... Геній - це розум, який знає свої межі (А. Камю) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 24.02.2012 - Секція №1
Пройшло 95 років з часу віковічних подій створення у березневі дні 1917 р. Української Центральної Ради. Історичний досвід того періоду найбільш повчальний для сучасного державного будівництва, тому ця тема є актуальною для українського державо- і правотворення. З цього приводу О. Копиленко зазначає, що «навколо Центральної Ради як у свідомості громадськості, так і в літературі накопилося безліч міфів і пересудів, і щоб зрозуміти їх, потрібен не один рік і не один дослідник. …Бо ЦР, як і УНР, не впала з неба, …а мала свій початок, піднесення і закономірний занепад» [11, с.3]. Особливу увагу вчений-юрист звернув на значимість цих двох державницьких утворень, «які проіснували дуже не довго, в історичному масштабі тільки мить, та лишилися по ній повчальні уроки першопрохідців, які ми просто не маємо права нехтувати» [10, с.5].
УЦР, після її офіційного проголошення 17 березня 1917 р. (див. О. Копиленко [11, с.46]), стала фундатором відродження української нації, політичного і духовного визволення власного народу, яке ще називали “українізацією” та реалізації його права на самовизначення. Саме вона, в період перебування України в епіцентрі Першої світової війни, політичної кризи у Російській імперії (припинення діяльності Держдуми, формування Тимчасового уряду, виникнення двовладдя) та у зв’язку з цими подіями значного погіршення економічного стану українського люду [16, с.22-28, 29] «очолила український національно-визвольний рух, надала українській революційній стихії організованих форм, об’єднала під своїм прапором провідні українські політичні партії, змусила російську революційну демократію рахуватись і вести діалог з українськими національними силами, проголосила Українську Народну Республіку і виступила її будівничим» [3, c.8]. Тільки завдячуючи УЦР, у новітній період ствердження націй, що для української державності було найголовнішою проблемою кінця 19 – початку 20 ст., із «бездержавної нації» українство трансформувалося у національно свідому, цивілізовану й політичну громаду і це стало апогеєм формування української «історичної нації». 
Найбільш вдало подію створення Центральної Ради охарактеризував В. Винниченко: «…це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації. Центральна Рада явилась найкращим доказом цього. Коли б вона не виникла в Києві, то утворилася би в Харкові, в Полтаві, Одесі. Вона мусила бути, бо нація мусила, як така, як уся нація, як певний організм, мати єдиний вираз, єдиний орган свого проява. Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енергії; з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння національного організму простяглись до центру нерви нації» [6, с.80].
На думку вітчизняних вчених, потреба у глибинному науковому аналізі періоду діяльності УЦР є значимою і викликана багатьма причинами. У першу чергу, це порівняння процесів державотворення сучасної України і періоду Центральної Ради та використання у сучасній практиці цього збереженого історією масиву втілених і невтілених у суспільне життя вчень, програм, планів, концепцій, доктрин розбудови власної держави, вартість яких важко переоцінити.
Так, В. Верстюк зазначив: «шлях до об’єктивного пізнання історії Центральної Ради лежить не тільки у вивченні конкретного перебігу та нюансів її діяльності, а й у широкому узагальненню досвіду, в такій постановці проблеми, яка б допомогла наочно переконатися наскільки ідеї і принципи, покладені в основу політики ЦР, відповідали суспільним ідеям і цінностям модерної доби». Це дає можливість оцінити і визначити, що із застосованої нею суспільної, ідейної спадщини сьогодні повторно реалізується в державному будівництві [3, с.8-9; ]. 
Я. Яцків з цього приводу вказав: «Читаючи протоколи засідань Центральної і Малої Рад, Ради Міністрів, урядові ухвалини, надто часто ловиш себе на відчутті, що вони переносять тебе в сьогоднішні дні. У своїй радості і в своїй гіркоті… 
Писати про УЦР і її універсали необхідно не тільки тому, що до цього змушує збіг календарних дат, а й тому, що в діяльності Центральної Ради і сьогоднішніх політичних реаліях є чимало спільного, а …значення та уроки минулого нашим суспільством, його елітою засвоєні погано і осмислені слабо» [21].
Отже, метою представленої статті є дослідження, аналіз і встановлення особливостей процесу державотворення в період Центральної Ради, значимість цього досвіду та основні уроки її діяльності.
Ця тематика знайшла наукову розробку у працях сучасних вчених В. Верстюка, Р.Іванченко, О. Копиленка, В.Кульчицького, О. Реєнта, О. Рубльова, В. Румянцева, О.Мироненка, П. Музиченка, В. Солдатенка, О. Тимощука, Я. Тинченка, Б. Тищика, В.Шевченка, О.Шевченка, Я. Яцківа, українських вчених В. Винниченка, М. Грушевського, Д.Дорошенка та ін.
У цілому функціонування Центральної Ради в літературі висвітлено різними авторами контроверсійно. Так, В.Шевченко зазначив, що діяльність УЦР відноситься до тих явищ, які знаменують нову епоху нашого народу, при цьому як і за часів її існування, так і до сьогоднішнього дня, робота, здобутки і прорахунки ЦР – в центрі уваги широкого загалу, нерідко є предметом запальних дискусій. Крім того, він стверджує, що саме вона резолюцією від 22 квітня 1917 р. започаткувала принцип “українізації” всього життя в Україні, як всеосяжний процес усього національного, державотворчого, політичного, соціально-економічного і духовного розвитку українського народу. Українізація охопила національні школу, армію, все українське життя, отримала підтримку всього суспільства, його структур. …йшлося про широке розуміння процесу українізації. Численні з’їзди (селянські, кооперативні, партійні, загальнонаціональні) повинні були б переконати всіх, що це, український рух, це не вигадка купки інтелігентів, що це величезна сила, котра вирвалася з під вікового тиску, що сила ця росте...  Припинити її… нема можливості, бо прокинувся 35-мільйонний народ…» [20]. На відміну від тих часів, ми спостерігаємо у сьогоднішньому суспільному і політичному житті нехтування українськими мовою, історією тощо. Ніби стверджується процес антиукраїнізації.
Крім того, важливою рисою УЦР було впровадження нею, з перших днів заснування, функції представництва всього українського народу, вона постійно зверталася до народу і діяла від імені народу, що отримало суспільне схвалення. Так, В. Верстюк зазначив: «історична заслуга Центральної Ради полягає в тому, що вона, на відміну від окремих політичних партій, захищала інтереси не якогось одного класу, а перша, публічно й відкрито, почала говорити від імені нації й про потреби нації. УЦР не пропускала нагоди апелювати до народу. Можливо, в такій політиці був значний популізм, та оскільки йшлося не про конкретні соціально-економічні рішення, а про мобілізацію й орієнтацію національної свідомості, така політика мала добрі наслідки» [3, с.10]. Так, звернемося до відозв, резолюцій, наказів, універсалів, директив ЦР, де проголошувалося: “Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду! Волею своє ти поставив нас, Українську Центральну Раду на сторожі її прав і вольностей української землі” (І Універсал); “Громадяне української землі! …Сповіщаємо всіх громадян України, що обрана українським народом через його революційні організації УЦР незабаром буде доповнена на справедливих основах представництва (ІІ Універсал); Громадяни України! Виявіть себе вірними оборонцями волі і ворогами анархії, яка може віддалити Всеросійські та Українські Установчі збори і привести до загину рідний край (Звернення ГС від 27 жовтня 1917 р.); Народе України і всі народи України! …Наш край так само в небезпеці. Без власти, дужої, єдиної, народньої Україна також може впасти в безодню, усобиці, різні, занепаду. Народе Український! Ти разом з братніми народами України постановив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми Українська Центральна Рада, твоєю волею в ім’я творення ладу в наші1й країні, в ім’я творення ладу в нашій країні… постановляємо” (ІІІ Універсал); Народе України! Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській землі вільна Українська Народна Республіка. Здійснилася давня мрія Твоїх батьків, борців за волю й право робочого люду! [19, с.295, 298, 307, 322]. Такі дії УЦР підтверджують її відношення до власного народу як до носія влади і викликають схвалення. Вони слугують зразком справжнього «захисту демократичних, всенародних інтересів, а не одного класу чи прошарку суспільства» [9; с.221]. УЦР «в свідомості українських селян постала як «свій», «народний» уряд, котрий вирішуватиме найвагоміші проблеми – проведе земельну реформу, українізує школу та церкву, братиме участь в переговорах щодо закінчення світової війни і тому визнавалася і підтримувалася найширшими колами українців» [17; с.57].
«Центральна Рада була завалена вітальними телеграмами, резолюціями в її підтримку, на вірність їй присягали сільські сходи, з’їзди військові частини». Вона стала центром об’єднання і консолідації нації [4; с.19]. І навпаки, сучасні політики, на відміну від попередників прагнуть розділити українців, особливо перед виборами, за мовними, територіальними й іншими критеріями на “західняків” і “східняків”, і на цій основі створити між ними протиріччя для здобуття власних політичних преференцій.
Урок УЦР полягає ще й в тому, що вона, після політичного сну українців, виголосила і внесла в практичну площину стратегічну мету побудови Української держави, яка закріпилася як дороговказ українського державотворення на століття. За твердженням Я. Яцківа «півтора рядка друкованого тексту: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою Українського народу”» – вмістили констатацію факту, який декільком поколінням найкращих синів України, здавався жаданою, але недосяжною мрією” [21].
Цінним є державницький досвід УЦР формування у складній воєнно-економічній ситуації, самостійної фінансової системи, відокремленої від Росії, процес створення української національної валюти, стабілізації грошового обігу, який також надто проблематичний у сучасному державному будівництві України. За твердженнями П. Гей-Нижника у період «переходу всієї господарської системи від військово-руїницької до мирно-творчої діяльності …не можуть бути поставлені… без плану, без свідомої в державному масштабі розробленої системи заходів фінансово-економічної політики. …Для України це особливо складне і багатогранне завдання – …у різних відношеннях його будувати необхідно з чистого аркуша: створити власну фінансову систему, власні банки, покласти початок власній транспортній, торговельній, промисловій, експертно-імпортній політиці; потрібно напрацювати основи соціального законодавства і всю цю політику узгодити відповідно до засад аграрної реформи, націоналізації надр тощо [7, с.71]. На думку В. Поліщука, УЦР «робила кроки до створення своєї фінансової системи. Була випущена власна національна валюта – гривня як один із атрибутів держави. Але в силу обставин, викликаних політикою більшовицького російського уряду та проблемою кадрів, не вдалося в Україні завершити створення самостійної валюти і нормалізувати грошовий обіг» [15, с.60].
Крім того, Українська Центральна Рада пройшла в короткий строк шлях українського політичного життя від «державницької ідеології ХІХ ст., що базувалася на українсько-визвольному русі, побудованому на автономізмі в різних формах федералізму, на політичному романтизмові, угодовстві української інтелігентської еліти ХІХ ст., яка сподівалася на демократичність, толерантність і розуміння прав українського народу щодо власного державного буття з боку нового російського уряду і безумовно, російської соціалістичної демократії і довірливого очікування цього» до еволюції державної самостійності України і виокремлення в пріоритет завдання боротьби за утвердження Української незалежної держави [9; с.212-216]. Еволюція цього політичного процесу знайшла закріплення у чотирьох універсалах, з яких «вершиною державотворення став ІV Універсал». 
При цьому УЦР, у відведений історією час, безнадійно запізнилася, до гуртування української нації навколо стратегічного завдання розбудови власної держави на засадах «національно-демократичної незалежності». Р. Іванченко зазначає, що «УЦР втратила час, і не тільки через вичікування їхнього визнання, а й через те, що більше уваги приділяла не будівництву національної держави й агітації за нею, а впровадженню в життя утопічних соціалістичних ідеалів. …Це призвело до втрати можливостей для поширення національно-державницьких переконань серед широких верств українського суспільства без чого взагалі неможливо будувати власну державу» [9, с.215]. В. Верстюк зазначив: «саме В. Винниченко, як голова Генерального Секретаріату, несе персональну відповідальність за неготовність УНР до війни з більшовиками. Його соціалістична ортодоксія, яку він ставив значно вище інтересів новопосталої української держави, стала причиною його конфлікту з С. Петлюрою, який змушений був подати у відставку з поста генерального секретаря військових справ» [2, с.27; 18, с.5].
Своєрідну оцінку УЦР дає Я. Дзісяк, який в розділі “Політика ЦР як визначний фактор втрати української державності та поразки в Першій російсько-українській війні” вказав, що «роль і значення соціалістичних лідерів Центральної Ради в контексті їхньої політики, спрямованої проти проголошення самостійності України та проти розбудови Української Армії, за своїми глобальними деструктивними наслідками виступають значно більш помітними та впливовими, аніж позитивний внесок культурного відродження. На його думку, «навіть поверхневий аналіз недолугої і цілком не державницької політики, стосовно України і головною мірою відносно розбудови її війська вказує, що російсько-комуністична окупація України, Крутянська трагедія, червоний терор у Києві були неминучими» [8, с.5]. 
З вищевказаним можна погодитись, адже досвід військового будівництва є важливим, оскільки захист суверенітету і територіальної цілісності країни збройними силами слугує фундаментом держави. І хоча декларована автономія України у єдності з російською федерацією не передбачала територіальне виокремлення українських земель, питання розбудови армії і визначення кордонів в період Центральної Ради була складовою державотворення і змістом багатьох державних актів України [1; с.5-31]. На думку науковців, «українські соціалісти – головна політична сила УЦР – по суті провалила багато в чому стихійний процес українізації армії, гальмувала створення добровільних озброєних формувань Вільного козацтва». За невтішним висновком Голови ГС В. Винниченка: «Це була війна впливом. Ні більшовики, ні ми не мали регулярного дисциплінованого війська. Наш вплив був менший. Він уже був настільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків» [5]. Р. Іванченко у цьому плані зазначає: «УЦР відкинула досить сильні спроби творення Української Армії, хоча на всіх фронтах відбувався процес стихійної організації українських військ. Були відкинуті і пропозиції видатних українських політичних і військових діячів М. Міхновського та П. Скоропадського щодо організації українських військових формувань. …Центральній Раді не вистачало ні мудрості, ні твердого розрахунку, ані світоглядного переконання чи просто почуття самозахисту для створення власного війська. Адже національна Армія – це щит і меч національної держави, єдиний гарант її існування» [9, с.222].
  З огляду на чітко визначену пацифістську політику соціалістично налаштованого державного проводу УНР в особах М. Грушевського, В. Винниченка, М. Порша та інших державників, які заперечували розбудову Армії України, необхідно констатувати її як великий політичний прорахунок із трагічними наслідками. У період після Ультиматуму Раднаркому Росії, коли над Україною нависла загроза інтервенції, на засіданні Малої Ради УЦР з січня 1918 р. ухвалено Закон “Про створення народного війська”, відповідно до якого Генеральне секретарство з військових справ повинне було регулярну армію демобілізувати і приступити до набору кадру інструкторів на принципі народної міліції на умовах вільного найму. До п’яти тисяч житів впродовж доби заплатила Україна за нехтування обороною рідного краю після захоплення Києва Муравйовим [12; с.208]. Таким чином керівництво УЦР не зуміло залучити мілітарну потугу масового військово-патріотичного руху українців, яких внаслідок українізації російської армії нараховував більше 1,5 млн. чол., на захист національного суверенітету [13, с.75]. На завершальному етапі своєї державницької діяльності УЦР повертається до активного формування Української Армії. Жаль, що і сьогодні серед українських урядовців є прихильники військової політики провідників УНР початкового етапу, які бюджетом України виділяють кошти на Армію – третину від потреби. Взамін бюджету “розвитку” частіше затверджують бюджет “розвалу” власної Армії [12, с.210]. Підсумовуючи, необхідно підкреслити, що незважаючи на «великий вклад УЦР у державотворчу працю; прийняття величезної кількості найдемократичніших законів і рішень, створення велетенської кількості міністерств, комітетів та інших адміністративних органів для відродження промисловості, торгівлі, банків, навчальних закладів, театрів, музеїв, виявляючи піклування про національні меншини», вона втратила довіру народу [9, с.223; 15, с.81-86]. З цього приводу ГС В. Винниченко писав, що «я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед солдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-російськи, а тільки по-українськи, які, значить, були не латишами, й не росіянами, а своїми, українцями, з якою зневагою, люттю говорили про Центральну Раду, Генеральних секретарів, про їхню політику» [5]. Негативне ставлення до УЦР перекликається з втратою довіри і до сучасної державної влади і мало б слугувати повчальним уроком національного державотворення.
 
Список використаних джерел:
1. Бойко О.Д. Проблема визначення кордонів України в період Центральної Ради (1917-1918 рр.) / О.Д. Бойко // Український історичний журнал. – 2008. – №1. – січень-лютий. – С.5-31.
2. Верстюк В.Ф. Політична боротьба за владу в Українській Народній Республіці в перші місяці її проголошення / В.Ф. Верстюк // Український історичний журнал. – 2008. – №1. – січень-лютий. – С. 31-45.
3. Верстюк В. Проголошення незалежності УНР: історичне значення // Українська революція 1917-1921 рр.: Подвиг героїв Крут. Матеріали наукових читань (24 січня 2008 р.) / Відпов. ред. В.Ф. Верстюк. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. – С.8-20.
4. Верстюк В.Ф. Роль і місце Центральної Ради в модерній історії України / В.Ф. Верстюк // Український історичний журнал. – 1997. – №5. – вересень-жовтень. – С.17-25.
5. Військово-політична діяльність Центральної Ради та причини її поразки // Армія України. – 2002. Квітень. – С.5,6.
6. Винниченко В. Відродження нації: в 3-х частинах / В. Винниченко. – Київ-Відень, 1920. – Ч.1. – 314с.
7. Гай-Нижник П.П. Народне міністерство фінансів УНР: проблеми становлення (січень-квітень 1918 р.) / П.П. Гай-Нижник //Український історичний журнал. – 2008.– №1. – січень-лютий. – С. 59-75.
8. Дзісяк Я. Історичний аналіз окремих спроб українського державотворення / Я. Дзісяк. – Тернопіль: "Терно-граф", 2010. – 188 с.
9. Іванченко Р. Центральна Рада: апофеоз і драма теорії і практики / Р. Іванченко // Я повертаю Україні те, що в неї вкрадено: статті. Нариси. Роздуми. – К.: Укр. письменник, 2005.– С. 212-224.
10. Копиленко О.Л. Держава і право України. 1917-1920: навч. посібник / О.Л. Копиленко, М.Л. Копиленко. – К.: Либідь, 1997. – 208 с. 
11. Копиленко О.Л. «Сто днів» Центральної Ради / О.Л. Копиленко. – К.: “Україна”, 1992. – 204 с.
12. Кравчук М.В. Військове будівництво Української Центральної Ради та його законодавче закріплення / М.В.Кравчук // Правове життя сучасної України: Тези доповідей Міжнародної наукової конференції професорсько-викладацького та аспірантського складу (м. Одеса, 21-22 травня 2010 р.) / Відп. ред. д-р юрид.наук. проф. Ю. М. Оборотов // Одеська національна юридична академія. – О.:Фенікс, 2010.– С.208-210.
13. Кравчук М.В. Держава та армія УНР в період Тимчасового уряду та їх правове закріплення / М.В. Кравчук // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 48. – К.: Ін-т держави і права ім. В. Корецького НАН України, 2010. – С.69-76.
14. Кришина Н. Формування органів державної влади в добу Центральної Ради / Н.Кришина // Вісник державної служби України. –2007– №2. – С.81-86.
15. Поліщук В. Фінансова політика Української Центральної Ради і Директорії / В. Поліщук // Розбудова держави. – 1995.– №9. – вересень. – С. 57-60.
16. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українська Центральна Рада / О.С. Рубльов, О.П. Реєнт // Українські визвольні змагання 1917-1921 рр.. – 1999. – С.17-101.
17. Скальський В.В. Образ Центральної Ради у свідомості селян на початковому етапі Української революції / В.В. Скальський //Український історичний журнал. – 2008.– №1. – січень-лютий. – С.46-58.
18. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917-березень 1918) / Я.Тинченко. – Київ-Львів,1996. – 372 с.
19. Хрестоматія з історії держави і права України: навч. посіб. / упоряд.: А.С.Чайковський (кер.), О.Л.Копиленко, В.М.Кривоніс, В.В. Свистунов, Г.І. Трофимчук. – К.: Юрінком: Інтер, 2003, 636 с.
20. Шевченко В. Хазяїн на своїй землі Центральна Рада: початок українізації / В.Шевченко // День. –2007. – №51.
21. Яцків Я. Українська Центральна Рада: історичне значення та уроки / Я. Яцків // Вісті з України. – 1998. – 5 лютого. 
 
 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
February
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
242526272829 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція