... Життя не навчить, якщо не має бажання порозумнішати (Б. Шоу) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 14.05.2013 - Секція №1
Правовідносини у будь-які галузі права відіграють визначальну роль. У процесі правовідносин суб’єкти реалізують свої права, здійснюють повноваження, виконують функції та реалізують завдання, що покладені на них законодавством. У науковій літературі простежується зацікавленість до дослідження сутності приватних і публічних правовідносин та з’ясування їх відмінності. Питання розмежування приватних і публічних правовідносин має методологічне значення, оскільки впливає на визначення та вирішення більшості інших питань у теорії правовідносин. Неоднозначність розуміння сутності приватних і публічних правовідносин та їх відмінності, ускладнює визначення меж юрисдикції загальних та адміністративних судів, і як наслідок цього, знижує ефективність судового захисту прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб.
Проблемам теорії правовідносин присвячено наукові праці В.Б. Авер’янова, В.М.Бевзенка, С.В. Ківалова, І.А. Покровського, Ф.В. Тарановського, Є.М. Трубецького. Утім, у вітчизняній науці відсутні ґрунтовні та комплексні дослідження сутності приватних і публічних правовідносин як загальнотеоретичної правової категорії. Зазначенні поняття не визначені й на законодавчому рівні, що в сукупності обумовлює актуальність даної теми. 
На думку Ф.В. Тарановського, публічними є всі правовідносини, одним із суб’єктів яких є держава (через свої органи) із специфічним характером носія примусової влади. Приватними визнаються відносини, в яких держава не бере участь в якості суб’єкта, або виступає учасником правовідносин, проте лише як носій майнових інтересів [1, с.237]. Запропонований Ф.В. Тарановським принцип поділу правовідносин на публічні та приватні, в залежності від участі в них носіїв примусової державної влади, не викликає сумнівів. Такі правовідносини представляють собою класичний різновид публічних правовідносин, хоча й не вичерпують собою усі можливі варіанти правовідносин публічного характеру. Особливістю публічних правовідносин є те, що в більшості випадків вони мають вертикальну спрямованість і є субординаційними, оскільки суб’єкти державно-владних повноважень займають чітко визначене місце в ієрархії державного механізму і мають визначене коло владних повноважень. Поведінка суб’єктів державно-владних повноважень визначається нормами законодавства, що мають імперативний характер. Обов’язок користуватися правами характерна для більшості публічних прав, у той час коли у приватної особи такого обов’язку не існує. Так, особа, що призначена на посаду професійного судді та наділена Конституцією і Законом України «Про судоустрій і статус суддів» правом здійснювати правосуддя, зобов’язана сумлінно використовувати свої права, при цьому не може використовувати їх виключно на власний розсуд або за власним бажанням. 
Як зазначає Є.М. Трубецькой, у галузі приватно-правових відносин особа є самостійним розпорядником своїх прав і є вільною у вирішенні питання користування наданими їй законом правами. У сфері приватно-правових відносин головна функція правових норм полягає в забезпеченні особі можливості мирно користуватися сферою зовнішньої свободи [2, с. 197]. По відношенню до учасників приватних правовідносин держава займає рівновіддалену позицію і принципово утримується від примусового та владного врегулювання відносин. Як правило, суб’єктами приватних правовідносин є фізичні та юридичні особи, які не наділені державно-владними повноваженнями. Держава не визначає їхні відносини примусово, а лише займає позицію органа, який забезпечує охорону тих відносин, які вже виникли між приватними суб’єктами. Внаслідок цього норми приватного права мають не примусовий, а субсидіарний характер і можуть бути замінені волею приватних осіб. Цивільні права не створюють обов’язків, при цьому суб’єкт, якому вони належать, самостійно вирішує користуватися йому наданими законом правами, чи ні. Невикористання приватною особою свого цивільного права не утворює складу правопорушення і не тягне за собою настання юридичної відповідальності. 
Отже, якщо публічне право уявляє собою систему юридичної централізації відносин, то цивільне право, навпаки, є системою юридичної децентралізації. Якщо публічне право є системою субординації, то цивільне право є системою координації [3, с. 38-40].
Вважається, що приватні правовідносини регулюються нормами таких галузей права як цивільне, сімейне та трудове, а публічні правовідносини регулюються нормами адміністративного, фінансового, кримінального, кримінально-процесуального, цивільно-процесуального та інших. Якщо приватні правовідносини можуть виникати тільки між фізичними та юридичними особами, що не наділені державно-владними повноваженнями, то коло учасників публічних правовідносин є значно ширшим, і включає в себе як фізичних і юридичних осіб, так і державні органи, їхніх посадових і службових осіб, що наділені державно-владними повноваженнями. 
Процес виникнення приватних і публічних правовідносин також має певні відмінності. Для виникнення приватних правовідносин потребується узгоджене волевиявлення обох сторін, які по відношенню один до одного є юридично рівними і незалежними особами. В силу викладеного, наявність волевиявлення лише в однієї особи є недостатньою умовою для виникнення двосторонніх приватних правовідносин. Тому виникнення суб’єктивних прав і обов’язків у сторін приватних правовідносин є наслідком їх вільного волевиявлення. 
Таким чином, у приватних правовідносинах виникнення суб’єктивних прав і кореспондуючих їм обов’язків, переважно залежить лише від бажання самих суб’єктів цих правовідносин. Виключення складають деліктні правовідносини, для яких узгоджене волевиявлення не вимагається. Правовідносини, що виникають за волевиявленням лише однієї сторони, характерні, насамперед, до сфери публічних правовідносин. В перекладі з латинської «публічний» (publicus) – означає відкритий, гласний, суспільний [4, с. 560]. За визначенням В.М. Бевзенка, публічно-правовими є відносини, які поширюються або можуть поширюватися на все суспільство в цілому або на його значну частину і через це мають загальнозначущий, загальносуспільний характер. У публічно-правових відносинах вимогам суспільного обов’язку підпорядковані публічні права як органів державної влади, інших суб’єктів публічних повноважень, так і фізичних та юридичних осіб [5, с. 145-146]. Саме наявність в органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів, що наділені публічними повноваженнями, правового обов’язку й примушує їх вступати у публічно-правові відносини. 
Об’єктом публічно-правових відносин є рішення, дії або бездіяльність суб’єктів владних повноважень, які вчинені ними у зв’язку з виконанням правового обов’язку або передбаченого законодавством права. Слід погодитися з позицією С.В. Ківалова про те, що для публічно-правових відносин, за яких рішення приймаються і реалізуються за принципом «команда – виконання», характерний виключно імперативний метод правового регулювання, а тому вказані відносини утворюються на засадах підпорядкування, і, зазвичай, виникають усупереч бажанню іншої сторони [6, с. 18-19, 104].
Підсумовуючи викладене слід зазначити, що приватні правовідносини виникають лише між юридично рівними особами і засновані на вільному їх волевиявленні. Для публічних правовідносин обов’язковою є участь особи, що наділена державно-владними повноваженнями. Такі відносини засновані на підпорядкуванні одного учасника іншому, а для їх виникнення не вимагається узгоджене волевиявлення його учасників, оскільки публічні правовідносини виникають на підставі закону і регулюються за допомогою імперативного методу правового регулювання.
 
Список використаних джерел:
1. Тарановский Ф.В. Энциклопедия права. [3-е узд.]. – СПб.: издательство «Лань», 2001. – 560 с.
2. Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. СПб.: издательство «Лань», 1998. – 224 с.
3. Покровский И.А. Основние проблеми гражданського права / И.А. Покровский. [3-е узд., стереотип]. – М.: Статут, 2001. – 354 с.
4. Словник іншомовних слів / за ред.. члена-кореспондента АН УРСР О.С. Мельничука. – К., 1977. – С. 560.
5. Елистратов А.И. Основные начала административного права / А.И. Елистратов; вступ. слово В.В. Коноплева – Сімферополь, 2007. – С. 145-146. – Серия “Класика конституционного и адмынистративного права”.
6. Адміністративне процесуальне (судове право) України: підруч. / С.В. Ківалов, Л.Р. Біла, О.І. Бєдний; за заг. ред. С.В. Ківалова. – О., 2007. – С. 18-19, 104. 
 
 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
July
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція