... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 05.03.2013 - Секція №3
Положення ч. 5 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) передбачає право на відшкодування шкоди при порушенні вимог частин 1-4 цієї ж статті. Вказане право розвинуте в практиці Європейського суду з прав людини (далі – Євросуд), які є джерелами права (ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
Для реалізації вказаного вище права слід враховувати дві суттєві умови [1, с. 195-196]. За правилами першої – необхідно встановити факт порушення однієї з частин ст. 5 Конвенції. Про вказане свідчить практика Євросуду, яка наголошує, що: «дотримання ч. 5 ст. 5 Конвенції забезпечується в разі існування можливості вимагати відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок позбавлення свободи за умов, які суперечили частинам 1, 2, 3 або 4 цієї ж статті» (п.79 рішення Євросуду по справі «Вачев проти Болгарії» (2004). Відповідно до правил другої умови, Євросуд перевіряє використання юридичних засобів захисту при порушенні таких прав на національному рівні. Її наявність дає підстави для висновку про те, що: «норма, яка розміщена у ч. 5 ст. 5 Конвенції, реалізує загальні положення ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту), і в цьому випадку мова йде про судові гарантії такого відшкодування» [4, с. 162].
Таким чином, для реалізації права на відшкодування шкоди, передбаченого ч. 5 ст. 5 Конвенції, національний орган або Євросуд має спочатку встановити наявність порушення однієї з попередніх частин цієї статті Конвенції та ефективність використання юридичних засобів захисту при порушенні вказаних прав на національному рівні.
Водночас, справедлива сатисфакція також передбачена ст. 41 Конвенції, яка поєднуються із нормами ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту). Однак, положення ст. 41 Конвенції, на відміну від ст. 13 Конвенції, застосовується у випадках: 1) якщо Євросуд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї відносно будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб (ст. 34 Конвенції); 2) якщо внутрішнє право відповідної Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування та у разі необхідності; 3) при наявності причинного зв’язку, оскільки зв’язок між причиною і наслідком зажди необхідний [5, с. 307-308].
Справедлива сатисфакція, відповідно до ст. 41 Конвенції, з самого початку мала на увазі лише відшкодування матеріальної шкоди [1, с. 104]. У наступному, з врахуванням динамічного тлумачення вказаної норми, справедлива сатисфакція стала полягати у відшкодуванні: а) матеріальної шкоди; б) моральної (немайнової) шкоди; в) розходів та витрат. З 1991 р. Євросуд у резолютивній частині рішення почав включати положення про сплату заявникові компенсації протягом трьох місяців від дня винесення рішення, а – з 1996 р. зазначав про нарахування і виплату з конкретної суми компенсації процентів у разі недотримання строку виконання цієї вимоги [3, с. 267].
Викладене свідчить, що норми ч. 5 ст. 5 Конвенції передбачають самостійне право на відшкодування шкоди у випадках безпосереднього порушення права на свободу та особисту недоторканість. У той же час, існують загальні положення ст. 41 Конвенції, які надають потерпілій стороні право на отримання справедливої сатисфакції в разі порушення тих прав та основоположних свобод, які визначені в усіх інших нормах Конвенції та розвинуті в рішеннях Євросуду.
З цього приводу Євросуд зазначив, що: «ч. 5 ст. 5 Конвенції та ст. 41 Конвенції гарантують право на відшкодування шкоди лише жертвам арешту або затримання, здійсненого з порушенням ст. 5 Конвенції. Перша – встановлює матеріально-правову форму. Знаходячись серед «нормативних» статей розділу І Конвенції, вона гарантує особисте право, дотримання якого покладається, в першу чергу, на державні органи влади. Це підтверджується використанням прикметника enforceable в англійському тексті. Стаття 41 Конвенції закріплює право компетенції. Включена в розділ ІV Конвенції, вона прямо надає Євросуду право відшкодувати «потерпілій стороні» справедливу сатисфакцію при певних умовах. Одна із цих умов полягає в існуванні рішення або національного заходу, які суперечать «обставинам, які випливають із […] Конвенції», і ніхто не зазначає на те, що порушення однієї із перших частин ст. 5 Конвенції не враховується в цьому відношенні» [2, с. 273-274].
Євросуд, як свідчить практика, при наявності викладених вище двох умов, які надають право на відшкодування шкоди, посилався у всіх справах на норми ст. 41 Конвенції, а не на положення ч. 5 ст. 5 Конвенції. Проте слід розуміти, що в даному випадку справедлива сатисфакція надається не за порушення ч. 5 ст. 5 Конвенції, а за порушення однієї із гарантій, передбачених частинами 1-4 ст. 5 Конвенції. При цьому, можна виділити чотири групи справ по ст. 5 Конвенції, де було розглянуто вимоги про справедливу сатисфакцію за ст. 41 Конвенції.
Перша група справ не має будь-яких правових ускладнень. Так, якщо не було встановлено порушення права на свободу та особисту недоторканість, то логічно, що Євросуд не застосовує ч. 5 ст. 5 Конвенції.
Друга група справ залежить від правової визначеності заявника, оскільки будь-яку вимогу, відповідно до Правила 60 Регламенту Євросуду, необхідно обґрунтовувати. При цьому, «має бути наведено детальний перелік претензій з відповідними документами чи посвідками, що підтверджують вимогу, без наявності яких Євросуд може відхилити вимогу повністю або частково» [6, с. 222].
Наприклад, заявника на підставі п. «f» ч. 1 ст. 5 Конвенції було арештовано з метою екстрадиції його з України до Туркменістану. Євросуд, вирішуючи вказану справу, встановив, що було допущено порушення ст. 3 (заборона катування), п. «f» ч. 1, ч. 4 ст. 5 (право на свободу та особисту недоторканість) та ст. 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції. Між тим, наявну шкоду не відшкодував, оскільки: «заявник не висунув вимог щодо справедливої сатисфакції. Тому Євросуд вирішив, що присуджувати йому у зв’язку з цим будь-яку суму немає потреби» (п. 129 рішення Євросуду по справі «Солдатенко проти України» (2008).
Третя група справ охоплює обставини, в яких було встановлено порушення частин 1-4 ст. 5 Конвенції, а тому потерпілим назначена справедлива сатисфакція. Особливість такого відшкодування полягає в наступному.
1. Заявницю, 1978 року народження, яка була оголошена в міжнародний розшук, було затримано в Києві на підставі міжнародної санкції на арешт з метою її подальшої екстрадиції в Республіці Білорусь. При цьому, заявницю розлучили з її новонародженою дитиною, якій на момент затримання заявниці виповнився рівно один місяць.
Євросуд, розглядаючи вказану справу, встановив, що відносно заявниці було порушено частини 1, 4 та 5 ст. 5 Конвенції, а тому наголосив, що: «внаслідок незаконного затримання і тримання під вартою заявниця зазнала моральної (немайнової) шкоди, яку неможливо відшкодувати лише висновком про порушення її прав, гарантованих Конвенцією. Беручи до уваги обставини справи і здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як цього вимагає ст. 41 Конвенції, Євросуд присуджує заявниці 5000 євро» (п. 79 рішення Євросуду по справі «Дубовик проти України» (2009). Хоча вона ставила питання про відшкодування 20000 євро моральної (немайнової) шкоди.
2. Заявник, 1966 року народження, був арештований з метою екстрадиції в Республіку Білорусь. Євросуд, досліджуючи обставини справи, встановив, що відносно заявника було порушено п. «f» ч. 1, частини 4 та 5 ст. 5 Конвенції, а тому відмітив, що: «внаслідок незаконного затримання і арешту заявник зазнав моральної (немайнової) шкоди, яку не може компенсувати сам тільки висновок про порушення його прав, гарантованих Конвенцією. Беручи до уваги обставини справи і керуючись принципом справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Євросуд присуджує заявникові 3000 євро за цим пунктом» (п. 74 рішення Євросуду по справі «Світлорусов проти України» (2009). Тоді як, він вимагав стягнути 5000 євро моральної (немайнової) шкоди.
3. Заявника, 1984 року народження, було арештовано за підозрою у вчиненні хуліганства із застосуванням зброї, а пізніше – засуджено за вчинення хуліганства без застосування зброї та в умисному заподіянні середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Заявник стверджував, що за обставин справи його арешт був невиправданим та надмірним заходом. Євросуд, перевіряючи аргументи сторін, прийшов до висновку, що: «національні органи влади не надали належного обґрунтування для виправдання позбавлення заявника свободи, яке відповідно вважається свавільним». На підставі чого зазначив, що: «заявник зазнав моральної (немайнової) шкоди, яку неможливо компенсувати лише визнанням порушення його прав, гарантованих Конвенцією. Беручи до уваги обставини справи і здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як цього вимагає ст. 41 Конвенції, Євросуд присуджує заявнику суму, яку він вимагав» (пункти 30, 47 рішення Євросуду по справі «Хайредінов проти України» (2011). При зверненні до Євросуду він вимагав 5000 євро моральної (немайнової) шкоди, яка і була визначена для стягнення.
4. Заявник, 1973 року народження, був арештований на підставі міжнародного ордера на арешт, виданого органами державної влади Чеської Республіки з метою екстрадиції. З цього приводу Євросуд зазначив, що: «арешт заявника здійснювався з метою його екстрадиції. Строк арешту було продовжено до 40 днів українським судом відповідно до Європейської конвенції про видачу правопорушників, незважаючи на те, що він як громадянин України не міг бути виданий, оскільки національне законодавство чітко і однозначно встановлює заборону на видачу громадян України» […]. Тому вважає, що «заявник зазнав моральної (немайнової) шкоди у зв’язку з незаконним триманням під вартою, і ця шкода не може бути компенсована шляхом встановлення порушення конвенційних прав. Враховуючи обставини справи та здійснюючи свою оцінку на засадах справедливості відповідно до ст. 41 Конвенції, присуджує заявникові суму, яку він вимагав, у повному розмірі» (пункти 70, 81 рішення Євросуду по справі «Гарькавий проти України» (2010). Характерно, що заявник за такі порушення його прав вимагав 10000 євро моральної (немайнової) шкоди, що і було стягнуто.
Четверта група справ підтверджує порушення гарантій, передбачених частинами 1-4 ст. 5 Конвенції, а також факт не дотримання органами держави вимог ч. 5 ст. 5 Конвенції щодо належного відшкодування шкоди. Однак, Євросуд не стягує будь-якої шкоди, а лише зазначає, що: «констатація порушення є адекватною сатисфакцією для заявника в сенсі ст. 41 Конвенції». Між тим, деякі дослідники вважають, що такий підхід Євросуду «відноситься до помилкового» [7, с. 161-162].
 
Список використаних джерел:
1. Гомьен Д. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика / Д.Гомьен, Д.Харрис, Л.Зваак. – М.: Изд-во МНИМП, 1998. – 600 с.
2. Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского Суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящиеся в Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод / М. Де Сальвиа. Судебная практика с 1960 по 2002 г. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004. – 1072 с.
3. Зайцев Ю. Ефективність рішень Європейського суду з прав людини, або справи, розглянуті з 1959 по 1998 рік / Ю. Зайцев. В кн.: Європейський суд з прав людини. Базові матеріали. Застосування практики. – К.: Український Центр Правничих Студій, 2003.
4. Манукян В.И. Международная защита прав человека: право, прецеденты, комментарии: Научно-практическое пособие / В.И. Манукян. – К.: Истина, 2010. – 480 с.
5. Паліюк В.П. Справедлива сатисфакція в контексті ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод / В.П. Паліюк В кн.: Міжнародні читання з міжнародного права пам’яті професора П.Є. Казанського: матер. третьої між народ. наук. конф. (м. Одеса, 2-3 листопада 2012 р.). – Націон. ун-т «Одеська юридична академія». – О.: Фенікс, 2012. – 704 с.
6. Регламент Європейського суду з прав людини. В кн.: Європейський суд з прав людини. Базові матеріали. Застосування практики. – К.: Український Центр Правничих Студій, 2003. – 582 с.
7. Трехсель С. Стаття 5 Європейської конвенції з прав людини / С. Трехсель. В кн.: Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О.Л. Жуковської. – К.: ЗАТ «ВІПОЛ», 2004. – 960 с. 
 
 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
July
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція