... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
З прийняттям Кримінально процесуального кодексу України (далі – КПК України), було значно розширено повноваження сторони захисту під час доказування на етапі досудового розслідування. Теоретично, законодавець надав обом сторонам рівні права на збирання доказів. Але слід зауважити, що фактично, не можна порівнювати повноваження сторони обвинувачення та захисника на єтапі досудового слідства. У ч. 2 ст. 22 КПК України зазначено, що сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, але все-таки сторона захисту, порівняно зі стороною обвинувачення, має значно вужчі права у доказуванні. 
Виходячи із наведених засадничих положень можна стверджувати, що реалізація змагальності у кримінальному провадженні безпосередньо пов’язана із інститутом кримінального процесуального доказування.
Комплексний аналіз норм КПК України та відповідної правозастосовної практики вказує на те, що найбільш рельєфно проблема забезпечення змагальності під час здійснення кримінального процесуального доказування проявляється саме у досудовому провадженні. Як відзначається у літературі, незважаючи на декларування гарантій змагальної форми кримінального судочинства, суб’єктами доказування переважно є лише особи, які беруть участь у справі на стороні обвинувачення, сторона ж захисту виглядає пасивним учасником цього процесу [1, с. 210].
Матеріали кримінальної справи, які надаються суду прокурором, містять цілісну систему обвинувальних доказів, а в судову процесі сторона рбвинувачення лише відтворює викладену інформацію на аркушах забраних у досудовому провадженні. Тоді як сторона захисту приходить до суду практично лише із знанням матеріалів справи, а головним завданням її постає спростування обвинувачення та його доводів, піддавання їх сумніву шляхом логічного доказування: оцінки обвинувальних доказів на належність допустимість і достовірність.
На перший погляд, певна відстороненість сторони захисту від доказування на стадії досудового провадження не є суттєвим недоліком. Відповідно до принципу презумпції невинуватості, захист звільняється від обов’язку доказування невинуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, в той час як недоведеність стороною обвинувачення вини з процесуальної точки зору є підставою для констатації невинуватості, а усі сумніви щодо доведеності вини особи мають тлумачитись на користь такої особи. Та одразу хочемо зазначити, що на жаль, яу більшості випадків сторона захисту та обвинувачення в данному випадку просто змінюються місцями. Так як здебільшого на практиці захисник доводить невинуватість свого підзахисного, збираючи при цьому максимальну кількість необхідних та допустимих доказів.
Тому з даної позиції доказування стороною захисту витікає не мало проблемних моментів на етапі самого збору необхідних та важливих доказів. Основною причиною чого слугує відсутність владних повноважень, підкріплених можливістю застосування заходів впливу (в тому числі і фізичного характеру), при певних обставинах досить складно або взагалі неможливо забезпечити належний порядок проведення процесуальної дії.
Поряд із неможливістю наділення сторони захисту владними повноваженнями існує і інша проблема, пов’язана із самостійним проведенням такою стороною процесуальних дій, спрямованих на отримання доказів. У науковій літературі неодноразово зверталась увага на те, що докази в готовому вигляді в природі не існують, а тому суб’єкти доказування не збирають уже готові докази – вони поступово формуються під час доказової діяльності [4, с. 120]. А тому, для гарантування належності, достовірності і допустимості доказів кримінальний процесуальний закон встановлює чіткі правила виявлення і фіксації відповідної інформації, в результаті чого і відбувається формування таких доказів. І якщо порядок діяльності органів досудового розслідування із проведення процесуальних дій, у ході яких формуються докази, чітко і достатньо деталізовано регламентований кримінальним процесуальним законом, то процесуальна форма діяльності сторони захисту із формування доказів є досить умовною.
Серед вітчизняних процесуалістів активно розроблюваною є концепція так званого “адвокатського розслідування”. Так, на думку О.В. Сурдукової, наділення захисника правами зі збирання доказової інформації є значним кроком на шляху реалізації в кримінальному процесі принципу змагальності сторін, а введення адвокатського розслідування сприятиме докорінній зміні існуючої моделі кримінального судочинства та усунення недоліків, притаманних досудовому провадженню [7, с. 101-102]. На необхідність законодавчого закріплення права захисника проводити розслідування паралельно із особою, яка веде кримінальний процес, вказує Т.В. Корчева [2, с. 183]. За визначенням О.В. Рибалки, адвокатське розслідування представляє собою вид публічно-правової діяльності, що здійснюється адвокатом у кримінальних справах в інтересах підзахисного або довірителя з метою виявлення і формування доказів та обставин, які мають значення для захисту прав, свобод та законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача [6, с. 40]. В.О. Попелюшко розглядає інститут адвокатського розслідування як систему кримінальних процесуальних та інших правових норм, що регулюють і дозволяють діяльність адвоката-захисника у кримінальному провадженні, спрямовану на збирання, закріплення (фіксацію), перевірку та оцінку зібраних ним доказів з метою виконання функції захисту. Вказане розслідування є самостійною, відносно відособленою діяльністю захисника-адвоката, пов’язаною з доказами кримінальної справи, до певної міри дистанційованою у просторі від роботи з доказами органу, у провадженні якого перебуває справа, спрямованою на поповнення матеріалів справи саме доказами захисту, тобто доказами. Вказане розслідування є самостійною, відносно відособленою діяльністю захисника-адвоката, пов’язаною з доказами кримінальної справи, до певної міри дистанційованою у просторі від роботи з доказами органу, у провадженні якого перебуває справа, спрямованою на поповнення матеріалів справи саме доказами захисту, тобто доказами виправдувальним [5, с. 167] 
Тим не менше, як справедливо відзначає В.М. Трофименко, запровадження паралельного адвокатського розслідування, про яке багато років йшлося в юридичній літературі (зокрема, шляхом самостійного проведення адвокатом слідчих дій), в Україні так і не відбулося, хоча в певній мірі ця ідея була матеріалізована в КПК України через надання захисту можливості самостійно залучати експерта для проведення експертизи, здійснювати виїмку речей і документів на підставі ухвали слідчого судді, а також реалізовувати ті права, спрямовані на збирання доказів, що задекларовано у ст.93 КПК України [8, с. 166].
Якщо поглянути на ідею розширення доказових можливостей сторони захисту та забезпечення належної процесуальної регламентації порядку їх реалізації, правомірно буде визнати об’єктивну неможливість в умовах сформованої вітчизняної системи кримінального процесуального доказування наділення вказаної сторони правом самостійного проведення повного комплексу процесуальних дій, спрямованих на формування доказів у кримінальному провадженні. За таких обставин, в силу дії засади змагальності, виникає необхідність запровадження певних компенсаторних механізмів, здатних забезпечити якщо не повну тотожність, то хоча б співрозмірність та збалансованість потенціалів протилежних сторін у відстоюванні своєї позиції засобами доказування.
Існування інституту ініціювання проведення процесуальних дій є відображенням диспозитивних начал кримінального судочинства, оскільки його реалізація в повній мірі залежить від вільного розпорядження стороною захисту доступними їй засобами участі у кримінальному процесуальному доказуванні. Тобто, сторона захисту самостійно, поза будь яким впливом і примусом, виходячи із конкретних обставин кримінального провадження та умов його здійснення, своїх як стратегічних так і тактичних завдань, приймає рішення про те, чи реалізовувати надане їй право на розглядуване ініціювання, на якому етапі і в якому обсязі це робити.
Тому можливо прийти до висновку, процес збирання доказової бази стороною захисту шляхом ініціювання проведення процесуальних дій може бути представлене як форма участі сторони захисту у кримінальному процесуальному доказуванні за допомогою відповідних процедур звернення до уповноважених суб’єктів досудового розслідування чи слідчого судді із офіційним проханням (клопотанням) щодо вирішення питання про проведення однієї або декількох слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, в результаті яких можливо отримати важливі докази у вигляді фактичних даних, необхідних для встановлення наявності або відсутності фактів і обставин, які можуть мате вирішальне значення для виправдання підозрюваного (обвинуваченого), зменшення обсягу та/або характеру підозри (обвинувачення), перекваліфікування статті досудового провадження, пом’якшення відповідальності.

Список використаних джерел:
1. Гаркавенко О.В. Доказування стороною захисту та потерпілим як не уповноваженими учасниками кримінального провадження / О.В. Гаркавенко // Науковий вісник Академії муніципального управління. Серія: Право. – 2014. — Вип. 1. – С. 206-211.
2. Корчева Т.В. Проблеми діяльності захисника в досудовому провадженні та в суді першої інстанції: монографія / Т.В. Корчева. – Х.: Вид. ФОП Вапнярчук Н.М., 2007. – 200 c.
3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 року № 4651-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17.
4. Лук’янчиков Є.Д. Формування доказів у кримінальному провадженні / Є.Д.Лук’янчиков, Б.Є. Лук’янчиков // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. – 2016. – №2. – С. 118-129. 
5. Попелюшко В.О. Предмет захисту та його доказування в кримінальній справі: монографія / В.О. Попелюшко. – К.: Прецедент, 2005. – 232 с.
6. Рибалка О.В. Захисник як суб’єкт доказування в кримінальній справі / О.В. Рибалка // Адвокат. – 2011. – №7 (130). – С. 35-40.
7. Сурдукова О.В. Адвокатське розслідування як інститут кримінально-процесуального права / О.В. Сурдукова // Вісник Академії адвокатури України. – 2005. – Вип.4. – С. 97-103.
8. Трофименко В.М. Особливості участі захисника в доказуванні в кримінальному провадженні: деякі теоретико-прикладні аспекти / В.М. Трофименко // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія, Право. – 2015. – Вип. 33(2) – С. 165-168. 
 

Останнє оновлення (04.10.17 22:15)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №2
У сучасних умовах зросла необхідність посилення міжнародного контролю та удосконалення механізмів вирішення спорів щодо захисту порушених прав громадян України. З розвитком України як демократичної, правової, соціальної держави зростає потреба в удосконаленні національних і міжнародних юридичних механізмів утвердження і забезпечення конституційних прав і свобод її громадян. Існує необхідність вдосконалення національного механізму реалізації рішень Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Вищеназвані причини обумовлюють актуальність цієї теми.
Метою статті є дослідження механізму застосування рішень ЄСПЛ на території України. Відповідно до поставленої мети визначено завдання: проаналізувавши різні наукові та нормативні джерела, визначити нормативно-правові акти, якими регулюється механізм реалізації рішень ЄСПЛ, виокремити основні притаманні йому особливості та запропонувати способи покращення цього механізму.
Дослідженням цієї проблеми займались такі вчені як: В.О. Скомороха, В.А. Палиюк, Р.А.Антропов, Д.Г. Курдюков, Н.А. Ляшенко та інші.
Згідно з ч. 4 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна [1, ст. 55].
Головатий С.О. стверджує, що ратифікація Україною Європейської конвенції з прав людини створила нову правову ситуацію в системі захисту прав людини в Україні. Перед правниками постала вимога, з одного боку, не відступати від положень Європейської конвенції з прав людини, а з іншого – спиратися у своїх рішеннях на практику суду щодо розгляду справ про порушення цих прав [2, с. 10].
О.С. Банчук зазначає, що суди мають застосовувати при розгляді справ практику ЄСПЛ як джерело права. Законодавчий орган держави має здійснювати експертизу та перевірку чинних законів і підзаконних актів на відповідність конвенції та практиці ЄСПЛ [3, с. 7]. З вищезазначеного приходимо до висновку, що в Українській правовій системі, яка відноситься до романо-германської, простежується запозичення з англо-санксонської системи права, котре реалізується у вигляді прецедентного права відповідно до якого судді при винесенні рішення повинні посилатися на вже існуючи рішення, винесені з подібного предмета позову.
Порядок виконання рішень ЄСПЛ з боку органів державної влади України головним чином регулюється Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини »від 23.02.2006. Відповідно до ст. 1 цього Закону, під виконанням рішень розуміється виплата стягувачеві відшкодування і прийняття додаткових заходів індивідуального характеру, а також вжиття заходів загального характеру [4].
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» рішення ЄСПЛ виповнюється Державної виконавчою службою України [5].
Отже, в Україні визначений чіткий механізм виконання рішень ЄСПЛ. Також існує достатня кількість нормативної бази для їх реалізації.
Метлова І.С., характеризуючи значення рішень ЄСПЛ, вказує на те, що їх вплив на українське законодавство, правозастосовчу практику, науку і правосвідомість громадян виражається в їх функціях. При цьому, поряд із загальними функціями джерел права, рішення ЄСПЛ виконують ряд своїх специфічних функцій: тлумачення, формування досвіду застосування конвенції і протоколів до неї, вдосконалення законодавства та правозастосовчої практики, вдосконалення правосуддя, інформаційного впливу на правосвідомість, взаємодії з наукою і розвитку правової доктрини [6] . 
Отже, аналізуючи це твердження можна зробити висновок про те, що рішення ЄСПЛ діятимуть самостійно і збагачуватимуть правову систему країни. Оскільки будь-який закон потребує визнання та застосування суспільством, контролю з боку уповноважених представників держави, с такою думкою важко однозначно погодитися.
Національні правові системи майже всіх європейських держав визнали пряму дію рішень ЄСПЛ. Досить часто в інших державах Європи вищі судові органи, а саме верховні або конституційні суди займають важливе місце в усуненні причин, які призвели до порушення прав людини в конкретній ситуації, яка згодом стала предметом рішення даного суду [7, с. 8].
Стосовно застосування рішень ЄСПЛ, ухвалених проти інших країн в українській правовій системі, Н.А. Ляшенко, стверджує, що закладені в таких рішеннях доктрини мають враховуватися і українськими вченими, законотворцями, адвокатами, суддями та іншими фахівцями в галузі права з метою застереження від помилок у питаннях регламентації суспільних відносин, а також в охороні й захисті прав громадян України. Автор вважає, що Україна не повинна очікувати перевірки ЄСПЛ рішень, ухвалених національними судами, коли у подібній справі ним вже було ухвалено рішення проти іншої країни. У такому випадку особа виграє справу, і держава буде змушена відшкодовувати їй значні суми компенсації, а європейська спільнота – визначати рівень правової системи України за кількістю звернень до ЄСПЛ та задоволених ним скарг. Н.А. Ляшенко пропонує запровадження механізму застережень звернень до ЄСПЛ, тобто, всебічної перевірки прийнятих судами рішень на їх відповідність Конвенції та практиці ЄСПЛ, а не тільки законодавству України [8, с. 361].
Ми повністю погоджуємося з думкою Н.А. Ляшенко з приводу встановлення персональної відповідальності суддів касаційної інстанції за перегляд рішень відповідно до вимог конвенції та досвіду розгляду справ ЄСПЛ. За таких умов питання судового перегляду рішень вищими судовими інстанціями перестане бути формальним, а судді відповідатимуть за наслідки своєї діяльності. Суди вищих інстанцій України мають оцінювати не тільки позицію сторін, а й ставлення до подібних відносин з боку ЄСПЛ навіть без посилань з боку сторін на рішення або практику цього суду. 
Разом з тим на сайті Верховної Ради України існує можливість ознайомлення із витягами з рішень Європейського суду з прав людини в хронологічній послідовності та на офіційному сайті Вищого спеціалізованого суду з цивільних і кримінальних справ, але без будь-яких коментарів. При цьому на сайтах зазначається, що рішення є остаточними, але можуть підлягати редакційним виправленням [9]. 
Отже, не існує єдиного друкованого видання, електронного офіційного сайту чи реєстру, в якому б містилися ці рішення. Ми гадаємо, що буде дієвим та потрібним створення єдиного реєстру міжнародних судових рішень, до якого був би вільний доступ, рішення були перекладені на українську мову і вважалися отриманими з офіційного джерела. Наслідком створення такого реєстру могло б стати активне застосування практики ЄСПЛ правниками України, використання цих матеріалів як допоміжних у діяльності юристів.

Список використаних джерел:
1. Конституція України від 28.06.1996 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80. – Назва з екрана.
2. Головатий С.О. Нові можливості щодо захисту прав людини в Україні [Текст] / С.О.Головатий // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. – № 1. – С. 9-14.
3. Банчук О.С. Розумний строк розгляду справ у суді: Європейські стандарти та українські реалії. Практика Європейського суду [Текст] / О.С. Банчук // Адвокат. – 2005. – № 1. – С. 7-10.
4. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини [Електронний ресурс]: Закон України від 23.02.2006 із змін., внес. згідно із Законами України: за станом на 04.10.2017. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3477-15. – Назва з екрана.
5. Про виконавче провадження [Електронний ресурс]: Закон України від 02.06.2016 із змін., внес. згідно із Законами України: за станом на 04.10.2017. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1404-19. – Назва з екрана.
6. Метлова И.С. Решения Европейского Суда по правам человека в системе источников российского права [Електронний ресурс]: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства; история правовых учений» / И.С. Метлова – Режим доступу: http://www.dissercat.com/content/resheniya-evropeiskogo-suda-po-pravam-cheloveka-v-sisteme-istoc hnikov-rossiiskogo-prava#ixzz3gM6UgwZ8. – Назва з екрана.
7. Скомороха В.С. Отдельные вопросы имплементации норм международного права и конституционная юрисдикция Украины [Текст] / В.С. Скомороха // Украинский журнал международного права. – 2002. – №1. – С. 6-11.
8. Ляшенко Н.А. Вплив рішень Європейського суду з прав людини на правову систему України [Текст] / Н.А. Ляшенко // Часопис київського університету права. – 2015. – №2. – С.358-363.
9. Офіційний сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8 95EB1EFA4312A8DC22580F8003DFA2D. – Назва з екрана. 
 

Останнє оновлення (04.10.17 16:52)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №2
«Електронні послуги в містобудівній сфері – 80% всього будівництва в Україні можна починати вводити в експлуатацію онлайн. І цими можливостями вже скористалося при будівництві понад 2 600 об’єктів. Електронні послуги стосуються найбільш популярних об'єктів (категорії CC1): приватна забудова, малоквартирні будинки, адміністративно-побутові будівлі малого та середнього бізнесу. До кінця року плануємо запровадити е-послуги для решти об'єктів нерухомості. Електронна послуга робить корупцію неможливою. Користуйтеся електронним послугами – переможемо корупцію разом!», – проінформував Прем'єр-міністр Володимир Гройсман.
Проаналізуємо три види адміністративних послуг у сфері будівництва: отримання проектів будівництва; включення до реєстру атестованих осіб; отримання свідоцтв підтвердження придатності нових будівельних виробів для застосування у будівництві
Склад та зміст проектної документації на нове будівництво, реконструкцію, капітальний ремонт та технічне переоснащення будинків, будівель, споруд будь-якого призначення, їх комплексів або їх частин, лінійних об’єктів інженерно-транспортної інфраструктури, визначається відповідно до Порядку розроблення проектної документації на будівництво об'єктів [1] та Державних будівельних норм України. Склад та зміст проектної документації на будівництво. ДБН А 2.2-3-20 [2].
Відповідно до ст. 31 Закону України «Про місцеве самоврядування» [3] Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію [4] – ДАБІ здійснює державний контроль за дотриманням вимог законодавства проектної документації, а до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать підготовка і подання на затвердження ради відповідних місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови населених пунктів, іншої містобудівної документації. Місцева державна адміністрація організовує розробку та проведення експертизи містобудівної документації населених пунктів відповідно до державних норм і стандартів (ст. 20 Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Прикладом реалізації такого виду послуг можемо навести розпорядження № 655 від 2 червня 2017 року Київської міської державної адміністрації «Про затвердження проектної документації за проектом «Реконструкція енергогосподарства НС «Крутогірна» з заміною електрообладнання по вул. Крутогірній, 12 в м. Києві» [5].
Після складання іспиту відповідальних виконавців окремих видів робіт (послуг), пов’язаних із створенням об’єктів архітектури, які проходять професійну атестацію (архітектор, інженер-проектувальник, інженер технічного нагляду та експерт, які здобули вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра за напрямом професійної атестації, мають стаж роботи за фахом не менш як три роки, або не здобули такої освіти, але мають стаж роботи у сфері містобудування не менш як десять років) Атестаційною архітектурно-будівельною комісією проводиться професійна атестація. 
Для проведення професійної атестації виконавець подає Комісії заяву про проведення професійної атестації та визначений перелік документів. Комісія протягом місяця розглядає подані документи, проводить іспит у порядку, встановленому Комісією за погодженням з Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, та приймає рішення про видачу кваліфікаційного сертифіката або про відмову в його видачі. Повідомлення про включення до реєстру атестованих осіб розміщується на офіційному сайті Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України [6].
Отримання свідоцтв підтвердження придатності нових будівельних виробів для застосування у будівництві здійснюється відповідно до наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України «Про затвердження Порядку проведення роботи з підтвердження придатності нових будівельних виробів для застосування в будівництві та Переліку нових будівельних виробів, що підлягають перевірці та підтвердженню придатності для застосування в будівництві» [7].
Порядок проведення роботи з підтвердження придатності нових будівельних виробів для застосування в будівництві установлює процедуру проведення роботи з розгляду заявок, погодження, проведення науково-технічної експертизи та випробувань будівельних виробів (у разі необхідності), розгляду матеріалів на секціях науково-технічної ради Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, прийняття рішення президією науково-технічної ради, підписання, реєстрації та видачі технічного свідоцтва придатності будівельних виробів для застосування. 
Проведенню перевірки на відповідність вимогам безпеки для життя і здоров'я людини, майна та навколишнього природного середовища і підтвердженню придатності для застосування в будівництві підлягають нові матеріали, вироби та конструкції (далі - будівельні вироби), зокрема іноземного походження, виробництво, застосування та експлуатація яких не регламентовані національними стандартами, державними будівельними нормами і правилами, іншими нормативними документами. 
Придатність нових будівельних виробів для застосування в умовах будівництва і експлуатації об'єктів на території України підтверджується технічним свідоцтвом придатності будівельних виробів для застосування (далі – технічне свідоцтво) встановленого зразка (додаток), яке видається Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України. Для одержання технічного свідоцтва заявник (виробник, постачальник, проектна, будівельна організація) направляє до Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства заяву довільної форми з доданням обґрунтованих матеріалів з технічними даними продукції, яка пред'являється. До складу цих даних включаються (залежно від продукції): опис продукції, якості, характеристики, результати випробувань, технологічні параметри, креслення, інструкції щодо застосування, дані, які характеризують безпеку, надійність продукції, досвід її застосування [7].
Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства протягом п'яти робочих днів після реєстрації заявки оцінює обґрунтованість, комплектність документів, що додаються до заявки, приймає рішення щодо необхідності проведення науково-технічної експертизи та випробувань будівельних виробів, про що повідомляється заявнику. Технічне свідоцтво видається безоплатно на три роки. Технічне свідоцтво, зареєстроване згідно з цим Порядком, дійсне на всій території України і є документом, що засвідчує придатність нових будівельних виробів для застосування за показниками, що наведені у технічному свідоцтві.
Пропонуємо, об’єднати три види адміністративних послуг у сфері будівництва: отримання проектів будівництва; включення до реєстру атестованих осіб; отримання свідоцтв підтвердження придатності нових будівельних виробів для застосування у будівництві у одну групу «адміністративні послуги з підтвердження відповідності».

Список використаних джерел:
1. Про затвердження Порядку розроблення проектної документації на будівництво об'єктів: наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 16 травня 2011 року № 45 VIII [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Верховної Ради України: Законодавство – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0651-11
2. Державні будівельні норми України. Склад та зміст проектної документації на будівництво. ДБН А 2.2-3-20 [Електронний ресурс] – Електронні дані. – Режим доступу: http://images.mofcom.gov.cn/ua/201706/20170615150051947.pdf (дата звернення 20.09.2017 р.). – Назва з екрана.
3. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 № 280/97-ВР VIII [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Верховної Ради України: Законодавство – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80/page2
4. Про затвердження Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію: постанова Кабінету Міністрів України від 9 липня 2014 № 294 [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Верховної Ради України: Законодавство – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/294-2014-%D0%BF
5. Про затвердження проектної документації за проектом «Реконструкція енергогосподарства НС «Крутогірна» з заміною електрообладнання по вул. Крутогірній, 12 в м. Києві» 20 [Електронний ресурс] – Електронні дані. – Режим доступу: http://kreschatic.kiev.ua/ua/4913001/doc/1498807768.html (дата звернення 20.09.2017 р.). – Назва з екрана.
6. Деякі питання професійної атестації відповідальних виконавців окремих видів робіт (послуг), пов'язаних із створенням об'єктів архітектури: постанова Кабінету Міністрів України від 23 травня 2011 року 554 [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Верховної Ради України: Законодавство – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/554-2011-%D0%BF
7. Про затвердження Порядку проведення роботи з підтвердження придатності нових будівельних виробів для застосування в будівництві та Переліку нових будівельних виробів, що підлягають перевірці та підтвердженню придатності для застосування в будівництві: наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 20.03.2006 № 69 [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Верховної Ради України: Законодавство – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0577-06 
 

Останнє оновлення (04.10.17 16:35)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №3
Одним з критеріїв відповідності певного заходу втручання в право власності з боку держави принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) встановлює критерій законності втручання. Тобто, втручання має бути здійснено на підставі закону. 
Принцип верховенства права, який є істотним принципом у практиці ЄСПЛ, вимагає дотримання вимог «якості» закону, яким передбачається втручання у права особи, основоположні свободи. Так, у рішенні від 10 грудня 2009 року справі «Михайлюк та Петров проти України» (Mikhaylyuk and Petrov v. Ukraine, заява No 11932/02), зазначено: «Суд нагадує, що вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права» (серед багатьох інших, рішення у справі «Полторацький проти України» (Poltoratskiy v. Ukraine) від 29 квітня 2003 року, заява No 38812/97, п. 155) [1]. 
Як зазначає ЄСПЛ в своєму рішенні у справі «Гентрих проти Франції» («Hentrich v. France») від 22 вересня 1994 року, заява № 13616/88, пункт 42, вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (рішення у справі «Ентрік проти Франції» (Hentrich v. France) від 22 вересня 1994 року, серія А, № 296-A, сс. 19–20, п. 42). Хоча проблему відносно тлумачення національного законодавства мають вирішувати передусім національні органи влади, зокрема суди, завдання Суду полягає в тому, щоб з'ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції (рішення у справі «Кушоґлу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, п. 50, від 10 травня 2007 року). Отже, хоча Суд має лише обмежену компетенцію з перевірки дотримання національного законодавства, він може сформулювати відповідні висновки за Конвенцією, якщо встановить, що при застосуванні закону в тій чи іншій справі національні суди припустилися явної помилки або застосували його так, щоб ухвалити свавільне рішення (рішення у справах «Компанія «Анхойзер Буш» проти Португалії» (Anheuser-Busch Inc. v. Portugal) [GC], заява № 73049/01, п. 83, ECHR 2007-I, «Кузнецов та інші проти Росії» (Kuznetsov and Others v. Russia), заява № 184/02, пп. 70–74 і 84, від 11 січня 2007 року, «Педурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, п. 98, ECHR 2005… (витяги), ««Совтрансавто-Холдинг» проти України» (Sovtransavto Holding v. Ukraine), заява № 48553/99, пп. 79, 97 і 98, ECHR 2002VII, згадані вище рішення у справах «Беєлєр проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 108, ECHR 2000I, «Кушоґлу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), пп. 50–52, а також, mutatis mutandis, рішення у справі «Цирліс і Кулумпас проти Греції» (Tsirlis and Kouloumpas v. Greece) від 29 травня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997III, пп. 59–63) [1].
В автентичних (французькою та англійською мовами) текстах Конвенції вираз «встановлений законом», кілька разів з’являючись у тексті Конвенції, має різні значення. Так, слід зазначити, що у французькому тексті щоразу використовується формула «prvues par la lois». При цьому, коли те ж самий французький вираз з’являється у пункті 2 статті 8 Конвенції, статті 1 Першого протоколу та у статті 2 Протоколу 4 до Конвенції, в англійському тексті відповідно говориться «згідно із законом» (in accordance with the law), «передбачено правом» (provided for by law), «згідно з правом» (in accordance with law). 
Таким чином, зіткнувшись з кількома версіями тексту правовстановлюючого міжнародного договору, кожен з яких є однаково автентичним, але не аналогічним, Європейський суд встановив прецеденту практику, відповідно до якої суд повинен тлумачити ці версії таким чином, щоб зблизити їх настільки, наскільки це можливо, що і відповідає реалізації цілей і досягнення завдань договору (рішення по справі Вемхоффа («Wemhoff v. Germany», від 27 червня 1968 року, пункт 8, а також пункт 4 статті 33 Віденської конвенції від 23 травня 1969 року про право міжнародних договорів). 
Під терміном «закон» [...] слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності» (рішення у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom), заява No18139/91, рішення від 23 червня 1995 року, п. 37). 
Також закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. «Доступність закону» означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та у осіб. «Передбачуваність» означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону. Так, ведучи мову про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (рішення у справі «Шпачек s.r.o.» проти Чеської Республіки» (Špaček s.r.o. v. the Czech Republic), заява No 26449/95, п. 54, від 9 листопад а 1999 року). 
Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для зацікавлених осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП], заява No 33202/96, п. 109, ECHR 2000-I) [1]. 
Суд застосовує певні критерії до аналізу «якості» закону. Основні з них Суд визначив у рішенні «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства» (1979 р.): 1) закон повинен бути досить доступним, він повинен служити для громадянина відповідним орієнтиром, достатнім у контексті, в якому застосовуються певні правові норми у відповідній справі; 2) норма не може вважатися законом, якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, яка дає можливість громадянинові регулювати свою поведінку. Згодом у рішенні «Мелоун проти Сполученого Королівства» (1984 р.) Суд наголосив, що закон має з достатньою чіткістю визначати межі дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення з урахуванням законної мети відповідного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання. Таким чином, була сформульована третя складова частина законності за Конвенцією [2]. 
Суд зазначає, що «закон» повинен бути належним чином доступним: громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норму конкретному випадку. Крім того, норма не може розглядатися як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку. Громадянин повинен мати можливість – у разі необхідності за належної правової допомоги – передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія (рішення у справі «Толстой -Мілославський проти Сполученого Королівства»). Ці наслідки не повинні бути «передбачуваними» з абсолютною точністю: досвід показує, що це недосяжно. Знову ж, тоді як певність є дуже бажаною, вона може призвести до надмірної закостенілості, а закон повинен пристосовуватися до обставин, що змінюються. 
Таким чином, не можна уникнути ситуації, коли багато законів викладені термінами, які є, тією чи іншою мірою, неясними і тлумачення та застосування яких є питанням практики (див. рішення у справі ««Санді Таймс» проти Сполученого Королівства» від 26 квітня 1979 року, серія А, No 30, п. 49). Наскільки чітко не були б сформульовані правові положення, завжди існує елемент судового тлумачення, оскільки завжди існує потреба у роз’ясненні спірних питань та в пристосуванні їх до зміни обставин. (Ухвала щодо прийнятності Заяви No 65518/01 «Салов проти України» (Salov v. Ukraine) від 27 квітня 2004 р.)
Наближаючись до основної концепції підходу Європейського суду до розуміння понять «закон» і «встановлений законом», слід враховувати, що Європейський суд у своїй прецедентній практиці зазначає наступне: слово «закон» у виразі «встановлений законом» охоплює не тільки статути, але і неписане право. Як показує практика, Європейський суд не надає значення тій обставині, що «інститут неповаги до суду» є дітищем загального права, а не законодавства. Постанова про те, що обмеження, накладене в силу загального права, не відноситься до обмежень, «встановленим законом», лише на тій підставі, що воно не закріплено в законодавстві. Така постанова йшла би в явне протиріччя з наміром укладачів Конвенції.
Таким чином, ЄСПЛ визначив основні категорії якості закону: передбачуваність, доступність і верховенство права. Ці категорії охоплюють правові стандарти, які визначають зміст і форму «закону». Зокрема, Судом виділяються змістовні характеристики (обсяг, межі, умови) владних повноважень, які з точки зору форми зовнішнього прояву визначаються законодавцем і судовою практикою. У контексті розмежування та розгляду співвідношення категорій «право» і «закон» варто зазначити, що «закон» дедалі частіше розуміють не як закон у строгому, спеціальному сенсі (як акт верховної влади і джерело вищої юридичної сили), а як офіційне джерело юридичних норм [3].

Список використаних джерел:
1. Застосування практики Європейського суду з прав людини в адміністративному судочинстві: Науково-методичний посібник для суддів / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://coollib.com/b/326688/read 
2. Гом’єн Д. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини. Видання третє / Д. Гом’єн. – К.: «Фенікс», 2006. – 192 с. 
3. Оніщенко Н. Принцип законності: природа та сутність в умовах демократичних змін / Н. Оніщенко // Віче. – 2012. – No 12. – С. 3. 
 

Останнє оновлення (04.10.17 16:13)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №4
Актуальність наукового дослідження правового регулювання банкрутства державних підприємств в Україні та розробки пропозицій щодо внесення змін до чинного законодавства у даній сфері обумовлюється декількома чинниками:
1) набранням 19.01.2013 чинності нової редакції Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та приведення відповідно до цього Закону підзаконних нормативно – правових актів, в тому числі, що регулюють питання банкрутства державних підприємств;
2) необхідністю аналізу причин неоднакового застосування норм права в аналогічних спорах у справі про банкрутство та упорядкування судової практики вирішення спорів між учасниками провадження у справі про банкрутство;
3) позитивними змінами у динаміці застосування судами України, в тому числі, і господарськими, прогресивних положень Рішень Європейського Суду з прав людини у майнових спорах фізичних та юридичних осіб проти держав;
4) необхідністю подолання невиправданого затягування судового провадження у справах про банкрутство, що іноді затягується на роки та десятиріччя, та зменшення витрат на його проведення. Так, відповідно до даних, зібраних за методологією рейтингу Doing Business, серед усіх компонентів рейтингу в Україні найгірший стан справ з врегулюванням процедури неплатоспроможності, середня тривалість процедури банкрутства підприємства, описаного методологією рейтингу, складає 2,9 років (для порівняння, у розвинених країнах- членах ОЕСР – 1,7 роки), а її вартість – 42% від вартості майна боржника (9% для країн-членів ОЕСР). Вітчизняна процедура банкрутства забезпечує повернення кредиторові – 8,3%. За цим показником Україна ділить з Камбоджею 161-162 місце серед 165 країн, у яких існує судова процедура банкрутства [1];
5) невиправданістю, на думку авторів, декриміналізації Законом України від 15 листопада 2011 року №4025-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» таких складів злочинів, як приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконні дії у разі банкрутства та фіктивне банкрутство; соціальна та економічна обумовленість криміналізації зазначених діянь [2];
6) важливістю забезпечення впливу Держави на економіку шляхом збереження та примноження за органами державної влади не лише адміністративних, а й ринкових методів регулювання економічної сфери, одним із найважливіших інструментів чого є відновлення платоспроможності фінансово нестійких державних підприємств.
За таких обставин слід визначити ієрархію джерел правового регулювання банкрутства державних підприємств.
1. Міжнародно – правові договори, до яких належать загальні (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародний пакт ООН про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права), галузеві (Конвенція країн СНД про правову допомогу і правові стосунки у цивільних, сімейних і кримінальних справах, Договір між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах) та спеціальні (зокрема, Європейська конвенція про деякі міжнародні аспекти банкрутства (Стамбул, 5 червня 1990 року)  не підписана та не ратифікована Україною, Директива 2001/17/ЄС про реорганізацію та ліквідацію страхових організацій, Директива 80/987 про наближення законодавства держав – членів ЄС у сфері захисту прав працівників у разі неспроможності їх роботодавця, Типовий Закон ЮНСІТРАЛ (Комісія ООН з права міжнародної торгівлі) “Про транскордонну неспроможність” від 15 грудня 1997 року, Регламентом Ради (ЄС) «Про провадження у справах про неплатоспроможність» від 29 травня 2000 року № 1346/2000 та інші) [3].
2. Закони України. До законодавчих актів, що регулюють досліджувану сферу правовідносин, належать Конституція України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Господарський процесуальний кодекс України, Закон України «Про міжнародне приватне право», Закон України «Про міжнародні договори України», Закон України «Про управління об’єктами державної власності», Закон України «Про особливості управління об'єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі».
Однак, спеціальним законодавчим актом, що регулює провадження у справах про банкрутство є виключно Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», частиною 1 статті 2 якого встановлено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України [4].
Саме тому господарські суди, приймаючи рішення у справах про банкрутство, майже не здійснюють посилання на норми Господарського кодексу України, а керуються виключно нормами Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
3. Підзаконні нормативно-правові акти. До таких нормативно-правових актів можна віднести Постанови КМУ № 38 від 30 січня 2013 року "Про затвердження Порядку погодження умов і порядку проведення санації державних підприємств до порушення провадження у справі про банкрутство за рахунок небюджетних джерел фінансування", №339 від 15 травня 2013 року «Про реалізацію статті 85 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», №244 від 01 квітня 2013 року «Про затвердження Порядку відчуження у процедурі санації майна боржника шляхом заміщення активів», накази Міністерств та органів управління майном боржника про затвердження порядку погодження планів санації, мирових угод, переліків ліквідаційної маси, порядок вибору організатора аукціону та проведення прилюдних торгів та інші нормативно-правові акти.
4. Рішення Європейського суду з прав людини. Згідно з частиною 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. 
5. Постанови Верховного Суду України. За приписами частини 3 статті 82 ГПК України при виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111-16 цього Кодексу. 
6. Правотворчість Вищого господарського суду України. На цей час правове регулювання досліджуваної теми фактично здійснюється, зокрема, Постановою ВГСУ від 17.12.2013 № 15 «Про затвердження Положення про порядок проведення санації до порушення провадження у справі про банкрутство», що прийнята відповідно до статей 5, 6 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та яка встановлює порядок та умови досудової санації, що суперечить зазначеним нормам Закону, однак є обов’язковими в силу безпосередніх вказівок цих же норм, а також Постановою ВГСУ від 14.07.2016 №8 «Про затвердження нової редакції Положення про автоматизовану систему з відбору кандидатів на призначення арбітражного керуючого у справах про банкрутство», яка прийнята відповідно до частини 1 статті 114 Закону та додатково погоджена із Міністерством юстиції, що виконує повноваження державного органу з питань банкрутства [4]. 
7. Судова практика господарських судів апеляційної та касаційної інстанцій: інформаційні листи, узагальнення, роз’яснення, постанови Пленуму, судові рішення в аналогічних справах. На жаль науковці, що займаються дослідженням проблематики правового регулювання банкрутства в Україні, як правило, не виділяють судову практику судів вищих інстанцій як джерело права. Однак, суди, будучи заінтересованими в тому, щоб винесене ними рішення було залишене без змін судами вищих інстанцій, досить часто підсилюють свою правову позицію посиланням на інформаційні листи, узагальнення, роз’яснення, постанови Пленуму та постанови Вищого господарського суду України, а іноді, – і на постанови апеляційних судів за відсутності сформованої практики ВГСУ з певного питання. 

Список використаних джерел:
1. Малюська Д. Довго, дорого, неефективно: процедура банкрутства у сучасних реаліях України [Електронний ресурс] – Режим доступу до статті: http://brdo.com.ua/analytics/dovgo-dorogo-neefektyvno-protsedura-bankrutstva-u-suchasnyh-realiyah-ukrayiny/.
2. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності: Закон України від 15 листопада 2011 р. №4025-VI // Офіційний вісник України. – 2011. – №98 – Ст. 3570.
3. Ніколаєв І. Транскордонне банкрутство – реакція на глобалізацію економічних процесів [Електронний ресурс] – Режим доступу до статті: http://commerciallaw.com.ua/attachments/article/255/2013-02FINAL.pdf.
4. Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»: Закон України від 22 грудня 2011 р. № 4212-VI // Офіційний вісник України. – 2012. – №5 – Ст. 164. 
 

Останнє оновлення (04.10.17 15:10)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №6
Реформування органів прокуратури, вдосконалення діяльності прокурора у кримінальному провадженні, позбавлення прокурора окремих повноважень у сфері нагляду за законністю, запровадження європейських стандартів прокурорської служби потребують врахування зарубіжного досвіду практичної реалізації прокурором своїх повноважень та забезпечення психологічного підґрунтя прокурорської діяльності. Сучасне вітчизняне нормативно-правове регулювання професійної діяльності прокурора не містить навіть жодного натяку на забезпечення психічного здоров’я прокурора, як запоруку його плідної професійної діяльності, що може бути однією із вагомих причин неможливості проведення повноцінного реформування органів прокуратури та виходу органів прокуратури України як єдиної системи на європейські стандарти діяльності.
Переважна більшість сучасних науковців сконцентрувало свою увагу на дослідженні професійної деформації юристів загалом. Дослідженню професійної діяльності прокурора з психологічної точки зору присвятили свої праці такі науковці, як О.Б. Поляков, І.О. Билиця, І.В. Недобор, А.О. Мельниченко, І.В. Озерський, Д.Є. Ліфашина, О.В. Кобець, О.Г. Яновська, М.В. Бриков, Л.Р. Грицаєнко, О.В. Синєокий та ін. Однак проблему професійного вигорання прокурора, який включений в широкий контекст правової системи суспільства, залишено поза увагою науковців, що обумовлює потребу у даному дослідженні.
Статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави [1].
Згідно із ст. 18 Закону України «Про прокуратуру», прокурор зобов’язаний неухильно додержуватися присяги прокурора, виявляти повагу до осіб під час здійснення своїх повноважень, діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, додержуватися правил прокурорської етики, зокрема не допускати поведінки, яка дискредитує його як представника прокуратури та може зашкодити авторитету прокуратури [1].
Виконання покладених на прокуратуру завдань потребує від її працівників високого професіоналізму, неупередженості, чесності, порядності та здатності протистояти намаганням неправомірного впливу на їхню службову діяльність. Саме такими є основні завдання, що ставить перед прокурорами Кодекс професійної етики та поведінки прокурорів, затверджений всеукраїнською конференцією прокурорів від 27.04.2017 (далі – Кодекс професійної етики та поведінки прокурорів) [2].
Своєрідність професійної діяльності прокурорів полягає в тому, що виконання ними посадових обов’язків здійснюється в межах правової регламентації, яка підпорядковує їх діяльність нормам закону, під пильною увагою суспільства в ситуаціях із непередбачуваним результатом, із значними психічними, інформаційними та інтелектуальними навантаженнями та ризиком, пов’язаним з підвищеною відповідальністю, спілкуванням з різноманітними категоріями громадян, які зіткнулися з правовою кризою в житті, ненормованим режимом роботи, в переважній більшості негативними емоціями представників різних верств населення, дефіцитом часу для оперативного вирішення нестандартних професійних задач, звинувачувальним характером професійної діяльності тощо. Владний, обов’язковий характер повноважень, застосування яких вимагає уміння користуватися владою у межах норм закону, суспільної моралі та професійної етики, процесуальна самостійність та високий рівень персональної відповідальності за свої дії та рішення також вимагають від особистості прокурора інтенсивної мобілізації інтелектуальних, психічно – вольових та моральних властивостей. Ці та інші особливості діяльності значно впливають на особистісні характеристики прокурорів і можуть призвести до розвитку професійного вигорання, а в подальшому – і професійної деформації. У найбільш загальному вигляді наслідком цих феноменів можуть бути такі прояви девіантної поведінки прокурорів, які призводять до негативного соціального оцінювання, не збігаються з професійною етикою, спотворюють імідж працівника прокуратури, як представника єдиної системи органів прокуратури.
Реформування системи органів прокуратури України, розширення процесу її інтеграції у цивілізоване співтовариство правоохоронних органів зумовлює необхідність нових оцінок проблеми психологічних особливостей професійної деформації та професійного вигорання прокурорів, новітніх підходів до її вирішення. 
Під час дослідження було встановлено, що відсутність професійної та психологічної готовності до професійної діяльності, а тим більше в напружених складних ситуаціях, негативно впливає на виконання службових завдань, є причиною помилок, що можуть мати невідворотні наслідки як для професійної діяльності, так і для психічного здоров’я прокурора.
Для визначення зазначеного впливу необхідно визначити що розуміється під терміном «психічне здоров’я працівника». Так, на думку С.М. Серьогіна, С.І. Соколовського та А.Ф. Шипка, психічне здоров’я є специфічною складноінтегральною якістю індивіда, яка виникає та розвивається під впливом сукупності зовнішніх (соціальних, біологічних) та внутрішніх (психологічних) факторів, що обумовлюють різноманітні психологічні особливості її прояву та обумовлюють успішність функціонування людини як посадової особи в процесі взаємодії з іншими людьми, соціумом або підлеглими [10].
Оскільки основою взаємодії в прокурора з іншими суб’єктами в процесі здійснення своєї професійної діяльності є вербальне та невербальне спілкування, то важливо вказати про емоційні втрати, які його супроводжують. Емоційна втома накопичується поступово і непомітно.
У літературі такі стани, як емоційна втома, емоційне, психічне виснаження, емоційна черствість, втрата цікавості до професійної діяльності тощо, окреслено поняттям феномену «психічне вигорання», якому властива спустошеність, нервова виснаженість, стан постійної втоми, стандартизація спілкування, зміна ставлення до себе та результатів своєї діяльності, знижене тло настрою з легко виникаючою тривожністю, безкомпромісність, нездатність надавати емоційну підтримку, підтримувати партнерські стосунки [7].
Термін «синдром психічного вигорання» у психологічній літературі застосовується для позначення емоційного та фізичного виснаження людей, професія яких передбачає емоційний контакт з іншими людьми та психологічним впливом на них. Психологічна енциклопедія подає таке тлумачення психічного вигорання, як психічний стан, який характеризується виникненням відчуттів емоційної спустошеності і втоми, пов’язаних з професійною діяльністю [8].
Оскільки деформуючі тенденції потенційно закладені в усіх видах професійної діяльності, то виникнення синдрому емоційного вигорання пов’язують з розвитком професійних деформацій особистості. Вони характеризуються накопиченням деструктивних змін у поведінці людини під впливом низки внутрішніх і зовнішніх чинників, які в майбутньому негативно позначаються на продуктивності праці. 
М. Буриш зазначає, що емоційне вигорання є поштовхом до професійного вигорання. Дослідник визначає такі фази: попереджувальна (надмірна участь у діяльності); виснаження (відчуття безсилля, безсоння); зниження рівня власної участі (по відношенню до колег, до оточення, до професійної діяльності, зростання вимог); емоційні реакції (депресія, агресія); фаза деструктивної поведінки ( сфера інтелекту, мотиваційна сфера, емоційно-соціальна, психосоматичні реакції та зниження імунітету, розчарування та негативна життєва установка).
Р.М. Грановська вважає, що професійна деформація виявляється у стереотипних діях. Причиною таких дій виступає ідеалізоване сприйняття спеціалістом власних знань і умінь, небажання брати участь у нових навчальних програмах, удосконалювати себе як професіонала.
К. Маслач та С. Джексон зазначають, що вигорання є результатом неспівпадіння між якостями особистості та роботою, яку вона виконує. Феномен вигорання не є раптовим явищем, а має глибинні передумови, які криються у неусвідомлених тенденціях психіки.
Разом з тим, традиційно «професійне вигорання» трактується як стресова реакція, що виникає внаслідок впливу на особистість стресів, притаманних фаху. Це велика неоднорідна група особливих психологічних станів, які розвиваються у здорових людей в умовах перенапруження від професійної діяльності.
Таким чином професійне вигорання прокурорів пропонується розуміти, як складний психофізіологічний феномен, що визначається як емоційне, розумове, психологічне, фізичне виснаження через тривале емоційне навантаження, пов’язане із здійсненням своєї професійної діяльності, пов’язаної із захистом прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
На сьогодні немає єдиного погляду на структуру й динаміку синдрому вигорання. Однокомпонентні моделі розглядають його як комбінацію фізичного, емоційного та когнітивного виснаження. Інші автори головним чинником вважають емоційне виснаження, а решту компонентів розглядають як наслідок неконструктивної поведінки подолання (деперсоналізація) або мотиваційної деформації (редукція досягнень). Автори однофакторної моделі Е. Аронсон і А.М. Пайнс вважають вигорання станом фізичного, емоційного й когнітивного виснаження, викликаного тривалим перебуванням в емоційнопереобтяжених ситуаціях. Вони розглядають виснаження як головну причину, а решту проявів дисгармонії переживань і поведінки – наслідком [5].
Згідно з двофакторною моделлю, вигорання – це конструкт, що складається з афектного (емоційне виснаження) і настановного (негативні установки щодо реципієнтів – деперсоналізація; зниження самооцінки щодо своєї професійних досягнень і професійної компетентності – редукція персональних досягнень) компонентів. У двовимірній структурі вигорання емоційне виснаження і деперсоналізація об’єднуються в єдиний чинник або розглядаються як центральні чинники вигорання [5].
Трьохкомпонентна модель включає емоційне виснаження, деперсоналізацію і редукцію персональних досягнень С. Джексон і К. Маслач. Автори трифакторної моделі синдром вигорання представляють у вигляді тривимірного конструкта, який включає: 1) емоційне виснаження, коли індивід виснажений емоційно і фізично, скаржиться на постійний головний біль, застуду; 2) деперсоналізацію; 3) редукцію особистих досягнень, коли відбувається «повне емоційне вигорання», що виливаються в огиду до всього на світі [5].
У чотирьохкомпонентній моделі один із елементів вигорання (емоційне виснаження, деперсоналізація або зредуковані персональні досягнення) розділяється на два окремі чинники [5].
Процесуальні моделі вигорання розглядають динаміку його розвитку як процес зростання емоційного виснаження, унаслідок якого виникають негативні установки щодо суб’єктів професійної діяльності. Вигорання виступає як динамічний процес, що розвивається в часі й має певні фази. Дж. Грінберг розглядає вигорання як п’ятиступінчастий процес: 1) «медовий місяць»: професійна діяльність починає приносити все менше і менше задоволення; 2) «недолік палива»: з’являється втомленість, апатія, ухиляння від професійних обов’язків; 3) «хронічні симптоми»: виникають виснаженість, схильність до захворювань, психологічні переживання; 4) «криза»: розвиваються хронічні захворювання, людина втрачає працездатність; 5) «пробиття стіни»: розвиваються захворювання, кар’єра знаходиться під загрозою [5; 8].
Проведене нами дослідження показало, що для прокурорів характерна трьохкомпонентна модель психічного вигорання, яка характеризується емоційним виснаженням, тобто зниженим емоційним фоном, байдужістю, як результатом емоційного перенасичення під час виконання своїх посадових обов’язків; деперсоналізацією, яка проявляється в деформації стосунків з іншими людьми - зростанні негативізму, цинічності налаштувань і почуттів щодо інших; редукцією особистих досягнень, що полягає в негативному оцінюванні себе, своїх професійних досягнень та успіхів, негативізмі щодо службової гідності і можливостей через недостатність власного впливу на внесення позитивних змін в організацію діяльності та функціонування системи органів прокуратури України, яка поступово поглинає прокурора повністю, підкорюючи його звичним методам та формам роботи. 
Існуючі підходи до вивчення синдрому емоційного вигорання не дають єдиної системи психологічних детермінант такого явища. Традиційно чинники, що викликають емоційне вигорання, групувались у два великі блоки: особливості професійної діяльності та індивідуальні характеристики самих професіоналів. Деякі автори виділяють третю групу чинників, розглядаючи змістовні аспекти діяльності як самостійні. Частина зарубіжних дослідників вважають основними передумовами вигорання наявність організаційних проблем. У той же час інші дослідники визначають як найважливіші особистісні характеристики (низька самооцінка, високий нейротизм, тривожність), екстернальний локус контролю [5].
Деякі автори вважають, що вигорання є одним із виявів професійної деформації особистості, однак інші вважають, що це хоча й подібні феномени, аде мають різну природу. Під професійною деформацією науковці розуміють деякі, сформовані у професії, аспекти особистості, які мають негативний відтінок і виявляються в основному у непрофесійному житті. Вигорання – це винятково професійний феномен. Ця точка зору є досить обґрунтованою. Водночас тут є ціла низка необґрунтованих чинників. Професійна деформація не завжди має негативний характер, тому необхідно зробити уточнення і самого поняття професійної деформації. Крім того, можна припустити, що негативний вплив вигорання на діяльність і самопочуття людей не може не виявитися у непрофесійних сферах життя. Деформація особистісних особливостей повинна виявлятися на більш пізніх етапах професійної кар’єри, тоді як вигорання може виникнути і на початку професійної діяльності внаслідок невідповідності між вимогами професії і намаганнями особистості [6].
На думку Г.В. Чуйко та І.І. Чорнописької до більш швидкого виникнення і розвитку синдрому вигорання закономірно схильні найбільш сумлінні працівники, віддані справі й захоплені роботою, з ідеалістичними уявленнями про неї та її важливість. Руйнування цих уявлень, усвідомлення своєї малозначущості приводить таку людину до депресії, зневіри в собі та професії, як засобі професійної самореалізації [7]. 
Таким чином, враховуючи теоретичні напрацювання у згаданій сфері, зважаючи на відсутність нормативно-правового регулювання забезпечення діяльності прокурора з психологічної точки зору, можна констатувати, що поняття «професійна деформація прокурорів» «професійне вигорання прокурорів» в умовах сучасного правового регулювання пов’язане з недотриманням загальних норм Закону України «Про прокуратуру», Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів, хоча самі терміни «професійна деформація» та «професійне вигорання» у внутрішніх нормативних документах органів прокуратури не вживається. Особа, яка потрапила під вплив професійної деформації, виходить за межі внутрішнього імперативу поведінки, тобто взятого на себе складанням Присяги обов’язку зразково виконувати покладені на нього функції. Прояви професійної деформації виникають у деяких прокурорів ще під час їх навчання у вищих навчальних закладах, і, будучи непоміченими під час конкурсного відбору, починають швидко прогресувати [3]. 
Так, проведене нами дослідження продемонструвало, що професійне вигорання торкається вже молодих спеціалістів - стажистів на посаду прокурора із стажем роботи до одного року. Вказане може бути пов’язане із невідповідністю уявлень про майбутню роботу реальному процесу виконання професійних повноважень, великим обсягом нової складної для розуміння і застосування інформації, страхом персональної відповідальності за самостійне прийняття рішень, виконанням поставлених завдань не у чіткій відповідності з вимогами чинного законодавства, а керуючись порадами окремих колег щодо оперативного вирішення поставлених задач за шаблоном та ін. 
Після закінчення стажування переважна більшість працівників, які пройшли процес адаптації до професійної діяльності в органах прокуратури, стикаються з поступовим початком розвитку вже професійної деформації внаслідок пристосування до неформально встановлених правил діяльності, аналізу причинно-наслідкового зв’язку власних спроб та помилок, практичного навчання шаблонного вирішення типових справ тощо.
Вказане стає наслідком зміни особистісних характеристик прокурора, що суттєво впливає на його психічне здоров’я.
Таким чином одним з найбільш актуальних завдань процесу реформування системи органів прокуратури України є забезпечення нормативно-правового регулювання діяльності по збереженню психічного здоров'я та підтримання психологічного благополуччя прокурора, як представника влади, що стоїть на захисті прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави, та її практичного застосування.
Реформування прокуратури України, наближення її діяльності до європейських стандартів актуалізують проблему формування кадрового складу. Адже створення корпусу високоосвічених, кваліфікованих прокурорів із необхідним рівнем ділових і морально-етичних якостей сприятиме трансформації системи органів прокуратури України у правову інституцію європейського зразка, а її діяльність відповідатиме суспільним очікуванням і демократичним принципам та цінностям.

Список використаних джерел:
1. Про прокуратуру: Закону України №1697-VII від 14.10.2014 // Відомості Верховної Ради України від 16.01.2015. – № 2-3, стор. 54, стаття 12.
2. Кодекс професійної етики та поведінки прокурорів: затверджений всеукраїнською конференцією прокурорів від 27.04.2017.
3. Бевзюк І. Сутність комунікативної компетентності прокурора / І. Бевзюк, І. Козьяков // Науковий часопис Національної академії прокуратури України. – № 2. – 2015. – С. 10-18.
4. Билиця І.О. Професійна етика прокурора: автореф. дис… канд. юр. наук / І.О.Билиця. – Одеса, 2014. – 22 с.
5. Грицук О.В. Основні принципи та підходи в дослідження синдрому емоційного вигорання у зарубіжній психології / О.В. Грицук [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/soc_gum/znpip/ 1/2012_35/Gricuk.pdf
6. Іванашко О.Є. Професійна адаптація і професійне вигоряння особистості / О.Є.Іванашко // Науковий часопис НПУ ім. Н.П. Драгоманова. Серія № 12. Психологічні науки: Збірник наукових праць. – № 19(43). – 2007. – С.82-85.
7. Міщенко М.С. Особливості синдрому емоційного вигорання / М.С. Міщенко // Актуальні проблеми психології: Збірник наукових праць Інституту ім. Г.С. Костюка НАПН України. – Том XI. – Соціальна психологія Вип. 6. – Книга ІІ. – 2013. – С. 103-113.
8. Пеникер О.В. Синдром профессионального выгорания и его профилактика / О.В.Пеникер [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.edit.muh.ru/content/mag/trudy/11_2008/05.pdf
9. Погорєлова Т.Ф. Педагогічні методи формування етичної компетенції у майбутніх працівників прокуратури / Т.Ф. Погорєлова // Вісник НТУУ «КПІ». Філософія. Психологія. Педагогіка. – Вип. 2. – 2010. – С. 167-171.
10. Серьогін С.М. Психічне здоров’я як фактор ефективності професійної діяльності державного службовця: зарубіжний досвід / С.М. Серьогін, С.І. Соколовський, А.Ф. Шипко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dridu.dp.ua/zbirnik/2009-02/09ssmszd.pdf. 
 

Останнє оновлення (04.10.17 15:36)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
Покарання у виді арешту є доволі неоднозначним видом покарання, передбаченим чинним кримінальним та кримінально-виконавчим законодавством. На відміну від інших покарань, пов’язаних із ізоляцією особи від суспільства (позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі), особи засуджені до арешту засуджуються на доволі короткі терміни (від 1 до 6 місяців) і це суттєво відрізняє даний вид покарання від інших видів покарання, пов’язаних із ізоляцією особи від суспільства [1, с. 34]. Цей факт ставить осіб, засуджених до арешту, у привілейоване становище відносно осіб, засуджених до позбавлення волі. 
З іншого боку, погоджуємося з думкою К.А. Автухова стосовно того, що ізоляція, яку зазнають особи, засуджені до арешту є більш суворою, ніж у засуджених до позбавлення волі, які тримаються у приміщеннях камерного типу колоній максимального рівня безпеки [2, с. 257].
У ч. 2 ст. 51 КВК України законодавець зазначає, що на засуджених до арешту поширюються права, обов’язки, заборони та обмеження, встановлені для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі [3, с. 33]. Тож системне та логічне тлумачення цієї правової норми дає право передбачати арифметичну рівність прав осіб, які відбувають покарання у виді арешту та позбавлення волі. Проте у ч. 3 ст. 51 КВК України законодавець наводить перелік прав осіб, які відбувають покарання у виді арешту. У світлі останніх змін у кримінально-виконавчому законодавстві, не зовсім зрозумілою є позиція законодавця, який не передбачає для осіб, які відбувають покарання у виді арешту, права на телефонні розмови (у тому числі у мережах рухомого (мобільного) зв’язку), а також можливість користуватися глобальною мережею Інтернет. Приймаючи до уваги швидкий темп сучасного життя особи, які відбувають покарання у виді арешту, опиняються у певній інформаційній блокаді. Навіть, приймаючи до уваги невеликі терміни, протягом яких відбувається даний вид покарання, засуджена особа повинна отримувати можливість на вільний доступ до інформації. Процес створення арештних домів на території нашої країни триває. Тож мабуть вихід вбачається у плануванні комп’ютерних класів або місць для користування комп’ютерною технікою у арештних домах із подальшим законодавчим закріпленням права засуджених до арешту на можливість користування глобальною мережею Інтернет, а також на телефонні розмови (у тому числі у мережах рухомого (мобільного) зв’язку), із відповідними обмеженнями встановленими законодавством та відомчими нормативно-правовими актами.
Інша ситуація склалася із застосуванням обмежень, заборон та обов’язків, встановлених для осіб, засуджених до позбавлення волі. Уважне вивчення правових норм, які їх встановлюють, надає право стверджувати, що вони застосовуються до осіб, які відбувають покарання у виді арешту у повному обсязі. Тож для усунення протиріччя між положеннями ч. 2 та 3 ст. 51 КВК України доцільно виключити слово «права», з переліку, що надається у ч. 2 ст. 51 КВК України, і сформулювати ч. 2 ст. 51 КВК України наступним чином: «На засуджених до арешту поширюються обов’язки, обмеження та заборони встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі». А у ч. 3 ст. 51 КВК України викласти вичерпний перелік прав осіб, які відбувають покарання у виді арешту. Таким чином у Главі 12 КВК України, яка передбачає правові норми щодо виконання покарання у виді арешту, буде зосереджена більшість правових норм, які регулюють законодавчий процес виконання та відбування даного виду покарання.
Ще одна проблема, на яку потрібно звернути увагу, стосується того, що чинне Кримінально-виконавче законодавство закріплює положення стосовно того, що особи засуджені до арешту відбувають призначене покарання за місцем засудження. Законодавець вказує, що на засуджених до арешту поширюються права, обов’язки, заборони і обмеження, встановлені для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. У свою чергу засуджені до позбавлення волі відбувають призначене їм покарання у межах адміністративно-територіальної одиниці за місцем проживання до засудження або місцем постійного проживання родичів засудженого (ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України). Тож чому засуджені до арешту не можуть відбувати призначене їм покарання у межах адміністративно-територіальної одиниці проживання до засудження або проживання родичів? Тим більше, що досвід європейських країн свідчить на користь такої позиції. Так, у КК Латвії зазначається, що арешт – це короткострокове примусове утримання засудженого в ув’язненні в межах його місця проживання. У Іспанії засуджена особа відбуває покарання у виді арешту у закладах, які максимально наближені до місця її проживання [4, с. 116, 117].
Потрібно відзначити, що метою покарання є не тільки кара, а й виправлення засудженого. Дослідження вчених-кримінологів доводять суттєвий позитивний вплив побачень із рідним та близькими на виправлення засудженої особи. Ця теза підтверджується результатами дослідження, проведеного А.М. Авраменко, за його даними у 16,4 % засуджених до арешту, під час відбування цього покарання втрачаються суспільно-корисні зв’язки [5, с. 10]. Але чому особи засуджені до арешту у такому разі позбавлені права на побачення? Законодавець передбачає засудження до арешту на строк від 1 до 6 місяців, тобто засуджена до арешту особа, яка відбуває даний вид покарання, у іншому регіоні, не за місцем свого фактичного проживання, не має можливості спілкуватися та бачити своїх рідних та близьких на протязі строку засудження до арешту. Чи може цей факт позитивно вплинути на виправлення засудженої особи? Це питання залишається дискусійним. 

Список використаних джерел:
1. Кримінальний кодекс України: із змінами та доповненнями станом на 25 грудня 2016 року / уклад. та підгот. В.І. Тютюгін. – Х.: Право, 2016. – 308 с.
2. Автухов К.А. Основні теоретичні та прикладні проблеми виконання покарання у виді арешту [Електронний ресурс] / К.А. Автухов // Університетські наукові записки. – 2013. – №1. – С. 256-260. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Unzap_2013_1_40
3. Кримінально-виконавчий кодекс України. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань: станом на 14 листопада 2016 року. – Х.: Право, 2016. – 258 с.
4. Шинкарьов Ю.В. Застосування зарубіжного досвіду для удосконалення правової регламентації кримінального покарання у вигляді арешту в Україні [Електронний ресурс] / Ю.В. Шинкарьов // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2008. – № 40. – С. 111-119. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhnuvs_2008_40_18
5. Авраменко А.М. Кримінально-виконавча характеристика покарання у виді арешту: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук: спец. 12.00.08 «кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / А.М. Авраменко. – Дніпропетровськ, 2011. – 18 с. 
 

Останнє оновлення (04.10.17 13:22)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №2
Принципы права – это основополагающие идеи, установки благодаря которым законодательная и правоприменительная практика формируются в определённом направлении. Традиционно выделяют разные принципы свободы собраний. Например, Руководящие принципы по свободе мирных собраний указывают на мирный характер собраний [10, с. 16] и добровольность участия в собраниях [10, с. 26].
В законодательстве стран постсоветского пространства также присутствуют указанные принципы. Например, принцип мирных собраний отражён в конституциях Казахстана и Кыргызстана. Так, статья 32 Конституции Казахстана устанавливает, что граждане Республики Казахстан вправе мирно и без оружия собираться, статья 34 Конституции Кыргызстана устанавливает, что каждый имеет право на свободу мирных собраний. В Таджикистане и Кыргызстане отражён принцип добровольности участия в собраниях. Так, статья 29 Конституции Таджикистана гласит: «гражданин вправе участвовать в установленных законом собраниях, митингах, демонстрациях и мирных шествиях, никто не может быть принудительно привлечён к участию в них» [7]. Часть 1 статьи 34 Конституции Кыргызстана гласит: «… никто не может быть принуждён к участию в собрании» [3]. 
Особым принципом, который мы выделяем в законодательстве стран постсоветского пространства, является принцип свободной реализации права на публичные мероприятия. Так, часть 1 статьи 49 Конституции Азербайджана гласит: «каждый обладает правом на свободу собраний» [1], часть 1 статьи 44 Конституции Армении устанавливает, что: «каждый имеет право на свободное участие и организацию мирных собраний без оружия» [2]. Часть 1 статьи 34 Конституции Киргизии гласит: «каждый имеет право на свободу мирных собраний…» [3]. Статья 49 Конституции Молдовы закрепляет: «митинги, демонстрации, манифестации, шествия или любые иные собрания являются свободными…» [6]. Статья 103 Конституции Литвы устанавливает: «государство защищает свободу предварительно заявленных миролюбивых собраний, шествий, а также пикетов» [5].  
Однако, выделяя в качестве самостоятельного, принцип свободной реализации права на публичные мероприятия, возникает этимологическая путаница, связанная с похожим понятием «свобода собраний».
«Свобода собраний» не является принципом, а является правом людей организовывать и участвовать в публичных мероприятиях для обсуждения общественно важных вопросов и выражения мнений. Так, председатель Конституционного суда Российской Федерации В.Д. Зорькин пишет: «… свобода собраний заключается в праве граждан собираться добровольно и мирно, без оружия с любыми конституционно значимыми целями, например для выражения общественного мнения или для обсуждения различного рода событий и (или) общественно значимых проблем и их разрешения в каком-либо месте или двигаться из одного места в другое» [8, с. 329]. 
Принципы выражают закономерности права, его природу и социальное значение, представляют собой наиболее общие правила поведения, которые либо прямо сформулированы в законе, либо выводятся из его смысла. Из толкования приведённых положений конституций стран постсоветского пространства вытекает именно стремление охарактеризовать реализацию права на собрания как свободную, наряду с добровольностью участия в собраниях или мирного характера проведения собраний. Поэтому мы выделяем в качестве самостоятельного – принцип свободной реализации права на публичные мероприятия. 
Кроме того, выделение этого принципа решает важную задачу толкования некоторых конституций стран постсоветского пространства. Если учитывать, что «свобода собраний» и есть право на публичные мероприятия, то как, например можно понять статью 34 Конституции Киргизии, в которой сказано, что «каждый обладает правом на свободу собраний» [3]. То есть получается некая тавтология, понимаемая как «я обладаю правом на право организовывать и проводить собрания». 
Выходом из сложившейся ситуации является то, что под понятием свобода собраний стоит понимать не только право собираться мирно, но и принцип, который гарантирует наиболее эффективную реализацию права на организацию и участие в публичных мероприятиях без каких-либо существенных, неправомерных ограничений (принцип свободной реализации права на публичные мероприятия или принцип свободных собраний). По-нашему мнению, данный принцип призван во всех случаях, когда имеется равнозначный выбор между возможным вводимым ограничением или его отсутствием, выбирать отсутствие ограничений свободы собраний.
Заимствование принципа свободной реализации права на публичные мероприятия другими странам постсоветского пространства будет благоприятно влиять на теоретические положения о свободе собраний, законодательную и правоприменительную практики в этих странах. Так, например, за последнее время законодательство Российской Федерации изменилось в пользу ограничений свободы собраний [9], и свобода собраний нарушается на практике [11]. 
По нашему мнению, этот принцип необходимо отражать именно на конституционном уровне, для того, чтобы ориентировать законодательство о свободе собраний в нужном направлении, поскольку положения Конституции имеют прямое действие и требуют от законодательства соответствие её положениям.

Список использованных источников:
1. Конституция Азербайджанской Республики от 12.11.1995 г. // БД «Законодательство стран СНГ» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://base.spinform.ru/index.fwx.
2. Конституция Республики Армения от 05.06.1995 г. // БД «Законодательство стран СНГ» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://base.spinform.ru/index.fwx.
3. Конституция Кыргызской Республики от 27.06.2010 г. // ИС «Континент» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://continent-online.com.
4. Конституция Республики Казахстан от 30.08.1995 г. // БД «Законодательство стран СНГ» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://base.spinform.ru/index.fwx
5. Конституция Литовской Республики от 25.10. 1992 г. / Сайт Литовского Сейма [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www3.lrs.lt/home/Konstitucija/ Konstitucija_RU.htm. 
6. Конституция Республики Молдова от 29.07.1994 г. // БД «Законодательство стран СНГ» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://base.spinform.ru/index.fwx.
7. Конституция Республики Таджикистан от 06.11.1994 г. // БД «Законодательство стран СНГ» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://base.spinform.ru/index.fwx.
8. Зорькин В.Д. Комментарий к Конституции Российской Федерации / Под ред. В.Д.Зорькина. – 2-е изд., пересмотр. – М.: Норма, Инфра-М, 2011. – 1008 с.
9. Колмаков С.Ю. Свобода собрания в Российской Федерации // Национальная безопасность: стратегические приоритеты и система обеспечения: материалы Международной научно-практической конференции. Пермь, АНО ВПО «Прикамский социальный университет», 2016. – С. 51-58.
10. Руководящие принципы по свободе мирных собраний (2-е изд.) [Электронный ресурс]. – Варшава: Sungraf. – 195 с. – Режим доступа: Http://www.osce.org/ru/odihr/83237?download=true.
11. Нарушение права на свободное выражение мнения, свободу объединений и собраний в России – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://amnesty.org.ru/node/3063/. 
 

Останнє оновлення (04.10.17 08:39)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Жовтень
ПнВтСрЧтПтСбНД
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція