... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 05.03.2013 - Секція №1
Конституцією України визнано людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. У цьому конституційному приписі проголошено здоров’я як цінність і первинну та вихідну передумову життєдіяльності кожної людини. Тому з-поміж численних прав, котрі передбачає Основний Закон, можна виділити право людини на охорону здоров’я як таке, що гарантує її фізичне існування і є умовою забезпечення здійснення всіх інших прав людини [1, с. 8]. Володіння найвищим досяжним рівнем здоров’я є одним із основних прав будь-якої людини незалежно від раси,релігії, політичних переконань, економічного та соціального стану [2]. 
В Україні на сьогодні є актуальним дослідження питань пов’язаних з здійсненням права на охорону здоров’я, в науковій літературі неоднозначною є дискусія щодо співвідношення права на здоров’я та права на охорону здоров’я, тому на нашу думку є доречним теоретичне розмежування зазначених понять.
Так, наприклад, право на охорону здоров’я вживається в таких нормативних актах як: п.“е” ч. 4 ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації ст. 11 Європейської соціальної хартії п. 1.6. ч. 1 Декларації про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі, та інших. У науковій літературі, такі автори як Р. Стефанчук, А. Зелінський зазначають, що одним із природних прав людини є право на здоров’я. В. Акопов, С. Дюжиков, Є. Маслов, вважають, що людина має природне право на охорону здоров’я. Деякі автори, наприклад, А. Глашев і А. Тихомиров, вживають обидва терміни [3, с. 18].
Стан здоров’я людини залежить від її природних особливостей, які формуються на момент народження, також від соціальних факторів, спадкових, природних чинників, економічних і політичних умов, у яких вона живе.
На нашу думку право на здоров’я слід розглядати як природне, невідчужуване, суб’єктивне право, надане людині від народження, незалежно від її походження, релігійних чи політичних поглядів, а також становища в суспільстві.
Суб’єктивність права на здоров’я відображається в обсязі наданому природою, адже існує певна природна нерівність у праві на здоров’я, оскільки не всі люди народжуються однаково здоровими, існують вроджені патології, аномалії, спадкові вроджені хвороби, та інші. 
Природні права людини охоплюють не тільки найважливіші соціальні цінності, а й юридичні явища, тому відповідно держава санкціонує право на здоров’я, через систему його охорони [4, с. 57]. Право на охорону здоров’я належить до особистих немайнових прав, які забезпечують природне існування фізичної особи. Дане право віднаходить свою реалізацію як у абсолютних, так і у відносних правовідносинах. 
Кожен громадян має право на охорону здоров’я, що передбачає наявність законодавчо закріплених благ щодо здійснення цього права, наприклад, належний життєвий рівень, безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне 
середовище, кваліфіковану медичну допомогу, та інші. Отже, право на охорону здоров’я – це право особи на збереження і розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя [5, с. 6] .
Аналізуючи чинне законодавство, потрібно, зауважити, що воно не оперує терміном “право на здоров’я”. В свою чергу в широкому розумінні, право на охорону здоров’я пропонуємо розглядати як санкціоноване державою та гарантоване похідне забезпечення природного права в тому обсязі, в якому вона надане людині від народження. Люди народжені з певними фізичними чи психічними вадами не є позбавленими права на здоров’я, їх право є суб'єктивним і залежить від стану здоров’я при народженні, а право на охорону здоров’я повинно здійснюватись в повному обсязі, за який відповідає держава.
Отже, проаналізувавши зміст обох понять, можна зробити висновок, що вони не є однозначно тотожними. Право на здоров’я – загальносоціальне право, яке існує незалежно від впливу зовнішніх факторів, а зміст права на охорону здоров’я визначається передбаченими національними та міжнародними нормами права, що можуть змінюватись, розвиватись та удосконалюватись.
 
Список використаних джерел:
1. Конституція України від 28.06.1996 №254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1996. – №30. – С. 141.
2. Статут Всесвітньої організації охорони здоров’я від 22.07.1946р. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=995_599
3. Сенюта І.Я. Медичне право: право людини на охорону здоров’я: Монографія. / І.Я.Сенюта. – Львів: Астролябія, 2007. – С. 18.
4. Конституційне право України.: Підручник. / За заг. Ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Препедент. 2009. – С. 245. 
5. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19.11.1992 №2801-XII // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. – № 4. – С. 19. 
 
 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
July
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція