... Тричі вбивця той, хто вбиває думку (Р. Ролан) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 14.05.2013 - Секція №4
Локальні акти – це акти, що приймаються безпосередньо суб’єктами господарювання або їх засновниками (установчі та внутрішні правові документи суб’єктів господарських відносин) [2, с. 39]. До локальних актів відносять установчі договори господарських товариств, господарських об’єднань, положення про структурні підрозділи підприємств. Локальним актам притаманні певні ознаки. По-перше, зазначені акти приймаються, як правило, тими суб’єктами, статутні процедури функціонування яких вони регулюють. Звідси, джерелом юридичної сили статутів, установчих договорів тощо є нормотворчі повноваження саме цих осіб. По-друге, локальні акти поширюються лише на тих осіб, які їх прийняли. Друга ознака локальних актів у страховій діяльності має певні винятки. 
Так, до локальних актів страховика належать статут (положення) страхової організації, правила страхування, розпорядження, інструкції, накази, положення та ін. Такі локальні акти, як накази, інструкції, розпорядження, положення, рішення, статутні документи діють у межах лише тієї страхової організації, яка видала відповідний акт, і тут немає винятків. Але специфіку мають правила страхування, які вміщують у собі умови певного виду страхування, що здійснюються страховою організацією, на підставі яких укладаються договори добровільного страхування, і які підлягають обов’язковому затвердженню органом контролю за страховою діяльністю [4, с. 46].
Н.Б. Пацурія надає визначення поняття правил страхування. Вона вказує, що це локальний нормативний акт публічного характеру конкретної страхової компанії, який відповідно до законодавства загальної дії регулює відносини цієї організації з її клієнтами (страхувальниками) [4, с. 9].
Тобто кожна страхова компанія самостійно, на підставі актів законодавства, що регулюють відносини, які вона вирішила прийняти на страхування, визначає в правилах страхування ті загальні положення, що згодом можуть бути деталізовані при укладанні договору страхування. За таких умов дія правил страхування поширюється як на конкретну страхову компанію (оскільки визначає межі її правоздатності при прийнятті на страхування конкретного ризику), так і на страхувальників, які можуть вибрати для себе в межах правил страхування лише ті умови, які зазначені в цих правилах, і які згодом будуть конкретизовані в договорі. Правила страхування є основною правовою формою закріплення умов добровільного страхування. Вони визначають загальні умови і порядок його проведення і є обов’язковою передумовою для укладання договору страхування певного виду [4, с. 56].
Т.В. Блащук вказує на те, що правила страхування – це не лише локальний нормативний акт, а й індивідуальний акт, що виступає умовами договору, які пропонуються страховиками своїм клієнтам. Тому робиться висновок про подвійну природу правил страхування як акта, що адресований одночасно і працівникам страховика в частині організації здійснення страхування (локального акта), і клієнтам страховика в частині визначення умов, на яких здійснюється страхування (індивідуального акта) [1, с. 44].
У спеціальній літературі питання про правовий характер правил страхування не є достатньо вивченим. У ситуації, коли такі правила формувалися органами Держстраху, затверджувалися Міністерством фінансів, вони набували сили підзаконного акту, що дало підстави окремим науковцям вважати їх підзаконними актами внутрішньо організаційного характеру [1, с. 44].
Зовсім іншу правову природу мають правила страхування в наш час, коли вони розробляються страховими компаніями і реєструються органом контролю.
Так, ч. 1 ст. 17 Закону України (далі – ЗУ) «Про страхування» передбачає, що правила страхування підлягають реєстрації в Уповноваженому органі при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування.
Також в абз. 62 п. 4 Указу Президента України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг» зазначено, що Нацкомфінпослуг відповідно до покладених на неї завдань реєструє під час видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування прийняті страховиком правила страхування для такого виду, а також зміни та/або доповнення до цих правил.
У юридичній літературі висловлені певні сумніви відносно обґрунтованості вимоги реєстрації правил страхування в органі державного нагляду. Існує думка, що правила страхування повинні погоджуватися з органом державного нагляду і вводитися ним в дію [3, с. 14]. 
Враховуючи, що правила страхування за своєю юридичною природою є локальним нормативним актом страхової компанії і повинні враховувати особливості її діяльності стосовно надання послуг з певного виду страхування, правила страхування повинні затверджуватися компетентним органом страховика. Після затвердження, правила повинні подаватися до органу державного нагляду за страховою діяльністю для погодження щодо їх відповідності нормам чинного законодавства України. У тому разі, якщо правила страхування не пройдуть процедуру погодження (наприклад, страхова компанія не врахує зауваження органу державного нагляду), орган державного нагляду матиме право відмовити у видачі ліцензії. У випадку погодження органом державного нагляду правил страхування, вони повинні зберігатися у ліцензійній справі на випадок виникнення спорів і, зокрема, сумнівів у легітимності правил страхування, що зберігаються у страховій компанії [4, с. 58].
ЗУ «Про страхування», надаючи органу державного нагляду за страховою діяльністю повноваження щодо реєстрації правил страхування, вивів ці нормативні акти з категорії локальних актів у категорію відомчих актів, на що немає достатніх підстав. Тому пропонується внести зміни до ст. 17 ЗУ «Про страхування», зазначивши, що правила страхування укладаються і затверджуються страховиком для кожного виду страхування окремо і підлягають погодженню з органом державного нагляду за страховою діяльністю при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування, а також зберіганню цим органом з метою здійснення контролю за страховою діяльністю відповідного страховика [4, с. 59]. 
Іншою особливістю такого виду локальних нормативних актів, як правила страхування є те, що законодавство містить чіткий перелік обов’язкових умов, які повинні бути відображені в правилах страхування. Так, ст. 17 ЗУ «Про страхування» визначає, що правила страхування повинні містити предмет договору страхування, порядок визначення розмірів страхових сум та /або розмірів страхових виплат, страхові ризики, виключення зі страхових випадків і обмеження страхування, строк та місце дії договору страхування, порядок укладення договору страхування, права і обов’язки сторін, дії страхувальника у разі настання страхового випадку, перелік документів, що підтверджують настання страхового випадку та розмір збитків, порядок і умови здійснення страхових виплат, строк прийняття рішення про здійснення або відмову в здійсненні страхових виплат, причини відмови у страховій виплаті або виплаті страхового відшкодування, умови припинення договору страхування, порядок вирішення спорів, страхові тарифи за договорами страхування іншими, ніж договори страхування життя, страхові тарифи та методику їх розрахунку за договорами страхування життя, особливі умови.
Загальних умов здійснення страхування повинно бути стільки, скільки видів страхування здійснює страхова компанія. Крім того, кожна страхова компанія вносить свої особливості до загальних умов страхування певного виду, тим самим претендуючи на визнання власних правил в ролі загальних умов страхування. Така різноманітність правил, за якими здійснюється страхування, створює певні труднощі у користувачів страховими послугами для страхувальників, ставить їх у нерівні умови зі страховиком. Можна сказати, що в такій ситуації страхувальник є залежним від страховика. У літературі є пропозиції, як вирішити цю проблему. Ряд вчених пропонують затверджувати Типові правила страхування, обов’язкові для всіх страховиків. Так, Т.В. Блащук зазначає, що виходом з такої ситуації може стати державна регламентація умов здійснення страхування, як це має місце в інших країнах (наприклад, у Польщі), шляхом прийняття і затвердження Кабінетом Міністрів України Типових правил добровільного страхування, що стануть для страховиків основою при розробці власних правил добровільного страхування і міститимуть умови, що обов’язково повинні бути зазначені в таких актах. У результаті цього страхувальники отримають правову гарантію захисту їх інтересів в процесі надання їм страхової послуги. Таким чином, пропонується такий підхід до регулювання відносин між страховиком і страхувальником, за якого правове регулювання здійснюється на рівні держави у загальних умовах добровільного страхування, на корпоративному рівні, з допомогою умов страхування що пропонуються страховиком і не суперечать першим і на індивідуальному рівні в особливих конкретних умовах здійснення страхування з окремим страхувальником, що зазначені в договорі. Такий трирівневий підхід, де проміжною ланкою виступають правила страхування на рівні окремого страховика, створить передумови для розуміння своїх прав та обов’язків страхувальниками в процесі їх реалізації, адже збільшення кількості варіантів правил здійснення того чи іншого виду добровільного страхування може призвести до перетворення інституту загальних умов страхування із класичних гарантій захисту суб’єктів страхування у бюрократичні перепони реалізації їх прав та законних інтересів, порушення балансу прав та обов’язків сторін на користь страховика [1, с. 45-46].
Висновки:
1. Однією з особливостей правил страхування є те, що законодавство містить чіткий перелік обов’язкових умов, які повинні бути відображені в правилах страхування, що не притаманно для інших видів локальних актів. 
2. Враховуючи, що правила страхування за своєю юридичною природою є локальним нормативним актом страхової компанії і повинні враховувати особливості її діяльності стосовно надання послуг з певного виду страхування, вважаємо за доцільне затверджувати правила страхування компетентним органом страховика, а потім передавати їх до Нацкомфінпослуг для погодження. Саме тому пропонуємо внести зміни до ст. 17 ЗУ «Про страхування», замінивши діючу норму ч. 1 ст. 17 ЗУ «Про страхування» на норму наступного змісту: «Правила страхування укладаються і затверджуються страховиком для кожного виду страхування окремо і підлягають погодженню з органом державного нагляду за страховою діяльністю при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування, а також зберіганню цим органом з метою здійснення контролю за страховою діяльністю відповідного страховика».
3. Пропонуємо доповнити ч. 1 ст. 20 ЗУ «Про Кабінет Міністрів України» п. 16-1 наступного змісту: «Кабінет Міністрів України у сфері економіки та фінансів затверджує Типові правила страхування, обов’язкові для всіх страховиків»; та, відповідно, розробити і затвердити Постановою Кабінету Міністрів України Типові правила страхування.
 
Список використаних джерел:
1. Блащук Т.В. Цивільно-правове регулювання особистого страхування: дис.… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Т.В. Блащук – К., 2003. – 255 с.
2. Вінник О.М. Господарське право : навчальний посібник / О.М. Вінник – 2-е вид., змін. і доп. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2009. – 768 с.
3. Нецветаев А. Договор имущественного страхования / А. Нецветаев, М. Жилкина // Бизнес-Адвокат. – 1998. – №23. – С. 14 – 17.
4. Пацурія Н.Б. Правове регулювання страхової справи в Україні (організаційно-правовий аспект): дис.. канд. юрид. наук: 12.00.04 / Н.Б. Пацурія. – К., 2000. – 217 с. 
 
 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
July
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція