... Сміливі думки відіграють роль передових пішаків в грі, вони гинуть, але забезпечують перемогу (І. Гете) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 05.03.2013 - Секція №5
Як відомо, порядок кримінального провадження на території дипломатичних представництв та консульських установ України регламентовано главою 41 Кримінального процесуального кодексу України [1] (далі – КПК України). Однак при здійсненні такого провадження необхідно дотримуватись також і певних норм міжнародного права, які відповідно до статті 9 Конституції України [2] та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» [3] мають пріоритет перед нормами національного законодавства.
Нашою метою є аналіз міжнародно-правових аспектів кримінального провадження на території дипломатичних представництв та консульських установ України. Насамперед торкнемося деяких розбіжностей понятійно-категоріального апарату, застосованого у главі 41 КПК України та у чинних міжнародних договорах.
Відповідно до статті 519 КПК України у разі вчинення кримінального правопорушення на території дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном службовою особою, уповноваженою на вчинення процесуальних дій, є керівник дипломатичного представництва чи консульської установи України. Водночас, у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року [4], яка є основним кодифікаційним міжнародно-правовим актом у сфері дипломатичного права, вживається термін “глава представництва”, а не “керівник”. Зокрема у статті 1 зазначено, що главою представництва є особа, на яку акредитуючою державою покладено обов’язок діяти в такому статусі. Статтею 14 визначено три класи глав представництв, а саме: клас послів та нунціїв, акредитованих при главах держав, та інших глав представництв еквівалентного рангу; клас посланників та інтернунціїв, акредитованих при главах держав; клас повірених у справах, акредитованих при міністрах закордонних справ. Якщо пост глави представництва вакантний або якщо глава представництва не може виконувати свої функції, тимчасово виконуючим обов’язки глави представництва є тимчасовий повірений у справах (стаття 19).
Також у вище згаданій Конвенції відсутній термін “територія дипломатичного представництва”, який вживається в КПК України. Натомість у статті 1 визначено термін “приміщення дипломатичного представництва”, котрий означає будівлі чи частини будівель, які використовуються для цілей представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на них, включаючи земельну ділянку, яка обслуговує зазначену будівлю чи частину будівлі. На нашу думку, застосований у КПК України термін “територія дипломатичного представництва” є взагалі некоректним, оскільки він заснований на хибній теорії екстериторіальності, за якою місце розташування дипломатичного представництва начебто є територією акредитуючої держави. Насправді ділянка, призначена для розміщення іноземного дипломатичного представництва, залишається частиною території держави перебування, однак набуває специфічного правового статусу, котрий характеризується недоторканністю та іншими імунітетами і привілеями, передбаченими нормами дипломатичного права.
Статтею 520 КПК України передбачено, серед іншого, що керівник дипломатичного представництва чи консульської установи України уповноважений на здійснення законного затримання особи. Відповідно до ч. 2 статті 522 КПК України він зобов’язаний забезпечити доставлення затриманої особи до підрозділу органу державної влади на території України, уповноваженого на тримання затриманих осіб. Водночас, слід враховувати, що за нормами дипломатичного права затримання у приміщенні дипломатичного представництва та подальше вивезення в Україну особи буде правомірним, очевидно, лише за умови, що така особа не є громадянином країни перебування, належить до відповідної категорії персоналу дипломатичного представництва і користується недоторканністю та імунітетом від юрисдикції країни перебування. У протилежному випадку процесуальне затримання особи та спробу її вивезення в Україну буде розцінено як втручання у внутрішні справи держави перебування, порушення її суверенітету і територіального верховенства та як використання приміщень представництва для цілей, несумісних з його офіційними функціями.
Основним міжнародно-правовим актом, який регламентує функціонування консульських установ, є Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року [5]. У ній особа, котра керує консульською установою, також іменується не “керівник”, а “глава”. У статті 9 зазначеної Конвенції глав консульських установ поділено на чотири класи, а саме: генеральних консулів; консулів; віце-консулів; консульських агентів. Якщо глава консульської установи не може виконувати свої функції, або коли посада глави консульської установи вакантна, функції глави консульської установи можуть тимчасово виконуватись виконувачем обов’язків глави консульської установи (стаття 15).
З тих же самих міркувань, що і у вище розглянутому випадку з дипломатичними представництвами, поняття “територія консульської установи” у міжнародно-правових актах також не застосовується. Натомість у статті 1 Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року вжито термін “консульські приміщення”, котрий означає використовувані виключно для цілей консульської установи будівлі чи частини будівель та земельну ділянку, яка обслуговує цю будівлю чи частини будівель, кому б не належало право власності на них.
Питання щодо можливості затримання у приміщенні консульської установи та подальшого вивезення особи в Україну також вирішується аналогічним чином, як і у випадку з дипломатичними представництвами. Однак слід враховувати, що особиста недоторканність працівників консульської установи та їх імунітет від юрисдикції країни перебування суттєво обмежені у порівнянні з дипломатичними агентами, що може спричинити реалізацію державою перебування своєї юрисдикції щодо особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, і унеможливити її вивезення до України.
Недоліком чинної редакції глави 41 КПК України є також те, що врегульовуючи порядок кримінального провадження на території дипломатичних представництв та консульських установ України, вона залишає поза увагою представництва України при міжнародних організаціях, які, однак, мають аналогічний з дипломатичними представництвами статус. Щоб ліквідувати цю прогалину, доцільно, на нашу думку, впровадити у КПК України використану у Законі України “Про дипломатичну службу” [6] юридичну конструкцію “закордонні дипломатичні установи України”, яка охоплює дипломатичні представництва, консульські установи України та представництва України при міжнародних організаціях.
 
Список використаних джерел:
1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 року // Урядовий кур’єр. – № 99 від 6 червня 2012 року.
2. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
3. Про міжнародні договори України: Закон України від 29 червня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50. – Ст. 540.
4. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року.  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/995_048
5. Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року.  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/995_049
6. Про дипломатичну службу: Закон України від 20 вересня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 5. – Ст. 29. 
 
 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
July
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція