... Не помиляється тільки той, хто нічого не робить (В. І. Ленін) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 05.03.2013 - Секція №4
В економічній та правовій літературі питання сутності суб’єктів господарювання не нове, однак на сьогоднішній день ще не вистачає докорінних досліджень, які могли б якимось чином вплинути на практичне застосування даного поняття. 
Відтак, дослідження питання правового визначення поняття суб’єкта господарювання є досить актуальним та необхідним для підвищення ефективності його правозастосування і розуміння як основного елементу господарських відносин, особливо в умовах постійного розвитку ринкової економіки. 
Основною метою даної роботи є аналіз визначення поняття суб’єкта господарювання на законодавчому рівні та в доктрині як у національному так і у світовому розрізах. 
Сутність поняття суб’єкта господарювання в своїх наукових працях розглядають багато видатних вчених, зокрема Є.О. Заруднєв, Л.М. Касьяненко, В.К. Мамутов, К.М. Чаплигін та інші.
Перш ніж аналізувати вітчизняні судження щодо визначення суб’єктів господарювання, розглянемо точки зору, які існують у світі. Так, у праві Європейського Союзу (далі - ЄС) для позначення суб’єкта господарювання частіше використовують поняття «компанія» (англ. company) чи «суб’єкт підприємницької діяльності» (англ. undertaking) [5, с. 126]. 
Основним нормативно-правовим актом, який містить визначення «компанія», є Договір про заснування Європейського Співтовариства 1957 року (далі - Договір про ЄС). Відповідно до статті 48 Договору про ЄС, компанії чи фірми, які створені відповідно до закону держави-члена і мають власний зареєстрований офіс, центральну адміністрацію або основне місце підприємницької діяльності в межах Співтовариства, отримують такі ж повноваження, як і фізичні особи цієї держави-члена. Абзацом 2 цієї ж статті визначено, що під «компаніями» та «фірмами» розуміються ті компанії і фірми, що діють на основі цивільного й комерційного права, включаючи кооперативні товариства та інші юридичні особи, що підлягають регулюванню в рамках приватного чи публічного права, за виключенням неприбуткових юридичних осіб [10, с. 230]. 
З аналізу вищенаведеної норми можемо виділити основні риси компаній: компанії засновані відповідно до цивільного чи комерційного права країни-члена ЄС; компанії визнаються самостійними особами згідно права країни, де створена особа; спрямованість діяльності компаній виключно на отримання прибутку. 
Як і в більшості розвинутих країнах, поняття «компанія» у праві ЄС доповнюється судовою практикою. Досить часто в судовій практиці ЄС поняття «company» та «undertaking» використовуються як однорідні. При цьому перекладатися вони можуть як «компанія» або як «суб’єкт підприємницької діяльності», тобто відмінностей між цими поняттями право ЄС не бачить. До того ж, у вітчизняній і російській науковій літературі науковці нерідко використовують один термін, обраний на власний розсуд [4, с. 248].
Під суб’єктами підприємницької діяльності (англ. undertakings) Суд ЄС розуміє будь-які суб’єкти, що займаються комерційною діяльністю (з метою отримання прибутку) або що здійснюють підприємницьку діяльність. До них належать корпорації, товариства, фізичні особи, торгівельні асоціації, підприємства з державною формою власності, кооперативи і, навіть, неправосуб’єктні організації, що здійснюють підприємницьку діяльність [13]. 
Важливим буде зазначити, що відповідно до статті 81 Договору про ЄС установи державної форми власності також можуть бути визнані суб’єктами господарювання, якщо вони здійснюють економічну діяльність з метою одержання прибутку [11].
Згідно статті 32 (а) Угоди про партнерство і співробітництво, «компанія Співтовариства» або «компанія України», відповідно, означають компанію, засновану згідно з законодавством держави-члена або України, яка має зареєстроване службове приміщення або центральну адміністрацію чи головне місце ділової діяльності на території Співтовариства або України. Проте, якщо компанія, яка була заснована згідно з законодавством, відповідно, держави-члена або України, має тільки зареєстроване службове приміщення на території Співтовариства або України, компанія вважається компанією Співтовариства або України, якщо її діяльність має реальний і безперервний зв'язок з економікою однієї з держав-членів або України [12].
Отже, можна зробити висновок, що суб’єктами господарювання у праві ЄС являються суб’єкти цивільного чи комерційного права, які створені і зареєстровані відповідно до права держави заснування, які мають певну організаційно-правову форму та мету одержання прибутку. Але не треба забувати, що дане визначення є загальним і здебільшого містить уточнення в законодавстві держав-членів ЄС, оскільки кожна держава має свої характерні особливості, які не притаманні іншим.
Відтак, поняття «суб’єкт господарювання» в зарубіжних (європейських) країнах не є абсолютно схожим за своїми ознаками і властивостями до українських суб’єктів господарювання. Спільними характерними рисами для суб’єктів господарювання ЄС і України можна назвати факт державної реєстрації та здійснення комерційної діяльності, які все ж не дають можливість однозначно визначити їх як однорідні поняття.
Мамутов В.К., вважає, що Україні як молодій державі, доцільно використовувати не тільки власний накопичений досвід, а й досвід інших країн Європи, які пройшли значно більший шлях самостійного розвиту [8, c. 3].
З цим твердженням ми охоче погоджуємося, однак, не залишаємо без уваги те, що більшість наукових напрацювань закордонних вчених просто не зможуть бути повністю реалізовані на вітчизняному підґрунті, оскільки вони базуються на засадах, які не повною мірою відповідають умовам нашої національної економіки і господарювання в цілому. Отже, при запозиченні досвіду інших країн потрібно бути досить обережними, аби не збільшити кількість колізій і у без того не досконалому правовому полі нашої держави.
Спробуємо дослідити поняття «суб’єкт господарювання» та його види через призму поглядів сучасних українських науковців та чинних нормативно-правових актів.
Аналізуючи організаційну структуру економічного регулювання діяльності суб’єктів підприємництва, У. Ковалишин сформулював наступне визначення суб’єкта господарювання з урахуванням розподілу господарської діяльності на комерційну і некомерційну: «суб’єктами господарювання є власники майна і наділені майном учасники економічних відносин різних форм власності та організаційно-правових форм, які здійснюють господарську діяльність і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна з метою отримання вигоди або проведення суспільно корисної діяльності» [6, c. 137].
Мамутов В.К. взагалі розглядає поняття «суб’єкт господарювання», «суб’єкт господарської діяльності», «господарюючий суб’єкт», «господарююча організація» як синоніми, які дають можливість використовувати інші поняття для визначення суб’єкта господарювання [7, c. 273]. Вважаю, це може призвести до суттєвих правових прогалин, адже в такому випадку кожен, чи то законодавець, чи науковець може вкладати в наведені поняття різний юридичний зміст, що в цілому може порушити особливий статус суб’єкта господарювання в господарських відносинах.
Чаплигін К.М. дотримується думки, що поняття суб'єкта господарювання обґрунтоване теорією господарювання, яка виходить з того, що суб'єктами господарювання є організації, які на основі відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють господарську діяльність і використовують її результати або управлінську діяльність в економіці [9, c. 50].
З аналізу суджень деяких науковців щодо поняття суб’єкта господарювання вбачається відома всім теорія: «скільки вчених - стільки й думок». У зв’язку з цим вважаємо за потрібне дослідити, як дане поняття закріплене в чинному законодавстві нашої держави. При цьому найбільшу увагу звертаємо на визначення поняття «суб’єкта господарювання», що міститься в Господарському кодексі України (далі – ГК України), Законі України «Про захист економічної конкуренції», Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Наведені закони охоплюють визначення поняття «суб’єкт господарювання» з урахуванням певних властивостей правовідносин, які вони регулюють. 
Так, в Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» поняття суб’єкта господарювання має такий вигляд: «суб'єкт господарювання - зареєстрована в установленому законодавством порядку юридична особа незалежно від її організаційно-правової форми та форми власності, яка провадить господарську діяльність, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також фізична особа - підприємець, а також інвестор, у тому числі іноземний, що є стороною угоди про розподіл продукції відповідно до Закону України «Про угоди про розподіл продукції», його підрядник, субпідрядник, постачальник та інший контрагент, що виконує роботи, передбачені угодою про розподіл продукції, на основі договорів з інвестором» [2].
Слід відмітити, що в наведеному визначенні законодавцем звернено увагу на коло осіб, які можуть бути визнані суб’єктами господарювання, при цьому зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування не відносяться до таких.
З огляду на вищевикладене, увагу заслуговує також визначення суб’єкта господарювання у Законі України «Про захист економічної конкуренції», де суб'єктом господарювання є юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа, що здійснює діяльність із виробництва, реалізації, придбання товарів, іншу господарську діяльність, у тому числі яка здійснює контроль над іншою юридичною чи фізичною особою; група суб'єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими. Суб'єктами господарювання визнаються також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності. Господарською діяльністю не вважається діяльність фізичної особи з придбання товарів народного споживання для кінцевого споживання [3].
Так, дане в Законі України «Про захист економічної конкуренції» визначення суб’єкта господарювання, на нашу думку, видається не зовсім коректним з урахуванням позиції, висловленої законодавцем в частині 1 статті 8 ГК України, де прямо визначено, що держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання [1]. Це також пояснюється тим, що першочерговими завданнями органів державної влади є забезпечення існування досконалого економічного середовища і відповідного правового закріплення в сфері господарювання, що в сукупності створить передумови для плідного функціонування суб’єктів господарювання. 
Враховуючи, що в різних законодавчих актах, зокрема в Законі України «Про захист економічної конкуренції» та Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», надаються дещо відмінні визначення понять суб’єктів господарювання, виникає необхідність їх приведення у відповідність до визначення, наданого ГК України.
Так, відповідно до статті 2 ГК України, суб'єкт господарювання є однією з груп учасників господарських правовідносин, до яких також входять споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності [1].
Частиною 1 статті 55 ГК України законодавець закріплює уніфіковане поняття суб’єкта господарювання: «суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно та несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством». Також частиною 4 тієї ж статті визначено, що суб'єкти господарювання - це господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим кодексом [1].
Важливо, що в ГК України поняття суб’єкта господарювання випливає з можливості бути учасником господарсько-правових відносин, а не від наявності статусу юридичної особи, що на нашу думку, є повністю обґрунтованим, адже має своє відображення в національному законодавстві і законодавстві зарубіжних країн.
Таким чином, в науці і в законодавстві нашої держави існує багато визначень понять суб’єкта господарювання, які по-різному розкривають його сутність. Проте, на відміну від науковців, законодавці з огляду визначення, що містить в ГК України підійшли до цього питання більш правильно. Тому, вважаємо, що поняття суб’єкт господарювання в доктринальному розумінні і на законодавчому рівні має бути приведено у відповідність до основного уніфікованого нормативно – правового акту в сфері господарювання – Господарського кодексу України.
 
Список використаних джерел:
1. Господарський кодекс України від 02 травня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №18. – ст. 144.
2. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 01 червня 200 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №36. – ст. 299.
3. Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 12. – ст. 64.
4. Вакуленко А.О. Вступ до права Європейського Союзу: Навчальний посібник / А.О.Вакуленко. – Донецьк: Новий світ, 2001. – 248 с.
5. Заруднєв Є.О. Поняття суб'єктів господарювання у праві ФРН і ЄС / Є.О. Заруднєв // Экономика и право. – 2010. – №2. – С. 126-131.
6. Касьяненко Л.М. Правові засади взаємодії органів прокуратури та органів контрольно - ревізійної служби у контрольному процесі / Л.М. Касьяненко, В.С. Авдєєв // Науковий вісник Національного університету ДПС України. – 2010. – №49. – С. 135-140.
7. Мамутов В.К. Хозяйственное право: Навч. посібник НАН України Інститутт економіко-правових досліджень / В.К. Мамутов. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 912 с.
8. Мамутов В.К. Повніше використовувати техніко-юридичні засоби удосконалення законодавства / В.К. Мамутов // Право України. – 2008. - №2. – С. 3-8.
9. Чаплигін К.М. Державне регулювання суб'єктів господарювання / К.М. Чаплигін // Інвестиції: практика та досвід. – 2010. – №17. – С. 50-52.
10. Шевчук П.І. Застосування судами цивільного та цивільно-процесуального законодавства / П.І. Шевчук. – К.: ІнЮре, 2002. – 230 с.
11. Договор об учреждении Европейского сообщества по атомной энергии, від 25 березня 1957 року. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
12. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами підприємництва, реєстраційний № 237/94-ВР від 10 листопада 1994 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
13. Рішення Суду ЄС І інстанції по справі T_7/89: SA Hercules Chemmicals NV v. Commission / European Court reports, 1991. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu 
 
 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
July
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція