... Заможні ті, хто вміє обмежувати бажання своїми можливостями (Гібер) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 24.02.2012 - Секція №3
У сучасних умовах формування суспільства і правової держави основним завданням є захист прав і свобод людини, його соціальне благополуччя. Особливу актуальність у зв’язку з цим набуває надійна охорона і захист інтересів дітей в період їх фізичної і розумової незрілості.
Законодавець серед форм сімейного виховання дітей, які залишились без піклування батьків, надає пріоритетну роль усиновленню (удочерінню). При цьому все більшого поширення набуває усиновлення дітей «іноземним елементом» [1, с. 102]. Усиновлення дітей громадянами іншої держави – явище широко розповсюджене в усьому світі. Із одиничних випадків, які мали місце в минулому, воно перетворилось в масштабне явище після закінчення другої світової війни. Це був перший етап поширення практики усиновлення дітей-іноземців [2, с. 40-41]. 
Окремі проблеми міжнародного усиновлення досліджувались у працях В.А. Рясенцева, І.А.Зіміної, О.О. Дюжевої, С.А. Абрамової, Ю.С. Червоного та інших правників. Проте низка актуальних проблем удосконалення нормативно-правового законодавства у сфері міжнародного усиновлення та аналіз перспектив подальшого розвитку сімейно правових норм, які регулюють усиновлення дітей в Україні іноземними громадянами, на наш погляд, є недостатньо дослідженими. Відповідно, метою даного дослідження є виявлення проблем нормативно-правового регулювання у сфері міжнародного усиновлення та аналіз перспектив подальшого розвитку сімейно-правових норм, які регулюють усиновлення дітей в Україні іноземними громадянами. Функцію захисту прав та інтересів дітей у міждержавному усиновленні міжнародне право покладає на державу походження дитини та державу, в якій проживають усиновлювачі. Відповідно до Декларації про соціальні та правові принципи щодо захисту та благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному та міжнародному рівнях урядам необхідно розробити політику і законодавство та встановити належний нагляд за дотриманням прав дітей, яких всиновлюють за кордон. Усиновлення за кордон повинно, по можливості, проводитися лише у випадку, якщо у відповідних країнах вжиті подібні заходи. Згідно ст.24 Закону України «Про охорону дитинства», лише за умови неможливості влаштувати дитину в рідному середовищі, приймається рішення про міждержавне усиновлення. Отже, держава самостійно регулює співвідношення понять «національне» та «міждержавне», що й рекомендує Конвенція всім країнам-учасницям. 
На жаль, законодавство України не містить критеріїв оцінки можливості бути усиновлювачами для іноземних громадян, на них поширюються загальні вимоги ст.211 Сімейного кодексу України до усиновлювачів. Відповідно до підпункту 1 п.10 Постанови Кабміну України від 28.08.2003 р. №1377 «Про затвердження Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення», іноземці, які бажають усиновити дитину в Україні, повинні подати до Центру з усиновлення та суду «висновок, виданий компетентним органом держави проживання, що підтверджує їх можливість бути усиновлювачами...». Аналогічне положення міститься в п.3 ст.252 ЦПК. Ця норма фактично перекладає обов’язок оцінки придатності подружжя чи особи до усиновлення з компетентних органів в Україні на компетентні органи країни проживання кандидата в усиновлювачі.
В нашій державі концепція усиновлення як форма захисту дитинства ще не утвердилася у суспільній свідомості, усиновлення продовжує розглядатися як фікція біологічного батьківства. Це призвело до того, що в нас фактично відсутній належний механізм оцінки психологічної придатності усиновлювачів до усиновлення. Натомість у тих країнах, громадяни яких усиновлюють найбільшу кількість дітей з України (США, Італія та Франція), переорієнтація усиновлення на захист дитинства призвела до встановлення жорсткого механізму відбору усиновлювачів, який передбачає оцінку їхніх фізичних, психічних та емоційних здібностей бути батьками [4, с. 612-613].
Досить гострою на сьогодні є й проблема здійснення нагляду консульськими установами України за станом утримання та виховання дітей, усиновлених іноземцями. При цьому, це питання не вирішується лише відповідно до чинного законодавства України, оскільки на території іноземної держави, куди потрапляє дитина, діє виключно юрисдикція іноземної держави. Тому сьогодні необхідною є співпраця українських консульських установ та дипломатичних представництв із відповідними державними органами іноземної держави і недержавними організаціями, які беруть участь в усиновленні. Проте налагодження механізму такої співпраці для України з огляду на законодавство іноземних держав та їх участі у Гаазькій конвенції про захист дітей та співробітництво у галузі міжнародного усиновлення 1993 р. є ускладненою процедурою [3, с.361]. Ще одним проблемним питанням при міжнародному усиновленні є контроль за дотриманням прав усиновлених дітей, які були вивезені за кордон. Гаазька конвенція 1993 р. не зобов’язує надавати звіти після всиновлення, але жодною мірою не обмежує і не виключає їх [4, с. 615]. На сьогодні законодавство України щодо усиновлення за участю іноземців у багатьох аспектах не відповідає стандартам захисту прав дитини, встановленим Гаазькою конвенцією. Головним чином це стосується механізму знайомства кандидатів в усиновлювачі та усиновлюваних, яких треба переорієнтувати на вибір родини для дитини, а не навпаки.
Для вирішення цих важливих питань,перш за все, необхідно: 
1) ратифікувати Гаазьку конвенцію про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення та встановити, урівняти права іноземців щодо усиновлення з правами громадян України з цього питання;
2) легалізувати міжнародні агенції та вирішити на законодавчому рівні питання про діяльність приватних підприємців, які надають послуги іноземцям з усиновлення; 
3) надати можливість міжнародним агенціям з усиновлення отримувати повну, перевірену і своєчасну інформацію про умови проживання і виховання усиновленої дитини – тобто здійснювати нагляд;
4) встановити обов’язкове проходження особами, які бажають усиновити дитину, психологічних і соціальних тестів на готовність до усиновлення.
Підсумовуючи все вищевикладене, можна зазначити, що проведене дослідження охопило невелику частину питань, які потребують негайного вирішення. На нашу думку, держава, віддаючи наших дітей іноземним громадянам, має дбати про те, щоб це маленьке уособлення нас потрапило в «хороші руки», щоб не було порушено прав та законних інтересів дітей, щоб вони відчували любов і підтримку не тільки своїх батьків, але й їхньої справжньої Батьківщини, місця де вони народились.
 
Список використаних джерел:
1. Алиева З.З. Особенности рассмотрения судом дел об усыновлении (удочерении) детей / З.З. Алиева // Журнал российского права. – 2007. – №1. – С. 102. 
2. Дюжева О.А. Проблемы законодательства о международном усыновлении / О.А.Дюжева // Государство и право. – 1995. – №6. – C. 40-41.
3. Логвінова М.В. Здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після їх усиновлення іноземними громадянами / М.В. Логвінова // Держава і право. – 2007. – №37. – С. 361. 
4. Погорецька Н.В. Міжнародне усиновлення: проблемні питання / Н.В. Погорецька // Форум права. – 2011. – №3. – С. 612-615. 
 
 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
February
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
242526272829 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція