...Дискусія–спосіб зміцнити опонента в його помилках (Амброз Бірс)...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 05.03.2013 - Секція №1
Відносини трьох соціальних інститутів українського суспільства – права, держави та Церкви формувалися протягом досить тривалого часу, а динаміка розвитку цих відносин пов’язана зі всією історією Української держави. Церква у сучасному державо- та правотворенні України, як і в минулі часи, відігравала і відіграє вагому роль. Розвиток взаємовідносин держави і Церкви, а також правове закріплення цих відносин у великій мірі залежить від держави. Основу цих відносин закріплено у законодавчих актах про свободу совісті, віросповідання та релігійні організації, тому цей взаємовплив цілком залежить від ефективності реалізації прав і свобод особи у цій сфері, в першу чергу конституційних.
Україна, будуючи правову державу, повинна всемірно забезпечити одну з ключових свобод – свободу совісті, свободу віросповідання, що передбачена ст. 35 чинної Конституції України. Особливо актуальним для України стало дотримання прав людини, громадянина після підписання нею в 1995 р. договору про приєднання до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (прийнятої у Римі, 4 листопада 1950 р.), а в 1997 р. її ратифікації. Входження України в Раду Європи поставило перед нею зобов’язання гарантувати кожній людині, що перебуває під українською юрисдикцією, права і свободи, визначені цією Конвенцією, в тому числі вказані у ст. 9 “Свобода думки, совісті і релігії”. Ця тенденція набула посиленого розвитку після схвалення 22 лютого 2013 року Верховною Радою України Заяви “Про реалізацію євроінтеграційних прагнень України та укладення Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом” [2].
Отже, на основі вищевказаних правових засад важливо позитивно розвивати взаємовідносини держави і Церкви, при чому єдиної Української Автокефальної Церкви, що є невід’ємним для формування громадянського суспільства. З цього приводу Блаженніший Любомир Гузар зазначив: “Держава не може об’єднати Церкви. Держава може тільки створити певні передумови, абсолютно однаково трактуючи всі існуючі Церкви, які мають об’єднатися. Відтак вона має чекати і тішитися коли відбудеться справжнє об’єднання, бо воно слугує зміцненню держави… А ми, віруючі люди, не маємо вибору, нам даний чіткий Божий наказ – Божа заповідь: Єдність Церкви і ми повинні її виконувати… Не має сумніву, що минулі велич і слава Києва були безпосередньо пов’язані з його Церквою” [3, с.36-37].
Про актуальність та значимість цієї проблеми свідчать всезростаючий авторитет і довіра українського народу до Церкви. Це також підтверджує І. Мищак, посилаючись на результати соціологічних опитувань Київського міжнародного інституту соціології (лютий 2012 р.) і соціологічної служби Центру Разумкова (грудень 2011 р.). У першому випадку з’ясовано наскільки громадяни довіряють або не довіряють різним суспільним та політичним інституціям і встановлено, що позитивний баланс довіри респондентів є лише для двох інституцій: Церкви (баланс довіри +45%) та ЗМІ (+12%). У другому випадку, проведено порівняння показників недовіри до Церкви у грудні 2000 р з груднем 2011 р., якими підтверджено зменшення повної недовіри респондентів з 14,5 % до 7,4 %, тобто у двічі. Отже зазначені дані підтверджують стабільно високий рівень довіри до Церкви на тлі зменшення довіри до влади та інших суспільних інститутів. Крім того, І. Мищак вказав на зростання “усвідомлення респондентами важливої ролі Церкви в суспільстві і визнання її заслуг у порівнянні з іншими інститутами. Водночас подібна позитивна динаміка певною мірою підтверджує і про збалансовані державно-церковні відносини та загалом ефективне нормативно-правове регулювання державно-церковних відносин, завдяки чому релігійні організації можуть вільно проводити свою діяльність” [9, с.304].
З огляду на вищевказане, для успішного вирішення одного з основних завдань дослідження – аналізу й оцінки розвитку взаємовідносин держави і Церкви, в Україні доцільно обрати певну методологію, науковий інструментарій, що і визначило мету даної публікації. Саме масив, сукупність засобів, підходів, принципів, форм, способів, дієвих прийомів системи пізнання і дослідницької діяльності суттєво підвищить її результативність.
Нажаль питання взаємовідносин держави і Церкви з точки зору обрання правильної методології дослідження не достатньо висвітлені у наукових розробках, хоча є праці релігієзнавчо-історичного характеру, в яких простежується взаємозв’язок етнонаціональних та державотворчих процесів з релігійно-церковними. У даному контексті уваги заслуговують роботи М. Грушевського, А. Захарчука, А. Колодного, О. Лисенка, І. Луцького, Ю. Федорова, М.Чичеровського, де проаналізовані різні підходи до суті феномену релігії, її ролі у процесі державотворення, впливу на духовно-культурний аспект відродження української нації у процесі переходу суспільства від тотального атеїзму до визнання релігії і Церкви. Значення Церкви у процесі трансформації світоглядних пріоритетів Української нації та творення якісно нової системи морально-етичних цінностей народу підкреслюють І. Луцький, О. Каленюк, В.Стецюк. Відносини між державою і Церквою в сучасній Україні розглядалися у працях В.Бондаренка, М. Горячої, О. Грицини, А. В.Ковбана, А. Колодного, А. Лесик, Т. Стефанчишина С. Максимчука та ін. На ролі Церкви у вирішенні суспільних проблем акцентують увагу О.Гор’ячєва, Н. Зайцева-Ціпок, О. Самойленко, М. Чировський, Л. Филипишин. Проте, розробок даної проблематики в обраній нами постановці є обмаль, що стимулює до ґрунтовного дослідження цього питання.
Сучасна методологія – складне за змістом і формами вияву утворення, що характеризується різноманітними, подекуди протилежними підходами до вивчення історико-правового процесу, розбіжності між якими зумовлені відмінностями у світогляді дослідників й осягненні та розумінні ними правової матерії, умовами їх соціального та індивідуального буття, змінами соціально-політичної, культурологічної ситуації у світі. Тут доречно цілком погодитись, з думкою відомого вченого А. Фурмана, що методологія – це, передусім, мистецтво осмисленого, майстерного, вишуканого й результативного мислення на предмет того, яким шляхом йти не лише до наукової істини, а й до життєвої правди та людської святості [8, с. 69].
Для дослідження визначеної тематики доцільно використовувати всю гаму методів, які в сучасній науці класифікують по-різному. Однією з найбільш логічних класифікацій, на нашу думку, є поділ на: 1) філософсько-світоглядні методи (діалектики, метафізики); 2)загальнонаукові (системно-структурний, функціональний; формально логічний метод, методи дедукції, індукції, аналізу та синтезу, узагальнення та аналогії, порівняльний та синергетичний методи); 3) спеціально- або приватно-наукові (конкретно-соціологічний метод (опитування, анкетування, експерименти тощо), статистичний, прогностичний метод, моделювання; математичний метод тощо); 4) спеціально-юридичні методи (формально-догматичний, порівняльно-правовий, метод тлумачення (інтерпретації) правових норм та інші [14, с.12-13; 5, с.23-28; 4, с.12-17].
У процесі вироблення методології дослідження доцільно використовувати комплексний підхід з максимальним застосовуванням загальнонаукових і спеціальних методів наукового пошуку. Діалектичний метод є результативним при проведені аналізу формування прав людини у світоглядній та релігійній сфері; здійснення наукової розвідки у царині взаємовпливу права та релігії, державних і релігійних інститутів, при вироблені державно-релігійних відносин, їхнє правове й організаційне забезпечення; при оцінці і визначені ролі правових, релігійних та інших соціальних норм. На що звертає увагу А.В. Ковбан у своїй дисертації, що є прикладом ефективного використання методів у науковій розробці [6].
Також діалектичний метод є ефективний при дослідженні взаємовідносин Церкви та релігійних організацій і держави як юридичних осіб, їх майнові відносини на різних стадіях суспільного розвитку. 
Діалектичний метод, розроблений і сформульований Г. Гегелем на ідеалістичному підґрунті, має всеохоплюючий характер і займає визначальне місце у науковому опрацюванні даної теми. Оскільки в основі цього методу лежать принципи всебічності наукового пізнання, всезагальності, взаємовпливу, то й цінність його є незаперечна. Завдяки цьому методу державно-церковні явища науко обґрунтовуються й оцінюються різносторонньо, при цьому велика увага надається передумовам виникнення, їх змісту, визначальним особливостям, формам функціонування, взаємозв’язкам, закономірностям їхнього розвитку, з врахуванням схвального відношення до ідеалістичного світогляду суспільства. 
Історико-правовий метод забезпечує ефективність аналізу “еволюції прав людини в релігійній сфері в різні історичні періоди державно-церковних відносин і правових систем на території України”. Завдяки цьому науковому інструменту дослідник здатний висвітлити матеріал послідовно, в хронологічному порядку, по мірі їх виникнення, що забезпечить об’єктивність дослідження. Саме аналіз різних процесів у державно-церковній сфері на етапах історичного розвитку людства забезпечить виявлення тенденцій і закономірностей їхнього генезису. Крім того, на цій основі можна простежити наявність чи відсутність наступності в розвитку Церкви і права, і дійти висновку про доцільність або недоцільність використання відповідного історичного досвіду. Так, проаналізувавши розвиток прав і свобод людини, зокрема, свободу совісті та віросповідання в незалежній Україні, можна зробити висновок про наявність тенденції їхнього постійного розширення і посилення їх захисту. Важливим етапом у цьому процесі було прийняття Конституції України та Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” [1], які надали юридичної легітимності принципам і засадам, правовим засобам реалізації свободи релігії, її охорони і захисту, законодавчо внормували окремі галузі державно-церковних відносин, визначили правовий статус діяльності релігійних організацій.
Використання порівняльно-правового методу здатне забезпечити виокремлення особливих рис “права на свободу світогляду та віросповідання, відносин держави та релігійних організацій у інших країнах світу в порівнянні з правовим досвідом України у цій сфері” [6]. Крім того, цей метод допомагає провести зіставлення юридичних понять, явищ, процесів, виявлення спільностей і відмінностей у державно-церковних відносинах, їхньому правому регулюванню.
Також на те, що порівняльно-правовий метод є ефективний “при з’ясуванні праворозуміння різних світоглядних та релігійних концепцій, виявленні особливостей співвідношення правових та релігійних норм, відносин релігійних та державних інститутів у процесі правового й організаційного регулювання та забезпечення діяльності цього механізму” вказує А. В.Ковбан [6].
Системний метод є важливим для розгляду свободи світогляду і віросповідання як елемента системи прав і свобод людини та громадянина, а проведення характеристики Церкви і держави – в системі соціальних процесів . Використання цього методу забезпечує всебічний аналіз правового статусу Церкви та релігійних організацій як юридичних осіб, їх співвідношення з іншими державно-правовими інститутами.
Отож, для повноти наукової розвідки взаємовідносин держави і Церкви її підґрунтям мають стати фундаментальні ідеї, концептуальні засади, принципи, підходи та методи сучасної методології у поєднанні один з одним, що є запорукою дотримання основних методологічних вимог – всебічності, повноти, істинності наукового дослідження. Визначальною ж парадигмою є ствердження єдності розвитку державно-правової дійсності і Церкви.
Крім того, важливим в ході дослідження проблем взаємовідносин держави і Церкви є використання такого методологічного засобу як розробка категорій та понять, “оскільки поняття і категорії є вузловими пунктами пізнання та слугують засобом практичного удосконалення держави-правових явищ” [12, с. 33]. Практично-теоретичний рівень кожного дослідження визначається належним рівнем розробки його понятійно-категоріального апарату, наявність якого власне й виділяє напрямок досліджень у самостійну наукову систему.
Понятійно-категоріальний апарат характеризується внутрішньою будовою, котра складається з окремих підструктур у вигляді категорій (понять і суджень), принципів, постулатів, які є підмурками в розробці концепцій, парадигм, виведенні закономірностей. За твердженням О.Ф. Скакун “поняття і категорії завдяки постійному своєму розвитку відкривають можливості для осмислення динаміки конкретних державно-правових явищ, проникнення в їх сутність, глибинні процеси, що відбуваються в них” [12, с. 33].
На думку багатьох вчених у юридичній літературі відсутня усталена термінологія стосовно відносин, які виникають між Церквою і державою, та між державою і релігійними організаціями. Здебільшого, науковці вивчають державно-конфесійні відносини в межах богословського, соціологічного, філософського, історичного, а не юридично-організаційного підходу.
Термін “Церква” набув широкого розповсюдження в історичній, філософській та богословській літературі, що свідчить про його багатоаспектність. При цьому термін “Церква”  багатозначне поняття: по-перше, це об’єднання віруючих на основі спільного віровчення чи культу; по-друге, згідно з християнськими віровченнями – це містичне тіло Христа – спільнота віруючих у Бозі, сполучена словом божим, священоначалом і таїнствами під невидимим керівництвом Бога для вічного життя і спасіння [15, с. 646].
Суворов Н. С. характеризував “Церкву” як союз людей, які сповідують християнську релігію. На відміну від національних і політичних союзів Церква може розглядатися не тільки як спілкування або союз людей, які сповідують вчення Христа, збори або товариство, породжене вірою, але і як дім Божий тобто установа, яка повинна діяти з метою розповсюдження християнської віри і насадження християнського життя між людьми [13, с. 2].
На думку В. М. Шевченка, під терміном “Церква” розуміється особливий тип релігійної організації, об’єднання послідовників тієї чи іншої релігії на основі спільності віровчення і культу; християнська культова споруда з вівтарем і приміщенням для проведення богослужінь [18, с. 397].
Досить розповсюджена точка зору, з позиції якої Церква є типом релігійної організації з складною, чіткою централізованою та ієрархічною системою взаємодії між священиками і віруючими, що здійснює функції вироблення, збереження, передачі релігійної інформації, організації й координації релігійної діяльності та контролю за поведінкою віруючих [16, с. 37].
У ст. 5 та ст. 6 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” також відбувається ототожнення понять “Церква” та “релігійні організації” [1], що, на нашу думку, є не зовсім точним. Саме тому, до цього Закону як зазначив А. В.Ковбан, доречно внести зміни, “визначивши Церкву як самостійне централізоване й ієрархічне об’єднання віруючих із відповідним апаратом управління, створене на основі єдиного віровчення чи культу. Основними складовими створеної дефініції мають стати ознаки: самостійність та структурованість, ієрархічний характер і централізація управління, поділ віруючих на служителів культу та мирян, визначена догматична та культова діяльність. Отже, запропоновано, і на нашу думку є доцільним, це та інші поняття, які стосуються релігійних відносин, легітимізувати в окремому розділі Закону під назвою “Визначення основних термінів і понять” [6].
З’ясування змісту поняття «держава», потрібно почати з оцінки її неоднозначного сприйняття, що викликаний різним розумінням її суті і визначальних рис. Одні дослідники ототожнювали державу з країною, інші – із суспільством, треті – з колом осіб, що здійснюють владу, сприймаючи її як механізм влади [13, с.19-21]. Всі ці підходи відображають лише окремі аспекти функціонування держави – як засобу організації суспільного життя чи знаряддя примусу; як певної територіальної організації населення; як масштабної юридичної особи. Для розкриття обраної теми важливо з’ясувати сутність держави як інституту правового забезпечення взаємовідносин держави і Церкви, як гаранта реалізації свободи совісті та віросповідання, як механізму влади, яка чітко визначила правовий статус релігійних та атеїстичних організацій і неухильно охороняє його. Сучасний правовий стан держави в основному відповідає вказаним вимогам .
Аналіз джерел вказує, що поняття «релігійна організація» також потребує деталізації, уніфікації і з врахуванням наукових пропозицій його сформулювати: як “добровільне, організаційно оформлене, постійно діюче об’єднання віруючих, що базується на єдності, спільній віросповідній парадигмі, культовій, ритуальній, обрядовій практиці, створене ними для задоволення своїх релігійних і пов’язаних з ними потреб, інтересів та проведення необхідної для цього відповідної діяльності” [11, с. 69].
Таким чином, обґрунтування методологічних засад дослідження взаємовідносин держави і Церкви, його принципів, підходів, системи категорій, встановлення змісту методології, з’ясування сутності основних методів та рівень їх застосування сприятиме оптимізації процесу наукового пізнання, підвищить рівень, результативність і якість спланованого пошуку в цілому. Тому вироблення методології даної наукової розвідки є її визначальним завданням визначеного дослідження.
 
Список використаних джерел:
1. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991 року №987-XII. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: – http:// www.rada-gov.ua.
2. Про реалізацію євроінтеграційних прагнень України та укладення Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом: Заява ВРУ від 22 лютого 2013р. № 30-VII. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/30-18
3. Бути людиною: Збірник цитат Блаженнішого Любомира (Гузара) / Упорядник о. Ігор Яців. – Львів: Друкарські куншти, 2011. – 96 с.
4. Волинка К.Г. Теорія держави і права: [навч. посіб.] / К.Г. Волинка. – К.: МАУП, 2003. – 240 с.
5. Загальна теорія держави і права: [навч. посіб.] / Р.А. Калюжний, С.М. Тимченко, Н.М.Пархоменко, С.М. Легуша. – К.: Вид. Паливода А.В., 2007. – 296 с.
6. Ковбан А.В. Конституційно-правова регламентація права людини на свободу світогляду та віросповідання в Україні: дис. канд. юр. наук: спец. 12.0002. / А.В. Ковбан. -О., 2010. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mydisser.com/en/catalog/view/6/344/6990.html
7. Кохановский В.П. Философия и методология науки / В.П. Кохановский.  Ростов н/Д, 1999.  576 с.
8. Кравчук М.В. Методичні засади проведення історико-правового дослідження / М.В.Кравчук // Психологія і суспільство. – 2009. – №3. – С.69-80. 
9. Мищак І.М. Трансформація міжнародно-правових норм у сфері свободи совісті та віросповідання в конституційне законодавство України / І.М. Мищак // Конституційні засади модернізації України. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2012. – С.303-311.
10. Петряев К.Д. Вопросы методологии исторической науки / К.Д. Петряев. – К., 1971. – 163с.
11. Подопригора Р.А. Государство и религиозные организации (административно-правовые вопросы) / Р.А. Подопригора.  Алматы, 2002. – 324 с.
12. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Енциклопедичний курс: Підручник. / О.Ф. Скакун. – Х.: Еспада, 2006. – 776 c.
13. Суворов Н.С. Учебник церковного права/ Н.С. Суворов. – М.: Зерцало, 2004. – 504с.
14. Теорія держави і права (опорні конспекти): [навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів] / Авт.-упорядник Кравчук М.В. – К.: Атіка, 2008. – 288c.
15. Філософський словник соціальних термінів. – Вид. третє, доповнене. – Х.: Р. И. Ф., 2005 – 672 с.
16. Черній А.М. Релігієзнавство: [навч. посіб.] / А.М. Черній, А.І. Лахно. – К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2004. – 288 с.
17. Черній А.М. Релігієзнавство: [навч. посіб.]. – К.: Академвидав, 2003. – 351 c.
18. Шевченко В.М. Словник-довідник з релігієзнавства / В.М. Шевченко. – К.: Наукова думка, 2004. – 560 с. 
 
 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
July
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція