... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 28.06.2013 - Секція №1
Стан збройних сил кожної держави, а звідси і військове будівництво, є визначальним покажчиком, своєрідним індикатором життєздатності держави, матеріальною основою її суверенітету. Тому дослідження процесу розбудови Української армії в період Української Центральної Ради (далі - УЦР), виокремлення, на основі архівних матеріалів, спогадів, наукових розробок, специфічних особливостей її створення та функціонування є важливим і не втрачає своєї актуальності і сьогодні, оскільки слугує якісним критерієм оцінки українського державотворення. 
О. Копиленко зазначив, що “навколо Центральної Ради як у свідомості громадськості, так і в літературі накопичилося безліч міфів і пересудів, і щоб зрозуміти їх, потрібен не один рік і не один дослідник. …Бо ЦР, як і УНР, не впала з неба, …а мала свій початок, піднесення і закономірний занепад» [3, с.8]. Особливу увагу вчений-юрист звернув на значимість цих двох державницьких утворень, «які проіснували дуже недовго, в історичному масштабі тільки мить, та лишили повчальні уроки першопрохідців, які ми просто не маємо права нехтувати» [4, с. 5; 5, с. 390].
Врахувавши, що досвід УЦР є найбільш повчальним для розбудови сучасної України, тому, з огляду на вищевказане, предметом представленої наукової розвідки й обрано основні закономірності розбудови Українського війська в період другого правління Української Центральної Ради. 
Дана проблематика знайшла науковий інтерес у працях таких вчених: В. Вериги, В.Верстюка, Л. Гарчевої, В. Гончарнека, Б. Гнатевича, В. Голубка, Я. Дашкевича, В. Довбні, Д.Дорошенка, В. Задунайського, Л. Зінкевич, О. Копиленка, І. Крип’якевича, О. Кузьмука, В.Кульчицького, О. Мироненка, П. Музиченка, А. Папікяна, П. Скоропадського, В. Солдатенка, З.Стефаніва, О. Сурілова, О. Тимощука, Я. Тинченка, Б. Тищика, О. Удовиченка, Л. Хало, Л.Шанковського, О. Шевченка, М. Шкільника, Б. Якимовича та ін.
Разом з тим доречно констатувати, що і на сьогоднішній день вчені не виробили ґрунтовної наукової праці, яка б всебічно, повно й об’єктивно висвітлювала питання розбудови Української армії на початку ХХ ст. Особливо важливим для встановлення істини є правовий аспект цієї проблеми, адже право – це соціальне усвідомлення справедливості, воно втілюється в ідеї, які живуть у свідомості людей, втілюються не лише в юридичні закони, але й у правила морально-етичного ряду [6, с. 33]. 
Для визначення хронологічних рамок дослідження доречно акцентувати увагу на останньому авторському варіанті періодизації державотворення та військового будівництва УЦР [5, 391-392], яка охоплює два етапи, а кожний етап, в свою чергу – періоди. Перший етап має три періоди: перший період з 7 березня до 3 липня 1917 р., другий – з 4 липня до 7 листопада 1917 р., третій – з 8 листопада 1917 р. до 11 січня 1918 р. Другий етап охоплює два періоди: перший період – з 12 січня до 30 січня 1918 р., другий – з 1 лютого до 29 квітня 1918р. 
Деталізуючи дану періодизацію, необхідно зазначити, що перший період першого етапу розбудови Української Армії обмежений датою створення УЦР і завершений 3 липня 1917 р., днем прийняттям Постанови Тимчасового уряду про визнання Генерального Секретаріату вищим виконавчим органом в Україні [1, с. 226]. Другий період першого етапу завершено 7 листопада, терміном прийняття УЦР ІІІ Універсалу [1, с. 245, 254; 10, с.396-401]. Третій період першого етапу розпочатий грудневим схваленням Генеральним Секретаріатом проекту формування української міліційної армії та організації гайдамацьких корпусів як “кадрів інструкторів української міліційної армії”. Мала рада у цей час, 3 січня, ухвалила закон про створення народного війська (народної міліції) і кінець цього періоду визначено датою 11 січня 1917 р., коли Мала рада ухвалила Четвертий Універсал Української Центральної Ради [1, с. 254, 255, 256; 11, с.90-91, 102-104, 420]. 
  Перший період другого етапу, починаючи з 12 січня, охопив процес подальшого формування Збройних сил УЦР і боротьбу за власну державу в період більшовицького повстання, бойових дій під Крутами, захисту Києва, зміни уряду і завершився 30 січня 1918 р. передислокацією Уряду УНР до Житомира, перерозподілом обов’язків між членами уряду та підписанням представником УЦР заклику про надання союзницької допомоги німецько-австрійськими військами і переформуванням війська УЦР під керівництвом нового військового міністра О. Жуковського, відозвою Ради народних Міністрів до народу Україну про вище вказані події [1, с.256-260; 11, с.105-112, 114, 137-150, 151-155]. Другий період другого етапу – нова фаза розбудови Армії УЦР в умовах перебування в Україні німецько-австрійських військ, яка завершилася проголошенням П. Скоропадського гетьманом України [1, с. 260-270; 11, с. 156-157, 160-161].
Окремі вчені застосовують й іншу класифікацію етапів діяльності УНР, зокрема, виокремлюють періоди першого і другого правління Української Центральної Ради [8, с. 111]. Саме таку періодизацію нами використано уже в назві даної наукової розробки. Отже, хронологічними рамками нашого дослідження є період другого правління УЦР, що, на нашу думку, охоплюється часом, починаючи з 12 січня 1918 р., після прийняття Четвертого Універсала УЦР, і до 29 квітня 1918 р.  дня розпуску Центральної Ради. 
Саме боєздатність Збройних сил УЦР, їх готовність, спроможність і стан у цей час у великій мірі залежали від результативності військового будівництва у попередні періоди. А досвід був невтішний. Генеральний секретар В. Єщенко ще 15 грудня на засіданні ГС заявив, що “в масах і в українському війську зріс більшовизм. Сил для боротьби з більшовизмом у Генерального Секретаріату немає. Він опирається на залізничників, які зупиняють наступ більшовиків. Щоб підтримати їх, надійно на них опертися, потрібні гроші. Без грошей ніяка боротьба неможлива. Треба послати агітаторів проти більшовиків і організувати спеціальний оперативний штаб, який і взяв би в свої руки чисто військову справу боротьби з більшовиками”. С. Петлюра також підтвердив, що “становище дуже грізне. Основна причина – брак грошей. Через це не можна послати агітаторів, задовольнити українське військо, серед якого “шириться” більшовизм. Треба виділити зі складу Генерального секретаріату групу секретарів з особливими уповноваженнями щодо охорони республіки. Для грошового забезпечення треба конфіскувати “налічні” капітали, де б вони не були”. Ці пропозиції підтримали й інші секретарі і була утворена фінансова комісія у складі генеральних секретарів П. Мазуренка, М. Ткаченка і О. Золотарьова [11, c.38, 39].
Аналіз джерел підтвердив, що окрилені захопленням ст. Лозової (13, 17 грудня 1917), Чугуєва (15 грудня), Павлограда (18 грудня), Синельниково (19 грудня) та інших населених пунктів більшовицькі війська під командуванням головнокомандуючого радянськими військами проти Дону та України В. Антонова-Овсієнка за короткий час захопили: 11 грудня 1917 р. Харків, де силами червоногвардійців та збільшовичених військових підрозділів (переважно неукраїнців) роззброїли найбільш боєздатні формування УЦР: 2-й Український запасний, Чигиринський полки і таким чином 29 грудня 1917 р. здійснили переворот у цьому місці. 29 грудня потужним штурмом червоногвардійців, робітничих загонів та більшовицьких військ П. Єгорова оволоділи Катеринославом, Олександрівськом (2 січня 1918 р.) [2, с.403; 2 с. 80, 79, 81, 82, 95-96, 89, 103], Полтавою (6 січня) [1, с. 256], Черніговом та іншими містами. 
Як зазначив Я. Тинченко, починаючи з 15 грудня у двотижневий період невизначеності у переговорах між Центральною Радою і Раднаркомом “склалося таке враження, що Генеральний Секретаріат просто плив за течією подій, навіть не намагаючись щось зробити ні у дипломатичному, ні у військовому відношенні. Адже за два тижні грудня В. Антонов-Овсієнко безкарно підпорядковував Харківщину і Катеринославщину, а Український Уряд навіть не видав відповідних наказів щодо оборони” [8, с.98].
У цей час, за твердженням авторів “Історії Українського війська”, після прибуття регулярних більшовицьких військ відділи червоної гвардії, зорганізовані в українських містах із російського робітництва, почали бої з малочисельними українськими частинами, а розташування російських гарнізонів в Україні та російських відділів на Українському (Південно-Західному та Румунському) фронті допомогло їм у перемозі [2, с.402].
Після героїчного спротиву дорошенківського полку й інших підрозділів і частин Українського війська, 14 січня більшовицькі загони заволоділи м. Бахмачем, стратегічною вузловою станцією, що відкрило шлях на м. Київ, а 16 січня захопили славнозвісну ст. Крути. 
Аналіз нормативної бази діяльності УЦР підтверджує, що IV Універсал заклав юридичні засади здійснення державного керівництва у цей період, проголосивши, що “однині УНР стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. …З сусідніми державами, як то Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді, в приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Влада у ній належатиме тільки народові України, іменем якого, …будемо правити ми, УЦР, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який від нині є Рада народних Міністрів” [11, с. 103]. У цих положеннях закріплений суверенітет проголошеної Республіки. І це цілком вірно, оскільки суверенітет держави є основною сутнісною ознакою, визначальною відмінністю, основним органом захисту якого завжди виступає її армія (збройні сили). З аналізу цього фундаментального документа чітко проглядається, що УЦР, проголосивши суверенітет, зовсім проігнорувала ключовий елемент державотворення, формування власної, постійної, кадрової, високопрофесійної армії, головного гаранта державного, національного, народного суверенітету країни. З цього приводу в Універсалі зазначено: “з тим як армія буде демобілізовуватись, приписуємо відпускати вояків, після підтвердження мирних переговорів – розпустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народну міліцію, щоб військо служило охороні робочого класу, а не бажанням пануючих верств”. Найбільша шкідливість цього заклику Центральної Ради до роззброєння українського народу була у тому, що він здійснений у час невідворотної військової загрози Україні. І про це також вказано в самому Універсалі: “Петроградське правительство народних комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі своє військо, красногвардійців-більшовиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство”. Чітко усвідомивши військову загрозу для УНР і зазначивши це в Універсалі, зокрема, “петроградське правительство …кличе на нову війну, називаючи її до того ще “священною”, Центральна Рада ще раз підтвердила свою пацифістську позицію таким концептом “Ми, УЦР, обрана з’їздами селян, робітників і солдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ хоче миру і мир демократичний повинен бути якнайшвидше” [11, с. 102]. 
Отже, положення IV Універсалу було послідовним продовженням норм Закону Центральної Ради “Про створення народного війська (народної міліції)”, які були спрямовані на розпуск постійної, кадрової армії. Зокрема, у ст. 11 вищевказаного закону стверджувалося, що “Генеральне секретарство з військових справ повинно приступити до повільної демобілізації сучасної армії по роках служби. Після переведення демобілізації регулярна армія касується” [11, с. 91].
Безпідставними, необ’єктивними і навіть лицемірними були численні січневі відозви, звернення ГС до громадян України, до солдатів, якими публічно проголошувалася гарантія їх безпеки, при відсутності модерної, сильної армії, здатної реально захистити український народ від завойовників. Адже у відозвах було зазначено, що “УЦР не віддасть свій народ на поталу ворогам трудящого люду України, не допустить, щоби всякі попихачі імперіалістичної великоруської буржуазії зруйнували владу відродженої УНР” [11, с.  85, 85]. На це звернув увагу один із членів Малої ради при обговоренні законопроекту про народне військо, де він, критикуючи проект, “висловив побоювання, що в ньому прихована певна небезпека. Тут справа йде не про добровільну армію, а про армію наймитів для ведення війни на внутрішньому фронті – з більшовиками” [11, с. 89]. 
Оцінку військового будівництва та організації захисту власного народу Центральною Радою дав у своєму виступі на Дев’ятій сесії Центральної Ради представник українців 12-ої армії Північного фронту, який зазначив, що його “здивувала млявість, з якою на Україні ведеться боротьба з більшовиками. У той час як більшовики не розрізняють засобів боротьби демократичних і недемократичних, а з штиками розігнали на Північному фронті наш з’їзд та заарештували армійську Раду, тут на Україні цим насильникам потурають та добирають демократичних засобів боротьби. Треба з ними боротися тими самими засобами, якими вони борються з нами” [11, с. 113].
Отже, військове будівництво у цей час здійснювалося в процесі бойових дій за м. Київ з 15 до 27 січня 1918 р, що були організовані київськими більшовиками, прихильниками Раднаркому військами “Арсеналу”, загонами Шулявської, Демидіївської, Подільської червоної гвардії, червоногвардійців-залізничників, підрозділами “нейтрального” полку ім. П.Сагайдачного, ім. Т. Шевченка і Понтонного куреня, які перейшли на сторону більшовиків, чисельністю понад 2 тис. багнетів та пізніше регулярними військами більшовицької Росії під командуванням М. Муравйова, В. Антонова-Овсієнка у складі трьох армій: Р. Берзіна, П.Єгорова і Кудинського (біля 7 тис. багн.). Загальний склад українських військових частин, що боронили м. Київ та УЦР, на 16 січня становив: Січовий курінь (340 багн.), Богданівський (300 багн.), Полуботківський (200 багн.), Богунський (95 багн.), Гордієнківський (400 багн.) полки, Вільне козацтво інж. М. Ковенка (600 багн.), Громадські відділи (87 багн.), Чорноморський курінь (150 багн.). Пізніше до них приєдналися Гайдамацький кіш Слобідської України (370 багн.) та сотня Січових стрільців (180 багн.), Дорошенківський полк (200 багн.), у цілому чисельністю біля трьох тис. багнетів [8, c.297]. За твердженням дослідників, “у такому вирішальному для Української Держави часі Український Уряд, не маючи здисциплінованого, готового до рішучого виступу війська, залишився безборонним. Української армії не було, існували тільки окремі відділи, малочисельного складу, що на власну руку вели бої” [2, с.402]. У той час більшовики використовували інтернаціональні підрозділи чехів, латишів, естонців, китайців, оплачуючи їм військові послуги (дет. див. Історія Січових Стрільців 1917-1919 – Львів,1937). Серед названих є нові українські формування, які у той час були створені у Києві: Галицько-Буковинський курінь, Студентський курінь, Гайдамацький кіш Слобідської України, 16 сотень Вільного козацтва, 1-ша гарматна ім. М. Грушевського бригада, 1-й український авіаційний загін [8, с.113].
У той же час у м. Києві перебували й інші українські формування, які оголосили “нейтралітет” або зайняли ворожу сторону: полки ім. Грушевського (800 багн.), ім.Сагайдачного (800 багн.), ім. Шевченка (800 багн.), ім. Наливайка (340 багн.), Самокатний батальйон (400 багн.), кінний полк “Вільної України” (300 багн.), Понтонний курінь (400 багн.). З цього приводу З. Стефанів зазначив: “Ті численні українські полки, що недавно ще заявляли свою відданість Центральній Раді, у критичну хвилину порозбігалися, а то й перейшли на сторону ворога. Тільки українські добровольчі відділи рятували існування української державності, зберігаючи славу і честь української зброї” [7, с.69]. 
Хоча більшовицьке повстання у Києві завершилося поразкою “арсенальців” та їх великими втратами, в цілому, вони головне завдання в боротьбі з українською владою виконали. По-перше, вони шість днів стримували частини українських військ від протидії військам М. Муравйова на підступах до Києва, змусили зняти основні сили з оборони Полтавщини і Чернігівщини. По-друге, вуличні бої з “арсенальцями” настільки втомили і ослабили українські формування, що вони суттєво знизили їх бойовий потенціал у боротьбі з військами Муравйова за Київ [8, c. 290].
Аналіз джерельної бази вказує, що у січні–лютому 1918 р. військове будівництво Українська Центральна Рада здійснювала практично в ході Першої українсько-більшовицької війни. На цьому етапі в Україні було три, як зазначає Я. Тинченко, цілком розрізнені конфлікти з більшовиками, хоча мали єдину хронологію, мотивацію – війну між Раднаркомом і УЦР: бої між Раднаркомом і Генеральним Секретаріатом на Лівобережній Україні, очолювану командувачем радянськими військами на Лівобережній Україні В. Антоновим-Овсієнко і штабом; між більшовицьки налаштованими військами фронту на Правобережній Україні (очолюваними Революційно-військовим комітетом російських армій Південно-західного фронту - далі РВК); між місцевими більшовиками на Півдні України, (організованими збільшовиченими вояками румунського фронту, моряками Чорноморського флоту, місцевою червоною гвардією – далі Румчероду). Отже, трьом групам військ В. Антонова-Овсієнка, Румчероду і РВК, що діяли цілком самостійно, протидіяли роз’єднані війська УЦР, у зв’язку з неспроможністю організувати управління і непрофесіоналізмом вищого військового керівництва на чолі з М. Поршем. Тому зукраїнізовані військові частини, що вели бої з військами РВК на Правобережній Україні, та Одеська гайдамацька дивізія, яка стримувала військовий супротив місцевих більшовиків Причорномор’я, не мали жодної підтримки УЦР [8, с.106, 107]. 
Для організації чіткого управління “Український Уряд призначав командирами протибільшовицького фронту по черзі пол-ка Ю. Капкана, сот. М. Шинкаря та ген. В. Кирея, та всі вони у таких складних умовах не доросли до свого завдання. А втім, не мали до послуг війська, щоб утворити оборонний фронт” [2, с.402; 11, с.44, 45]. 
  Показовим прикладом служіння Україні є діяльність С. Петлюри, який після усунення з посади ГСВС, внаслідок інтриг з В. Винниченком і М. Поршем, всі свої зусилля й авторитет спрямував на розбудову власного війська і захист власної держави. Через декілька днів після його звільнення він приступив до формування Гайдамацького коша Слобідської України, де сама назва визначала мету його створення. Вказана військова частина хоча була не багаточисельною, але відрізнялася високою боєздатністю, хоробрістю і стійкістю, оскільки “до складу Коша приймали лише тих вояків, які склали присягу: до кінця свого життя боротися за незалежність України”. Сформований Кіш відіграв ключову роль у Першій українсько-більшовицькій війні. Крім того, у складний воєнний час С. Петлюра прийняв на себе керівництво військовими формуваннями і внаслідок його вольових рішень, силами військових підрозділів, знятих з фронту, було ліквідоване більшовицьке повстання у Києві й організована оборона столиці від армій М. Муравйова [9, с.15-18]. На жаль ,Українській армії не вдалося відбити чисельно переважаючі більшовицькі війська.
Тут доречно підкреслити, що для організації бойових дій на протибільшовицькому фронті були створені шість військових управлінських структур: Військовий секретаріат М. Порша, Генеральний штаб ген.Б. Бобровського, Протибільшовицький штаб п/п-ка Ю. Капкана, штаб “Лівобережного фронту” сот. М. Шинкаря, штаб “Правобережного фронту” ген. Я. Ганзюка, штаб Київської залоги інженера М. Ковенка. Саме останній відіграв найбільшу роль у захисті УЦР. Та жодний із вказаних штабів до кінця своїх обов’язків не виконав, а їх рішення часто були взаємовиключними, що в цілому призвело до ускладнення керівництва військом, а пізніше й до поразки [8, с.112-113]. Крім того, під час більшовицького повстання подав у відставку голова ГС  В. Винниченко зі своїм кабінетом міністрів і на посаду військового міністра, у складі нового Уряду, призначено політика А. Немоловського, який також не мав військової підготовки і відповідного досвіду [11, с.114]. 
Отже, пацифістська політика державного проводу України, роз’єднаність, неузгодженість дій військових формувань на різних напрямках, відсутність чіткої організації управління, не укомплектованість українських формувань свідомими офіцерами-українцями (адже від них у великій мірі залежить військова дисципліна, організованість і боєздатність підрозділів), непрофесійність вищого військового керівництва, відсутність достатнього матеріального й особливо, грошового забезпечення та посилена більшовицька антиукраїнська пропаганда знівелювали ефективне українське військове будівництво у цей період і могли завершитися в лютому 1918 р. для УНР втратою самої держави. Керівництво УЦР, ГС переконалися на власному досвіді, що жодна із структур не замінить Української регулярної армії. Наступив новий період у військовому будівництві УНР.
 
Список використаних джерел:
1. Верстюк В.Ф. Україна від найдавніших часів і до сьогодення / В.Ф. Верстюк, О.Н.Дзюба, В.Ф. Репринцев // Хронологічний довідник. – К.: Наукова думка, 1995. – 687с.
2. Історія українського війська (1917-1995). Упорядник Я.Дашкевич. – Львів: Cвіт, 1996.– 840 с. 
3. Копиленко О.Л. «Сто днів» Центральної Ради / О.Л. Копиленко. – К.: “Україна”, 1992. – 240 с.
4. Копиленко О.Л. Держава і право України. 1917-1920: навч. посібник / О.Л. Копиленко, М.Л. Копиленко. – К.: Либідь, 1997. – 208 с.
5. Кравчук М. Етапи військового будівництва в період УЦР: історико-правове дослідження / М. Кравчук // Держава, право і юридична думка у балтиморському регіоні: історія та сучасність: матеріали ХХVI Міжнародної історико-правової конференції 27-29 квітня 2012 р., м.Одеса / ред. колегія: С.В. Ківалов (голова), І.Б. Усенко (заступник), Н.М. Крестовська (відп. секр.), В.В Завальнюк, О.Н. Ярмиш, Л.Г. Матвєєва. – Одеса: видавець Букаєв В.В., 2012. – С.390-398.
6. Кравчук М.В. Проблеми теорії держави і права (опорні конспекти): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – 2-ге вид., змін. й доп. / М.В. Кравчук – К.: ВД “Професіонал”, 2004. – 400 с.
7. Стефанів З. Українські Збройні Сили 1917– 1921 рр. Частина 1. Доба Центральної Ради й Гетьманату / З. Стефанів. – Мюнхен: Вид. Український Комбатант, 1947. – 118с.
8. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917–березень 1918) / Я.Тинченко. – Київ-Львів, 1996. – 372 с.
9. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність / Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921рр. / О.І. Удовиченко. – К.: Україна, 1995. – 206 с.
10. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. У двох томах.Т.1. – К.: Наукова думка, 1996. – 588 с. 
11. Українська Центральна Рада: документи і матеріали: у двох томах. – К.: Наукова думка, 1996.  – Т. 2. – 424 с.
 
 

Add comment


Security code
Refresh


-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
July
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція