... Розум полягає не лише в знанні, але й у вмінні застосовувати ці знання (Аристотель) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 14.05.2013 - Секція №3
Право на справедливий суд, яке гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), в практиці Європейського суду з прав людини (далі – Євросуд) розуміється у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
У свою чергу, одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata – принципу остаточності рішень суду. Цей принцип, як наголошує Євросуд, означає, що: «жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. При цьому, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру» (п. 52 рішення Євросуду по справі «Рябих проти Росії» (2003).
Характерно, що принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata – принципу остаточності рішень суду, все ж таки порушується Високими Договірними Сторонами. Такі порушення, як свідчить аналіз практики Євросуду, наприклад, проявляються: 1) при поданні протесту в порядку нагляду на судові рішення, які набрали законної сили; 2) у випадках відсутності часових обмежень на опротестування судових рішень, які набрали законної сили; 3) коли для поновлення процесуального строку на апеляцію ставилась мета не виправлення серйозних судових помилок, а лише перегляд та нове вирішення справи. Сутність їх проявляється в наступному.
1. При поданні протесту в порядку нагляду на судові рішення, які набрали законної сили. Відомо, що свого часу деякі положення ЦПК України 1963 р., які були скасовані на підставі Закону України від 29 червня 2001 р. «Про внесення змін та поправок до Цивільного процесуального кодексу України», передбачали, що:
а) «рішення, ухвали і постанови суду, що набрали законної сили, відповідно до ст. 327 ЦПК України 1963 р., могли переглядатися в порядку судового нагляду за протестами службових осіб, зазначених у ст. 328 цього Кодексу»;
б) «опротестовувати в порядку нагляду рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, мали право голови Верховного Суду Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів та їх заступники, прокурор Республіки Крим, області, міст Києва, Севастополя та їх заступники – рішення, ухвали районного (міського), міжрайонного (окружного) суду, а також касаційні ухвали судової колегії в цивільних справах Верховного Суду Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів...» (ч. 2 ст. 328 ЦПК України 1963 р.);
в) «справи в порядку нагляду розглядали президія Верховного Суду Республіки Крим, обласного, Київського та Севастопольського міських судів – за протестами Голови Верховного Суду України, Генерального прокурора України та їх заступників, голів Верховного Суду Республіки Крим, обласного, Київського, Севастопольського міських судів та їх заступників, прокурора Республіки Крим, області, міст Києва, Севастополя та їх заступників – на рішення і ухвали районних (міських) судів, міжрайонних (окружних) судів та на касаційні ухвали Верховного Суду Республіки Крим, обласних судів, Київського і Севастопольського міських судів...» (ст. 330 ЦПК України 1963 р.);
г) «службові особи, яким надано право принесення протестів у порядку нагляду, можуть зупиняти виконання відповідних рішень, ухвал і постанов до закінчення провадження в порядку нагляду. Принесення протесту на рішення суду, прийняте по скарзі на неправомірні дії службової особи, що ущемляють права громадянина, зупиняє виконання рішення до закінчення провадження в порядку нагляду» (ст. 331 ЦПК України 1963 р.).
Цікаво, що на той час вказані норми ЦПК України 1963 р. сприймалися вітчизняними фахівцями такими, що не порушують право на справедливий судовий розгляд. Більше того, Уряд, як представник України в Євросуді, до того ж стверджував, що: «протест у порядку нагляду стосовно рішення на користь заявника не порушував принципів верховенства права та юридичної визначеності. Він наполягав, що протест не міг використовуватися в суперечливій формі, оскільки ця процедура є прозорою, передбачуваною і використовується громадянами як ефективний механізм для оскарження судових рішень» (п. 17 рішення Євросуду по справі «Жердін проти України» (2006).
Між тим, наші співвітчизники, звертаючись до Євросуду, ставили під сумнів наявність у положеннях ЦПК України 1963 р. екстраординарного перегляду остаточного та обов’язкового рішення в порядку нагляду.
Так, заявниця на підставі п. 1 ст. 6 Конвенції скаржилася на несправедливе та упереджене рішення президії Одеського обласного суду від 6 вересня 2000 р. щодо скасування рішення Іллічівського районного суду м. Одеси від 3 березня 1994 р. Зокрема, вона зазначала, що розгляд справи президією Одеського обласного суду відбувався за її відсутності. Заявниця стверджувала, що дізналась про розгляд справи вже після того, як він відбувся, а рішення президії Одеського обласного суду уже було ухвалене.
Характерно, що з цього приводу Уряд стверджував, що: «процедура перегляду справ в порядку нагляду регулювалась положеннями ЦПК України. Вона містила гарантії справедливого розгляду, використовувалася громадянами України для захисту своїх прав і була спрямована на виправлення судових помилок. Процедура перегляду справ в порядку нагляду не суперечила принципам верховенства права та юридичної визначеності. Перегляд був прозорим, передбачуваним і був ефективним юридичним механізмом апелювання громадян проти помилкових судових рішень» (пункти 88 – 89 рішення Євросуду по справі «Світлана Науменко проти України» (2004).
У цьому контексті Євросуд, всебічно оцінивши доводи сторін – заявниці та Уряду – і на підставі наявних доказів констатував, що обставини даної справи схожі з обставинами іншої справи, в якій він уже наголошував, що:
1) «юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata…, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи. Цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов’язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень. Перегляд в порядку нагляду не може розглядатися як прихована апеляція, і сама можливість двох поглядів на один предмет не є підставою для повторного розгляду. Відхилення від цього принципу можливе тільки, коли воно спричинене незалежними і непереборними обставинами;
2) право сторони на суд було б абсолютно примарним, якби внутрішнє законодавство Високих Договірних Сторін передбачало можливість скасувати остаточне рішення, яке вступило в законну силу, судом вищої ланки за поданням посадової особи» (пункти 52 – 56 рішення Євросуду по справі «Рябих проти Росії» (2003).
Тому, з врахуванням уже існуючої практики, Євросуд зауважив, що: «в цій справі заступник Голови Одеського обласного суду 28 серпня 2000 р. подав протест в порядку нагляду на рішення Іллічівського районного суду м. Одеси від 3 березня 1994 р., яке було остаточним та мало обов’язковий характер. Рішенням президії Одеського обласного суду від 6 вересня 2000 р. це рішення було скасовано і справа повернута на новий розгляд» (п. 92 рішення Євросуду по справі «Світлана Науменко проти України» (2004). Отже, Євросуд визнав, що у справі заявниці в частині скасування рішення, яке було остаточним та мало обов’язковий характер, було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції.
2. У випадках відсутності часових обмежень на опротестування судових рішень, які набрали законної сили. Слід наголосити, що правова система багатьох держав-членів Ради Європи передбачала або ще передбачає наявність екстраординарного перегляду остаточного та обов’язкового рішення в порядку нагляду. Тому в практиці Євросуду виникають питання про порушення права на справедливий судовий розгляд саме з цих підстав.
Наприклад, Генеральний прокурор Румунії – який не був стороною у справі – був уповноважений, згідно зі ст. 330 ЦПК Румунії, звернутися до суду з вимогою скасувати остаточне судове рішення. При цьому, здійснення такого повноваження не підлягало жодному часовому обмеженню і тому судові рішення могли оскаржуватися нескінченно.
З цього приводу Євросуд підкреслив, що: «дозволивши прийняття такої вимоги в межах зазначених повноважень, Верховний суд Румунії звів нанівець увесь судовий процес, який закінчився – використовуючи слова Верховного суду Румунії – ухваленням судового рішення, «що не підлягає скасуванню», а отже, res judicata і, більше того, що воно вже було виконане. Застосувавши положення ст. 330 ЦПК Румунії таким чином, Верховний суд Румунії порушив принцип юридичної визначеності. Судячи з фактів цієї справи, така дія порушила право заявника на справедливий судовий розгляд згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції» (п. 62 рішення Євросуду по справі «Брумареску проти Румунії» (1999).
3. Коли для поновлення процесуального строку на апеляцію ставилась мета не виправлення серйозних судових помилок, а лише перегляд та нове вирішення справи. Слід зазначити, що правова система багатьох держав-членів Ради Європи передбачає можливість продовження процесуальних строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Зокрема, положення ч. 3 ст. 294 ЦПК України 2004 р. передбачають право на поновлення такого строку.
Разом з тим, якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, то таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності, так як і перегляд в порядку нагляду. Вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває, як зазначає Євросуд, в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від національних судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (п. 27 рішення Євросуду по справі «Олександр Шевченко проти України» (2007). Тому у кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків.
Наприклад, Чугуївський районний суд Харківської області задовольнив клопотання товариства (відповідача) про поновлення строку для подання апеляції. З цього приводу Євросуд зазначив, що: «через два роки після ухвалення рішення товариство подало нову апеляцію, стверджуючи, що воно не могло сплатити державне мито в той час, коли рішення суду першої інстанції могло б бути оскаржене відповідно до законодавства (…) Товариство не стверджувало про відсутність коштів, а наполегливо стверджувало про відсутність вільних коштів для сплати державного мита. Більше того, немає свідчень того, що товариство коли-небудь зверталося із проханням відстрочити чи розстрочити сплату державного мита, що воно могло б зробити відповідно до національного законодавства. У такій ситуації, надаючи дозвіл товариству подати повторну апеляційну скаргу зі спливом значного проміжку часу та після початку виконання рішення суду на підставах, які, на думку Євросуду, мали на меті не виправлення серйозних судових помилок, а лише перегляд та нове вирішення справи, національні суди порушили принцип юридичної визначеності та «право на суд» заявника, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції» (п. 42 рішення Євросуду по справі «Пономарьов проти України» (2008). Таким чином, у цій справі було порушення вказаної статті. 
 
 

Тему закрито!


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
May
MoTuWeThFrSaSu
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція