної та спеціальної юрисдикції. З огляду на зазначене, існує нагальна потреба аналізу арбітражної угоди та її властивостей як автономного по відношенні до контракту договору. 
Визначення поняття «арбітражна угода» у ст.7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» [1], відповідає аналогічній статті Типового закону ЮНСІТРАЛ [2]. Згідно з цією статтею, арбітражною угодою є угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у формі арбітражного застереження в контракті або у формі окремої угоди. 
Відповідно до ст.2 Нью-Йоркської конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 1958 року, арбітражна угода – це письмова угода, відповідно до якої сторони зобов’язуються передати в арбітраж усі чи певні спори, які виникли або можуть виникнути між ними в зв’язку з будь-якими конкретними договірними чи іншими правовідносинами, об’єкт яких може бути предметом арбітражного процесу [3].
Проаналізувавши певне коло міжнародно-правових норм та практики МКАС, можна виділити декілька видів арбітражних угод. Так, Типовий закон ЮНСІТРАЛ щодо міжнародного торговельного арбітражу 1985 року (ст.7) передбачає два види арбітражної угоди: арбітражне застереження в договорі або окрема угода. [1] Таким же чином регламентується укладання арбітражних угод у Європейській конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року (ст.1) і у Нью-Йоркській конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року (ст.12) [2]. Законом України 1994 року «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст.7) передбачено наступні види арбітражної угоди: у формі застереження або окремої угоди, які мають однакову легітимність й тягнуть за собою ідентичні правові наслідки [1]. На практиці сторони найчастіше використовують ці дві основні форми арбітражної угоди – окремо укладену угоду про розгляд спору в арбітражі та арбітражне застереження у контракті. Проте, міжнародні арбітражні суди також практикують укладання арбітражної угоди у формі третейського запису – арбітражного договору, укладеному сторонами контракту про арбітражний розгляд спору, що вже виник між ними. На думку російської дослідниці Т.Нешатаєвої третейський запис може бути найбільш прийнятним для сторін, оскільки укладається при наявності спору і сторони вже усвідомлюють, який саме спір вони передають до арбітражного суду [4, с. 404].
В останні роки у зовнішньоекономічних контрактах почали частіше з’являються альтернативні арбітражні застереження, про що зазначає З.Літвиненко [5, с.95]. На його думку альтернативні арбітражні застереження, прописані у контракті, надають право на вибір арбітражу ініціатору порушення спору або іншій особі, визначеної за певним критерієм (за місцем знаходження відповідача чи позивача) [5, с.95]. Проте, альтернативне арбітражне застереження можна розглядати як проміжну угоду, що передує третейському запису. При цьому правовою підставою для розгляду МКАС спору між сторонами залишається третейський запис.
З огляду на автономність арбітражної угоди важливо розглянути правові ознаки дійсності арбітражної угоди. Вимоги щодо дійсності арбітражної угоди розглядаються окремо та містяться у конвенціях та модельних документах міжнародних організацій. Відповідно до ч. 1 ст. V Нью-Йоркської конвенції, ст. 34, ст. 36 Типового закону ЮНСІТРАЛ, арбітражна угода повинна бути дійсною за законом, відповідно до якого сторони її підписали, або за законом країни, де буде винесено арбітражне рішення. [2] Аналіз положень міжнародно-правових актів, і передусім Нью-Йоркської конвенції, дає змогу зробити висновок про те, що для визнання арбітражної угоди дійсною вона повинна відповідати таким основним вимогам: сторони арбітражної угоди повинні бути дієздатними відповідно до законодавства, що до них застосовується; арбітражна угода повинна містити чітко виражену волю сторін на передачу правових спорів в арбітраж, а предмет спору може бути предметом арбітражного розгляду.
Питання автономності арбітражної угоди та арбітражного застереження активно обговорюється науковцями [6, с. 89-91; 7, с. 71.] За визначенням українського вченого-практика Ю. Притики проблема автономності арбітражної угоди – це проблема співвідношення основного договору (контракту) і арбітражної угоди, яка стосується, перш за все, арбітражного застереження, яке міститься у контракті. На його думку автономність арбітражної угоди базується на юридичній фікції, відповідно до якої сторони фактично укладають дві угоди: договір матеріально-правового характеру та безпосередньо арбітражну угоду і така фікції дає змогу вирішити проблему чинності арбітражного застереження. [8, c. 369]. Дійсно, при застосуванні арбітражної угоди правило про її відокремленість від основного контракту, в якому вона міститься, визначає її автономний, відсторонений характер та дає змогу розглядати таку угоду незалежно від основного зовнішньоекономічного контракту. Це означає також, що дійсність арбітражного застереження у контракті не залежить від дійсності контракту. А у випадку визнання недійсності контракту саме ця властивість арбітражної угоди у формі арбітражного застереження дозволяє вирішувати спори за контрактом відповідно до змісту арбітражного застереження. 
Науковці звертають увагу на ситуацію, коли оспорюється дієздатність сторони контракту, що автоматично ставить під сумніву легітимність арбітражної угоди, у якій такі ж самі сторони. Утім, у даному випадку знака автономності арбітражної угоди не порушується, оскільки правовий статус сторін арбітражної угоди розглядається незалежно від основного контракту.
При укладанні арбітражної угоди відповідно до законодавства України треба мати на увазі і те, що не всі спори, що виникають при виконанні контракту, можуть бути передані до розгляду у міжнародний комерційний арбітраж на території України. Так, питання недійсності арбітражної угоди виникає при застосуванні виключної підсудності державних судових органів України до врегулюванні відносин з іноземним елементом, закріпленої у ст.77 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 25.05.2005 р. [9] Зазначене положення про виключну підсудність стосується всіх органів України щодо розгляду справ з іноземним елементом, в тому числі і МКАС. 
Однією з базових ознак арбітражної угоди є те, що вона продовжує існувати навіть після того, як закінчується дія основного договору, в якому вона міститься і її не можна розірвати в односторонньому порядку. Віденська конвенція про міжнародну купівлю-продажу товарів 1980 року прямо вказує, що розірвання договору не торкається будь-яких положень контракту, що стосуються порядку вирішення спорів. (п. 1 ст. 81 Віденської конвенції 1980 р.) [10]. У Арбітражному регламенті ЮНСІТРАЛ міститься положення, що арбітражне застереження, яке є частиною договору і передбачає арбітражне впровадження відповідно до цього регламенту, має розглядатись як угода, незалежна від інших умов договору, а визнання арбітражним судом недійсності договору не тягне за собою недійсності арбітражного застереження (частина 2. ст.21 Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ) [11]. З цього положення витікає необхідність відокремленого розгляду питання про недійсність арбітражної угоди як питання, що не пов’язано з питанням дійсності контракту. 
На нашу думку, якщо розглядати арбітражне застереження як автономну угоду, то можна віднести її до абстрактної угоди, реалізація якої можлива лише при наявності спору між сторонами контракту та зверненням або позивною заявою однієї з сторін до іншої про неналежне виконання положень контракту як способу фіксації наявності такого спору між сторонами. При цьому арбітражне застереження вступає в силу з моменту підписання контракту, а починає реалізовуватись лише за умови виникнення спору між сторонами, і ця властивості арбітражного застереження не залежать від змісту спору або конкретизації неналежного виконання однієї з сторін зобов’язань за самим контрактом. 
Автономність арбітражної угоди позначається на інших її властивостях. Зокрема, це стосується процесуальної сторони арбітражної угоди. Арбітражна угода, як угода процесуального характеру, передбачає виконання окремої процедури, яка дозволяє МКАС визнавати свою компетенцію розглядати спір на підставі твердження позивача про дійсність арбітражного застереження та одночасній відсутності заперечення у відгуку відповідача на позов. За таких умов процесуальні дії сторін підтверджують наявність арбітражної угоди між ними, а арбітражний суд бере це до уваги при винесені рішення про свою компетенцію щодо розгляду спору в арбітражі. [12, с.58-59] 
У випадку визнання контракту неукладеним питання дійсності арбітражної угоди також розглядається питання її легітимності з позиції її автономності. Дослідники цього питання звертають увагу, що на основі саме арбітражної угоди здійснюється визначення питання про те, чи був укладений контракт між сторонами, а підставою для невизнання арбітражної угоди можуть бути лише дефекти самої угоди або застереження [12, с. 64-65].
  Отже, автономність арбітражної угоди – це правова конструкція, реалізація якої залежить від багатьох складових, які повинні розглядатись у комплексі. З огляду на автономність, арбітражна угода має низку характерних рис і певні процесуальні наслідки. У першу чергу арбітражна угода є правовою основою і правовим джерелом набуття міжнародним комерційним арбітражем компетенції розглядати конкретний спір між сторонами контракту, а також умовою дійсності та юридичної сили арбітражного рішення, постановленого по цьому спору. Суттєвою вимогою до змісту арбітражної угоди є чітке визначення правовідносин, спори з яких будуть передаватися на вирішення арбітражного суду. Важливою рисою арбітражної угоди являється також обов’язковість передачі спору до МКАС і саме автономність арбітражної угоди забезпечує її незалежність від інших положень контракту. 
За класифікацією арбітражну угоду можна віднести до абстрактної угоди, реалізація якої здійснюється при виникненні спору між сторонами контракту та/або зверненням або позивною заявою однієї з сторін до МКАС як способу фіксації наявності такого спору та реалізації положень арбітражної угоди. 
Автономність арбітражної угоди позначається на розв’язанні питань її дійсності. Недійсність арбітражної угоди пов’язана з законом, відповідно до якого ця угода буда створена, але при наявності такої вказівки. За відсутності підпорядкування арбітражної угоди певному праву недійсність угоди визначається за законодавством України. Іншим випадком недійсності арбітражної угоди є недієздатність однієї з сторін арбітражної угоди. 

Список використаних джерел:
1. Про міжнародний комерційний арбітраж: Закон України 1994 року. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/4002-12 (дата звернення: 22.05.2020)
2. Типовой закон ЮНСИТРАЛ о международном торговом арбитраже. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_879
3. Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10.06.1958 року URL http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_070 (дата звернення 22.05.2020) 
4. Нещетаева Т.Н. Международное частное право и международный гражданский процесс: Учебный курс в трех частях. Москва: ОАО «Издательский дом «Городец», 2004. 624с.
5. Литвиненко З. Предъявление иска в Международный коммерческий арбитражный суд при Торгово-промышленной палате Украины. Международный коммерческий арбитраж в Украине и мире: вчера, сегодня, завтра. Сборник статей и докладов. К 20-летию деятельности МКАС при ТПП Украины. Киев, 2012. 177 с.
6. Мальський М.М. Арбітражна угода: теоретичні та практичні аспекти: монографія. Львів: вид-во Літопис, 2013. 374 с. 
7. Волощук О.Т. С.М. Задорожна. Принцип автономності арбітражного застереження в міжнародному комерційному арбітражі. Науковий часопис Чернівецького університету. 2012. Випуск 618. Правознавство С. 71—76. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/bmju_2010_10_18. (дата звернення 21.05.2020).
8. Міжнародне приватне право. Особлива частина: підручник/ за ред.. А.С. Довгерта і В.І. Киселя. Київ.: изд-во Алерта, 2013. 400 с.
9. Про міжнародне приватне право: Закон України від 23.06.2005 р № 2709-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2709-15#Text (дата звернення 25.05.2020).
10. Конвенція Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 року URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_003 (дата звернення 25.05.2020).
11. Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ від 15.06.76 року. URL: http://zakon3.rada.gov. ua/laws/card/995_059 (дата звернення 25.05.2020). 
12. Розенберг М.Г. Конракт международной купли-продажи. Современная практика заключения. Разрешение споров. 4-е узд. Перераб. и доп. Москва: изд-во Книжный мир, 2003. 1072 с.   
 
 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
July
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція