... Таємниця успіху у тому, щоб бути готовим скористатися зі слушної нагоди, коли вона настане (Б. Шоу) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 28.06.2013 - Секція №2
На появу інституту Президента України, на нашу думку [1, с. 240-242], вплинули дві події. Першою з них стала поява посади Президента СРСР, відразу ж після чого союзні республіки здійснили низку кроків, спрямованих на запровадження аналогічних інститутів у своїх державах. На ці процеси істотним чином вплинув державотворчий пошук: в союзних та деяких автономних республіках СРСР інститут президента ототожнювався з незалежною державою, тоді як, наприклад, губернатор був втіленням, у кращому випадку, керманича суб’єкта федерації, залежного від центру. Саме тому на території СРСР титул президента було запроваджено серед найменувань вищих посадових осіб і чогось на кшталт «губернатора України» чи «губернатора Росії» не виникло.
Другою подією став Серпневий путч 1991 р. у Москві, який призвів до проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Актом проголошення незалежності України було зафіксовано, що «...віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України» [2, с. 256].
Одним із таких законів і став Закон УРСР № 1295-ХІІ «Про Президента Української РСР», що також було прийнято 5 липня 1991 р. Саме у цьому Законі, у ч. І ст. 1 зазначалося: «Відповідно до Конституції Української РСР Президент Української Радянської Соціалістичної Республіки є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади» [3]. Тоді ж Верховна Рада України ухвалила постанову «Про вибори Президента Української РСР», якою визнала за доцільне заснувати пост Президента України до прийняття нової Конституції і провести вибори Президента у 1991 році [4].
Саме так почала реалізовуватись Концепція нової Конституції України, що була схвалена Верховною Радою УРСР ще 19 червня 1991 р., котра передбачила, що в конкретно-історичних умовах розвитку країни прийнятною формою організації її державної влади є президентська республіка [5, с. 16].
1 грудня 1991 р., відповідно до Постанови Верховної Ради Української РСР від 5 липня 1991 р., в Україні відбулися вибори першого Президента України. Ним став Л. Кравчук. Але і як Голова Верховної Ради України, і як Президент України він фактично виконував обов’язки глави держави, формально ним не визнаючись. Проте дедалі більшою стає потреба у тому, щоб Президент визнавався главою держави, котрий стоїть і над законодавчою, і над виконавчою гілками влади. Як цілком вірно зазначав з цього приводу у своєму інтерв’ю «Голосу України» 25 січня 1992 р. Голова Верховної Ради І. Плющ: «Є нагальна потреба розмежувати функції законодавчої і виконавчої влади. Раніше у всьому арбітром був партійний комітет. Сьогодні такі функції хоче взяти на себе Президент. Але він може виступити арбітром тільки на рівні виконавчої влади» [6, с. 158]. Саме тому, 14 лютого 1992 р. було прийнято Закон України № 2113-ХІІ «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України, яким Конституція України була, зокрема, доповнена главою 12-1 «Президент України». Саме тоді ч. І ст. 114-1 було закріплено: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України» [2, с. 233]. Це, фактично, означало, що Президент України здійснював як функції глави держави, так і функції глави виконавчої влади. На нашу думку, таке закріплення відображало погляди чинного тоді Президента України Л. Кравчука [7, с. 21].
8 червня 1995 р. між Верховною Радою та Президентом України було укладено конституційний договір, згідно якого Президент знову визнавався главою держави і главою державної виконавчої влади. При цьому на законодавчому рівні закріплювались основні прерогативи Президента саме як глави держави. Так, згідно ч. ІІ ст. 19 Конституційного Договору «Президент України як глава держави представляє Україну як у внутрішньодержавних, так і у зовнішніх відносинах» [2, с. 269].
28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла чинну Конституцію України, ст. 102 якої закріпила Президента України виключно як главу держави [8].
Тим самим Україна з президентської республіки, якою вона була протягом 1991 – 1996 рр., перетворилася на змішану (президентсько-парламентську). Саме тому було б доцільно порівняти конституційно-правовий статус Президент України із аналогічним статусом президентів інших змішаних республік європейського континенту (Польща, Литва, Португалія).
Як відомо, ядро конституційно-правового статусу Президента (його функціональний аспект) становлять норми Конституції України, які визначають функції глави держави. Зміст же функцій глави держави складають його повноваження. Так, стосовно правотворчої функції можна сказати, що глава держави, реалізуючи її, може як брати участь у законотворчому процесі, так і видавати власні нормативно-правові акти.
В рамках законотворчого процесу Президент України має право законодавчої ініціативи (ч. І ст. 93 Конституції). Подібне є також в Литві (ст. 68 Конституції) [9, с. 597] та Польщі (ч. 1 ст. 118 Конституції) [10, с. 187]. Більше того, Президент України має право надання законопроектам невідкладного статусу, чого не має жоден з президентів країн – членів ЄС. На нашу думку, це є наслідком минулого, коли Україна розвивалася у напрямку президентської республіки (президент – глава держави й виконавчої влади), адже такі прерогативи є притаманними для практики суто президентських (хоча й далеко не всіх) республік.
Право законодавчої ініціативи дозволяє Президенту України порушувати питання щодо реалізації конституційних положень, приведення чинного законодавства у відповідність до Конституції України. Президент користується виключним правом вносити до Верховної Ради законопроект про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції України (ст. 156 Конституції) та призначати всеукраїнський референдум для затвердження цих змін (п. 6 ст. 106 Конституції). Крім того, відповідно до п. 30 ч. І ст. 106 Конституції, глава держави має право вето щодо законів, прийнятих Верховною Радою. Утім, якщо дві третини (від конституційного складу) народних депутатів наполягають на попередній редакції закону, то президентське вето вважається подоланим (ч. IV ст. 94 Конституції). Фактично ця норма є найбільш високою серед змішаних республік європейського континенту, адже, наприклад, в Польщі воно долається більшістю у 3/5 конституційного складу (ч. 5 ст. 122 Конституції) [10, с. 188], у Португалії ж, згідно із ч. 3 ст. 139 Конституції, більшість становить 2/3 від числа тих, хто бере участь у голосуванні [11, с. 558].
Як ми бачимо, Президент України бере активну участь в процесі законотворчості і це не є виключенням з практики правового життя глав європейських держав. Що ж до право вето, то воно є своєрідним антиподом підписання главою держави закону. При цьому таке вето можна визначити як відносне, адже воно може бути подолане певною кількістю депутатів.
 
Список використаних джерел:
1. Сухонос В.В. Інститут глави держави в конституційному праві / Сухонос В.В. – Суми: УАБС НБУ, 2011. – 339 с.
2. Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність / [упоряд. І.О. Кресіна; ред. Ю.С. Шемшученко]. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 400 с.
3. Про Президента Української РСР: Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки № 1295-ХІІ від 05 липня 1991 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. – № 33. – Ст. 447.
4. Про вибори Президента Української РСР: Постанова Верховної Ради Української РСР №1299-ХІІ від 5 липня 1991 р. // Радянське право. – 1991. – № 11. – С. 10.
5. Петришин О.В. Форма державного правління в Україні: до пошуку оптимальної моделі / О.В. Петришин, В.Є. Протасова // Проблеми організації державної влади в Україні в контексті політико-правової реформи: матеріали Методологічного семінару (02 квітня 2008 р.) / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; юридична фірма «Салком». – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2008. – С. 11-22.
6. Еволюція влади: [зб. публікацій] / А.Ф. Горлов, В.О. Королюк, С.І. Лавренюк, Ю.В.Шевчук. – [2-е вид., доп.]. – К.: Киїівська правда, 2008. – 552 с.
7. Кравчук Л.М. Є така держава – Україна: [матеріали з виступів, інтерв’ю, прес-конференцій, брифінгів, відповідей на запитання] / Леонід Макарович Кравчук. – К.: Преса України, 1992. – 223 с.
8. Конституція України: за станом на 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
9. Конституция Литовской Республики от 25 октября 1992 года // Новые конституции стран СНГ и Балтии: сб. документов / [сост.: Ю.А. Дмитриев, Н.А. Михалева]. – [2-е изд.]. – М.: Манускрипт, Юрайт, 1998. – С. 582-620.
10. Конституція Республіки Польща від 2 квітня 1997 року; [пер. з польськ. М.І. Марчук] // Конституції зарубіжних країн: навч. посібник / [авт.-упоряд.: В.О. Серьогін, Ю.М. Коломієць, О.В. Марцеляк та ін.; ред. В.О. Серьогін]. – Харків: ФІНН, 2009. – С. 173-205.
11. Конституция Португальской Республики от 2 апреля 1976 года // Конституции государств Европейского Союза: сб. конституций / [ред. Л.А. Окуньков]. – М.: ИНФРА-М – НОРМА, 1997. – С. 521-598. 
 
 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
July
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція