...Дискусія–спосіб зміцнити опонента в його помилках (Амброз Бірс)...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 05.03.2013 - Секція №3
Основний закон у статті 3 закріпив особливий підхід до ієрархії соціальних благ, їх значення та місця у суспільному житті. Сьогодні людина, її життя та здоров'я, честь та гідність, недоторканість та безпека визнаються вищою соціальною цінністю [1, с. 56-63].
Однак зазначимо, що на державу покладається не закріплення природних прав дитини, а їх гарантування та захист.
Правове регулювання особистих немайнових прав, які забезпечують природну цілісність дитини, здійснюється як Цивільним кодексом України, Сімейним кодексом України іншими нормативними актами, які регулюють особисті немайнові права, які забезпечують природне існування фізичної особи, і законодавчими актами внутрішньодержавного та міжнародного характеру у сфері прав дитини.
Дослідження правового регулювання особистих немайнових прав, які забезпечують природну ( біопсихічну ) цілісність дитини, привертали увагу багатьох сучасних науковців як на теренах України, так і за її межами. Значний доробок у висвітленні цих прав належить таким вченим-юристам: О. Пуді, Р. Стефанчуку, О.Домбровській, Р.Кондратьєву, З.Ромовській, Л.Федюку, Я. Шевченко та іншим.
Сучасна юридична наука містить різні підходи до тлумачення змісту внутрішніх складових права дитини на здоров'я. Аналіз Конституції України, Цивільного та Сімейного кодексів України, Основ законодавства України про охорону здоров'я та Закону України «Про охорону дитинства» доводять, що зміст категорій права дитини на здоров'я складається з наступних елементів: 1) право на охорону здоров'я; 2) право на кваліфіковану медичну допомогу; 3)право на медичне страхування; 4) право на медичну інформацію; 5) права дитини, що перебуває на стаціонарному лікуванні, розглянемо їх [2].
Право на охорону здоров'я гарантоване статтею 49 Конституції України, статтею 283 ЦК України, статтею 6 Закону України « Про охорону дитинства», право на охорону здоров'я – це сукупність правових норм, що регулюють відносини з приводу збереження, підтримки та зміцнення здоров'я дитини [3]. Згідно статті 3 Основ законодавства про охорону здоров'я, охорона здоров'я – система заходів, спрямованих на забезпечення, збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності дитини, при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя. Право на усунення небезпеки, що загрожує здоров'ю передбачає можливість особи:
а) відповідно до статті 281 ЦК України будь-якими незабороненими законом способами захищати від протиправних посягань своє здоров'я, здоров'я інших фізичних осіб;
б) відповідно до статті 282 ЦК України вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю.
Право дитини на надання кваліфікованої медичної допомоги передбачається статтею 284 ЦК України та статтею 6 Закону України « Про охорону дитинства».
Гарантування державою прав дітей на забезпечення особистого немайнового блага – здоров'я слід розглядати у двох аспектах, по-перше, як гарантію права на доступне медичне обслуговування, по-друге, як гарантію забезпечення державою безплатної медичної допомоги [4, с. 73-85].
Відповідно до статті 60 Основ законодавства про охорону здоров'я медична допомога дітям і підліткам забезпечується лікувально-профілактичними оздоровчими закладами.
Специфікою суспільних відносин, що виникають з приводу надання медичної допомоги, є суб’єкт – пацієнт, отже, його права є правами пацієнта. До змісту права дитини на медичну допомогу ЦК України відносить наступні повноваження:
а) право на надання кваліфікованої медичної допомоги;
б) право на надання психіатричної допомоги.
Право вимагати надання кваліфікованої медичної допомоги може та фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги. Відповідно до статті 184 ЦК України вона має право на вибір лікаря та методів лікування. Пацієнт вправі вимагати заміни лікаря.
Право на вибір лікувального закладу прямо не зазначено у Цивільному кодексі України, але випливає з частини 2 статті 38 Основ законодавства про охорону здоров'я.
Відповідно до статті 43 Основ законодавства про охорону здоров'я, якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. При відмові від лікування, лікар має право взяти від пацієнта письмову відмову, а при неможливості його одержання – засвідчити відмову відповідним актом у присутності 2-х свідків. Якщо відмову дає законний представник пацієнта, лікар зобов’язаний повідомити про це органи опіки і піклування. Винятком є випадки, коли реальна загроза є наявною. Дії лікаря кваліфікуються як крайня необхідність.
Право дитини на таємницю про стан свого здоров'я відповідно до статті 286 ЦК України містить право дитини не розголошувати та вимагати від інших осіб нерозголошення інформації про стан свого здоров'я. Дане право також включає:
а) право на таємницю про факт звернення за медичною допомогою;
б) право на таємницю про встановлений діагноз;
в) право на таємницю про відомості, які отримані при медичному обстеженні.
Однією з найважливіших соціальних цінностей в Україні згідно статті 3 Конституції є безпека людини. Виходячи із норм статті 293 ЦК України, зміст права дитини на особисту безпеку включає: а) право дитини на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище; б) право дитини на достовірну інформацію про стан довкілля та якість харчових продуктів і предметів побуту; в) право на безпечні для життя і здоров'я продукти споживання (харчові продукти, предмети побуту); г) право на безпечність умов соціального буття (належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання, виховання, спілкування) [5, с. 142-156].
Здійснення права на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище забезпечується низкою гарантій, до яких, відповідно до статті 10 Закону України «Про охорону навколишнього середовища», слід відносити: а)проведення широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього середовища; б)обов’язок міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище; г) здійснення державного та громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; д)компенсація в установленому порядку шкоди,заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; е)невідворотність відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища [6].
Отже, зміст права дитини на безпечне природне середовище включає окрім пасивних, активні повноваження – право вимагати припинення незаконної діяльності фізичної та юридичної особи, яка призводить до нищення, псування, забруднення довкілля.
Повною та достовірною інформацією про стан довкілля та якість харчових продуктів і предметів побуту, а також правом збирання і поширення такої інформації наділені батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники неповнолітніх та малолітніх осіб з метою реалізації права на безпечне для життя та здоров'я довкілля.
Право на безпечні для життя і здоров'я дитини продукти споживання сьогодні заслуговує на особливу увагу. Цивільний кодекс України у статті 293 виділяє дві групи продуктів споживання: харчові продукти та предмети побуту.
За сучасних умов правові норми не гарантують повною мірою вимог забезпечення права на безпечні для дитини продукти харчування.
Право дитини на особисту безпеку ( безпеку природного існування) на сьогоднішній день є найменш юридично гарантованим.
Підсумовуючи наведене, слід звернути увагу, перш за все, на необхідність закріплення на законодавчому рівні безпосередньо самого права дитини на здоров'я та права на особисту безпеку ( безпеку природного існування) як особистих немайнових прав, які забезпечують природне існування, і тільки тоді можна говорити про юридичну підставу встановлення кореспондуючого обов’язку. В іншому випадку вони будуть черговими декларативними правами, що внаслідок відсутності гарантій щодо реалізації та охорони не можуть повною мірою бути забезпечені силою державного примусу.
 
Список використаних джерел:
1. Конституція України від 28 червня 1996 року// Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – с.141.
2. Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року // Інфодиск «Законодавство України». – 2008. – №4.
3. Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХП (789-12) // Інфодиск «Законодавство України». – 2008. –№4.
4. Сімейний кодекс України від 6 листопада 2007 року №2974-111 // Відомості Верховної Ради України. – 2002. –№21-22. – 135 с.
5. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року №435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №№40-44. –356 с.
6. Основи законодавства про охорону здоров’я: Закон України від 19 листопада 1992 року №2801-ХІ // Відомості Верховної Ради. –1993. – №4. – 19 с. 
 
 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
July
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція