... Час - те ж, що й гроші: не витрачайте його намарно, і у вас буде його достатньо (Г. Левіс) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №3
Транспортно-експедиторська діяльність є одна з основних складових у транспортній сфері. Коли у суб'єктів господарювання виникає необхідність в перевезенні товарів, вони звертаються до експедиторів. Роль експедиторів полягає у підготовці вантажів до перевезень, супроводі їх на шляху прямування та забезпечення відповідності вимог відправників щодо доставки вантажів. Проте, на сьогодні створилося враження, що сфера надання транспортних послуг в Україні занепадає. Це пов’язано з постійними змінами та суперечностями у законодавстві, які, в свою чергу, ускладнюють роботу транспортних компаній, що діють на вітчизняному і зарубіжних ринках та породжують все нові суперечності при практичному використанні нормативно-правових актів, що регулюють транспортно-експедиторську діяльність в Україні.
Питання правового регулювання транспортно-експедиторської діяльності та правової природи договору транспортного експедирування досліджувалися як зарубіжними ученими (Н.В. Морозова, О.В. Ребриков, А.І. Хаснутдинов, С.П. Хмельов), так і багатьма вітчизняними ученими і фахівцями (А.С. Макаренко, А.М. Бондарева, О.О. Боярський, Д.І. Горбунова, Н.П.Бортник, С.С. Єсімов, Н.В. Троцюк, А.М. Сиротюк, А.А. Лічман, Я.Г. Рябцева ).
Проте, незважаючи на появу за останні роки спеціальних наукових публікацій, поза увагою авторів залишились аналіз Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» (далі – Закон) та його роль у формуванні ефективної транспортно-експедиторської діяльності в України.
Метою статті є аналіз нормативно-правового забезпечення регулювання транспортно-експедиторської діяльності та визначення напрямів його вдосконалення. 
Наша держава, створюючи сприятливі умови для реалізації транспортно-експедиторської діяльності, повинна вдосконалювати правові умови, оскільки вони визначають права та обов’язки учасників транспортно-експедиторської діяльності, регламентують їх поведінку. Досконалість правового забезпечення безпосередньо впливає на обсяги транспортно-експедиторської діяльності на території України, що потребує концентрації уваги на правовому механізмі державного регулювання розвитку транспортно-експедиторської діяльності. У нашій країні, транспортно-експедиторська діяльність регулюється ЦК України, ГК України, такими законами України як «Про транспорт», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про транзит вантажів», «Про транспортно-експедиторську діяльність», транспортними статутами та кодексами , а також іншими нормативно-правовими актами.
Слід зазначити, що Закон України «Про транспортно-експедиторську діяльність» є більш пізнім законом в порівнянні з іншими нормативно-правовими актами, тому його норми мають пріоритетне значення в порівнянні з нормами інших законодавчих актів. 
Вказана мета та вищезазначений факт обумовили необхідність детального аналізу чинного Закону, виявлення прогалин та запропонування шляхів їх усунення та вдосконалення Закону.
Відповідно до ст. 1 Закону транспортно-експедиторська діяльність – це підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів Таким чином, Закон визначає основні організаційні положення транспортно-експедиторської діяльності в Україні. Згідно до змісту ст. 929 ЦК України замовник отримує послугу з перевезення вантажу, а експедитор за винагороду організовує таке перевезення (крім власне транспортних послуг надає доволі широкий діапазон супроводжуючих послуг: перевірка стану та кількості вантажу, збереження вантажу до його привезення у пункт призначення, завантажувати та вивантажувати, сплачувати платежі, отримувати необхідні для надання послуг документи тощо). Вищевказані послуги експедитор може виконувати сам або ж залучати інших виконавців. Іншими словами, якщо власник вантажу знає, куди йому потрібно доставити вантаж, а перевізник знає, яким чином це здійснити, то експедитор знає, як доставити вантаж в потрібне власникові вантажу місце з найменшими витратами. Останнім часом таке розуміння сутності транспортно-експедиційної діяльності стало переважати і в нашій країні. Експедитор перестає сприйматися як людина зі стосом паперів, що сидить в кабіні автомобіля поруч з водієм, і перетворюється в того, ким він є насправді, – в організатора перевезення.
На сьогодні наявний більш ніж десятирічний досвід практичного використання положень Закону. Проте, існує ряд актуальних проблем щодо транспортно-експедиційної діяльності в Україні, адже останні зміни до Закону були внесені аж 03 серпня 2012 року. 
Необхідно розглянути наступні проблеми, що виникають при практичному використанні цього Закону.
Закон за своїм змістом є законом, який регулює взаємовідносини тільки експедиторів та їх клієнтів, оскільки, в Законі передбачені права і обов'язки лише зазначених двох осіб. Тим часом до складу учасників транспортно-експедиторської діяльності входить багато інших суб'єктів господарювання (підприємництва), які виступають в якості фактичних (безпосередніх) виконавців робіт і послуг, серед яких, транспортні агенти та перевізники вантажів, які як формально, так і по суті займають провідне місце у цій сфері. Тому необхідно доповнити Закон нормами, які регулювали права та обов’язки усіх учасників транспортно-експедиторської діяльності.
Це лише сприятиме побудові юридично вірних, економічно прийнятних і безпечних взаємин останніх з експедиторами і клієнтами. І тільки після цього, новий Закон матиме змогу стати законом для всіх учасників транспортно-експедиторської діяльності, а не тільки для клієнтів, та експедиторів.
Варто зазначити, що на сьогодні низку положень ЦК та ГК України учасниками транспортно-експедиторської діяльності з багатьох причин просто не виконуються. Наприклад, в більшості угод між клієнтами і експедиторами, які містять елементи договору доручення, не передбачена видача клієнтом доручення експедитору, чим порушуються вимоги ст. 1007 ЦК України. Тому буде зовсім не зайвим в якійсь мірі навіть продублювати або розтлумачити положення ГК та ЦК України за текстом нової редакції Закону.
Принциповим недоліком Закону є відсутність визначення того, що будь-який договір транспортного експедирування завжди є змішаним договором, який містить елементи договору доручення або договору комісії, тому доречним буде доповнити чинну редакцію ст. 9 Закону чітким визначенням того, що договір транспортного експедирування є таким, за яким, в будь-якому випадку, експедитор діє за рахунок та за дорученням клієнта.
Крім того, чинна редакція Закону не містить статей, наявність яких дозволила б застосовувати їх відповідно до особливостей вільного ринку послуг, наприклад, не освітлені питання конкуренції, етики ділових відносин, комерційної таємниці, правового статусу майна (перевезених вантажів, речей клієнтів тощо).
Варто звернути увагу на ст. 14 та 15 Закону, що стосуються відповідальності експедитора і клієнта та вирішення спорів, які виникають під час здійснення транспортно-експедиторської діяльності. Зокрема, користуючись тільки Законом, неможливо встановити відповідальність усіх учасників транспортно-експедиторської діяльності. Тому доречно було б викласти зміст ст. 15 у такій редакції: «Спори, що виникають під час виконання робіт учасниками, безпосередньо пов’язаних з організацією та забезпеченням перевезень вантажу різними видами транспорту вирішуються відповідно до вимог законодавства».
Отже, підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що, транспортно-експедиторська діяльність в Україні загалом набуває все більшого розвитку тяжіючи тим самим до європейських розвинутих країн, проте існує ще безліч невирішених завдань, на які варто звернути увагу і посприяти їхньому розв’язанню. Важливо врахувати зарубіжний досвід і працювати над виправленням вказаних помилок і проблем. Тому Закон України «Про транспортно-експедиторську діяльність», яким керуються учасники транспортно-експедиторської діяльності, при здійсненні ними своєї професійної діяльності, потребує радикальної переробки змісту його положень у формі підготовки нової редакції цього Закону. 
 

Останнє оновлення (03.10.17 15:29)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. На сьогодні в Україні існує велика прогалина у чинному кримінальному законодавстві, яка полягає у нечіткості визначення кваліфікації складів злочинів: побоїв, мордувань і катувань, оскільки їх об’єктивна сторона, є неповною та має значні суперечності. Варто зауважити, що одними із основних завдань Департаменту Державної Кримінально Виконавчої Служби України (надалі ДДКВС), Міністерства Юстиції України є: організація забезпечення безпеки осіб, які тримаються в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах, підрозділами таких установ та слідчих ізоляторів; організація контролю за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізація законних прав та інтересів засуджених осіб та осіб, узятих під варту [1]. Попри це за офіційними даними Міністерства юстиції України протягом 2016 року в слідчих ізоляторах та установах виконання покарання спеціальні засоби та фізична сила застосовувалися у 785 випадках (у 2015 – у 934) [2]. Саме ці данні, на наш погляд, доводять необхідність як теоретичного дослідження, так і практичного розв’язання проблем що стосуються запобігання заподіяння шкоди здоров’ю особі, яка перебуває в установі виконання покарань.
Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Саме теоретичною основою даної статті стали праці як вітчизняних та закордонних вчених у галузі криміналістики та кримінології, які присвячені дослідженню проблем злочинності в установах виконання покарань. До них можемо віднести праці Ю.М. Антоняна, І.Г. Богатирьова, Р.С.Бєлкіна, О.В. Батюка, В.В. Василевича, А.П. Геля, І.Ф. Герасимова, В.Я. Горбачевського, О.М. Джужі, Т.А. Денисова, О.Г. Колба, І.М. Копотуна, В. Конопельського, Г.О. Радова, А.Х.Степанюка, В.М. Трубнікова. 
Формулювання мети та завдань дослідження. Мета статті полягає у дослідженні та характеристиці заходів попередження заподіяння шкоди здоров’ю особі, яка перебуває в установі виконання покарань. Завдання даної статті визначаються у відповідності до мети, а саме: охарактеризувати поняття шкода, визначити заходи профілактики злочинів в УВП, запропонувати авторське визначення поняття та заходів попередження заподіяння шкоди здоров’ю особі, яка перебуває в УВП. 
Виклад основного матеріалу. Дослідження заходів попередження заподіяння шкоди здоров’ю особі, яка перебуває в установі виконання покарань, на наш погляд, варто розпочати із визначення наступних понять. У Великому тлумачному словнику сучасної української мови «шкода» в загальному розумінні це збиток, втрата. Тобто це негативні наслідки (результат) якої-небудь дії, або бездіяльності, що проявляються в зменшуванні або втраті (знищені) окремих благ (майнових або немайнових (особистих) [3, с. 1393]. З точки зору правових відношень, надаючи характеристику поведінці (діям) учасникам суспільних відносин, необхідно зазначити, що факт заподіяння шкоди слід розглядати насамперед як певний юридичний факт, за наявності якого норма права пов’язує настання певних правових наслідків. На наш погляд, варто погодитись із науковцями, які вважають, що шкода – це об’єктивна категорія, яка являє собою ті зміни, що настали в майновому, фізичному, психічному, моральному стані особи внаслідок вчинення злочину. Шкода, заподіяна злочином, і шкода, що є підставою для визнання особи потерпілою, має об’єктивний характер і тому вона включається до об’єктивної сторони злочину. Цей об’єктивний характер проявляється і в тому, що шкода, будучи заподіяна певній особі, існує незалежно від будь-якої думки особи, у тому числі й думки конкретної особи [4, с. 17].
Варто зауважити, що в науковій літературі зустрічаємо також і критику щодо тих чи інших класифікацій видів шкоди, завданої злочином. Зокрема, Б.Т. Безлєпкін категорично відкидає наявність фізичної шкоди, оскільки, на його думку, «фізична шкода в юридичному сенсі не підлягає відшкодуванню, оскільки життя людині повернути взагалі не можна, а відновлення здоров’я є проблемою медичною, а не правовою» [5, с. 34]. Погоджуючись з вищенаведеною позицією щодо відсутності підстав для виокремлення фізичної шкоди, завданої злочином, все ж відкидаємо таке виокремлення з інших міркувань, оскільки вважаємо, що фізична шкода, спричинена потерпілій особі, може бути шкодою матеріальною і разом з тим немайновою. Ми вважаємо, що безперечно, фізичне й психічне здоров’я є одним з найважливіших людських благ. Оскільки Всесвітня організація охорони здоров’я визначає здоров’я як стан повного соціального та фізіологічного благополуччя, коли всі функції людини урівноважені навколишнім світом – природним та соціальним. Це дає підстави під фізичним здоров’ям вважати такий стан організму та органів людини, при якому вона може існувати та виконувати соціальні функції без будь-яких обмежень фізіологічного та соціального характеру.
Саме Кримінальний Кодекс України, надалі КК України, не суперечить міжнародному законодавству й також захищає здоров’я будь-якої людини загалом та засудженого зокрема, оскільки здоров’я за КК України як об’єкт кримінально-правового захисту охоплює поняття будь-якої функціонуючої людської системи, незалежно від її фізичних чи психічних дефектів [6, с. 379].
Ми вважаємо, що саме нормальне здоров’я засудженого забезпечує особі високий рівень соціальної активності, сприяє розвитку її здібностей. Завдання шкоди здоров’ю заподіює особі засудженого в багатьох випадках велику фізичну, моральну й матеріальну шкоду (останнє пов’язане з витратами на відновлення здоров’я, лікування й реабілітацію). Фізична шкода особі засудженого – це спричинені внаслідок злочину негативні зміни фізичного й психічного здоров’я потерпілої особи засудженого, виражені в різних ступенях (смерть людини, заподіяння тяжких, середніх чи легких тілесних ушкоджень, порушення психічного стану особи, зміни у нормальному розвиткові організму і т.п.).
Злочин вчинений в УВП спричиняє настанню шкідливих змін в тілесній (матеріальній) сфері потерпілого засудженого під дією визначених зовнішніх впливів. Такі зміни в тілесній сфері спричиняють або можуть спричинити негативні зміни в психічній сфері та (або) в майновій сфері. Звідси, негативні зміни в психічній сфері можуть виявитися в обох видах страждань (моральна шкода), а негативні зміни в майновій сфері – у витратах, пов’язаних з корекцією або функціональною компенсацією тілесних недоліків та втрати доходу. Таким чином, будь-яка тілесна шкода з метою її відшкодування розпадатиметься на моральну шкоду та майнову шкоду. В практичній діяльності це можна проілюструвати так. Деякі злочини, спрямовані проти життя і здоров’я засудженого (убивство, тілесні ушкодження, побої і т.д.) спричиняють фізичну шкоду, яку безпосередньо відшкодувати неможливо. Але ця фізична шкода, практично в кожному випадку, поєднана з матеріальною, тобто матеріальними витратами, що були понесені потерпілими засудженим в зв’язку відновленням того стану здоров’я, який був до отримання фізичних травм і т.д.
На практиці трапляються нажаль не поодинокі випадки, коли відповідно до записів у Журналі первинного обстеження осіб, які поміщаються в ІТТ Теребовлянського відділу поліції, до установи поміщалися 6 осіб, у яких були виявлені тілесні ушкодження. Проте, всупереч вимогам пункту 9.3 Правил внутрішнього розпорядку в ізоляторах тимчасового тримання органів внутрішніх справ України, затверджених наказом МВС від 02.12.2008 № 638 (із змінами), до прокуратури надсилалося лише одне повідомлення про виявлення тілесних ушкоджень у громадянина Д.. Результати вивчення Журналу ізолятора тимчасового тримання Новокаховського ВП свідчать, що від початку 2016 року до моменту моніторингового візиту в ІТТ було поміщено 11 осіб з тілесними ушкодженнями. Проте, про виявлення тілесних ушкоджень органи прокуратури письмово не повідомлялися. Натомість представники адміністрації спеціальної установи наполягали, що інформували про такі випадки прокуратуру телефоном, що є прямим порушенням вимог зазначених вище Правил. Після реагування на ці та інші порушення з боку Уповноваженого було проведено службові розслідування та прокурорські перевірки, недоліки в роботі ІТТ усунуто, деякі посадові особи притягнуті до дисциплінарної відповідальності. 25.05.2016 у Черкаському слідчому ізоляторі працівником Секретаріату виявлено наявність тілесних ушкоджень в ув’язненого К., які не були зафіксовані в документації установи. Лише після повідомлення про даний факт органів прокуратури адміністрацією установи було вжито заходів щодо документування ушкоджень. У штрафних приміщеннях Полицької виправної колонії (№ 76) моніторами виявлено засудженого К., який повідомив, що наприкінці 2015 року начальник установи разом з іншими працівниками нанесли йому тілесні ушкодження, унаслідок чого він отримав травму грудної клітки. У подальшому було встановлено, що після звернення К. до працівників медичної частини виправної колонії зазначена травма не була зафіксована в документації установи, а медична допомога вказаній особі не надавалася. При дослідженні рентгенограми грудної клітини засудженого учасником моніторингової групи, який є лікарем фахівцем в галузі судово-медичної експертизи, виявлено ознаки, які можуть вказувати на наявність травматичної патології ребер (переломів, що зростаються). Також при огляді цього засудженого виявлено деформацію грудної клітки у вигляді випинання ребер, що може бути наслідками отримання травми [2].
Варто також зазначити, що попередження являє собою найбільш дієвий шлях боротьби зі злочинністю в УВП, перш за все тому, що забезпечує виявлення і усунення (нейтралізацію, блокування) її коренів, витоків. Значною мірою це попередження самої можливості вчинення злочинів в УВП. В процесі попередження криміногенні чинники можуть піддаватися цілеспрямованому впливу тоді, коли вони ще не набрали сили, знаходяться в зародковому стані, тож легше піддаються усунення (нейтралізації, блокуванню). Поряд з цим арсенал засобів попередження злочинів в УВП дозволяє перервати вже розпочату злочинну діяльність, не допускати настання шкідливих наслідків посягань на охоронювані законом суспільні відносини.
Доцільно констатувати, що на превеликий жаль, питання про природу попередження злочинності (злочинів) в УВП на сьогодні не можна визнати досить розробленою. В юридичній та спеціальній літературі, можна зустріти різні підходи до визначення понять "попередження" і "профілактика" злочинності в УВП або конкретних злочинів. Не буде перебільшенням сказати, що багато труднощів становлення теоретичної концепції попередження злочинів в УВП викликані недостатньою розробленістю понятійного апарату і термінологічної неузгодженості. Ця обставина не може не позначатися на практичній діяльності правоохоронних органів країни. 
Так Алексєєв A.І., розглядаючи поняття «попередження», «профілактика», «запобігання», «припинення», вказував, що «треба орієнтуватися не стільки на тексти словників та етимологічне значення цих термінів, скільки на практику, реалії діяльності правоохоронних органів та інших суб’єктів попередження злочинності і відповідний нормативно-правовий матеріал» [7, с. 11].
Батюк О.В. визначає, що профілактика злочинів в УВП, маючи складну структуру, повинна здійснюватись максимальною кількістю суб’єктів як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівнях, у різних видах і формах, включаючи криміналістичні, оперативно-розшукові та ін. Проте на цьому шляху, як засвідчує практика, є низка об’єктивних перешкод [8, с. 269].
Голіна B.В. визначає, що кримінологічна профілактика – це сукупність спеціальних за характером, змістом, часом, сферою застосування і метою заходів, що застосовуються державними органами, громадськими організаціями і громадянами в завчасному виявленні і усуненні об’єктивних і суб’єктивних причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів [9, с.11].
Варто зазначити, що О.Д. Джужа визначає профілактика злочинів та інших правопорушень в УВП – це діяльність їх персоналу у взаємодії з державними органами і громадськими організаціями, спрямована на виявлення причин і умов вчинення злочинів (правопорушень) з боку засуджених та інших осіб під час виконання кримінальних покарань, перешкоджання формуванню злочинних намірів, криміногенних факторів та ситуацій, що сприяють злочинам, розроблення заходів щодо їх усунення та нейтралізацію (загальна профілактика) [10].
Колб О.Г., Корнієвський Г.О., вважають, що основним підґрунтям у складанні індивідуальних планів профілактики злочинів в УПВ стосовно окремих індивідів (фізичних осіб або груп) повинні бути попередньо проведені тактичні заходи щодо виявлення даної категорії засуджених осіб за допомогою існуючих у правоохоронних органах методів і засобів, їх ретельного вивчення за різноманітними характеристиками і ознаками, а також вивчення середовища, в якому вони перебувають, та всіх їхніх внутрішніх і зовнішніх зв’язків [11].
На наш погляд, кінцевою метою попередження злочинів в УВП має бути їх часткове викорінення, а цілі профілактики, на відміну від попередження, так широко не трактуються, тобто, вважається, що профілактика не може усувати загальні причини та умови злочинності в УВП. Виходить, що попередження злочинів в УВП, будучи (так само як і профілактика) діяльністю певних законом суб'єктів щодо виявлення та усунення причин, що породжують злочини, і умов, що сприяють їх вчиненню, відрізняється від останньої лише кінцевою метою. 
Взаємодія в системі заходів боротьби зі злочинністю в УВП має бути, передусім, спрямована на таке запобігання, яке тісно пов’язане із запобіганням і припиненням цих злочинів, їх розкриттям і забезпеченням невідворотності покарання. Попередження заподіяння шкоди здоров’ю особі яка перебуває в УВП – це комплекс заходів матеріального та нематеріального характеру, які спрямовані на запобігання раптовому впливу на засудженого небезпечного виробничого чинника чи середовища, унаслідок яких може бути заподіяна шкода його здоров’ю або наступить смерть засудженого. Попередження заподіяння шкоди здоров’ю повинна бути спрямована на збереження життя і здоров’я засудженого, навчання засудженого прогнозувати, передбачати небезпечні ситуації та приймати правильні рішення щодо виходу з них.
Висновки й перспективи подальших досліджень. До заходів попередження заподіяння шкоди здоров’ю особі яка перебуває в УВП можемо віднести: по-перше, ідеологічні заходи профілактики повинні формувати у членів суспільства моральну свідомість на основі суспільних цінностей; обмежувати негативний вплив на поведінку осіб стандартів масової культури (обмеження часу показу фільмів з сценами насилля); виправляти моральні деформації у осіб з правопорушуючою поведінкою за допомогою індивідуально-виховної роботи (психолого-педагогічні та правообмежувальні заходи); по-друге, до технічних заходів профілактики належать різні технології, правила, засоби і пристосування, що перешкоджають суспільно небезпечним наслідкам у процесі трудової діяльності засуджених осіб, а також вчиненню злочинів та інших правопорушень (наприклад, технології, що виключають аварійність на виробництві; засоби охоронної та пожежної сигналізації). По-третє, організаційні заходи попередження заподіяння шкоди здоров’ю особі яка перебуває в УВП повинні сприяти нейтралізації або мінімізації криміногенних наслідків від непрофесійної організаційно-управлінської діяльності (наприклад, заходи удосконалення дієвого механізму забезпечення соціальної адаптації осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі; формування критеріїв ефективності діяльності правоохоронних органів).

Список використаних джерел:
1. Основні завдання Департаменту Державної кримінально-виконавчої служби України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.minjust.gov.ua/51792
2. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Моніторинг місць несвободи в Україні: стан реалізації національного превентивного механізму доповідь за 2016 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.ombudsman.gov.ua/files/Dopovidi/spec_dopov_npm_2016_n.pdf
3. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад, і голов. ред. В.Т. Бусел. – Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с.
4. Гошовський М.І. Потерпілий у кримінальному процесі України / М.І. Гошовський, О.П.Кучинська. – Київ: Юрінком Інтер, 1998. – 192 с.
5. Безлепкин Б.Т. Возмещение вреда, причиненного гражданину судебно-следственными органами: учебное пособие / Б.Т. Безлепкин. – Москва, 1979. – С. 34.
6. Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І.Борисов, С.Б. Гавриш та ін.; за заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. – С. 379.
7. Алексеев А.И. Криминологическая профилактика: теория, опыт, проблемы: [монография] / А.И. Алексеев, С.И. Герасимов, А.Я. Сухарев. – Москва: Норма, 2001. – 496 с.
8. Батюк О.В. Профілактика злочинності у місцях позбавлення волі криміналістичними засобами / О.В. Батюк // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2011. – № 1 (2). – С. 267-273.
9. Голина В.В. Криминологическая профилактика, предотвращение и пресечение преступлений: [учеб. пособие] / В.В. Голина. – Київ: УМК ВО при Минвузе УССР, 1989. – 72 с.
10. Джужа О.М. Профілактика злочинів: підручник / О.М. Джужа, В.В. Василевич, О.Ф.Гіда – Київ: Атіка, 2011. – 720 с.
11. Колб О.Г. Організація індивідуального запобігання злочинам у місцях позбавлення волі [Електронний ресурс] / О.Г. Колб, Г.О. Корнієвський // Актуальні питання реформування правової системи України: зб. наук. ст. Т. ІІ. – Режим доступу: http://knigilib.com/book/178-aktualni-pitannya-reformuvannya-pravovoyi-sistemi-ukrayini-tom-ii-zbirnik-naukovix-statej/45-organizaciya-individualnogo-zapobigannya-zlochinam-u-miscyax-pozbavlennya-voli.html 
 

Останнє оновлення (03.10.17 11:18)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №1
В результате судебной реформы 1864 года в Российской империи проведение дознания по преступлениям и проступкам было возложено на полицию, а руководство этим дознанием и надзор за его проведением – на прокуратуру. Для выполнения этих функций прокуратура была наделена необходимыми правовыми средствами, однако на практике использовала их не в полном объеме. В результате фактическое состояние руководства прокуратурой полицейским дознанием и надзора за его проведением современники оценивали в основном как незначительное, недостаточное, ненадлежащее.
Причины такого положения указывались различные. Среди них в первую очередь выделялись недостаточная штатная численность прокуратуры и отсутствие у нее действенных средств воздействия на полицию при неисполнении ею своих обязанностей по производству дознания. Правительственная комиссия в 1869 году среди причин недостаточного влияния прокуратуры на полицию выделала и вмешательство административных органов в судебно-полицейскую деятельность [1, с. 202]. Негативное влияние оказывало и прямое противодействие прокурорскому надзору.
Недостаточность штатной численности прокуратуры и связанная с этим ее загруженность работой делала для нее невозможным во время проведения дознания руководить им и своевременно давать необходимые указания и разъяснения. При этом нагрузка на прокуратуру постепенно возрастала. Если в 1874 году в среднем по империи на одного работника прокуратуры окружного суда приходилось рассмотрение 189 оконченных дел, то в 1905 году – 414, т.е. в 2,2 раза больше. А по отдельным судебным округам нагрузка была еще больше. Например, в 1905 году наибольшая в империи нагрузка на одного товарища прокурора была в Киевском судебном округе – 587 дел, Варшавском – 513, Одесском – 482, Харьковском – 462 дела [2, с. 12-13; 3, с. 8].
Еще в начале 80-х годов ХIХ ст. прокурор Варшавской судебной палаты Н.А.Трахимовский отметил, что для сколько-нибудь непосредственного наблюдения прокуратуры за дознанием, дачи указаний и разъяснений в течение самого производства дознания силы прокуратуры были «более чем недостаточны»; то количество работы, которое лежало на обязанности прокуратуры, часто не позволяло ей даже внимательно ознакомиться с дознанием. Упущения полиции при проведении дознания прокуроры выявляли сравнительно редко и обычно уже слишком поздно для их исправления [4, с. 303]. В середине 90-х годов прокурор Казанской судебной палаты А.А. Чернявский указал, что фактическое наблюдение прокуратуры за производством дознаний очень желательно, но не осуществимо, так как для этого требовалось значительное увеличение прокурорского штата. Недостаточность кадров прокуратуры отмечали и старшие председатели судебных палат [5, с. 148, 152, 161]. А при подготовке изменений в Устав уголовного судопроизводства отмечалось, что прокурорский надзор не будет гарантией правильного производства полицией дознания без такого увеличения штатного количества чинов прокуратуры, при котором они могли бы руководить на месте действиями полиции [6, с. 243].
Одной из главных организационно-правовых причин недостатков прокурорского надзора называлось отсутствие у прокуратуры действенных средств быстрого и непосредственного воздействия на полицию при неисполнении ею своих обязанностей по дознанию и следствию [4, с. 302-303]. По утверждению одного из ревизионных отчетов, установление действительного наблюдения прокуратуры за производством полицейского дознания едва ли достижимо даже при значительном увеличении ее штата, если по производству дознания полиция не будет поставлена в полную зависимость от прокуратуры [7, с. 51]. Эта же мысль ранее была высказана и правительственной комиссией, созданной в 1869 году, которая отметила, что увеличение штата прокуратуры может в определенной степени усилить ее влияние на полицию; однако без изменения существовавших отношений, которые закон установил между прокуратурой и полицией, это влияние неизбежно будет оставаться «случайным» [1, с. 210].
За нарушения, допущенные полицейскими при производстве дознания, закон предоставил прокурору право выносить им предостережения или же ставить перед судом вопрос о более строгой ответственности (ст. 485 УУС). Однако фактически предостережения были неэффективными и не имели никакого практического значения, что признало даже министерство внутренних дел [8, с. 340-341]. Дисциплинарной власти над полицией прокуратура не имела. А предусмотренный законом порядок предания полицейских суду был связан со значительными промедлениями [9, с. 173; 10, с. 15-19].
Осуществлению прокурорского надзора препятствовали и различные субъективные факторы. В частности полиция представляла для проверки в прокуратуру не все материалы дознания, по которым не установлены признаки преступного деяния (такие нарушения были в округах Московского, Сумского, Воронежского, Житомирского и Гродненского окружных судов [11, с. 89-91]). Были даже факты прямого противодействия надзору, что приводило к острым конфликтам. Имеются примеры, когда уездные исправники не исполняли законные требования прокуратуры, не считали себя обязанными представлять требуемые от них сведения, в грубой форме указывали работникам прокуратуры на незаконность их действий и даже предостерегали товарищей прокурора [12, с. 748].
После проведения судебной реформы в одной из губерний, входивших в состав округа Одесской судебной палаты, губернатор приказал полицмейстеру губернского города запретить подчиненным ему полицейским чинам «входить в какие бы то ни было личные объяснения по службе с судьями или с прокуратурою», о чем он даже официально заявил прокурору окружного суда. В связи с этим полиция стала игнорировать не только прокуратуру окружного суда, но даже прокурора Одесской судебной палаты, не исполняла их требования по производству дознаний по уголовным делам и обращалась к губернатору с жалобами на предостережения, объявленные за это прокурором; после этого губернатор каждый раз направлял прокурорам «резкие сообщения» с указанием, что он не потерпит «незаконного» вмешательства прокурора в служебную деятельность подчиненных ему чинов полиции. Такие отношения продолжались около трех лет и изменились только после того, как полицмейстер был уличен в совершении должностного преступления [13, с. 40-41]. В другой центральной губернии, будучи недоволен тем, что прокуратура неоднократно объявляла полицейским предостережения за упущения по производству дознаний по уголовным делам, губернатор обратился к местному прокурору с письмом, в котором сообщил, что он прикажет полиции не производить никаких дознаний вообще; свое отношение к прокуратуре этот губернатор изменил только после того, как министерство внутренних дел разъяснило ему неправильность и незаконность его действий [13, с. 41].
Стремление полиции показать свою полную независимость от прокуратуры встречалось и в других регионах. Такое отношение полиции, по утверждению ревизионного отчета по округу Эриванского окружного суда, парализовало руководящее значение прокуратуры в вопросах производства дознания [11, с. 93].
Таким образом, можно сделать вывод о том, что недостатки прокурорского руководства дознанием и надзора за его проведением объяснялись как объективными, так и субъективными причинами.

Список использованных источников:
1. Материалы для пересмотра законоположений о порядке производства предварительных следствий. Приложение первое. – СПб.: тип. Правит. Сената, 1883. – 241 с. 
2. Свод статистических сведений по делам уголовным, производившимся в 1874 году в судебных учреждениях. В трех частях. – СПб.: тип. Правит. Сената, 1875. – разд. паг. – Часть 1.
3. Свод статистических сведений по делам уголовным, производившимся в 1905 году в судебных учреждениях. В трех частях. – СПб.: Сенатская тип., 1908. – разд. паг. – Общий обзор деятельности судебных мест и статистических сведений о подсудимых – 52 с.
4. Материалы для пересмотра законоположений о порядке производства предварительных следствий. – Ч. 2. – СПб.: тип. Правит. Сената, 1882. – 428 с. 
5. Высочайше учрежденная комиссия для пересмотра законоположений по судебной части: Труды. – Т. 1. – СПб.: тип. Правит. Сената, 1895. – 354 с.
6. Высочайше учрежденная комиссия для пересмотра законоположений по судебной части. Представление министра юстиции от 31 декабря 1901 г. № 45293 по пересмотру законоположений по судебной части. – [СПб, 1901: Б. м., б. г.]. – 473 с.
7. Высочайше учрежденная комиссия для пересмотра законоположений по судебной части: Труды. – Т. 5. – СПб.: тип. Правит. Сената, 1897. – 578 с.
8. Тарасов И.Т. Личное задержание как полицейская мера безопасности. Часть 2 // Временник Демидовского юридического лицея. – Кн. 40. – Ярославль: типо-лит. Г. Фальк, 1886.
9. Высочайше учрежденная комиссия для пересмотра законоположений по судебной части: Объяснительная записка к проекту новой редакции Устава уголовного судопроизводства. – Т. 2. – СПб: Сенат. тип., 1900. – 399 с. 
10. Горбачев В.П. Полномочия прокуратуры в привлечении полицейских к ответственности за нарушения при расследовании преступлений в Российской империи // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. – 2016. – Вип. 6. – Т. 1. – С. 15-19.
11. Высочайше учрежденная комиссия для пересмотра законоположений по судебной части: Труды. – Т. 3. Свод ревизионных отчетов. – СПб.: тип. Правит. Сената, 1897. – разд. паг. – Раздел 2. – 667 с.
12. О порядке сношения лиц прокурорского надзора с полицией: Сенатский от 1 июня 1871 года // ПСЗ. – Собр. 2-е. – Т. 46. – Отд. 1. – СПб., 1874. – № 49689.
13. Грёдингер Ф.И. Прокурорский надзор за пятьдесят лет, истекших со времени его преобразования по Судебным уставам императора Александра II. – Петроград: Сенатская тип., 1915. – 55 с. 
 

Останнє оновлення (05.10.17 16:46)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
За двадцять шість років незалежності Державна кримінально-виконавча служба України (далі – КВС) реформувалася неодноразово. Останні зміни відбулися 22 вересня 2016 року. Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 697-р «Питання Міністерства юстиції»: «Державна пенітенціарна служби України як центральний орган виконавчої влади з 30 вересня 2016 року припиняє виконання покладених на її функцій і повноважень з передачею їх до Міністерства юстиції України» [1]. 
Треба зазначити, що жодне реформування не торкнулося психологічної служби виправних колоній і слідчих ізоляторів. Сучасний стан справ такий, що цій структурі, як і соціально-виховному відділу, не знайшлося місця в нових структурах Міністерства юстиції України (Державний Департамент кримінально-виконавчої служби, Департамент пробації, Департамент ресурсного забезпечення державної кримінально-виконавчої служби, Управління медичного забезпечення). 
Проаналізував завдання, що покладені на ці департаменти й управління [2], можна зробити висновок про те, що накопичений позитивний досвід психологічної роботи в установах виконання покарань сьогодні або зайвий, або нікому не потрібний. Лише у Департаменту пробації, одним із завдань залишилося: «організація процесу ресоціалізації засуджених, які відбувають покарання в установах виконання покарань» [3]. Навіть у самому підрозділі пробації більша увага приділяється соціально-виховній роботі з засудженими, а питанням психологічної роботи з цією категорією громадян – жодної уваги.
Нажаль, як свідчить аналіз інших нормативно-правових документів, ставлення влади до питань психологічного забезпечення та супроводження процесів відбування та виконання покарань не відповідає сучасним вимогам та проголошеної політики гуманізації кримінально-виконавчої системи, спрямованої на формування готовності засуджених до каяття, як умови для їх подальшої ресоціалізації та соціалізації.
На нашу думку, з метою забезпечення всебічної діяльності кримінально-виконавчої служби України, разом зі здійсненням єдиної державної політики у сфері виконання покарань, треба звернути увагу та додати до функцій КВС України, а також у законодавчі акти й інші нормативно-правові документи, «Положення про психологічне забезпечення та супроводження процесу відбування та виконання покарання».
Ми вважаємо, що одним із пріоритетних заходів повинна стати розробка та прийняття комплексу документів і змін у законодавстві держави щодо організації, місця, ролі, функцій, напрямків, форм і методів діяльності психологічних служб виховних, виправних колоній та слідчих ізоляторів Державної КВС України. 
Тому, зміна підпорядкування державного відомства є першим кроком у реформі Державної кримінально-виконавчої служби України – перегляд старих понять і категорій державного та суспільного життя. Другим кроком повинний стати перегляд на законодавчому рівні змісту функцій, методів і форм діяльності органів та установ КВС України в межах обраної політики гуманізації – «правове, соціальне, виховне, психологічне забезпечення та супроводження процесів виконання та відбування покарання». Третім кроком – втілення у практичну діяльність головної концепції виправлення та ресоціалізації засуджених – теорії каяття – впровадження у практичну діяльність механізмів впливу на особистість засудженого, в процесі яких формується готовність до виправлення та приводить останнього до щирого усвідомленого каяття. Четвертий крок реформи полягає у визначенні ефективних психодіагностичних методів визначення ступеня, рівня, якості, стабільності, щирості та усвідомленості каяття, як результату виправлення засудженого та його готовності до подальшої участі в процесах ресоціалізації та соціалізації.
Ми пропонуємо створити окрему структуру в КВС України - психологічне бюро - та визначити її роль, завдання, повноваження у законах і нормативно-правових актах України. Для цього, в окремі законодавчі акти, додати та закріпити положення про діяльність психологів.
Загалом, роль та місце психолога установ виконання покарань у Кримінально-виконавчому кодексі України [4] не визначено, а психологія згадується тільки в контексті:
– соціально-психологічне відділення;
– соціально-психологічне вивчення;
– соціально-психологічна програма;
– психолого-педагогічний вплив;
– психодіагностика, психотерапія та психокорекція.
Тому, до Кримінально-виконавчого кодексу України ми пропонуємо внести такі зміни та доповнення:
Статтю про психологічне супроводження та психологічне забезпечення процесів виконання та відбування покарань.
«Психологічне супроводження процесу відбування покарань - комплекс заходів, спрямованих на збереження психічного здоров'я засуджених, надання своєчасної психологічної допомоги, профілактику негативних психоемоційних станів, які виникають у засуджених у процесі відбування покарання.
Психологічне супроводження процесу виконання покарань - надання консультативно-методичної та практичної допомоги з психологічних проблем співробітникам пенітенціарних закладів, які виникають між персоналом і засудженими у процесі виконання покарань.
Психологічне забезпечення процесу відбування покарань - розробка та впровадження у життєдіяльність засуджених психологічних програм, які спрямовані на їх самовдосконалення, саморозвиток, підвищення самоосвіти, попереджують негативний вплив позбавлення волі на особистість та навчають їх прийомам позитивної адаптації до суспільних умов, які змінюються.
Психологічне забезпечення процесу виконання покарань - розробка та впровадження у повсякденну роботу працівників пенітенціарних закладів науково-практичних рекомендацій щодо роботи з різними категоріями засуджених у звичайних та надзвичайних ситуаціях життєдіяльності». 
Статтю де визначається, що основним результатом діяльності закладів кримінально-виконавчої служби України щодо виправлення, ресоціалізації засуджених, психологічного забезпечення та супроводження процесів виконання та відбування покарань - є щире усвідомлене каяття особи, яка відбуває покарання, встановлене судом.
До основ правового статусу засуджених, ми пропонуємо внести зміни, які передбачають положення про те, що Держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення, щирого усвідомленого каяття і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність, збереження психічного здоров'я та їх особисту безпеку.
У статтю, яка наголошує основні права засуджених, у перший розділ додати: «… на отримання психологічної допомоги. Надання психологічної допомоги забезпечується працівниками психологічних бюро виправних закладів, які мають відповідну освіту та професійну кваліфікацію. У разі потреби, засудженому гарантується право на вільний вибір і допуск психолога для отримання психологічної допомоги, у тому числі за власні кошти».
Структурні дільниці виправних і виховних колоній, на наш погляд, мають складатися:
– у виховних колоніях: карантину, діагностики і розподілу; ресоціалізації; соціальної адаптації, психологічне бюро (центр);
– у виправних колоніях мінімального і середнього рівня безпеки: карантину, діагностики і розподілу; ресоціалізації; посиленого контролю; соціальної реабілітації, психологічне бюро (центр);
– у виправних колоніях максимального рівня безпеки: карантину, діагностики і розподілу; ресоціалізації; посиленого контролю, психологічне бюро (центр).
Вказані дільниці ізолюються одна від одної.
У психологічному бюро (центрі) обладнується кризовий стаціонар, в якому знаходяться засуджені, які мають негативні психоемоційні стани, потребують підвищеного контролю з боку психологів та додаткових системних психокорекційних та психопрофілактичних занять.
Організація роботи дільниць, бюро (центрів) виправних і виховних колоній регламентується Кримінально-виконавчим кодексом України та нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.
У статтю «Тримання засуджених до позбавлення волі в дільниці карантину, діагностики і розподілу», внести такі зміни:
Засуджені, поміщені в дільницю карантину, діагностики і розподілу, протягом чотирнадцяти діб піддаються повному психологічному обстеженню з метою виявлення індивідуальних психологічних якостей, які можуть негативно впливати на процеси адаптації, виправлення, формування щирого усвідомленого каяття, ресоціалізації. На підставі отриманих даних складаються індивідуальні психологічні програми щодо супроводження процесу відбування покарання засудженим. 
За результатами медичного обстеження, первинної психодіагностики і соціального вивчення та на підставі психологічної, кримінологічної, кримінально-правової характеристики на кожного засудженого складається індивідуальна програма соціально-виховної роботи, яка затверджується начальником установи. 
У статтю «Права і обов'язки засуджених до позбавлення волі», додати: «отримувати кваліфіковану психологічну допомогу, відвідувати психологічні заходи, що проводяться спеціалістами у психологічному бюро (центрі) установи».
Додати статтю, яка визначає роль та місце психологічної роботи з засудженими до позбавлення волі: «Психологічна робота - є комплексом заходів, спрямованих на психодіагностичне вивчення, проведення психопрофілактичної, психокорекційної, консультативної, просвітницької та дослідницької роботи, а також психологічного супроводження та забезпечення процесів виконання та відбування покарань.
Психологічна робота з засудженими до позбавлення волі проводиться з метою збереження їх психічного здоров'я, зменшення негативного впливу перебування в умовах виправного закладу, надання своєчасної психологічної допомоги та проведення психологічних заходів, які спрямовані сприяти виправленню, щирому усвідомленому каяттю та ресоціалізації засуджених. супроводження та психологічне забезпечення процесу відбування покарання засуджених.
Участь засуджених у психологічних заходах, які проводяться в психологічних бюро колоній, враховується при визначенні ступеня їх виправлення, а також при застосуванні заходів заохочення та стягнення.
Розпорядком дня колоній повинний бути передбачений час для участі засуджених у психологічних заходах як за самостійним вибором, так і за призначенням відповідних спеціалістів.
Психологічні заходи спрямовані на забезпечення ефективності програм диференційованого виховного впливу на засуджених з урахуванням їхньої поведінки, психологічних особливостей, психічного стану та ступеня соціальної занедбаності.
Психологічні програми, заходи з засудженими повинні враховувати можливості залучення засуджених до самовдосконалення, приведення його до щирого усвідомленого каяття».
Кримінально-виконавчий кодекс України має визначити основні напрямки, форми та методи психологічної роботи із засудженими до позбавлення волі. Ми пропонуємо: «У колоніях проводиться індивідуально-психологічна психодіагностична, психопрофілактична, психокорекційна робота та групова психотренінгова, психодіагностична, психопрофілактична, психокорекційна робота із засудженими, а також інші її види, що сприяють становленню їх на життєву позицію, яка відповідає правовим нормам і вимогам суспільно корисної діяльності, та сприяє їх щирому усвідомленому каяттю.
Психологічна робота із засудженими організовується в індивідуальних і групових формах на основі психологічних принципів і методів.
Таким чином, головною проблемою сучасного законодавства України, у тому числі, Кримінально-виконавчого кодексу України є те, що в ньому ототожнюються поняття соціально-виховна та психологічна робота, що є науково-методологічною помилкою. 
Це потребує внесення запропонованих нами змін та доповнень до Кримінально-виконавчого кодексу України, а у разі їх прийняття, це буде першим кроком у приведення Державної кримінально-виконавчої служби України у відповідність до державної політики гуманізації в галузі виконання покарань, а саме:
– вдосконалення Кримінально-виконавчого кодексу України;
– визнання юридичного статусу психологічної служби в пенітенціарних закладах, що сприяє подальшої гуманізації процесів відбування та виконання покарань;
– розмежування повноважень між соціально-виховною та психологічною роботою із засудженими до позбавлення волі;
– суттєво вплинути на якість роботи, що проводиться з засудженими щодо їх виправлення, приведення до усвідомленого щирого каяття, ресоціалізації та подальшої соціалізації.
– сприяти зменшенню рівнів рецидивної та повторної злочинності серед осіб, які звільнилися із місць позбавлення волі;
– вдосконалити науково-методичну роботу щодо вирішення питань психологічного супроводження та забезпечення виконання та відбування покарань;
– покращити роботу особового складу з засудженими у місцях позбавлення волі;
– сприяти збереженню психічного здоров'я засуджених. 

Список використаних джерел:
1. Постанова Кабінету Міністрів України від 18 травня 2016 року № 343 «Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://законодавство.com/ministriv-kabineta-postanovi/postanova-vid-travnya-2016-343-deyaki-pitannya-2016-3121.html.
2. Структура кримінально-виконавчої служби Міністерства юстиції України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/index/.
3. Департамент пробації Міністерства юстиції України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/874310/.
4. Кримінально-виконавчий кодекс України [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/en/1129-15/. 
 

Останнє оновлення (03.10.17 10:14)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №2
Актуальність теми обумовлена тим, що від міжнародно-правового статусу Антарктики залежить діяльність країн-членів Договору про Антарктику в цьому регіоні, у тому числі й України, а також тим великим впливом на екологію Землі, який здійснює Антарктика.
Антарктика завжди привертала увагу юристів, які займаються вивченням правового статусу різних територій. Найбільша кількість робіт, які відносяться до Антарктики, як правило з’являлась під час підвищеного інтересу держав до антарктичного регіону, як це було, наприклад, перед укладанням Договору про Антарктику 1959 року та у періоди переговорів щодо розробки Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 року та Конвенції з урегулювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988 року [1].
В останній час з’явилися роботи, присвячені окремим проблемам міжнародно-правового статусу Антарктики таких вчених як В.В. Голіцин, В.Н. Гуцуляк, В.Н. Трофімов, В.Я. Суворова. Деякі сучасні аспекти міжнародно-правового статусу Антарктики розглядалися такими іноземними юристами, як Р. Вольфрам, Я. Броунлі, Ф. Куіг, С. Бруно, К. Зуккаро. У той же час комплексного дослідження сучасних аспектів міжнародно-правового статусу Антарктики в умовах нової геополітичної ситуації не здійснено.
Метою цієї статті є висвітлення міжнародно-правового режиму Антарктики, виявлення його особливостей, а також надання пропозицій щодо можливих змін та доповнень статусу Антарктики.
Міжнародно-правовий режим Антарктики регулюється системою Договору про Антарктику, яка окрім самого Антарктичного договору, включає низку прийнятих рекомендацій, угод, конвенцій та інших міжнародно-правових документів, що уточнюють та доповнюють цей Договір, а саме: Конвенція про зберігання антарктичних тюленів 1972 р. (вступила в дію у 1978); Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. (вступила в дію у 1982 р.); Мадридський Протокол про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику 1991 р. (набув чинності у 1998 р.); рекомендації Консультативних нарад з Договору про Антарктику.
Основоположним міжнародно-правовим документом, який закріплює та регулює міжнародно-правовий режим Антарктики є Договір про Антарктику (або Антарктичний договір), який було укладено 1 грудня 1959 року та який набув чинності 23 червня 1961 після його ратифікації державами-учасницями [2].
Україна приєдналася до Антарктичного договору у 1992 році.
Договір про Антарктику – міжнародна угода, метою якої є забезпечення наукових досліджень і збереження миру на континенті. Антарктичний договір передбачає демілітаризацію району Антарктики, його використання виключно в мирних цілях і перетворення на зону, вільну від ядерної зброї. Дія Договору про Антарктику поширюється на всю територію на південь від 60 градусів південної широти. Договором заборонено створення у вказаному районі військових баз i укріплень, проведення військових маневрів, випробувань будь-яких видів зброї.
На всій території Антарктики оголошена свобода науково-дослідницької діяльності, обміну інформацією та співробітництва. Для сприяння міжнародному співробітництву у наукових дослідженнях в Антарктиці Договірні Сторони погодились проводити обмін: інформацією стосовно планів наукових робіт в Антарктиці; науковим персоналом в Антарктиці між експедиціями i станціями; даними i результатами наукових спостережень в Антарктиці.
Відповідно до Антарктичного договору щорічно проводяться Консультативні наради з Договору про Антарктику. Для сприяння досягненню цілей i для забезпечення додержання положень Договору про Антарктику кожна Договірна Сторона, представники якої мають право брати участь у Консультативних нарадах можуть призначати спостерігачів для проведення інспекції в будь-який час і в будь-якому районі Антарктики.
Важливим положенням Договору про Антарктику є врегулювання питання щодо претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці. Так в ст. 4 Договору про Антарктику вказується на те, що: по-перше, ніякі дії або діяльність, що мають місце, поки цей Договір залишається чинним, не створюють основи для заяви, підтримання або заперечення будь-якої претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці i не створюють ніяких прав суверенітету в Антарктиці; по-друге, ніяка нова претензія або розширення існуючої претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці не заявляється, поки цей Договір залишається чинним. Окрім того, в Антарктичному договорі вказується на те, що ніщо, що міститься в цьому Договорі, не повинно тлумачитись як: 1) відмова будь-якої з Договірних Сторін від раніше заявлених прав або претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці; 2) відмова будь-якої з Договірних Сторін від будь-якої основи для претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці або скорочення цієї основи, яку вона може мати в результаті її діяльності чи діяльності її громадян в Антарктиці або з інших причин; 3) таке, що завдає шкоди позиції будь-якої з Договірних Сторін щодо визнання або невизнання нею права чи претензії, або основи для претензії будь-якої іншої держави на територіальний суверенітет в Антарктиці [3].
Таким чином, вирішення питання щодо претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці має тимчасовий характер, тобто поки Договір про Антарктику залишається чинним. Окрім того, Антарктичний договір не вирішує питання щодо правових підстав визнання або невизнання територіальних претензії в Антарктиці, які були заявлені до прийняття Договору про Антарктику. Інакше кажучи, це питання залишається «замороженим».
З часом Договір про Антарктику був доповнений Конвенцією про зберігання антарктичних тюленів 1972 р., яка встановлює обмеження на комерційний промисел тюленів і містить механізм його контролю. Держави-учасниці Конвенції про зберігання антарктичних тюленів взяли на себе зобов’язання щодо прийняття законів, правил та інших заходів, включаючи відповідну систему дозволів, для своїх громадян та суден, що плавають під їх прапором, які необхідні для виконання цієї Конвенції. Держави-учасниці вказаної Конвенції взяли також на себе зобов’язання впроваджувати заходи щодо збереження, наукового дослідження, раціонального та гуманного використання запасів тюленів [4].
Конвенція про зберігання антарктичних тюленів передбачає можливість видачі державами-учасницями Конвенції спеціальних дозволів на проведення забою або відлову тюленів в обмежених обсягах. При цьому держави-учасниці Конвенції, які видали дозволи на забій або відлов тюленів, повинні повідомляти інші сторони Конвенції та Науковий Комітет з Антарктичних Досліджень про призначення та зміст таких дозволів, а також про кількість тюленів, що були забиті або виловлені.
  З часом, держави зрозуміли важливість та необхідність збереження інших видів живих ресурсів Антарктики. З цією метою була прийнята Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р., яка має завданням запобігати будь-які дії, що завдають істотної шкоди антарктичній фауні і становлять загрозу існуючим популяціям.
Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики встановила наступні принципи раціонального використання таких ресурсів: по-перше, запобігання скороченню чисельності будь-якої виловлюваної популяції до рівнів, нижче таких, які забезпечують її стійке поповнення; по-друге, підтримання екологічних взаємозв’язків між виловлюваними, залежними від них і пов’язаними з ними популяціями морських живих ресурсів Антарктики; по-третє, запобігання змінам або зведення до мінімуму небезпеки змін у морській екосистемі, що є потенційно необоротними протягом двох або трьох десятиліть [5].
Відповідно до Конвенції Договірні Сторони заснували і погодились утримувати Комісію зі збереження морських живих ресурсів Антарктики, яка має повноваження щодо сприяння проведенню досліджень і всебічного вивчення морських живих ресурсів Антарктики й антарктичної морської екосистеми, а також застосовує систему спостереження й інспекції.
Важливим положенням Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики є те, що усі Договірні Сторони, незалежно від того, чи є вони учасниками Договору про Антарктику чи ні, у своїх відносинах один з одним пов’язані положеннями статей IV і VI Договору про Антарктику (щодо замороження претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці та меж дії Договору у просторі). Таким чином, була підтверджена позиція щодо «консервації» питання про правові підстави визнання або невизнання територіальних претензій в Антарктиці до того часу, поки Договір про Антарктику залишається чинним.
Наступним логічним доповненням Антарктичного договору став Мадридський Протокол про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику 1991 р., який передбачає відповідальність сторін за всеосяжну охорону довкілля Антарктики і проголосив Антарктику природним заповідником, призначеним для миру і науки. Протокол про охорону навколишнього середовища запровадив 50-річний мораторій на будь-яку практичну діяльність, пов’язану з освоєнням мінеральних ресурсів Антарктики, за винятком наукових геологічних досліджень.
Відповідно до ст. 3 Протоколу про охорону навколишнього середовища діяльність у районі дії Договору про Антарктику повинна плануватися і здійснюватися таким чином, щоб уникати: 1) негативних впливів на характер клімату та погоди; 2) значних негативних впливів на якість повітря та води; 3) значних змін в атмосферному, наземному (включаючи водний), льодовому або морському середовищах; 4) шкідливих змін у розподілі, кількості чи продуктивності видів або популяцій видів фауни і флори; 5) подальшої небезпеки для видів або популяцій таких видів, що вже знаходяться під загрозою зникнення; 6) погіршення або суттєвого ризику для районів біологічного, наукового, історичного, естетичного значення або районів, які мають значення завдяки первісності їх природи [6].
Важливим елементом Протоколу про охорону навколишнього середовища стало утворення Комітету з охорони навколишнього середовища та закріплення його функцій. Засідання Комітету з охорони навколишнього середовища зазвичай проводяться одночасно з Консультативною нарадою з Договору про Антарктику для вирішення питань, пов’язаних з охороною та раціональним використанням довкілля. Комітет з охорони навколишнього середовища подає міркування і формулює рекомендації Сторонам для розгляду на Консультативних нарадах з Договору про Антарктику.
З метою сприяння виконанню завдань Договору про Антарктику та забезпечення дотримання його положень у вересні 2004 р. було створено Секретаріат Антарктичного договору зі штаб-квартирою в Буенос-Айресі (Аргентина). До сфери діяльності Секретаріату Антарктичного договору належать: організація та проведення щорічних Консультативних нарад з Договору про Антарктику та засідань Комітету з охорони навколишнього середовища; сприяння в обміні інформацією між Сторонами у відповідності з вимогами Договору про Антарктику та Протоколу про охорону навколишнього середовища; збір, збереження, архівація та розповсюдження документів Консультативної наради з Договору про Антарктику; надання та розповсюдження інформації про систему Договору про Антарктику та діяльність в Антарктиці.
Таким чином, формування системи Договору про Антарктику здійснювалось поступово та має значну тривалість у часі. Спочатку Договір про Антарктику врегулював питання щодо використання Антарктики тільки в мирних цілях, зобов’язав сторони сприяти науковим дослідженням та міжнародному науковому співробітництву в Антарктиці, передбачив можливість проведення інспекцій та частково врегулював питання стосовно здійснення юрисдикції в Антарктиці. Потім держави зрозуміли необхідність застосувати заходи щодо збереження довкілля, для досягнення цієї мети була прийнята Конвенція про зберігання антарктичних тюленів. Але враховуючи те що згадана Конвенція торкалася лише збереження тюленів та морських котиків, то з часом виникла необхідність збереження інших видів живих ресурсів Антарктики. Тому наступним кроком стало прийняття Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики, яка застосовується до популяції плавникових риб, молюсків, ракоподібних і всіх інших видів живих організмів, включаючи птахів, що живуть в Антарктиці.
У той же час залишається не вирішеним остаточно (так би мовити «замороженим» у часі) питання щодо спірних територій Антарктики. Вважається що Договір про Антарктику лише відкладає або призупиняє територіальні претензії (тобто Антарктичний договір не стосується раніше заявлених претензій). На сьогодні сім країн мають претензії на вісім територій Антарктики, а саме: Великобританія з 1908 р. щодо Британських антарктичних територій; Нова Зеландія з 1923 р. щодо Залежної території Роса; Франція з 1924 р. щодо Землі Аделі; Норвегія з 1929 р. щодо Острова Перта І та з 1939 р. щодо Землі Королеви Мод; Австралія з 1933 р. щодо Австралійських антарктичних територій; Чилі з 1940 р. щодо Антарктичної провінції Чилі; Аргентина з 1943 р. щодо Аргентинської Антарктики. Окрім того, свого часу СРСР та США зарезервували за собою право на нові вимоги, а в подальшому від них не відмовлялися (навіть Росія після розпаду Радянського Союзу). Тож Росія та США вважають що мають право на претензії в майбутньому, якщо того забажають.
Таким чином, слабкими сторонами Договору про Антарктику є те, що він: по-перше, не зобов’язує держави відмовитись від попередніх територіальних претензій (які вони висунули до вступу в дію Антарктичного договору у 1961 р.); по-друге, не стосується претензій, заснованих на діяльності держав на території Антарктики; по-третє, не стосується права держав визнавати (чи не визнавати) інших територіальних претензій.
Договір про Антарктику та Протокол про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику регламентують лише нові претензії: жодна діяльність після 1961 року в Антарктиці не є підставою для територіальної претензії; жодної нової претензії заявляти не можна; жодна з претензій не може розширюватися далі на інші території [7].
Тому невирішеність питання щодо спірних територій Антарктики не тільки може надати перевагу державам, які висунули територіальні претензії до вступу в дію Договору про Антарктику, але й стати причиною територіальних конфліктів між державами у майбутньому. Особливо це питання може загостритись коли різні держави претендують на одні й ті ж території. Наприклад, Південні Оркнейські острови потрапляють до претензій, заявлених Аргентиною і Великобританією, а Південні Шотландські острови бажають бачити своєю територією одночасно Аргентина, Чилі та Великобританія. Така ситуація вже призводила до загострення відносин Великобританії з Аргентиною та Чилі. Так, наприкінці 40-х – першій половині 50-х років ХХ століття виникло кілька конфліктних ситуацій, які супроводжувалися демонстрацією військової сили та інцидентами з боку Великобританії, Аргентини та Чилі.
Висновки. На нашу думку Договір про Антарктику необхідно змінити у частині щодо врегулювання територіальних претензій за аналогією зі ст. 2 Договору про космос (у якій вказано, що космічний простір, включаючи Луну та інші небесні тіла, не підлягає національному привласненню не шляхом проголошення на них суверенітету, не шляхом використання або окупації, не будь-якими іншими засобами). Відповідно до цього в Антарктичний договір слід внести положення про те, що вся територія на південь від 60 градусів південної широти не підлягає національному привласненню не шляхом проголошення на них суверенітету, не шляхом використання або окупації, не будь-якими іншими засобами. А також доповнити Договір про Антарктику нормою про заборону привласнення приватними особами будь-яких територій на південь від 60 градусів південної широти.

Список використаних джерел:
1. Авхадеев В.Р. История развития и современные аспекты международно-правового статуса Антарктики: диссертация кандидата юридических наук: 12.00.10. – Казань, 2007. – 211 с. 
2. Антарктичний договір. [Електронний ресурс]: Вікіпедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Антарктичний_договір.
3. Договір про Антарктику. [Електронний ресурс]: Верховна Рада України. – Законодавство України. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_224.
4. Конвенція про зберігання тюленів. [Електронний ресурс]: Верховна Рада України. – Законодавство України. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua /cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_477.
5. Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики. [Електронний ресурс]: Верховна Рада України. – Законодавство України. Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_045.
6. Протокол про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику [Електронний ресурс] // Верховна Рада України / Законодавство України. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg= 995_645.
7. Спірні території Антарктики. [Електронний ресурс]: Вікіпедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Спірні_території_Антарктики. 
 

Останнє оновлення (03.10.17 08:53)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
Домашній арешт є альтернативним триманню під вартою запобіжним заходом, який застосовується за ухвалою слідчого судді, суду в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством. На наш погляд, потребує розгляду питання щодо особливостей мотивування ухвали слідчого судді, суду про застосування домашнього арешту або продовження його строку. Аналіз узагальнення судової практики дозволяє стверджувати, що такі ухвали іноді не відповідають вимогам КПК, а саме: а) не зазначається адреса житла, яке забороняється залишати підозрюваному, обвинуваченому (на вимогу ч. 3 ст. 196 КПК в ухвалі про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту зазначається точна адреса житла, яке забороняється залишати); б) не визначається період, протягом якого забороняється залишати житло (за ч. 1 ст. 181 КПК домашній арешт полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби); в) зазначається не конкретна дата закінчення дії ухвали про застосування домашнього арешту, а його загальний строк застосування у місяцях (у ч. 4 ст. 196 КПК вказано, що слідчий суддя, суд зобов’язаний визначити в ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та домашнього арешту дату закінчення її дії у межах строку, передбаченого КПК); г) не покладається на підозрюваного, обвинуваченого жодного обов’язку або застосовуються обов’язки, не передбачені ч. 5 ст. 194 КПК (згідно ч. 2 ст. 196 КПК в ухвалі про застосування запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою, зазначаються конкретні обов’язки, передбачені ч. 5 ст. 194 КПК, що покладаються на підозрюваного, обвинуваченого, та у випадках, встановлених КПК, строк, на який їх покладено).
Як свідчить правозастосовна практика, встановлений КПК порядок продовження строку домашнього арешту містить певні прогалини у нормативній регламентації, що надає можливість неоднозначного тлумачення, і відповідно, призводить до неоднакової судової практики. Звернемося до аналізу проблемного питання стосовно належного суб’єкта звернення з клопотанням про продовження строку домашнього арешту. Згідно ч. 6 ст. 181 КПК у разі необхідності строк тримання особи під домашнім арештом може бути продовжений за клопотанням прокурора в межах строку досудового розслідування в порядку, передбаченому ст. 199 КПК. Водночас практика свідчить про існування випадків звернення слідчих, детективів із зазначеними клопотаннями, погодженими з прокурорами, до слідчих суддів, які за результатами їх розгляду постановляють діаметрально протилежні ухвали. Одні розглядають такі клопотання по суті і продовжують строк домашнього арешту, інші – відмовляють у його задоволенні, вважаючи, що воно подане неналежним суб’єктом. Так, апеляційний суд м. Києва в ухвалі зазначив, що слідчий суддя правомірно відмовив у задоволенні клопотання слідчого про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, вказавши, що воно внесено неналежним суб’єктом. Виходячи зі змісту ч. 6 ст. 181 КПК єдиним належним суб’єктом внесення такого клопотання є прокурор, а слідчий таким правом не наділений [1]. В іншому провадженні апеляційний суд визнав правомірним подання клопотання про продовження строку домашнього арешту детективом Національного антикорупційного бюро України [2]. Аналізуючи таку неоднакову судову практику зазначимо, що законодавець нелогічно (у порівнянні із алгоритмом продовження дії будь-якого іншого запобіжного заходу) передбачив у ст. 181 КПК лише прокурора як належного суб’єкта звернення із клопотанням про продовження строку домашнього арешту. Навіть клопотання про продовження строку найсуворішого запобіжного заходу, тримання під вартою, має право подати прокурор, слідчий за погодженням із прокурором (ч. 1 ст. 199 КПК). Тому вважаємо за необхідне внести зміни до ч. 6 ст. 181 КПК, якими передбачити можливість звернення з клопотанням про продовження строку домашнього арешту слідчого за погодженням із прокурором або прокурора. 
Викликають обґрунтовані зауваження недоліки практики продовження домашнього арешту. Оскільки строк домашнього арешту продовжується у порядку продовження строку тримання під вартою, слідчий суддя зобов’язаний розглянути клопотання про продовження строку домашнього арешту до закінчення строку дії попередньої ухвали (ч. 4 ст. 199 КПК). Водночас на практиці доволі часто слідчі ініціюють продовження цього запобіжного заходу, коли строк дії попередньої ухвали скінчився і домашній арешт фактично припинив свою дію. Тому слідчі судді правомірно обґрунтовують ухвали про відмову в задоволенні клопотань тим, що запобіжний захід у вигляді домашнього арешту може бути продовжений лише до закінчення строку ухвали про тримання особи під домашнім арештом [3]. 
Зауважимо, що продовжити дію домашнього арешту можна лише в тій формі, в якій він існував в ухвалі слідчого судді, суду про його обрання. Так, в ухвалі апеляційний суд звернув увагу на те, що слідчий суддя вийшов за межі своїх повноважень, продовживши дію раніше обраного запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту в певний період доби, вказавши замість того цілодобовий домашній арешт [4]. У такому випадку йдеться не про продовження дії раніше обраного запобіжного заходу, а про фактичну його зміну. Таким чином продовжити дію цього запобіжного заходу слідчий суддя, суд вправі лише у зазначених часових обмеженнях, встановлених в ухвалі про застосування домашнього арешту. 
На практиці виникають проблеми під час реалізації домашнього арешту як запобіжного заходу. По суті формою контролю з боку працівників органу Національної поліції за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, є відвідування житла цієї особи та/або використання електронних засобів контролю (ч. 5 ст. 181 КПК). Втім суттєвим недоліком функціонування електронного моніторингу є занадто велика вартість електронних браслетів, що останнім часом приводить до фінансової неспроможності нашої держави забезпечити їх у достатній кількості для виконання ухвал слідчих суддів, судів про застосування домашнього арешту. Відсутність фактичної можливості застосування електронних засобів контролю не позбавляє дієвості запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, оскільки у таких випадках єдиною реальною формою контролю за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, залишається відвідування його житла працівниками органу Національної поліції. 
Розглянуті питання не вичерпують недоліків застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту та продовження його строку. Сподіваємось, що постановка даних проблем послужить поштовхом для їх подальшого наукового дослідження. 

Список використаних джерел:
1. Ухвала апеляційного суду міста Києва: від 28.03.2017 р., № 757/6720/17-к [Електронний ресурс]. – Режим доступу: reyestr.court.gov.ua/Review /65994439. 
2. Ухвала апеляційного суду міста Києва: від 18.10.2016 р., № 760/5337/16-к [Електронний ресурс]. – Режим доступу: reyestr.court.gov.ua/ Review/62212872. 
3. Ухвала Іванківського районного суду Київської області: від 21.07.2017 р., №366/3734/16-к [Електронний ресурс]. – Режим доступу: reyestr.court.gov.ua /Review/67900679. 
4. Ухвала апеляційного суду Донецької області: від 23.03.2017 р., № 263/3333/17-к [Електронний ресурс]. – Режим доступу: reyestr.court.gov.ua /Review/65482602.
 

Останнє оновлення (03.10.17 08:41)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
З приводу родового об’єкта злочинів, що стосуються господарських злочинів, в системі яких знаходяться і досліджувані суспільні відносини, на які посягають діяння, передбачені ст. 204 КК України, є такі судження, що ними є: 1) правовий господарський порядок (правопорядок у сфері господарювання), тобто система соціальних зв’язків, що виникають у зв’язку з виробництвом, розподілом, обміном та споживанням матеріальних і нематеріальних благ, яка відповідає встановленим Конституцією та законодавством України принципам, правилам, умовам та гарантіям здійснення господарської діяльності і використання її результатів, і яка внаслідок цього становить цінність для держави, суспільства в цілому та окремих його членів (індивідів і соціальних груп) (автор М. М. Мінаєв) [1, с. 55]; 2) система господарства України, яка складається з фактичної (сукупності наявних сфер, галузей господарської діяльності) і функціональної сторін (принципів, за якими здійснюється господарювання в державі (автор В. О. Навроцький) [2, с. 354]; 3) суспільні відносини, що виникають між державою, господарськими суб’єктами та іншими особами з приводу здійснення господарської діяльності, виробництва та придбання товарів, виконання робіт, надання послуг, фінансової діяльності, а також з приводу володіння певним майном чи майновими правами, якщо перебування такого майна чи прав власності особи породжує для неї фінансові, у тому числі податкові обов’язки перед державою (автор Ю. М. Сухов) [3, с. 51-52]; 4) суспільні відносини, що утворюють систему господарювання і визначають порядок виробництва, розподілу і використання матеріальних цінностей, благ і природних ресурсів (автор М. Й. Коржанський) [4, с. 259-280]; 5) система суспільних відносин, що складаються у сфері економічної діяльності держави, а саме відносин, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг (автор О.І. Перепелиця) [5, с. 5-7]; 6) суспільні відносини у сфері економіки як комплексу: валютно-фінансової системи країни; встановленого порядку зайняття підприємництвом та законних інтересів підприємців; законних прав споживачів (автор Ф. А. Лопушанський, В. П. Філонов, Ю. Л. Титаренко) [6, с. 15-22]; 7) нормальна господарська діяльність, яка ототожнюється з підприємством [7, с. 162]; 8) суспільні відносини, які складаються з приводу виробництва, розподілу, обліку споживання товарів, робіт, послуг (автори В. М. Киричко, О. І. Перепелиця, В. Я. Тацій) [8, с. 154-156]; 9) господарський механізм держави [9, с. 131]; 10) фінансово-господарська сфера держави (автор С. В. Познишев) [10, с. 232-241]; 11) нормальне функціонування господарських (економічних) відносин (автор А. Я. Єстрін) [11, с. 47]; 12) нормальна діяльність господарства [12, с. 5-7], або інтереси господарства [13, с. 200; 14, с. 241] чи народне господарство (автор Б. М. Леонтьєв) [15, с. 221]; 13) суспільні відносини, пов’язані з здійсненням державою господарської діяльності в сферах тих, що використовуються або можливих для використання економічних ресурсів та засобів (автор П. Т. Некіпєлов) [16, с. 20; 17, с. 5]; 14) суспільні відносини в сфері господарювання (автор В. М. Киричко) [18, с. 8]; 15) правильне функціонування господарства (автор А. Н. Трайнін) [19, с. 68-69]; 16) інтереси народного господарства (автор В. В. Сташис) [20, с. 4]; 17) система і побудова суспільних відносин, що виникають та існують у процесі господарювання (автор Т. Л. Сергеєва) [21, с. 72]; 18) сукупність суспільних відносин, які виникають та існують у сфері економічної діяльності держави (автор Г. Л. Кригер) [22, с. 385-386]; 19) встановлений порядок здійснення підприємницької та іншої економічної діяльності з приводу виробництва, розподілу, обліку та споживання матеріальних благ та послуг (автори І.І. Митрофанов, Т.В. Гайкова) [23, с. 155]; 20) суспільні відносини, що склалися в процесі господарської економічної діяльності незалежно від форм власності (у тому числі у сфері ринкової економіки) (автор М. М. Панов) [24, с. 194]; 21) суспільні відносини в сфері економічної діяльності [25, с. 57]. Існують й інші точки зору на родовий об’єкт цих злочинів, але вони в тій чи іншій мірі інтерпретують уже зазначене нами. 
Ми не вдаємося до аналізу існуючих точок зору, оскільки відповідний детальний аналіз отримав своє вирішення в захищених докторських і кандидатських дисертаціях та публікаціях. 
Маючи визначення господарської діяльності, як суспільно корисної діяльності, ми можемо стверджувати, що не всі злочини, що передбачені розділом VІІ Особливої частини КК України посягають на відносини в сфері господарської діяльності (це положення відноситься і до злочину, передбаченого ст. 204 КК України). Важливим обґрунтуванням нашої позиції є також приписи ч. 1 ст. 4 ГК України, що фінансові відносини за участі суб’єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів не є предметом регулювання цього Кодексу [26]. 
З метою подальшої аргументації нашої позиції звертаємося до термінології «акцизи», «акцизний збір», «фінанси», «фінансова система». Так «акцизи», означають «франц. Accise, (від лат. аccsus – відрізаний) – вид непрямих податків у багатьох країнах світу. Як правило, встановлюються на деякі групи високорентабельних та монопольних товарів або продукції…» [27, с. 89]. Натомість – «акцизний збір» – це непрямий податок на високорент. та монопольні товари, що існує в Україні. Включається до ціни товару…»[28, с. 89]. Фінанси – це «…(франц. finances – кошти, від старофранц. finеn – завершувати виплату, лат. finis – кінець) – узагальнене поняття, що характеризує систему екон. і прав. відносин у процесі формування, розподілу, перерозподілу і використання грошових коштів… Розрізняють державні Ф. (держ. бюджет, загальноджердавні цільові фонди …)… податки і збори…» [29, с.277-278]. У той же час «фінансова система України»,означає «… сутність взаємозв’язаних між собою фінансових інститутів та відповідних фондів грошових коштів, охоплює грошові відносини між державою і господарюючими суб’єктами, державою і населенням, між підприємствами і організаціями та всередині них. Основними елементами Ф.С.У. є: бюджетна система; бюджетні цільові фонди…фінанси підприємств, установ, організацій, система податків, зборів…» [30, с. 278-279].
Тому можна стверджувати, що криміналізація діяння, передбаченою ст. 204 КК України свідчить про те, що законодавець у першу чергу ставить під охорону відносини з належного надходження до державного бюджету коштів з підакцизних товарів (непрямих податків), а це означає, що разом узяті злочини, передбачені статтями 200, 209-1, 222, 222-1, 223-1, 232-2, 224, 232-1, 232-2 КК України і злочини, за стст. 199, 201 (і на наше переконання, злочин, передбачений ст. 204 КК України), 210, 211, 212, 216 мають свій родовий об’єкт фінансову систему України, в широкому економічному сенсі, яка включає публічні (державні фінанси) та приватні фінанси [31, с. 75]. Проте, визначення родового об’єкта злочину, передбаченого цією групою злочинів, які на нього посягають, потребують уточнення, що ми далі зробимо. Слід погодитися з тим, що ці відносини мають характерні окремі ознаки і риси, а тому потребують, самостійної окремої кримінально-правової охорони [31, с. 75].
Як ми вже вище зазначали, що родовий об’єкт як група (рід) суспільних відносин, на які посягають перераховані нами злочини, має свою структуру. Враховуючи те, що фінансові відносини – це суспільні відносини між державою в особі її відповідних органів, юридичними, а також фізичними особами, які виникають з приводу формування (надходження), розподілу, перерозподілу та використання грошових коштів, то це дає можливість з’ясувати суб’єктний склад відносин [32, с. 7].
Аналіз нормативно-правових актів свідчить, що до суб’єктного складу цих відносин як родового об’єкта злочинів з однієї сторони можуть належати держава, які представляють органи державної влади: КМ України, Міністерство фінансів, Міністерство економічного розвитку та торгівлі, Державна фіскальна служба України, НБУ, Державна казначейська служба України, НК УПФР, Пенсійний фонд України тощо, а з іншої сторони можуть бути юридичні особи (суб’єкти господарювання всіх форм власності), а також фізичні особи як фізичні особи-підприємці, так і фізичні особи, що не мають статусу суб’єкта господарювання.
Предметом цих суспільних відносин виступають умови, що забезпечують формування (надходження), розподіл, перерозподіл та використання грошових коштів, емісію та обіг фінансових ресурсів, формування доданої вартості, виробленої в межах держави, валовий внутрішній продукт, отримання продукту тощо.
Соціальний зв'язок як зміст цих суспільних відносин, являє собою права та обов’язки суб’єктів відносин, їх діяльність щодо обігу Фірсових ресурсів, контролю держави за формуванням (надходженням), розподілом, перерозподілом цих коштів тощо. 
У цьому сенсі, на наше переконання, Розділ «Злочини проти фінансової системи» має зайняти місце після злочинів проти власності перед господарськими злочинами, оскільки ці злочини мають істотний вплив на існування держави України, вплив на економічну ситуацію в державі, на стабільність та соціальний захист людей.
Підсумовуючи викладене вище можна сформулювати визначення родового об’єкта злочинів проти Фінансової системи України (до яких складовою входить злочин незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів). Таким слід розуміти суспільні відносини, що забезпечують умови з існування фінансової системи України в їх широкому економічному розумінні.

Список використаних джерел:
1. Мінаєв М.М. Кримінальна відповідальність за незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204 КК України): дисертація…канд. юрид. наук за спец. 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право / М.М. Мінаєв. – К.: Київський національний університет ім. Т.Шевченка, 2005. – 235 с.
2. Кримінальне право України. Загальна частина: Практикум: [навч. посібник] / І.П.Козаченко, О.М. Костенко, В.К. Матвійчук та ін. – К. і КНТ, 2006. – 432 с.
3. Сухов Ю.М. Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів: проблеми відмежування від суміжних злочинів та кваліфікації за сукупністю: дис…канд. юрид. наук: за спец. 12.00.08 — кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право / Ю.М. Сухов. – Київ, 2000. – С. 235.
4. Коржанскький М.Й. Кримінальне право України: Особлива частина / М.Й.Коржанський. – М.: Генеза, 1998. – 592 с.
5. Перепелица А.И. Уголовная ответственность за хозяйственные преступления в сфере предпринимательской деятельности: Комментарий к действующему законодательству / А.И.Перепелица. – Харьков: Рубикон, 1997. – 104 с.
6. Боротьба з господарськими злочинами / В.П. Філонов, Ф.А. Лопушанський, Ю.Л.Титаренко та ін. – Донецьк, 1997. – 160 с.
7. Стрельцов Е.Л. К вопросу о родовом объекте хозяйственных преступлений / Е.Л.Стрельцов // Актуальные проблемы государства и права. Сб. науч. трудов. Вып. 1. – Одесса, 1994. – С. 161-169.
8. Кримінальне право України. Особлива частина: [підручник] / За ред. М.І.Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юринком Інтер. – Х.: Право, 2001. – С. 154 – 156.
9. Бойко А.М. Про поняття та систематизацію злочинів у сфері господарської діяльності / А.М. Бойко // Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. (Харків) 25-26 жовтня 2001 р. / Ред. кол. В.В. Сташис (голов. ред.) та ін. – К. – Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 130-134.
10. Познышев С.В. Очерк основных начал науки уголовного права. Особенная часть. / С.В. Познышев. – М., 1923. – 926 с.
11. Эстрин А.Я. Уголовное право СССР и РСФСР / А.Я. Эстрин. – М., 1927. – 72 с.
12. Леонтьев Б.М. Отвественность за хозяйственные преступления / Б.М.Леонтьев. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1963. – 194 с.
13. Советское уголовное право. Особенная часть / [Н.Д. Дурманов, Г.А. Кригер, Н.Ф.Кузнецова и др.]; под ред. В.Д. Меньшагина, Н.Д. Дурманова, Г.А. Кригера. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1964. – 448 с.
14. Советское уголовное право. Часть особенная / [Н.Д. Дурманов, Г.А. Кригер, Н.Ф.Кузнецова и др.]; под ред. В.Д. Меньшагина, Н.Д. Дурманова, Г.А. Кригера. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1971. – 464 с.
15. Советское уголовное право. Особенная часть / [Г.Н. Борзенков, Н.Д. Дурманов, Ю.А.Красиков, Г.А. Кригер и др]; под ред. Г.А. Кригера, Б.А. Куринова, Ю.М. Ткачевского. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – 472 с.
16. Некипелов П.Т. Понятие и система хозяйственных преступлений по советскому уголовному праву / П.Т. Некипелов. – Ростов-на-Дону: Изд-во Рост. ун-та,1963. – 160 с.
17. Некипелов П.Т. Хозяйственные преступления по советскому уголовному праву: автореф. дис. …докт. юрид. наук: спец. 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исправительное право / П.Т. Некипелов. – К., 1967. – 47 с.
18. Киричко В.Н. Уголовная ответственность за получение незаконного вознаграждения от граждан за выполнение работ, связанных с обслуживанием населения: автореф. дис. ...канд. юрид. наук. – Х., 1986. – 21 с. 
19. Трайнин А.Н. Должностные и хозяйственные преступления / А. Трайнин. – М.: Юриздат, 1938. – 136 с.
20. Сташис В.В. Хозяйственные преступления по советскому уголовному праву / В.В.Сташис. – Х., 1971. – 60 с.
21. Сергеева Т.Л. К вопросу об объекте преступлений против советского социалистического хозяйства / Т.Л. Сергеева // Советское государство и право. – М.: Наука, 1961. – № 2. – С. 68 – 78. 
22. Курс советского уголовного права. Часть Особенная. – Т. 5.: Преступления против личности, ее прав. Хозяйственные преступления / [А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, Г.А.Кригер]. – М.: Изд-во наука, 1971. – 572 с.
23. Митрофанов І.І. Загальна характеристики та види злочинів у сфері господарської діяльності / І.І. Митрофанов, Т.В. Гайкова // Вісник КДПУ імені Михайла Остроградського. – Вип. 4/2009 (57). – Частина 2. – С. 154-157.
24. Панов М.М. Кримінальна відповідальність за незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків: [монографія]. / М.М. Панов. – Х.: Право, 2009. – 184 с.
25. Кучеров И.И. Налоговые преступления: [учебное пособие] / И.И.Кучеров. – М.: Учебно-консультативный центр «Юр Информ», 1997. – 224 с.
26. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV [Електронний ресурс] Верховна Рада України. Законодавство України. – http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/436-15
27. Воротіна Н.В. Акцизи / Н.В. Воротіна // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: «Укр. Енциклопедія», 1998. – Т. 1. – А-Г. – С. 89.
28. Воротіна Н.В. Акцизний збір / Н.В. Воротіна // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін.. – К.: «Укр. Енциклопедія», 1998. – Т. 1. – А-Г. – С. 89.
29. Нагребельний В.П. Фінанси / В.П. Нагребельний, В.Д. Чернадчук // Юридична енциклопедія: В 6 т./Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.. – К.: «Укр. Енциклопедія», 1998. – Т. 6 – Т-Я. – 2004. – С. 277-278.
30. Дробозіна Л.О. Фінанси, грошовий обіг, кредит / Л.О. Дробозіна // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.. – К.: «Укр. Енциклопедія», 1998. – С. 278-279.
31. Вітко О.Ю. Об’єкт і предмет злочинів у сфері емісії, розміщення або видачі цінних паперів та їх обігу: дис…канд. юрид. наук за спец. 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право / О.Ю. Вітко. – Київ: ВНЗ «Національна академія управління», 2015. – 245 с.
32. Фінанси (теоретичні основи): [підручник] / М.В. Грідчіна, В.Б. Захожий, Л.Л. Осіпчук та ін.: під керівництвом і за наук. ред. М.В. Грідчіної, В.Б. Захожого. – 2-ге вид., випр. та допов. – К.: МАУП, 2004. – 312 с. 
 

Останнє оновлення (03.10.17 08:08)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
У ст. 371 КК України відсутні будь-які вказівки на суб’єктивні ознаки. Разом з тим, структура об’єктивної сторони складу злочину завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою як злочину з формальним складом (за винятком ознаки ч. 3 ст. 371 КК «дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки») свідчать, що цей злочин може вчиняться лише умисно та тільки з прямим умислом. Мотив зазначених умисних дій можуть бути різними: невірно зрозумілі інтереси осіб, егоїзм, помста, користь тощо. Проте вони, як відомо, на кваліфікацію вчиненого не впливають (окрім випадків, коли умисні дії були вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах), а можуть лише бути враховані судом під час призначення певної міри покарання або при звільненні від реального відбування покарання.
Також необхідно проаналізувати дії або бездіяльності, які винний вчинив під час завідомо незаконного затримання, приводу, домашнього арешту або тримання під вартою, а також при вчиненні дій, передбачених частинами першою або другою цієї статті, якщо вони були вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах. Дослідження кримінальних справ свідчить, що дії вчинялися лише (100%) з умисною формою вини (причому умисел був прямим). Ці висновки підтверджує опитування працівників правоохоронних органів, судів і студентів юридичних факультетів стосовно завідомо незаконного затримання, приводу, домашнього арешту або тримання під вартою (95% із 600 опитаних вказали прямий умисел вчинення цих злочинів з формальним складом). Це також підтверджується тим, що в цьому випадку особа усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій або бездіяльності і бажає їх вчинити (оскільки інших складових, окрім завідомості своїх дій або бездіяльності, тут немає). Про прямий умисел при вчиненні цього злочину з формальним складом також свідчить такий термін закону (ст. 371 КК), як «завідомо» [1], який відноситься до інтелектуального критерію умислу. Вольовий акт стає можливим лише тоді, коли спонукання суб’єкта стають дійсними, шлях і засоби їх задоволення знайдені і набувають чітко вираженої направленості у вигляді прагнення до досягнення мети, акумулюючи свідомість і волю індивідуума [2, с. 114]. 
Однією з основних ознак, які характеризують злочин, передбачений ст. 371 КК, є суспільна небезпека. Визначаючи зміст умислу, а точніше, інтелектуального критерію вини, треба встановити і фактор усвідомлення особою вчиненого нею діяння. Таке усвідомлення повинно включати дві складові: по-перше, усвідомлення особою фактичного змісту та характеру події, яка утворює діяння як акт вольової поведінки людини; і, по-друге, усвідомлення особою соціальної корисності або, навпаки, шкідливості її поведінки для охоронюваних законом інтересів суспільства, громади чи окремої людини. Послідовність такого усвідомлення, етапи формування думок особи щодо своєї поведінки можуть бути різними. В одних випадках особа взагалі не зважає на суспільну небезпечність, заборонність, караність свого діяння, зосереджуючи свою увагу лише на своїх бажаннях щодо певних дій, передбачених ст. 371 КК. При цьому, якщо людина не усвідомлює фактичного змісту та характеру свого діяння, то усвідомлення його суспільної небезпечності також виключається. У той же час, усвідомлення суспільно небезпечного характеру поведінки передбачає розуміння і змісту дій, що описані в ст. 371 КК. 
Аналіз змісту умислу злочинів, що досліджуються, надає нам можливість стверджувати, що суспільно небезпечний характер цих діянь охоплюється повним розумінням особи. Підставою для такого твердження є обставина, яка закладена у нормах процесуального законодавства. Особа повинна розуміти обов’язки, які вона виконує у зв’язку із здійсненням кримінального провадження, а це означає, що при з’ясуванні суб’єктивної сторони цього злочину необхідно звертати увагу на процесуальні права та обов’язки учасників певних правопорушень. 
Аналіз джерел, у яких висвітлюються питання суб’єктивної сторони злочинів, передбачених ст. 371 КК свідчить, що ці злочини вчиняються з прямим умислом [3, с. 805; 29, с. 1094; 30, с. 572; 31, с. 906; 32, с. 776; 33, с. 139; 34, с. 149; 35, с. 154]. Ця позиція підтверджує також наші обґрунтування щодо вини у злочинах, передбачених ст. 371 КК з формальними складами. 
Проведений аналіз судової практики щодо мотивів їх вчинення підтверджує умисну форму вини для злочину, передбаченого ст. 371 КК. Отже, мотив – це завжди психологічна причина вчинку. Це усвідомлені спонукання, інтереси тощо. Хоча мотиви злочину завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою за ч. 1, 2 ст. 371 та ч. 3 ст. 371 (за ознакою «дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки», не визначені цим законом, однак у практичній слідчій і судовій діяльності на стадії досудового розслідування, а також судового провадження у кримінальному процесі необхідно встановити мотив та обґрунтувати їх в обвинувальному вироку. 
Мета (перспектива) – джерело спрямованості суб’єкта, його активності. Вона, як показує аналіз кримінальних справ цієї категорії, відображає уявну модель майбутнього (чого б хотіла досягнути особа в результаті своїх дій). При цьому, в кожному конкретному випадку може бути не одна мета дії, але певна з них все ж домінує і це логічно, тому що вона має певні порядки домінант. Загальновизнаним є те, що, на відміну від мотиву, мета характеризує безпосередній злочинний результат, якого прагне винний, вчиняючи злочин. Мета та мотив по-різному характеризують вольовий процес, якщо мотив злочину відповідає на питання, чим керується особа, яка вчинює злочин, то мета злочину визначає направленість дій, тобто якого наслідку хоче досягти особа. Проте ні під час досудового розслідування, ні під час розгляду кримінальних справ у судовому засіданні за ст. 371 КК мета не встановлювалася, хоча це є істотним упущенням, тому що мета складає базу, тобто психологічну основу, на якій зароджується вина, адже мета існує ще до вчинення злочину, до появи вини.
Варто зауважити, що в даному випадку потрібно говорити про змішану, а не подвійну форму вини, оскільки в законі йдеться про завідомість дій, передбачених частинами першою або другої цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки та смерть особи охоплюється тяжкими наслідками, тому психічне ставлення до цих наслідків може полягати як в умисній, так і в необережній формі вини. Але і в останньому випадку такі злочини залишаються в цілому умисними, оскільки визначальним для характеристики їх суб’єктивної стони при змішаній формі вини є психічне ставлення винного до вчинених ним дій (бездіяльності), яке завжди в нашому випадку є умисним, бо не залежать від того, чи потягне за собою це діяння зазначені в ч. 3 с. 371 КК наслідки. Ці положення на законодавчому рівні знайшли своє певне вирішення в кримінальному законодавстві зарубіжних держав [4; 5; 6; 7; 8; 9].
На підставі проведеного дослідження можна стверджувати: 1) що злочини з формальним складом, передбачені чч. 1, 2 та 3 ст. 371 КК, вчиняються лише з прямим умислом; 2) мотиви злочинів, передбачених чч. 1, 2 ст. 371, можуть бути будь-які, за винятком корисливих мотивів чи мотивів в інших особистих інтересах; 3) злочин з матеріальним складом, передбачений ч. 3 ст. 371 (за ознакою «дії, передбачені частинами першої або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки»), в цілому при змішаній формі вини відносяться до умисних злочинів.

Список використаних джерел:
1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
2. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и судебной практике / С.А. Тарарухин. – К.: Юринком, 1995. – 208 с. 
3. Малинин В.Б. Причинная связь в уголовном праве / В.Б. Малинин. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2000. – 343 с.
4. The Polish Penal Code / edited by candidate of law, assistant professor A.І. Lukashov, and D j, prof N.F. Kuznetsova introduction by candidate of law, assistant professor A.I. Lukashov and candidate of law E.A. Sarkisova, translated from Polish by D. A. Barilovitch. – St Petersburg «Yundichesky Centei Press», 2001 – 234 p
5. The Bulgarian Penal Code / edited by candidate of Law, assistant professor A.I. Lukashov; introduction by Y.I. Aidarov. – St. Petersburg: «Yuridichesky Center – Press», 2001. – 298 p.
6. The Swiss Penal Code / Preface by a member of the Council of Federation the Federal Assembly of the RF. N. Volkov; edited, translated from German, and introduction by Candidate of Law A.V. Serebrennikova. – St Petersburg: «Yuridichesky Center – Press», 2002. – 366 p.
7. THE JAPANESE PENAL CODE / Edited and introduction by Doctor of Law, prof. A.I.Korobeev. – St Petersburg: «Yuridichesky Center – Press», 2002. – 226 p.
8. Criminal Legislation of Norway / Edited and introductory article by Doctor of Law, professor Yn.V. Golik; translated from Norwegian A.V. Zhmenya. – St. Petersburg: «Yuridichesky Center – Press», 2002. – 366 p.
9. Ley Organica 10/1995, de 23 de noviembre, del Codigo Penal del Reino de Espana (Esta revision vigente desde 01 de Julio de 2015) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://noticias.juridicas.com/base_datos/Penal/lo10-1995.html. 
 

Останнє оновлення (03.10.17 08:00)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
Для з’ясування суб’єктів злочину, передбаченого ст. 238 КК України, необхідно звернутися до нормативно-правових актів, що стосуються досліджуваної нами проблеми. Так, згідно з постановою Ради Міністрів Української РСР від 28.04.1990 р. № 100 «Про порядок і періодичність обнародування відомостей про екологічну, в тому числі радіаційну, обстановку та стан захворюваності населення» органи, на які покладено державний контроль за охороною і використанням природних ресурсів, та органи охорони здоров’я забезпечують з травня 1990 р. систематичне подання зазначених відомостей до республіканських і місцевих засобів масової інформації [1]. Це свідчить про те, що відповідальні службові особи «органів, що здійснюють державний контроль за станом екологічної, в тому числі радіаційної, обстановки…відповідно до покладених на них функцій за встановленими формами… у зазначені нижче строки передають таку інформацію:
– про рівень забруднення, в тому числі радіоактивного, ґрунтів, атмосферного повітря, поверхневих вод суші та морських вод: Український гідрометеорологічний центр - до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, Міністерства охорони здоров’я України за перше півріччя - до 10 серпня, за рік – до 15 березня наступного року; службові особи обласних центрів по гідрометеорології – до обласних управлінь з охорони природи, обласних, Київської міської санітарно-епідеміологічних служб про рівень забруднення атмосферного повітря щомісяця до 15 числа наступного періоду, за перше півріччя – до 20 липня, за рік – до 15 лютого наступного року; про рівень забруднення поверхневих вод суші та морських вод щоквартально – до 30 числа наступного за кварталом місяця, за перше півріччя – до 1 серпня, за рік – до 15 лютого наступного року; про рівень радіоактивного забруднення атмосферного повітря щомісяця – до 25 числа наступного періоду; - про рівень забруднення, в тому числі радіоактивного, сільськогосподарських угідь і стічних вод, що скидаються з них: Міністерство аграрної політики та продовольства України до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, МОЗ України за рік – до 15 березня наступного року, обласні управління до обласних управлінь з охорони природи та обласних санітарно-епідеміологічних служб щомісяця – до 15 числа наступного періоду, за перше півріччя – до 20 липня, за рік – до 15 лютого наступного року;
– про рівень радіоактивного забруднення поверхневих вод суші, в тому числі в зоні впливу діючих атомних електростанцій: Державне агентство водних ресурсів до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, Міністерства охорони здоров’я України за перше півріччя – до 10 серпня, за рік – до 15 березня наступного року; басейнові водогосподарські об’єднання до обласних управлінь охорони природи, санітарно-епідеміологічних служб щомісяця – до 15 числа наступного періоду, за перше півріччя – до 20 липня, за рік – до 15 лютого наступного року;
– про рівень забруднення, в тому числі радіоактивного, підземних вод: Державна служба геології та надр України до Міністерства навколишнього природного середовища України за рік – до 15 березня наступного року;
– виробничі геологічні об’єднання до обласних управлінь з охорони природи, санітарно-епідеміологічних служб – до 20 числа наступного за кварталом місяця;
– про рівень техногенних змін геологічного середовища: Державна служба геології та надр України до Міністерства навколишнього природного середовища України за рік – до 15 березня наступного року;
– дані автоматизованої республіканської інформаційної системи « Здоров’я та навколишнє середовище: МОЗ України » до Міністерства навколишнього природного середовища України за рік – до 15 березня наступного року; обласні, Київська міська санітарно-епідеміологічна станція до обласних управлінь з охорони природи за рік – до 15 березня наступного року; 
– про рівень забруднення, в тому числі радіоактивного, продуктів тваринництва і рослинництва: Міністерство аграрної політики та продовольства України до Міністерства охорони навколишнього природного середовища і МОЗ України за перше півріччя – до 1 серпня, за рік – до 1 березня наступного року; обласні ради та управління аграрної політики до обласних управлінь охорони природи, обласних санітарно-епідеміологічних служб по продуктам тваринництва щоквартально – до 15 числа наступного за кварталом місяця, в період вільного випасу худоби щомісяця – до 10 числа наступного періоду; по продуктам рослинництва – по мірі їх дозрівання;
– звітні дані обліку земель: Міністерство аграрної політики та продовольства України до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України щорічно за станом на 1 листопада - до 1 березня наступного року;
– дані державного земельного кадастру: Міністерство аграрної політики та продовольства України до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України раз на 5 років за станом на 1 листопада – до 1 березня наступного за звітним періодом року;
– дані державного водного кадастру по якості поверхневих вод: Український гідрометеорологічний центр до Міністерства охорони навколишнього природного середовища за рік – до 1 липня наступного року тощо [1].
– дані державного водного кадастру по використанню водних ресурсів: Державне агентство водних ресурсів: Державне агентство водних ресурсів України до Міністерства охорони навколишнього природного середовища за рік – до 1 липня наступного року тощо [1].
Отже, відповідальні службові особи органів, на які покладено державний контроль за охороною і використанням природних ресурсів, та органи охорони здоров’я забезпечують з травня 1990 р. систематичне подання зазначених відомостей до республіканських і місцевих засобів відомостей до республіканських і місцевих засобів масової інформації [1]. Це підтверджується й Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 січня 1990 р. № 8711-ХІ «Про відповідальність за порушення вимог, спрямованих на поліпшення екологічної обстановки в Українській РСР» [2], де зазначено, що органи, на які покладено державний контроль за охороною і використанням природних об’єктів, та органи охорони здоров’я зобов’язані публікувати зазначені вище відомості в республіканських та обласних газетах, повідомляти про них по радіо і телебаченню [2].
Слід звернути увагу на те, що спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, в галузі з охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів, є Міністерство навколишнього природного середовища України та його територіальні органи, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, і до його компетенції належить реалізація державної політики із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, належить дотримання вимог законодавства: про екологічну та радіаційну безпеку; про використання та охорону земель; про охорону і раціональне використання вод та відтворення водних ресурсів; про охорону атмосферного повітря; про охорону, захист, використання та відтворення лісів; про охорону, утримання і використання зелених насаджень; про використання, охорону і відтворення рослинного світу; про охорону, раціональне використання та відтворення тваринного світу; про поводження з відходами; про біологічну та генетичну безпеку тощо (ст. 20-2 Закону) [3]. Ці ж органи здійснюють спостереження, прогнозування, облік та інформування в галузі навколишнього природного середовища (ст. 22 – 25 - 1 Закону) [3]. Це ще раз підтверджує наше бачення, що суб’єктами злочину, передбаченого ст. 238 КК України, є спеціально уповноважена службова особа цих органів, що здійснюють державний контроль за станом екологічної, в тому числі радіаційної обстановки, та станом захворюваності населення, які зобов’язані надавати належні відомості про це населенню, а також перераховані нами службові особи, відповідальні за своєю сферою діяльності надавати вчасно центральним органам виконавчої влади Міністерству охорони навколишнього природного середовища України та МОЗ України такі відомості. Таке ж підтвердження нашої позиції ми знаходимо щодо суб’єкта злочину, передбаченого ст. 238 КК України, і в Положенні про державну систему моніторингу довкілля: Затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р. № 391 [4].
Ст. 1 Положення «Про Державне агентство лісових ресурсів України» від 8 жовтня 2014 р. № 521, свідчить, що це агентство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується, координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства, який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства [5]. Це агентство здійснює: державне управління в галузі ведення лісового і мисливського господарства, а також державний контроль за дотриманням вимог нормативно-правових актів щодо ведення лісового і мисливського господарства, а також державний контроль за дотриманням вимог нормативно-правових актів щодо ведення лісового господарства (крім державного контролю з карантину рослин у сфері захисту рослин), моніторинг лісів; організовує виконання заходів щодо визначення рівня радіоактивного забруднення лісів, радіаційний контроль лісової продукції, дозиметричний контроль робочих місць та доз опромінення працівників тощо (п. 4 Положення). Це свідчить про те, що спеціально відповідальна службова особа за контроль і моніторинг зобов’язана подавати відомості про дані обліку державного лісового господарства ґрунтів земель лісового фонду (радіологічні визначення, залишкову кількість пестицидів, агрохімікатів і важких металів тощо) до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, його обласних підрозділів та Мінагрополітики [5]. Це дає нам можливість стверджувати, що спеціально відповідальна за це службова особа Держлісагентства є суб’єктом злочину, передбаченого ст. 238 КК України, при умисному перекрученні відомостей про екологічний, в тому числі радіаційний, стан, який пов’язаний із забрудненням ґрунтів лісового фонду тощо, до центральних органів виконавчої влади в сфері довкілля і МОЗУ [5]. 
На підставі проведеного дослідження можна запропонувати наступне визначення суб’єкта злочину, передбаченого ст. 238 КК України: «Суб’єктом злочину приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення є фізична осудна, спеціально уповноважена службова особа, яка приховує або умисно перекручує відомості про екологічний, в тому числі радіаційний, стан, який пов'язаний із забрудненням земель, водних ресурсів, атмосферного повітря, харчових продуктів і продовольчої сировини і такий, що негативно впливає на здоров’я людей, рослинний та тваринний світ, а також про стан захворюваності населення в районах з підвищеною екологічною небезпекою, якій до моменту вчинення злочину виповнився вік кримінальної відповідальності».

Список використаних джерел:
1. Про порядок і періодичність обнародування відомостей про екологічну, в тому числі радіаційну, обстановку та стан захворюваності населення: Затверджений постановою Ради Міністрів УРСР від 28 квітня 1990 р. № 100 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/100-90-%D0%BF
2. Про відповідальність за порушення вимог, спрямованих на поліпшення екологічної обстановки в Українській РСР: Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 19 січня 1990 р. № 8711-ХІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – № 5. – Ст. 60.
3. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25 червня 1991 р. № 1264-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – Ст. 546.
4. Положення про державну систему моніторингу довкілля: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р № 391 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 13, код акту 5112/ 1998 (із змінами і доповненнями станом на 27.05.2015 р.).
5. Положення про державне агентство лісових ресурсів України: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 2014 р. № 521 // Офіційний вісник України. – 2014. – № 82. – Ст. 2333. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
Візьмемо за основу структуру суспільних відносин, що запропонована в літературі з кримінального права, яку пропагує більшість вчених: 1) це – суб’єкти (носії) відносин; 2) це – предмет, з приводу якого існують відносини (тобто це те, з приводу чого існують відносини); 3) це – соціальний зв'язок (суспільно значуща діяльність, як зміст відносин) [18, с. 35-48]. Маючи такі, і вищезазначені, вихідні положення, продовжимо дослідження безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст.385 КК України.
В юридичній літературі, звичайно, відсутня якась позиція відносно того, хто може бути суб’єктом відносин у площині кримінально-правової охорони досліджуваних відносин, а точніше, цьому питанню увага взагалі не приділялась. Це дає нам можливість говорити про те, що суб’єкти відносин як структурний елемент об’єкта цього злочину (ст. 385 КК) зовсім не підлягали дослідженню. А він, на наш погляд, істотно має вплинути на вирішення питання, що є безпосереднім об’єктом досліджуваного злочину. Аналіз юридичної літератури, що стосується цієї проблеми та проведене опитування студентів юридичних вузів дає нам підставу визначитися з суб’єктами суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, проти яких спрямоване це злочинне діяння. Суб’єктами суспільних відносин з умов, що забезпечують належне давання показань свідка, виконання експертом чи перекладачем покладених на них обов’язків у суді або під час провадження досудового слідства, здійснення виконавчого провадження, розслідування тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України являються окремі особи – учасники процесуальної діяльності (прокурор, слідчі органів внутрішніх справ, слідчі органів Служби Безпеки України, слідчі органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, керівники органів досудового розслідування, оперативний працівник підрозділів органів внутрішніх справ, оперативний працівник органів Служби Безпеки України, оперативний працівник органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, оперативний працівник органів Державної пенітенціарної служби України, оперативний працівник органів Державної прикордонної служби України, оперативний працівник органів Державної митної служби, підозрюваний, обвинувачений, виправданий у кримінальному провадженні, засуджений у кримінальному провадженні, законний представник підозрюваного, законний представник обвинуваченого, захисник, потерпілий, представник потерпілого, заявник, цивільний позивач, цивільний відповідач, представник цивільного позивача, представник цивільного відповідача, законний представник цивільного позивача, свідок, суддя, тимчасова слідча комісія Верховної Ради України, виправно-виконавча установа тощо). Крім того, суб’єктами цих відносин, передбачених ст.385 КК України, можуть бути окремі громадяни, державні службовці, службові особи, представники влади, державні органи, органи місцевого самоврядування, керівники підприємств, установ і організацій. Тобто, суб’єктами або учасниками суспільних відносин, що забезпечують умови з охорони регламентованої законами та іншими нормативними актами обов’язку належного давання показань свідком, виконання експертом чи перекладачем покладених на них обов’язків у суді, або під час провадження досудового слідства, здійснення виконавчого провадження, розслідування тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.  
Вивчивши кримінальні справи цієї категорії, ми встановили, що у всіх випадках (96% справ) одними із суб’єктів відносин обов’язково була фізична особа (людина).
З метою встановлення другої сторони суб’єктного складу відносин, що аналізуються, ми звернулися до законодавчих і підзаконних актів а також слідчої та судової практики. Так, аналіз законодавчих та підзаконних актів, що стосуються відносин, що забезпечують умови з охорони регламентованої законами та іншими нормативними актами обов’язку належного давання показань свідком, виконання експертом чи перекладачем покладених на них обов’язків у суді або під час провадження досудового слідства, здійснення виконавчого провадження, розслідування тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України, засвідчив, що іншою стороною суб’єктного складу таких відносин, які є елементом об’єкта злочину, передбаченого ст.385 КК України, виступають як фізичні, так і юридичні особи, відповідно до чинного законодавства України [2; 3; 4; 5; 6; 7]. 
Виходячи із предмета дослідження, розглянемо такий структурний елемент відносин як соціальний взаємозв’язок у суспільних відносинах, що нами аналізується. Цей структурний елемент суспільних відносин, що нами досліджується, а саме, соціальний взаємозв’язок, справедливо розглядається як засіб самих відносин [8, с. 5; 9, с. 4]. Цей зв’язок може виявитися як на рівні індивідуальної взаємодії суб’єктів, так і у взаємодії людських спільнот, а також і індивідуумів із відповідними спільнотами, як елементами соціуму. Зовні цей соціальний зв'язок проявляється, як показує вивчення кримінальних справ і нормативної бази, що стосуються аналізованих відносин, а також опитування працівників правоохоронних органів та суду, в таких формах бездіяльності, як: 1) у відмові свідка від давання показань, в відмові експерта чи перекладача від покладених на них обов’язків у перерахованих у диспозиції ст.385 КК України, органах та установах, а також убезпеченні від такої неправомірної поведінки суб’єктів, зазначених в законі. Це, зокрема, на законодавчому рівні забезпечення та регламентації поведінки свідків, експертів чи перекладачів; 2) виконанні обов’язків свідком, експертом чи перекладачем покладених на них чинним законодавством; 3) в організаційних заходах щодо забезпечення регламентованої законами та іншими підзаконними нормативними актами такої поведінки свідками, експертами чи перекладачами; 4) в запобіганні вчинення таких злочинів (передбачених ст.385 КК України). 
Наше твердження має і практичне підґрунтя. Так, вивчення кримінальних справ та матеріалів про відмову в порушенні кримінальних справ зазначеної категорії свідчить, що за 75% справ соціальний зв'язок (взаємозв’язок суб’єктів) характерний для забезпечення умов з охорони відносин, що нами з’ясовуються; 25% справ – для запобігання цим злочинам.
Дотримуючись концепцій, що предмет злочину і предмет суспільних відносин у складі злочину не одне і те ж, а тому для злочину, передбаченого ст. 385 КК України, предметом відносин є можливість (умови) для охорони стосунків з забезпечення регламентованої законами та іншими нормативно-правовими актами правомірної поведінки свідка, експерта чи перекладача, тобто свідком належного давання показань, експертом чи перекладачем виконання покладених на них обов’язків у суді або під час проведення досудового слідства, здійснення виконавчого провадження, розслідування тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України. Натомість для додаткового безпосереднього об’єкта злочину, до предмета суспільних відносин слід віднести можливість (умови) з охорони стосунків для забезпечення законних прав т а інтересів фізичних і юридичних осіб. У цьому контексті ми дотримуємося думки, що предметом суспільних відносин є умови з приводу забезпечення тих чи інших явищ, благ, прав, тощо. 
Дослідивши структуру суспільних відносин, існуючи точки зору, можна запропонувати формулювання основного безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст. 385 КК України. Цим основним безпосереднім об’єктом даного злочину виступають: 1) суспільні відносини, що забезпечують умови з належного давання показань свідком, виконання експертом чи перекладачем покладених на них обов’язків у суді або під час провадження досудового слідства, здійснення виконавчого провадження, розслідування тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України чи дізнання; 2) додатковим безпосереднім об’єктом цього злочину виступають суспільні відносини, що забезпечують умови з охорони законних прав і інтересів фізичних та юридичних осіб.

Список використаних джерел:
1. Сміх В.В. Кримінальна відповідальність за порушення права особи на правову допомогу: Монографія / За заг. ред. проф. М.І. Мельника, В.В. Сміх. – К.: Атіка – Н, 2012. – 200 с.
2. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2013 // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 9-10. – Ст. 88. 
3. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 5 липня 2012 р. № 5076–VІ // Відомості Верховної. – 2013. – № 27. – Ст. 282.
4. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40-41, 42. – Ст. 492
5. Господарський процесуальний кодекс України від 16.05.2013 // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 12. – Ст. 178
6. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35-36, № 37. – Ст. 446
7. Кодекс України про адміністративне правопорушення від 15.04.2014 // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 14 – Ст. 252
8. Таций В.Я. Преступление против природных багатств СССР / В.Я. Таций // Уголовное право УССР: Особенная часть: Учебник // Под ред. М.И. Бажанова и др. – К.: Высшая школа. Головное изд-во, 1989. – 503 с.
9. Іщенко О. М. Кримінально-правовий захист атмосферного повітря: Навчальний посібник / О.М. Іщенко, В.К. Матвійчук, І.Ю. Єросова. – К.: РВВ МВС України, 1994. – 64 с. 
 

Останнє оновлення (03.10.17 07:39)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
Слід наголосити на тому, що предмет злочину, передбачений ст. 243 КК України, має важливе кримінально-правове значення для: 1) встановлення в суспільно небезпечному діянні складу злочину як підстави кримінальної відповідальності; 2) правильної кваліфікації злочину; 3) відмежуванні його від суміжних злочинів та аналогічного адміністративно-правового делікту; 4) оцінки суспільної небезпеки злочину. Згідно з ч.1. ст. 243 КК України предметом злочину виступають: 1) внутрішні морські води; 2) води територіального моря України; 3) води виключної (морської) економічної зони України; 4) води відкритого моря.
Однією з особливостей злочинів, передбачених ст. 243 КК, є те, що йдеться не про один, а про декілька предметів злочину: внутрішні морські води; води територіального моря України; води виключної (морської) економічної зони України; води відкритого моря [1]. При цьому кожен з них має окреме значення та характеристику. Проте насамперед важливо встановити родові ознаки, властиві всім цим предметам злочину, що аналізуються. Такий підхід надасть можливості глибше і повніше встановити видові ознаки, притаманні кожному з указаних предметів. Вирішуючи цю проблему, треба визначити більш широке за обсягом поняття (термін), яке охоплювало б усі вказані в ст. 243 КК України предмети злочину. Таким терміном, який охоплював би кожен із предметів досліджуваного злочину, може бути «води моря» або «морські води». Оскільки в структурі суспільних відносин, які розглядаються, предмет відносин стосується нематеріальних відносин [2, с. 135], то у таких відносинах його функції виконують інші соціальні цінності (наприклад, екологічні блага). В цьому випадку суть відносин полягає в тому, щоб забезпечувати умови з охорони внутрішніх морських чи територіальних вод України або вод виключної (морської) економічної зони України, вод України у відкритому морі від їх забруднення, що убезпечує від створення небезпеки для життя чи здоров’я людей або живих ресурсів моря чи могло перешкодити законним видам використання моря або убезпечити від спричинення загибелі або захворювання людей, масової загибелі або захворювання людей, масової загибелі об’єктів тваринного і рослинного світу або інші тяжкі наслідки. Причому зазначений нами предмет суспільних відносин і самі суспільні відносини збігаються. Натомість предмет злочину дещо іншій. 
Але такий підхід до тлумачення предмета досліджуваного злочину є все ж таки надто узагальненим. На наше переконання, необхідно чітко вказати ознаки предмета досліджуваного злочину, і на цій підставі не тільки правильно кваліфікувати вчинене суспільно небезпечне діяння за ст. 243 КК України, а й відмежувати його від суміжних правопорушень. Для з’ясування змісту поняття «предмет злочину», передбаченого ст. 243 КК України, треба виокремити (визначити) ознаки, властиві саме цьому предмету (в його родовій характеристиці). Насамперед це ознаки, які в юридичній літературі розглядаються як загальні (універсальні), властиві кожному предмету злочину [1, с. 58]: соціальна, фізична, юридична (нормативна) [4, с. 67-73; 5, с. 8] – це ознаки, які в даному випадку мають своє специфічне відображення. Крім того, необхідно визначитися зі спеціальними ознаками, які відображали б особливості цього предмета в його зв’язку з безпосереднім об’єктом злочину і доповнювали б його загальні ознаки. Спеціальними ознаками предмета злочину, передбаченого ст. 243 КК України, за аналогією, можна назвати такі: інформативність, імперативність і спеціальне функціональне призначення [3, с. 59].
Розглянемо детальніше наведені вище ознаки. Перш за все звернемося до загальних ознак. Соціальна ознака вказує на зв’язок предмета з об’єктом злочину. З предметом злочину і предметом суспільних відносин ми визначилися. Саме води внутрішнього моря чи територіального або води виключної (морської) економічної зони України, води відкритого моря виступають чинниками, які зумовлюють виникнення та існування суспільно значущої (позитивної) діяльності суб’єктів суспільних відносин, що забезпечують умови з охорони внутрішніх морських чи територіальних вод України або вод виключної (морської) економічної зони України, вод України у відкритому морі від їх забруднення. Істотна шкода цьому об’єкту спричиняється противоправними діяннями, які описані в диспозиціях чч. 1, 2 та 3 ст. 243 КК України стосовно суб’єкта суспільних відносин, а саме: умов з охорони і обсягу використання цих предметів. Таким чином створюється реальна загроза існування аналізованих суспільних відносин. 
Фізична ознака предмета злочину, як правило, свідчить, що він за загальним правилом є матеріальним вираженням існування тих чи інших суспільних відносин (у нашому випадку, він є субстратом останніх, зокрема, природний об’єкт у відносинах у сфері навколишнього природного середовища, а в інших – матеріальним відтворенням цих відносин або свідченням їх існування) [3, с. 60]. 
Юридична (нормативна) ознака вказує на предмет злочину (внутрішні морські води, води територіального моря України, води виключної (морської) економічної зони України, води відкритого моря, які суб’єктами злочину (їх діяннями) забруднюються) як обов’язкову ознаку злочину, передбаченого ст.243 КК України. Зміст останньої певною мірою розкривається в ст.243 КК України, в низці інших нормативно-правових актів. Юридична ознака свідчить, що стосовно цих предметів вчиняються певні діяння, описані в диспозиціях чч. 1, 2 та 3 цієї статті [1].
Спеціальні ознаки. Інформативність як ознака предмета злочину, передбаченого ст. 243 КК України, свідчить, що внутрішні морські води, води територіального моря України, води виключної (морської) економічної зони України, води відкритого моря, містять інформацію щодо стану, який відповідає належному екологічному стану, але в дійсності ці предмети піддані забрудненню матеріалами чи речовинами, шкідливими для життя чи здоров’я людей або відходами внаслідок порушення спеціальних правил.  
Імперативність як ознака задекларованого нами предмета злочину (за ст. 243 КК) тісно пов’язана з юридичною (нормативною) його ознакою і вказує на те, що приписи, які за змістом містяться у цих предметах, повинні беззастережно виконуватися суб’єктами цих відносин, що нами досліджуються.
Функціональна ознака предмета цього злочину, об’єднуючи в собі дві попередні, вказує на спеціальне призначення предметів цього злочину для доведення відповідними суб’єктами (які зазначені в законі) до відповідних адресатів. Це означає, що ці предмети, надані в користування на законних підставах і їх використання, є законним, тобто породжують належні права і обов’язки для суб’єктів досліджуваних суспільних відносин. 

Список використаних джерел:
1. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001 року № 2341-14 / Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
2. Матвійчук В.К. Теоретичні та прикладні проблеми кримінально-правової охорони навколишнього природного середовища: Монографія / В.К. Матвійчук. – К.: ВНЗ «Національна академія управління», 2011. – 368 с.
3. Панов М.М. Кримінальна відповідальність за незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення: дис. канд. юрид. наук. за спец. 12.00.08. – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право / М.М. Панов. – Харків: Інститут вивчення проблем злочинності Академії Правових наук України, 2006. – 194 с.
4. Панов Н.И. Понятие предмета преступления по советскому уголовному праву / Н.И.Панов // Проблемы правоведения: Республ. межведом. научн. сб. - Вып. 45. – К.: Вища школа, 1984. – С. 67-73.
5. Лащук Є.В. Предмет злочину в кримінальному праві України: дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Є.В. Лащук. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2005. – 20 с. 
 

Останнє оновлення (03.10.17 07:36)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
Визнання суб’єктів указаних суспільних відносин, а також їх соціальних функцій у цих відносинах дасть змогу визначити на науковій основі ті суспільні відносини, які виступають об’єктом цього складу злочину. Цю властивість суб’єктів у суспільних відносинах використовує інколи законодавець як для визначення меж дії кримінального закону, так і для вказівки на ті суспільні відносини, що є об’єктом конкретного складу злочину (скажімо, проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля а саме, що стосується навколишнього природного середовища (проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля), а саме, що це стосується навколишнього природного середовища. Законодавець цей підхід до складу злочину передбаченого ст. 253 КК України не застосовував (хоча деяке позначення суб’єктного складу є, що це службова чи спеціально уповноважена особа), чим ускладнив наше завдання в дослідженні зазначеної проблеми, а також у застосуванні цієї статті в практичній діяльності правоохоронних органів та судів. Вивчивши кримінальні справи цієї категорії, ми встановили, що в усіх випадках (100% справ) одним із суб’єктів відносин обов’язково була фізична особа (людина).
З метою встановлення другої сторони суб’єктивного складу відносин, що аналізуються, ми звернулися до законодавчих і підзаконних актів, що стосуються регулювання відносин з приводу умов, що забезпечують належне проектування чи експлуатацію з метою захисту навколишнього природного середовища. Дослідження засвідчило, що іншою стороною суб’єктного складу таких відносин, які є елементом об’єкта складу злочину проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля, виступають як фізичні, так і юридичні особи відповідно до законодавства України [1, с. 130-135; 2; 3, с. 329-330; 4, с. 89-90]. Цю ж суб’єктну сторону суспільних відносин підтверджує і вивчення кримінальних справ (100% вивчених кримінальних справ за 2001-2011 рр., з них 47% засвідчило, що таким суб’єктом були органи спеціальної компетенції, 13% - загальної компетенції і 40% - окремі підприємства та організації). Проте це не ставить під сумнів те, що учасниками відносин можуть бути з обох сторін і юридичні особи. Але такі факти не підтверджуються вивченням кримінальних справ.
Отже, робити детальний перелік суб’єктів суспільних відносин не потрібно. Важливо лише зрозуміти, що вони можуть мати різноманітні варіанти, які тією чи іншою мірою можуть впливати на зміст конкретних відносин і межі кримінальної відповідальності щодо досліджуваного складу злочину. Це положення є, на нашу думку, визначеним і цілком прийнятним. 
Вивчення кримінальних справ зазначеної категорії свідчить, що суди в основному правильно кваліфікували діяння, коли встановлювали суб’єктів відносин, їх соціальний статус (роль) у досліджуваних відносинах (як засвідчує ознайомлення з кримінальними справами про проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля). З 76% справ, охопленим нашим вивченням, такі суб’єкти встановлювалися інтуїтивно (навздогад) із таких справ не було як додаткових розслідувань, так і нових розглядів у судах. Таке становище дає нам підстави спрямувати зусилля судів, правоохоронних органів на обов’язкове дослідження за кожною кримінальною справою таких суб’єктів відносин, складової суб’єктного складу об’єкта досліджуваного складу злочину, а також стверджувати, чи є відносини між цими суб’єктами такими, що охороняються ст. 253 КК України. У контексті продовження дослідження структури об’єкта складу злочину проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля, для з’ясування змісту цих відносин величезне значення має предмет досліджуваних відносин. У цьому аспекті ми дотримуємося думки, що предметом суспільних відноси є певна виконана робота, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта. Справедливим є твердження, що предметом суспільних відносин, є все те, з приводу чого й у зв’язку з чим існують ці суспільні відносини, а не уречевлення (фізичне тіло), що не самі речі і фізичні тіла є предметом відносин, а саме відносини, з приводу яких люди вступають між собою в той чи інший соціальний зв'язок.
Маючи таку теоретичну базу, слід зазначити, що предмет складу злочину й предмет відносин у цьому складі злочину – не одне й те саме. Для складу злочину, передбаченого ст. 253 КК України, предметом відносин є можливість (умови), що забезпечує охорону довкілля внаслідок належного проектування чи експлуатації споруд з належною системою захисту довкілля. 

Список використаних джерел:
1. Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки: Постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. // Правова база з питань екології та охорони природного середовища. – К., 2001. – С. 130-135.
2. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. 1991. – №41. – Ст. 546. 
3. Про архітектурну діяльність: Закон України від 20 травня 1999 р. Т. 18. – К., 1999. – С. 329-330.
4. Про екологічну експертизу: Закон України від 20 травня 1999 р // ЗУ. Т. 8. – К., 1997. – С. 88-90. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
У юридичній літературі відсутня чітка позиція стосовно того, хто може бути суб'єктом відносин у площині кримінально-правової охорони досліджуваних відносин. А точніше, цьому питанню увагу взагалі не приділяли. Це дає нам можливість стверджувати, що суб'єкти відносин як структурний елемент об'єкта цього злочину (ст. 182 КК України) зовсім не підлягали дослідженню. А він, на наш погляд, має істотно вплинути на вирішення питання, що слід розуміти під безпосереднім об'єктом досліджуваного злочину. Аналіз юридичної літератури, що стосується цієї проблеми, та проведене опитування студентів юридичних вузів дає нам підставу визначитися з суб'єктами суспільних відносин, що стосуються недоторканності приватного життя, проти яких спрямоване це злочинне діяння шляхом незаконного збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконної зміни такої інформації. Суб'єктами суспільних відносин є окремі фізичні особи, які користуються гарантованими Конституцією правами на недоторканність приватного життя, з одного боку, та інші фізичні особи – з іншого, в тому числі і службові особи, а також юридичні особи, органи державної влади та місцевого самоврядування, які мають утримуватися від порушення права на приватне життя фізичних осіб. Наша позиція стосовно суб'єктного складу цих суспільних відносин підтверджується чинним законодавством: Законом України «Про захист персональних даних» від 1 червня 2010 року № 2297-VI [1]; Законом України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року № 3855-XII [2]; Законом України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року № 2939-VI [3]; Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року № 2657-XII [4] та ін.
Для досягнення мети забезпечення охорони досліджуваних суспільних відносин необхідною умовою є не тільки виявлення осіб, які вчинили злочин, притягнення до кримінальної відповідальності, а й убезпечення цих відносин від посягань, які передбачені ст. 182 КК України. Дослідження суб'єктів вказаних суспільних відносин, а також їх соціальних функцій у цих відносинах дасть змогу визначити на науковій основі ті суспільні відносини, які виступають об'єктом цього злочину відповідно до ст. 182 КК України. Цю властивість суспільних відносин використовує інколи законодавець як для визначення меж дії кримінального закону, так і для вказівки на ті суспільні відносини, що є об'єктом відповідного злочину (скажімо, порушення недоторканності приватного життя). Законодавець цей підхід до злочину, передбаченого ст. 182 КК України, не застосував, чим певним чином ускладнив наше завдання у дослідженні зазначеної проблеми, а також у застосуванні цієї статті в практичній діяльності правоохоронних органів та суду. Вивчивши кримінальні провадження цієї категорії, ми встановили, що в абсолютній більшості випадків (96 % справ) одним із суб'єктів відносин обов'язково була фізична особа (людина). Тому з метою встановлення другої сторони складу відносин ми звернулися до законодавства (див. вище), що стосується відносин, які забезпечують умови з охорони регламентованої чинним законодавством недоторканності приватного життя, конфіденційної інформації про фізичну особу, яку становлять персональні дані – відомості про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а також – сімейні таємниці. Цей аналіз засвідчив, що іншою стороною суб'єктного складу таких відносин, які є елементом об'єкта злочину, передбачено ст. 182 КК України, виступають як фізичні, так і юридичні особи відповідно до чинного законодавства [1; 2; 3; 4].
Вивчення соціальної функції суб'єкта відносин, його прав та обов'язків (статусу), тобто соціального взаємозв'язку у суспільних відносинах, має певну цінність, оскільки з'ясування суб'єктного складу відносин сприяє визначенню змісту самих відносин, дає можливість оцінити їх характер, обсяг цих відносин і межі дії закону (ст. 182 КК України). Отже, робити повний перелік суб'єктів суспільних відносин (об'єкта злочину, передбачено ст. 182 КК України) немає необхідності. Важливо лише зрозуміти, що вони можуть мати різноманітні варіанти, які так чи інакше можуть впливати на зміст відносин та межі кримінальної відповідальності. Про це свідчить і судова практика. Так, суди правильно кваліфікувати діяння лише тоді, коли встановлювати суб'єктів відносин, їх соціальний статус, роль у суспільних відносинах.
Отже, виходячи з предмета дослідження, розглянемо такий структурний елемент відносин, як соціальний взаємозв'язок у суспільних відносинах, що нами аналізується. Цей структурний елемент суспільних відносин, що нами досліджується, а саме: соціальний взаємозв'язок, справедливо розглядається як засіб самих відносин [5, c. 5; 6, c. 4]. Цей зв'язок може виявитися як на рівні індивідуальної взаємодії суб'єктів, так і у взаємодії людських спільнот, а також індивідуумів із відповідними спільнотами як елементами соціуму. Зовні цей соціальний зв'язок проявляється, як показує вивчення кримінальних справ і нормативної бази, що стосуються аналізованих відносин, а також опитування працівників правоохоронних органів та суду, в таких діяннях, як: 1) незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації, крім випадків, передбачених іншими статтями, а також убезпеченні від такої неправомірної поведінки суб'єктів, зазначених в законі; це, зокрема, означає на законодавчому рівні забезпечення регламентації поведінки суб'єктів цих відносин; 2) виконання суб'єктами відносин прав і обов'язків, покладених на них чинним законодавством; 3) організаційні заходи щодо забезпечення регламентованої законодавством поведінки суб'єктів цих відносин; 4) запобігання вчиненню таких злочинів (передбачених ст. 182 КК України).
Наше твердження має і практичне підґрунтя. Так, вивчення кримінальних проваджень зазначених категорій свідчить, що за 77 % проваджень соціальний зв'язок (взаємозв'язок суб'єктів) характерний для забезпечення умов з охорони відносин, що нами з'ясовуються; 23 % проваджень – для запобігання цим злочинам.
Нас цікавить, як це випливає з дослідження, соціальний зв'язок, важливою ознакою якого є обов'язок певної поведінки суб'єктів відносин щодо охорони таких відносин з регламентованої законом та іншими нормативно-правовими актами правомірної поведінки таких суб'єктів, тобто їх взаємодія.
Отже, для визначення безпосереднього об'єкта цього злочину мають враховуватися лише суспільні відносини, що відповідають інтересам усього суспільства, а не інтересам окремої особи на її розсуд чи вподобання. Такими можуть бути лише позитивні відносини, що поставлені під охорону кримінального закону.
Дотримуючись концепції, що предмет злочину і предмет суспільних відносин у складі злочину не одне і те ж, а тому для злочину, передбаченого ст. 182 КК України, предметом відносин є умови з охорони регламентованої чинним законодавством конфіденційної інформації про фізичну особу, яку становлять відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а також сімейну таємницю. 
Дослідивши структуру суспільних відносин, існуючі точки зору, можна запропонувати формулювання основного безпосереднього об'єкта злочину, передбачено ст. 182 КК України. Основним безпосереднім об'єктом злочину виступають суспільні відносини, що забезпечують умови з охорони конфіденційної інформації про фізичну особу, яку становлять відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а також сімейну таємницю. Додатковим безпосереднім об'єктом цього злочину виступають суспільні відносини, що забезпечують умови з охорони інших благ, прав фізичних осіб.

Список використаних джерел:
1. Про захист персональних даних: Закон України від 1 червня 2010 року № 2297-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 34. – Ст. 481.
2. Про державну таємницю: Закон України від 21 січня 1994 року № 3855-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 16. – Ст. 93.
3. Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13 січня 2011 року № 2939-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 32. – Ст. 314.
4. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 651.
5. Таций В.Я. Преступления против природных богатств СССР / В.Я. Таций // Уголовное право УССР: Особенная часть: Учебник // Под ред. М.И. Бажанова и др. – К.: Высшая школа. Головное изд-во, 1989. – 503 с. 
6. Іщенко О.М. Кримінально-правовий захист атмосферного повітря: Навчальний посібник / О.М. Іщенко, В.К. Матвійчук, І.Ю. Єросова. – К.: РВВ МВС України, 1994. – 64 с.  
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
Реальний принцип закріплений в ст. 8 КК України 2001 р., новим ні для теорії кримінального права, ні для практики він не являється. У свій час він був відображений і в КК УРСР 1922 р., проте потім законодавець від нього відмовився. Хоча в юридичних джерелах питання про його повернення в закон про кримінальну відповідальність епізодично обговорювалося, впритул до розробки і формулювання цього принципу вчені приступили лише у 80-х роках минулого століття. Цей принцип полягає в тому, що «Іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України» [1].
З однієї сторони, реальний принцип заповнює прогалину територіального принципу і принципу громадянства, оскільки передбачає злочинність і караність вчиненого за межами України діяння іноземців і осіб без громадянства, які постійно не проживали на території України. З іншої сторони, колізія реального принципу і територіального принципу іноземної держави, на території якого було вчинено злочин, а також принципу громадянства іноземної держави, громадянин (підданий) якої вчинив за межами своєї держави злочин проти інтересів України, вирішена в КК України на користь реального принципу. Слід погодитися з думкою, що має місце в юридичній літературі, що цей принцип розширює межі дії національного кримінального законодавства в просторі і виходить не з того, де або хто вчинив злочин, а з того, на чиї інтереси він посягав [2, с. 36]. Іншими словами при формулюванні цього принципу дії закону про кримінальну відповідальність на перший план була висунута значимість об’єкта кримінально-правової охорони, інтереси захисту встановленого державою правопорядку зовні.
Реальний принцип засновується на загальновизнаних норм і принципах міжнародного права, сутність яких проявляється в тому, що будь-яка держава має право карати злочинні діяння, що вчинені іноземними громадянами або особами без громадянства, що постійно не проживають в Україні, за межами її території і порушують її закони про кримінальну відповідальність, якщо ці діяння відносяться до тяжких або особливо тяжких злочинів проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Проте застосування реального принципу можливо лише за умови, якщо громадяни іноземної держави чи особи без громадянства, які не проживають постійно в Україні, не були засуджені в іноземній державі та притягнуті до кримінальної відповідальності на території України. Важливо акцентувати увагу на тому, що дія реального принципу в правозастосовній діяльності обмежена оскільки майже всюди прийнятим правилом є невидача власних громадян, внаслідок чого здійснення судової юрисдикції в більшості випадків можливе лише тоді, коли така особа опинялася в межах території проти громадян якої або інтересів якої держави було вчинено тяжкий або особливо тяжкий злочин.
Для дотримання положень реального принципу дії закону про кримінальну відповідальність потрібно зясувати, які саме злочини відносяться до тяжких та особливо тяжких, що спрямовані проти права і свобод громадян України та інтересів України. З цією метою необхідно звернутися до ст. 12 КК України. Так, згідно з ч. 4 ст. 12 тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років [1]. Натомість особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п'ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі [1]. Крім того важливо зясувати положення ч. 1 ст. 8 КК України, а саме, що слід розуміти під злочинами проти прав і свобод громадян України? У цьому сенсі слід підтримати позицію Є.М. Кісілюка, що під правами і свободами громадян України насамперед потрібно розуміти ті права і свободи, які визначені в розділі ІІ Конституції України (право на життя, свободу, особисту недоторканість і недоторканість житла, таємницю листування та іншої кореспонденції, конфіденційність особистого і сімейного життя, охорону здоров’я, право власності тощо) [2, с. 37]. Натомість під інтересами України розуміють захист суверенітету та територіальної цілісності нашої держави, забезпечення її економічної, інформаційної та екологічної безпеки тощо [2, с. 37].
Згідно з ч. 2 ст. 8 КК України «Іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, також підлягають в Україні відповідальності згідно з цим Кодексом, якщо вони за межами України вчинили у співучасті із службовими особами, які є громадянами України, будь-який із злочинів, передбачених у статтях 368, 368-3, 368-4, 369, 369-2 цього Кодексу, або якщо вони пропонували, обіцяли, надали неправомірну вигоду таким службовим особам, або прийняли пропозицію, обіцянку неправомірної вигоди чи одержали від них таку вигоду» [1].
На підставі викладеного вище слід зазначити, що чинне кримінальне законодавство поширює свою силу не тільки виходячи з того, хто вчинив злочин і де він був вчинений, але також враховуючи значимість об’єкта кримінально-правової охорони та інтереси захисту встановленого в державі правопорядку від злочинних посягань зовні.

Список використаних джерел:
1. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 р. № 2341-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25/26. – Ст. 8-12.
2. Кісілюк Є.М. Закон про кримінальну відповідальність / Є.М. Кісілюк / Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / Д.С. Азаров, В.К. Грищук, А.В.Савченко [та ін.]; за заг. ред. О.М. Джужі, А.В. Савченка, В.В. Чернєя. – Київ: Юрінком Інтер, 2016. – С. 21-42. 
 

Останнє оновлення (03.10.17 07:01)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
У законодавстві про кримінальну відповідальність на теренах України тривалий час були відсутні кримінально-правові норми стосовно ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Тому в теорії кримінального права і в правозастосовній діяльності не склалися єдині підходи до визначення родового та безпосереднього об’єкта злочину, що нами досліджується.
Відповідно до традиційного підходу, що склався у вітчизняній кримінально-правовій науці та в кримінальному праві країн СНД, юридичний аналіз норм, передбачених ст. 136 КК України, почнемо з дослідження родового об’єкта посягання, оскільки саме об’єкт визначає криміналізацію суспільно небезпечного посягання. Він же слугує і відправним критерієм кваліфікації злочину [1, с. 62-63]. Кожен злочин посягає на певний об’єкт, завдає йому істотної шкоди або ставить під загрозу завдання такої шкоди ці суспільні відносини [2, с. 52; 3, с. 302]. Виходячи із зазначеного вище, необхідно констатувати, що злочинне діяння неможливе без об’єкта, проти якого воно спрямоване.
Вчення про об’єкт злочину в науці кримінального права є одним з найбільш важливих і надто складних питань. У кримінально-правовій доктрині є надзвичайно багато різноманітних підходів до розуміння об’єкта злочину. Слід звернути увагу на те, що до найбільш поширених історичних концепцій об’єкта злочину в теорії кримінального права В.К. Грищук відносить наступні: 1) об’єкт злочину – суб’єктивне право (В.Д. Спасович); 2) об’єкт злочину – захищений інтерес (Ф. Ієрінг, Ф. Ліст, Б.С. Нікіфоров), 3) об’єкт злочину – блага та інтереси, що охороняються законом (правові блага) (А.Н. Круглевський, Г.В. Колоколов, Є.Я.Нимировський); 4) об’єкт злочину – безпека і добробут громадян (О.Ф. Кістяківський); 5) об’єкт злочину є: а) правові норми і конкретні блага та інтереси (М.Д. Сергієвський); б) посереднім об’єктом є порушений припис, норма, а безпосереднім об’єктом – суспільне відношення, що є реальним проявом цього припису (І.Я. Фойніцький); в) з формального боку є блага та інтереси, що охороняються цією нормою (Л.С. Білогриць-Котляревський); г) норми права в її реальному бутті (М.С. Таганцев); 6) об’єкт злочину – окремі особи чи групи осіб (П.Д. Калмиков); 7) об’єкт злочину охоронювані кримінальним законом суспільні відносини (А.А. Піонтковський, Є.А. Фролов) [4, с. 159-164]. На наш погляд, зазначені положення є обґрунтованими.
Цікавим і, на наше переконання, сприйнятливим, є узагальнення найбільш поширених сучасних концепцій об’єкта злочину в теорії кримінального права професора В.К. Грищука, яке він подає таким чином: 1) об’єкт злочину – охоронювані кримінальним законом суспільні відносини (В.Я. Тацій, М.Й. Коржанський, М.І. Бажанов, А.В. Савченко, Б.О. Кирись, В.О.Навроцький, Н.О. Гуторова, Ю.Л. Шевцов та ін.); 2) об’єкт злочину це соціальні блага (цінності), що охороняються кримінальним законом (П.С. Матишевський, Є.В. Фесенко, С.Б.Гавриш); 3) об’єкт злочину – людина незалежно від віку, розумового розвитку, соціального статусу тощо (Г.П. Новосьолов); 4) об’єкт злочину – окремі особи або багато осіб (П.Я.Козаченко, З.А. Незнамова); 5) об’єкт злочину – охоронювані кримінальним законом соціально значущі цінності, інтереси, блага (А.В. Пашковська, А.В. Наумов); 6) об’єкт злочину – суспільні відносини, які є відповідним порядком, встановленим приписами правових норм, а також соціальні блага (Г.В. Чеботарьова); 7) об’єкт злочину двоякий – соціальна оболонка є завжди першим об’єктом, а всі інші об’єкти перебувають в середині цієї оболонки (В.М.Трубніков); 8) об’єкт злочину – охоронюваний кримінальним законом порядок суспільних відносин (О.М. Костенко, П.П. Андрушко, А.В. Ландіна); 9) об’єкт злочину – особливо цінні суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом [4, с. 166].
Можна стверджувати, що цей підхід набув поширення в теорії кримінального права і до його прихильників слід віднести: В.К. Грищука [4, с. 166], Я.М. Брайніна [5, с. 70], В.М.Кудрявцева [6, с. 130], А.А.Музику [7, с. 25], Л.В. Левицьку, Т.О. Мудрака, О.В. Сіренка, П.В.Цимбала [8, с. 18], А.В. Савченка, В.В. Кузнєцова і О.Ф. Штанька [9, с. 79], В.К. Матвійчука [10, с. 21]., О.В. Хуторянського.
  Крім вище вказаних сучасних концепцій об’єкта існують ще й інші. Так, С.Я. Лихова [11, с. 79], Ю.М. Жмур [12, с. 3] підтримують та розвивають концепцію, де об’єктом злочину є правовідносини.
Натомість В.П. Ємельянов називає об’єктом злочину охоронювані кримінальним законом конкретні сфери життєдіяльності людей, які і виступають безпосередніми об’єктами злочинів як реальних явищ дійсності [13, с. 214-215].
Слід звернути увагу на те, що в юридичній літературі пропонується й інша періодизація та класифікація розвитку концепцій об’єкта злочину.
    Зокрема, в історії розвитку вчення про об’єкт злочину можна виділити декілька етапів. Перший етап (друга половина XIX – початок XX ст.) характеризується наявністю різних концепцій, до числа яких інколи відносять так звані теорії суб’єктивного права, норми права і правові блага [14, с. 325]. Другий етап розробки вчення про об’єкт злочину – період панування в нашій країні марксистсько-ленінського вчення, керуючись яким вітчизняна кримінально-правова наука взяла на озброєння тезу: «Об’єкт злочину – це суспільні відносини, і тільки вони» [14, с. 325]. Третій етап – це сучасні концепції об’єкта злочину. Він характерний тим, що в ньому кримінально-правова теорія вже не декларує про єдність думок, оскільки не тільки в науковій, але й у навчальній літературі все більше проявляється два основних, концептуальних підходи до трактовки поняття об’єкта злочину [14, с. 336]. Перший, значно представницький за числом прихильників, підхід орієнтує на таке вирішення питання про об’єкт злочину, яке мало місце в радянській науці, тобто на визнання об’єктом злочину суспільних відносин [14, с. 337].
В останнє десятиріччя з’явилося також немало прибічників другого підходу. Всіх їх об’єднує одне: критичне сприйняття ідеї про те, що об’єктом злочину виступають суспільні відносини і тільки вони [14, с. 337].
Звертає увагу на себе те, що П.П. Андрушко робить деякі уточнення до узагальнення концепцій об’єкта В.К. Грищуком. Зокрема, він уточнює свою позицію стосовно об’єкта злочину, а саме, що таким розуміє соціальні цінності, натомість порядок відносин (взаємовідносин) між суб’єктами розглядає як вид соціальних зв’язків між суб’єктами, які в свою чергу, є одним із видів соціальних цінностей, що охороняються кримінальним законом [15, с. 5]. Крім того, П.П. Андрушко звертає увагу на те, що С.Б. Гавриш відстоює концепцію об’єкта злочину – як правового блага, а не об’єкт злочину – соціальні блага (цінності), що охороняються кримінальним законом [15, с. 5-7].
Дослідження питання про об’єкт злочину взагалі, не є предметом даного дослідження, тому не вдаючись до деталей аналізу кожної з наведених концепцій об’єкта злочину і виходячи з періодизації, зазначимо, що ми приєднуємося до дослідників, які об’єкт злочину розглядають саме з позиції теорії суспільних відносин. Представниками цієї теорії є, зокрема, В.Я. Тацій, В.К. Грищук, В.К. Матвійчук, А.А. Музика, М.Й. Коржанський, В.О. Навроцький, М.І. Карпенко, І.О. Харь, О.В. Хуторянський та ін.
З приводу родового об’єкта злочинів, передбаченого ст. 136 КК України, є наступні судження: 1) Н.П. Короленко зазначає, що родовим об’єктом цих злочинів є відносини з охорони життя і здоров’я особи [16, с. 293]; 2) Ю.В. Александров стверджує, що родовим об’єктом цих злочинів виступає особа як суб’єкт суспільних відносин [17, с. 124]; 3) С.С.Яценко і Ю.В. Александров впевнені, що родовим об’єктом цих злочинів є людина як суб’єкт суспільних відносин і носій особистих цінностей – життя, здоров’я, статевої недоторканості, свободи і гідності [18, с. 129]; 4) В.В. Сташис упевнений, що родовим об’єктом цих злочинів є життя, здоров’я, свободи і гідність особи. (невід’ємні блага громадянина) [19, c. 150]; 5) М.Й.Коржанський зазначає, що родовим об’єктом цих злочинів є сукупність суспільних відносин, які визначають суспільні властивості особи: її громадянство, вік, освіту, ім’я, місце проживання, роботи тощо [20, с. 139-140]; 6) В.І. Борисов і В.М. Куц наполягають, що родовим об’єктом цих злочинів є особа [21, с. 3]; 7) Е.В. Благов упевнений, що родовим, об’єктом цих злочинів є життя і здоров’я особи [22 с. 12-14 ]; 8) Н.В. Наумов стверджує, що родовим об’єктом цих злочинів є особа як така [23, с. 35]; 9) А.І. Коробєєв зазначає, що родовим об’єктом цих злочинів виступає особа людини у всій багатогранності її властивостей, якості і проявів [24, с. 129]; 10) І.В. Діорідіцина стверджує, що родовим об’єктом цих злочинів є здоров’я особи [25, с. 168]; 11) О.В. Хуторянський впевнений, що родовим об’єктом цих злочинів є життя та здоров’я особи [26,с. 73]; 12) А.Б. Мельниченко та С.М. Рачинський, Е.Ф. Побегайло вважають, що родовим об’єктом таких злочинів є суспільні відносини, що забезпечують безпеку особи [27, с. 11; 28, с. 10].
Усі вищезазначені точки зору стосовно родового об’єкта злочину, що нами досліджуються, є дещо суперечливими. По-перше, це зумовлено тим, що в авторів відсутні намагання дослідити внутрішню сторону і зміст відносин, які є об’єктом певних видів злочинів проти життя та здоров’я особи (в тому числі і злочину ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані), визначити їх співвідношення із суміжними групами суспільних відносин. По-друге, це спричинено тим, що не існує єдиного розуміння відносин, які стосуються життя і здоров’я особи, а також поняття «життя особи» та «здоров’я особи». По-третє, по різному розуміють предмет відносин як складову частину об’єкта злочину. І останнє: автори невірно тлумачать положення Конституції і чинного законодавства, ігноруючи науковий підхід до з’ясування та тлумачення тих чи інших явищ, що є в полі зору нашого дослідження. 
З метою встановлення родового об’єкта злочинів проти життя та здоров’я особи (до яких відноситься також злочин, передбачений ст. 136 КК України) звернемося до його структури: 1) це суб’єкти або учасники суспільних відносин; 2) соціальний зв’язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин; 3) предмет суспільних відносин.
Суб’єктами суспільних відносин у злочинах проти життя та здоров’я особи можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Це підтверджується думкою, що є в юридичній літературі, що «…суб’єктами суспільних відносин можуть бути соціальні спільноти (народ, нація, колектив тощо), організації (державні, приватні, громадські), окремі фізичні особи» [29, с. 338].
Вивчення соціальної функції суб’єктів відносин, тобто їх прав і обов’язків (статусу), має певну цінність, оскільки з’ясування суб’єктного складу відносин сприяє визначенню змісту самих відносин, дає можливість оцінити їх характер, обсяг цих відносин і межі дії закону. У цьому контексті слід зазначити, що право людини на життя і здоров’я теорією природного права розглядалося як природне, а не дароване ким-небудь. Це право закріплено в законодавстві. Предметом, злочину з приводу яких виникають ці зв’язки, виступають умови, які забезпечують охорону життя і здоров’я іншої особи. Такий підхід до дослідження свідчить про те, що нас цікавлять не-будь які соціальні зв’язки, а лише які виникають у межах діяльності з охорони відносин у сфері, що стосується життя та здоров’я особи. 
На підставі дослідження можна запропонувати родовий об’єкт злочинів, які нами досліджуються. Тому під родовим об’єктом злочинів, передбачених розділом другим Особливої частини КК України (до яких відноситься і злочин, передбачений ст. 136 КК України), слід розуміти суспільні відносини з приводу умов (стосунків), які забезпечують охорону життя і здоров’я іншої особи.

Список використаних джерел:
1. Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика / Л.Д. Гаухман. – [3-є изд., перераб. и дополн.]. – М.: АО «Центр «Юр Информ», 2005. – 457 с.
2. Матвійчук В.К. Забруднення, засмічення та виснаження водних об’єктів: відповідальність, досудове і судове слідство та запобігання: [монографія] / В.К. Матвійчук, В.М. Присяжний. – К.: КНТ, 2007. – 272 с.
3. Наумов А.В. Российское уголовное право: [курс лекций]: В 3 т. – Т. 1. Общая часть / А.В. Наумов. – [4-е изд., перераб. и доп.] – М.: Волтерс Клувер, 2007. – 736 с.
4. Грищук В.К. Кримінальне право України: Загальна частина [навч. посібник для студентів юрид. фак. вищ. навч. закл.] / В.К. Грищук. – К.: Ін Юре, 2006. – 586 с.
5. Брайнін Я.М. Основні питання загального вчення про склад злочину / Я.М. Брайнін. – К.: Вид-во Київського університету, 1964. – 189 с.
6. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления [текст] / В.Н. Кудрявцев. – М.: Гос. изд-во юрид. лит. 1960. – 244 с.
7. Музика А.А. Відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних засобів [текст] / А.А. Музика. – К.: Логос, 1998. – 323 с.
8. Левіцька Л.В. Кримінальне право України. Загальна частина: [навч. посібник] / Л.В.Левицька, Т.О. Мудрак, О.В. Сіренко, П.В. Цимбал. – Ірпінь: Національна академія ДПС України, 2005. – 206 с.
9. Савченко А.В. Сучасне кримінальне право України: [курс лекцій] / А.В. Савченко, В.В.Кузнецов, О.Ф. Штанько. – К.: Вид-во Паливода А.В., 2005. – 640 с.
10. Матвейчук В.К. Уголовно-правовая борьба органов внутренних дел с преступным загрязнением водных объектов: [учебное пособие] / В.К. Матвейчук. – К.: НИ и РИО Украинской академии внутренних дел, 1992. – 79 с.
11. Лихова С.Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина (Розділ V Особлива частина КК України): [монографія] / С.Я. Лихова. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський Університет», 2006. – 573 с.
12. Жмур Ю.М. Кримінально-правовий захист недоторканності житла в Україні: автореф. канд. дис.…канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право / Ю.М. Жмур. – Запоріжжя: Класичний приватний ун-т., 2012. – 21 с.
13. Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование / В.П. Емельянов. – СПб: Юридичний центр Пресс, 2002. – 219 с.
14. Новоселов Е.П. Объект преступления / Г.П. Новоселов // Полный курс уголовного права: В 5 т.: Под ред. докт. юрид. наук, проф. А.И. Коробеева. – Т. 1: Преступление и наказание. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2008. – С. 325-326.
15. Андрушко П.П. Злочини проти виборчих прав громадян та їх права брати участь у референдумі: об’єкт і система / П.П. Андрушко // Кримінальне право України. – № 12. – 2006. – С. 3-63.
16. Короленко Н.П. Преступления против жизни и здоровья / Н.П. Короленко // Уголовное право Украины. Общая и Особенная части: [учебник]; под ред. Заслуженного деятеля науки и техники Украины, доктора юр. наук, проф. Е.Л. Стрельцова. – Х.: ООО. «Одиссей». – С. 293-312
17. Александров Ю.В. Злочини проти життя, здоров’я, волі і гідності особи/ Ю.В.Александров // Кримінальне право. Особлива частина: [підручник] / (Ю.В. Александров, В.І.Антипов, М.В. Володько та ін.); відновл. редакція В.І. Шанук. – К.: НАВСУ. «Правові джерела», 1998. – С. 123-216.
18. Яценко С.С. Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности / С.С. Яценко, Ю.В. Александров // Советское уголовное право. Часть Особенная: [учебное пособие]; под ред. Е.Н. Смирнова и А.Ш. Янукова. – Киев: НИ и РНОКВМ МВД СССР, 1975. – С. 128-185.
19. Сташис В.В. Понятие и виды преступлений против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности / В.В. Сташис // Уголовное право УССР. Особенная часть: [учебник]; под ред. М.И. Бажанова и др. – К.: Выща шк. Главное издательство, 1989. – С. 150-151.
20. Коржанський М.Й. Кримінальне право України: Частина Особлива: [навчальний посібник] / М.Й. Коржанський. – Н.: Генеза, 1998. – 592 с.
21. Борисов В.І. Преступления против жизни и здоровья: вопросы квалификации: [учебно-методичное пособие] / В.И. Борисов, В.Н. Куц. – Харьков: НПКФ «КОНСУЛ», 1995. – 104 с.
22. Благов Е.В. Особенная часть уголовного права в 20 лекциях: [курс лекций] / Е.В.Благов. – Юркитинформ, 2012. – 416 c.
23. Наумов А.В. Российское уголовное право: [курс лекции]: В 3 т. – Т. 2. Особенная часть (глава 1-5) / А.В. Наумов. – [4-е издание пер. и дон.] – М.: Волтерс Клувер, 2007. – 504 с.
24. Коробеев А.И. Понятие, система и виды преступлений против личности / А.И.Коробеев // Полный курс уголовного права: В 5 т. / Под ред. док. юр. наук заслуженного деятеля наук РФНИ Коробеева Т.П. Преступления против личности. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2008. – С.128-138
25. Діордіца І.В. Кримінальне право України: [посібник для підготовки для іспитів] / І.В.Діордіца. – К.: О.С. Ліпкан, 2010. – 288 с.
26. Хуторянський О.В. Кримінально-правова характеристика ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані: дис.…канд. юр. наук за спец. 12.00.08. – кримінальне право та кримінологія; кримінально виконавче право / О.В. Хуторянський – Київ: Національна академія внутрішніх справ, 2013. – 215 с. 
27. Мельниченко А.Б. Уголовное право. Особенная часть: [учебное пособие] / А.Б.Мельниченко, С.Н. Радачинский. – Ростов-на-Дону: Изд. центр «Март». 2002. – 347 с.
28. Уголовное право России: [учебник для вузов]: В 2 т. – Т. 2. Особенная часть; под ред. А.Н. Игнатова, Ю.А. Красинова. – М., 1998. – 347 с.
29. Теория государства и права: [учебник для юридических вузов и факультетов]; под ред. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. – М., 1997. – 343 с. 
 

Останнє оновлення (03.10.17 06:56)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
Аналіз існуючих джерел з кримінального права, що стосується цієї проблеми та проведені опитування студентів юридичних вузів, суддів та працівників правоохоронних органів (600 осіб) дає нам підстави визначитися з суб’єктами суспільних відносин, що поставлені під охорону ст. 249 КК України, окремі фізичні особи, юридичні особи, в тому числі і службові особи, які є, згідно чинного законодавства України, учасниками цих відноси, наділені правами і обов’язками, зв’язані з організацією, проведенням рибного, звіриного або іншого водного добувного промислу, а також контролем за його проведенням. Слід зазначити, що натомість учасникам із другої сторони суб’єктивного складу відносин можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які мають утриматися від незаконного зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом. Для досягнення мети забезпечення умов із охорони рибних, звіриних або інших водних добувних ресурсів із дотриманням правил такої оборони, необхідною умовою є не тільки виявлення осіб, які вчинили цей злочин, притягнення їх до кримінальної відповідальності, а й запобігання цим злочинам. Провівши вивчення кримінальних справ цієї категорії, ми встановили, що у всіх випадках справ (80 % справ) одними із суб’єктів цих відносин обов’язково була фізична особа, а 20 % – юридична особа.
З метою встановлення другої сторони суб’єктного складу відносин, що аналізуються, ми звернулися до законодавчих і підзаконних актів, а також слідчої та судової практики. Їх аналіз показав, що це не тільки фізичні, а й юридичні особи відповідно до чинного законодавства [1, 2, 3, 4].
Нас цікавить, як це слідує із нашого дослідження, соціальний зв’язок важливою ознакою якого є обов’язок певної поведінки суб’єктів суспільних відносин, що забезпечує умови належного, що відповідають чинному законодавству, зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом. Таким чином соціальний зв'язок це певний взаємозв’язок суб’єктів, який проявляється у певних правах і обов’язках суб’єктів суспільних відносин. Цей зв’язок, як свідчить дослідження, може виявитися як на рівні індивідуальної взаємодії суб’єктів, так і у взаємодії людських спільнот, а також і у індивідуумів із відповідними спільнотами, як елементами соціуму. Зовні цей соціальний зв’язок проявляється, як показує вивчення нами кримінальних справ, нормативної бази, а також при опитуванні працівників правоохоронних органів та суду, в таких формах діяльності, як забезпечення умов з охорони рибних запасів, водних звірів або інших водних добувних ресурсів від їх незаконного добування. 
Це, зокрема, на законодавчому рівні забезпечення та регламентації, відбувається таким чином: 1) інструктивними заходами; 2) підготовчими заходами; 3) заходами організаційного характеру; 4) експертними заходами для з’ясування можливості зайняття такими видами водного добувного промислу; 5) з’ясуванням місць знаходження нерестилищ тощо; 6) заходами для контролю зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом.
Запропоновані нами пропозиції мають практичне значення, адже вивчення кримінальних справ та матеріалів про відмову в порушенні кримінальних справ, а зараз – оголошенні про підозру з зазначеної категорії проваджень свідчить, що у 65 % справ соціальний зв’язок (взаємозв’язок суб’єктів) характерний для забезпечення умов з охорони рибних запасів або диких водних звірів та інших водних добувних ресурсів від їх зменшення; а у 35 % – стосувався запобігання вчиненню цього злочину.
Предмет суспільних відносин – третій структурний елемент цих відносин. Дотримуючись концепцій, що предмет злочину і предмет суспільних відносин у складі злочину не одне і те ж, а тому для злочину, передбаченого ст. 249 КК України, предметом відносин є умови (стосунки), що забезпечують належне у відповідності з чинним законодавством зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом та які слугують запобіганню незаконному зайняттю зазначеним промислом.
Отже, не порядок використання водних біоресурсів, як ми вже зазначали вище, є предметом суспільних відносин, що ми досліджуємо, а умови (стосунки), що забезпечують належне у відповідності з чинним законодавством зайняття рибним, звіриним або іншим воднім добувним промислом та які слугують запобіганню таким промислом є предметом цих відносин.
На підставі проведеного дослідження можна запропонувати наступне визначення безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст. 249 КК України: «під безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують умови (стосунки) з належного у відповідності з чинним законодавством зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом та які слугують запобіганню незаконному зайняттю таким промислом».

Список використаних джерел:
1. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 41. – 546 с. 
2. Про тваринний світ: Закон України від 13 грудня 2001 р. № 2894 – III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 14. – 97 с. 
3. Водний кодекс України від 06 червня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. –1995. – № 24. – 189 с. 
4. Про державне агентство рибного господарства України [текст]: Указ Президента України від 16 квітня 2011 р. № 484/2011 // Урядовий кур’єр. – 2011. – 17 травня (№ 87). – 15 с. 

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
В аспекті нашого дослідження потрібно акцентувати увагу на тому, що не слід недооцінювати функції такої ознаки об’єктивної сторони злочину, як обстановки вчинення злочину. Положення, що стосуються обстановки як ознаки об’єктивної сторони того чи іншого злочину, її співвідношення і взаємозв’язок з елементами того іншого складу злочину, описаного в законі, підставами криміналізації, дозволяє з’ясувати функції обстановки вчинення і в узагальненому вигляді, в подальшому встановити її значення для кримінальної відповідальності.
Одна із функцій обстановки вчинення злочину полягає в тому, що вона поряд з іншими обов’язковими ознаками злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК України є умовою кримінальної відповідальності. Обстановки вчинення злочину має важливе значення для кваліфікації злочинів, правильного застосування кримінального закону і в кінцевому рахунку призначення покарання, спів мірного вчиненому діянню. Звідси слідує, що обстановка вчинення злочину, як обов’язкова ознака об’єктивної сторони злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК України виконує функцію з встановлення її як обставини, що підлягає доказуванню у кримінальному провадженні (п. 1 ч. 1 ст. 91 КПК України) [1; 2, с. 239; 3, с. 241]. Обстановка як ознака об’єктивної сторони обмежує діяння, що визнається злочином, визначає його межі і тим самим виконує функцію обмеження меж кримінальної відповідальності за той чи інший злочин, який містить таку ознаку. 
Як обов’язкова ознака об’єктивної сторони злочину, обстановка, обмежуючи кримінальну відповідальність, дозволяє в ряді випадків диференціювати і види відповідальності. 
Обстановка вчинення злочину є одна із показників небезпечності, шкідливості злочинної дії або бездіяльності, указує на ступінь суспільної небезпеки злочину в цілому. Тому вона є важливою умовою диференціації кримінальної відповідальності, тобто виконує функцію диференціації кримінальної відповідальності. Обстановка вчинення злочину індивідуалізує суспільно небезпечне правопорушення, уточнює його, придає йому якісну визначеність, указує на ті характерні риси і властивості, якими одне правопорушення відрізняється від іншого (наприклад, від дисциплінарного проступку або від адміністративно-правового делікту), або один злочин від іншого. Звідси витікає важлива розмежувальна функція такої ознаки об’єктивної сторони злочину, як обстановка вчинення злочину. 
Обстановка вчинення злочину уточнює, деталізує, конкретизує суспільно небезпечну дію або бездіяльність, які є злочинними. Так, наприклад це стосується злочину, передбаченого ст. 111 КК України у формі його прояву «перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту» [4], тощо. Дана функція обстановки вчинення злочину проявляється в процесі як правотворчості, так і в правозастосовній діяльності.
Обстановка вчинення злочину відноситься до числа спеціальних (додаткових) ознак об’єктивної сторони діяння, за допомогою яких законодавець, формулюючи кримінально-правову норму вказує на особливості (специфіку) відповідного злочину. Включення до норм КК України обстановки вчинення злочину в якості обов’язкової ознаки конкретного складу злочину, є одним з прийомів законодавчої техніки з криміналізації діянь та конкретизації кримінального закону і забезпеченню його точності, визначеності.
Обстановка вчинення злочину істотно впливає на характер і ступінь суспільної небезпеки діяння і тому поряд з іншими його ознаками враховується при вирішенні питання про криміналізацію того чи іншого діяння (злочину). Зокрема, обстановка вчинення злочину має важливе значення при визначенні обсягу (меж) криміналізації, тобто при встановленні кола діянь, на які поширюється кримінально-правова заборона. Діяння в такому випадку тягне за собою кримінальну відповідальність тільки тому, що воно вчинено в певній обстановці. 
На підставі викладеного слід виокремити функції такої ознаки об’єктивної сторони злочину, як обстановка вчинення злочину: 
1) Одна із функцій обстановки вчинення злочину полягає в тому, що вона поряд із іншими ознаками злочину, виступає умовою кримінальної відповідальності.
2) Друга із функцій обстановки вчинення злочину полягає в доказуванні у кримінальному провадженні.
3) Третя – в обмеженні меж кримінальної відповідальності.
4) Четверта із функцій обстановки вчинення злочину полягає у диференціації видів відповідальності.
5) П’ята із функцій обстановки вчинення злочину полягає у диференціації видів кримінальної відповідальності.
6) Шоста із функцій полягає у розмежуванні злочину від іншого аналогічного правопорушення.
7) Сьома із функцій – у розмежуванні суміжних злочинів.
8) Восьма із функцій обстановки вчинення злочину полягає у виборі конкуруючих норм з КК України при кваліфікації вчиненого діяння. 

Список використаних джерел:
1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012, № 4651-V // Відомості Верховної Ради України від 08.03.2013, № 9-10. – Ст. 88.
2. Лукашкіна Т.В. Доказування / Т.В. Лукашкіна // Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Відп. ред.: С.В. Ківалов, С.М. Міщенко, В.Ю.Захарченко. – Х.: Одисей, 2013. – С. 237-240.
3. Шумило М.Є. Докази і доказування / Шумило М.Є. // Кримінальний процесуальний кодекс України / За заг. ред. професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К.: Юстініан, 2012. – С. 223-281.
4. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001, № 2341-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – IV 25-26. – Ст. 131. 
 

Останнє оновлення (03.10.17 06:43)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція