... Коли суть справи обміркована заздалегіть, слова приходять самі собою (Гроцій) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
На сьогодні проблеми протидії тероризму та сепаратизму в Україні є одними з найбільш гострих, для вирішення яких застосовується цілий комплекс заходів, одним з яких і є встановлення кримінальної відповідальності за сприяння вчиненню терористичного акту. Про необхідність кримінально-правової протидії вчиненню терористичних актів наголошується і в багатьох міжнародних документах, зокрема: Декларації про заходи з ліквідації міжнародного тероризму (затвердженої Резолюцією 49/60 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1994 року) [1]; Резолюції 51/210 Генеральної Асамблеї ООН «Декларація, що доповнює Декларацію про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму 1994 року» [2]; Міжнародній конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму [3]; Сорока Рекомендаціях [4] Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму [5]; та Спеціальних рекомендаціях по боротьбі з фінансуванням тероризму Групи з розробки фінансових заходів по боротьбі з відмиванням грошей (FATF) [6] тощо.
За своєю законодавчою конструкцією сприяння вчиненню терористичного акту відноситься до злочинів з формальним складом, оскільки законодавець не пов’язує кримінальну відповідальність за цей злочин з настанням будь-яких суспільно небезпечних наслідків. Саме тому, центральне місце у характеристиці об’єктивної сторони цього злочину займають альтернативні види суспільно небезпечного діяння, що утворюють відповідний злочин. У зв’язку з цим, доцільно зауважити, що законодавець обирає той чи інший спосіб конструювання об’єктивної сторони злочину не випадково, а з урахуванням характеру і специфічних особливостей суспільної небезпеки відповідного посягання і можливостей кримінально-правової протидії їх вчинення.
Родовим поняттям у характеристиці суспільно небезпечного діяння злочину, передбаченого ч. 1 ст. 258-4 КК України, є термін «сприяння», тобто можливість позитивно впливати на що-небудь; створювати відповідні умови для здійснення, виконання, та ін. чого-небудь; подавати допомогу в чому-небудь; бути причиною або наслідком виникнення, існування і т. ін. чого-небудь; створювати, викликати бажання виконувати яку-небудь дію [7, с. 398; 8, с. 1377]. Об’єктивна сторона сприяння вчиненню терористичного акту відповідно до ч. 1 ст. 258-4 КК України виражається в одній з наступних альтернативних дій: а) вербування особи; б) озброєння особи; в) навчання особи; г) використання особи з метою вчинення терористичного акту.
При цьому, предметом озброєння як форми сприяння вчиненню терористичного акту слід вважати зброю в широкому розумінні, яка окрім зброї у вузькому розумінні включає боєприпаси, вибухові речовини; легкозаймисті речовини, інші речовини або предмети, які призначені або спеціально пристосовані для спричинення шкоди життю та здоров’ю людини. Предметом навчання особи з метою вчинення терористичного акту є інформація, яка є необхідною для вчинення терористичного акту і легального доступу до якої інша особа не мала. Предметом матеріального сприяння є майно, до якого відповідно до цивільного законодавства України відносяться окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.
Вербування полягає у психологічному впливі на особу або невизначену кількість осіб з метою викликати бажання вчинити терористичний акт. Вербування є закінченим злочином з моменту вчинення зазначених дій, незалежно від того, чи вдалось схилити кого-небудь до вчинення злочину. Під озброєнням слід розуміти надання іншій особі зброї в широкому розумінні. Злочин повинен вважатись закінченим з моменту вчинення дій, спрямованих на передачу іншій особі (залишення в певному місці, пересилка, відправлення транспортом, передача посереднику тощо) зброї в широкому розумінні, незалежно від того, чи отримала інша особа такий предмет. Навчання особи – це умисне протиправне надання іншій особі інформації, необхідної їй для вчинення терористичного акту. Злочин у цій формі вважається закінченим з моменту вчинення дій, спрямованих на передачу іншій особі відповідної інформації, незалежно від того, чи сприйняла особа цю інформацію і чи вчинила вона терористичний акт. Використання особи з метою вчинення терористичного акту слід розуміти як залучення винною особою до виконання дій, які складають об’єктивну сторону (хоча б її частину) складу злочину, передбаченого ст. 258 КК України.
Водночас, таке визначення суспільно небезпечного діяння, що не є формою (способом) сприяння вчиненню терористичного акту, породжує конкуренцію з положеннями ст. 258 КК України. Тому, на нашу думку, словосполучення «а так само використання особи з цією метою» необхідно виключити з диспозиції ч. 1 ст. 258-4 КК України.
На підставі наведеного, об’єктивна сторона цього складу злочину повинна бути визначена як дії, спрямовані на сприяння вчиненню терористичного акту. Адже характер і ступінь суспільної небезпеки обумовлюють необхідність законодавчої конструкції цього посягання як злочину з усіченим складом.

Список використаних джерел:
1. Декларація про заходи ліквідації міжнародного тероризму: ООН; Декларація, Міжнародний документ від 09.12.1994 // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/
laws/show/995_502 (дата звернення: 20.09.2017).
2. Резолюція 51/210 Генеральної Асамблеї ООН «Декларація, що доповнює Декларацію про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму 1994 року»: ООН; Резолюція, Міжнародний документ, Декларація від 17.12.1996 // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_370 (дата звернення: 25.09.2017).
3. Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму: ООН; Конвенція, Міжнародний документ від 09.12.1999 // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/
laws/show/995_518 (дата звернення: 23.09.2017).
4. Сорок Рекомендацій Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF): FATF, Кабінет Міністрів України; Рекомендації, Міжнародний документ від 25.09.2003 // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/835_001 (дата звернення: 26.09.2017).
5. Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму: Рада Європи; Конвенція, Міжнародний документ від 16.05.2005 // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_712 (дата звернення: 26.09.2017).
6. Дев’ять спеціальних рекомендацій по боротьбі з фінансуванням тероризму Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF) // ФінМон / Фінансовий моніторинг в Україні. URL: http://finmon.at.ua/stuff/24-1-0-55 (дата звернення: 20.09.2017)/
7. Новий тлумачний словник української мови: у 3-х т.: 200000 слів: Т.3: «П-Я» / укл.: В.В. Яременко, О.М. Сліпушко. 2-ге вид., випр. – К.: Аконіт, 2006. – 864 с.
8. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. –1728 с. 
 

Останнє оновлення (05.10.17 23:37)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №2
Як свідчать інформаційні повідомлення у банківських колах розглядається питання щодо залучення небанківських установ до емісії електронних грошей в Україні [1]. Така пропозиція виглядає суто практичною і заслуговує на увагу. Водночас її реалізація вимагає достатнього наукового обґрунтування. Адже саме поєднання наукових і практичних критеріїв є запорукою запровадження ефективного нормативно-правового регулювання суспільних відносин, зокрема, у сфері випуску та обігу електронних грошей.
Оскільки операції щодо емісії електронних грошей передбачають використання грошових коштів фізичних та юридичних осіб, то одним із перших постає питання ефективного контролю за діяльністю установ-емітентів. Щодо контрольної діяльності у сфері операцій з фінансовими коштами сьогодні набуває поширення поняття пруденційного нагляду. Йдеться, зокрема, про сферу банківської, страхової діяльності, фондового ринку та цінних паперів. Слід відзначити, що дане поняття поки-що не є достатньо розробленим у правовій науці. 
Фінансово-економічні джерела визначають пруденційний нагляд як попередній, «ранній» нагляд, який дозволяє реєструвати потенційні можливості ускладнень і проблем в діяльності фінансових інститутів. При цьому пруденційні норми визначаються як обов’язкові вимоги, виконання яких забезпечує надійність, ліквідність і платоспроможність, управління ризиками, захист інтересів вкладників [2]. Найбільш поширене це поняття у банківській сфері, тому іноді його фактично прирівнюють до поняття банківського нагляду. Так, зокрема, пруденці́йне регулювання (пруденційний нагляд) визначається як спрямоване на забезпечення банку від банкрутства і охоплює як безвиїзний, так і виїзний види нагляду [3]. Як один із видів банківського нагляду з боку Центрального банку пруденційний нагляд передбачає нагляд за дотриманням державних стандартів стійкості кредитних організацій, в т.ч. обов’язкових економічних нормативів [4].
Питання пруденційного регулювання щодо фінансових послуг відображені в Угоді про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони [5]. Застосування режиму пруденційного нагляду за діяльністю установ-емітентів електронних грошей передбачено Директивою 2009/110/ЕС Європейського Парламенту та Ради щодо започаткування та здійснення діяльності установами – емітентами електронних грошей та пруденційний нагляд за ними [6]. Водночас згідно із Розпорядженням КМУ 17.09.2014 № 847-р в рамках Плану заходів з імплементації Угоди про асоціацію Україна відповідно до п.65 вказаного Плану взяла на себе зобов’язання щодо імплементації положень Директиви 2009/110/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 16 вересня 2009 р. [7].
В Україні можливість випуску електронних грошей передбачена Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» [8]. Відповідно до статті 15 вказаного Закону випуск електронних грошей може здійснювати виключно банк. На підзаконному рівні регулювання діяльності, пов'язаної з випуском електронних грошей в Україні, та запровадження моніторингу за такою діяльністю здійснюється відповідно до Положення про електронні гроші в Україні [9].
Основними джерелами банківського пруденційного регулювання в Україні вважаються Інструкція «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні», затверджена постановою Правління НБУ від 28.08. 2001 № 368 та Положення «Про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства», затверджене постановою Правління НБУ від 17.08.2012 № 346, в яких визначено нормативи діяльності банків та їхні граничні значення, а також заходи впливу в разі порушення останніх.
Отже, питання пруденційного нагляду за банками – емітентами електронних грошей в Україні практично не вимагає додаткових регулювань. У випадку ж надання такого права небанківським установам виникає необхідність розробки і прийняття спеціальних норм щодо стандартів і нормативів діяльності таких установ у сфері випуску та обігу електронних грошей. Для небанківських фінансових установ-емітентів електронних грошей мають бути встановлені спеціальні вимоги, зокрема, щодо статутного капіталу, власного капіталу, механізму захисту засобів, отриманих в обмін на електронні гроші тощо. При цьому такі вимоги мають узгоджуватись із регулюваннями, передбаченими відповідними директивами ЄС.

Список використаних джерел:
1. НБУ має намір дозволити небанківським фінустановам випускати електронні гроші // Дзеркало тижня. – 29 січня 2016р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://dt.ua/ECONOMICS/nbu-maye-namir-dozvoliti-nebankivskim-finustanovam-vipuskati-elektronni-groshi-198177_.html 
  2. Фокин Н.И. Экономико-этимологический словарь. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dictionary-economics.ru/word/Пруденциальный.
3. Пруденційне регулювання. – Вікіпедія – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Пруденційне_регулювання.
4. Пруденциальный надзор. – Финансовый словарь. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://arb.ru/b2c/dictionary/prudentsialnyy-nadzor-422851/ 
5. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони: Угода від 27.06.2014р. // Офіційний сайт ВРУ. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/984_011 
6. Директива 2009/110/ЕС Європейського Парламенту та Ради щодо започаткування та здійснення діяльності установами – емітентами електронних грошей та пруденційний нагляд за ними, що вносить зміни до Директиви 2005/60/ЕС та 2006/48/ЕС, та скасовує Директиву 2000/46/ЕС: Директива від 16 вересня 2009 року // Офіційний сайт ВРУ. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_a18.
7. Про імплементацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони: Розпорядження КМУ від 17.09.2014 № 847-р // Офіційний сайт ВРУ. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/847-2014-р.
8. Про платіжні системи та переказ коштів в Україні: Закон України від 05.04.2001 №2346 // Офіційний сайт ВРУ. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2346-14.
9. Положення про електронні гроші в Україні: Постанова Правління НБУ від 04.11.2010 №481 // Офіційний сайт ВРУ. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z1336-10. 
 

Останнє оновлення (05.10.17 23:06)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №6
Аналіз останніх наукових досліджень дає підстави зробити висновок, що зросла увага громадськості не лише до проблем діяльності судової влади взагалі, а й до інституту суду присяжних, який, у свою чергу, покликаний забезпечити реалізацію права населення на участь у здійсненні правосуддя.
Спроба вдосконалення правової регламентації функціонування суду присяжних здійснена у чинному КПК України (далі – КПК). Так, у ч. 3 ст. 31 КПК зазначено, що кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за які передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, здійснюється за клопотанням обвинуваченого – «судом присяжних у складі двох професійних суддів та трьох присяжних» [1].
Введення у дію інституту суду присяжних має як ряд переваг, так і недоліків. Насамперед, позитивним є створення можливості повної або часткової ліквідації проявів корупції у системі вітчизняного кримінального процесу. На думку В.М. Тертишника саме законодавче закріплення основних засад функціонування суду присяжних дає можливість забезпечити «своєрідний умовний» поділ судової влади на дві відносно самостійні інституції: суд присяжних і професійний суддя, які контролюють один одного, що створює додаткові важелі стримувань та противаги проти свавілля й можливих проявів корупції та зменшує можливості судових помилок [2, с.223].
Слід зазначити, що не менш важливим та позитивним наслідком запровадження цього інституту є пробудження правової свідомості громадян, підвищення рівня їх правової культури, вивчення національного законодавства та практичне його застосування, оскільки безпосереднє їх залучення до здійснення правосуддя сприятиме усвідомленню необхідності таких знань.
Серед недоліків, викликаних недосконалістю законодавчого регулювання такої процедури, слід зазначити про необхідність значного матеріального забезпечення для функціонування суду присяжних за рахунок коштів державного бюджету, оскільки в ст. 68 ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» зазначено, що присяжним за час виконання ними обов’язків у суді виплачується винагорода, розрахована виходячи з посадового окладу судді місцевого суду з урахуванням фактично відпрацьованого часу в порядку, визначеному Державною судовою адміністрацією України. Присяжним відшкодовуються витрати на проїзд і наймання житла, а також виплачуються добові [3].
Заслуговує на увагу і відсутність законодавчо закріпленої вимоги про наявність хоча б базової юридичної освіти у особи, яка залучається до участі у справі як присяжний. Тобто постає питання, чи може все-таки здійснювати правосуддя людина, яка взагалі не компетентна у питаннях юриспруденції?
Щодо практичного вирішення цього питання, то доцільно було би правотворчому органу законодавчо закріпити вимогу щодо наявності у присяжного юридичної освіти не нижче освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, що забезпечило б розгляд справи на більш високому рівні.
Слід погодитись і з тим, що однією з прогалин кримінального процесуального законодавства є саме відсутність чітко визначених у законодавстві критеріїв відбору присяжних, що може мати наслідком залучення до здійснення правосуддя осіб, які є, наприклад, душевно хворими, а також іншу категорію осіб, які мають значні відхилення та не визнані обмежено дієздатними у передбаченому законом порядку. Тож слід ретельно дослідити, проаналізувати та вдосконалити критерії відбору осіб, що претендують на місце присяжного, щоб забезпечити максимально обґрунтоване та об`єктивне їх рішення у тому чи іншому кримінальному провадженні. Крім того, доцільно законодавчо визначити перелік критеріїв, що стосуються високих моральних якостей особи.
Отже, незважаючи на низку недоліків інституту суду присяжних, він має діяти в державі, оскільки в результаті його ефективного функціонування система судочинства України буде вдосконалена та виведена на належний рівень. Саме практична реалізація основних положень інституту суду присяжних надає можливість створити усі необхідні умови для подальшого втілення ідей правової держави у сфері правосуддя, зміцнити довіру суспільства до суду та сприяти розвитку громадянського суспільства.

Список використаних джерел:
1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 року №4651-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
2. Тертишник В.М. Суд присяжних: суть ідеї та її мімікрія при реформуванні кримінального судочинства України / В.М. Тертишник, Н.С. Солнишкіна // Право і суспільство. – 2012. – №3. – С. 221-224.
3. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 02.06.2016 № 1402-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2453-17 
 

Останнє оновлення (06.10.17 09:14)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №3
03.10.17 року Верховна Рада України прийняла нове процесуальне законодавство – Закон України «Про внесення змін до господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства та інших законодавчих актів» (далі – Закон).
Зміни до Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) розроблені Радою з питань судової реформи з метою вдосконалення законодавства у сфері судоустрою та судочинства, підпорядкування цивільного процесу завданню дійсно ефективного захисту прав та інтересів особи, яка звертається до суду, справедливого, неупередженого, своєчасного розгляду справ, забезпечення справжньої змагальності, добросовісної поведінки сторін та суду в процесі, його максимальна відкритість та прозорість. Ефективність діяльності судів цивільної юрисдикції як гарантія справедливого судового захисту в значній мірі залежить від нормативної врегульованості цивільних процесуальних правовідносин. Тому аналіз напрямків змін до цивільного процесуального законодавства при проведенні судової реформи щодо апеляційного та касаційного перегляду цивільних справ в аспекті реалізації завдань цивільного судочинства є актуальним. 
У статті 2 Закону визначені завдання та основні засади цивільного судочинства: справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Зазначено зобов'язання суду та учасників судового процесу керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є: верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; обов'язковість судового рішення; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом; розумність строків розгляду справи судом; неприпустимість зловживання процесуальними правами; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. 
Право на судовий захист та справедливий суд гарантується ст. 7 нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів»» від 02.06.2016 р., доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України. Законом внесені зміни в систему судоустрою України, що має безпосередній вплив на реалізацію права на судовий захист та подальший розвиток цивільного процесуального законодавства. Так, відповідно з положеннями ст. 17 судоустрій України будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою. Систему судоустрою складають місцеві суди, апеляційні суди, Верховний Суд. Для розгляду окремих категорій справ в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди.
Склад та структура Верховного Суду регулюються ст. 37 цього Закону, якою зазначено, що до складу Верховного Суду входять судді у кількості не більше двохсот; у складі Верховного Суду діють п’ять палат, зокрема Велика Палата Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд, Касаційний господарський суд, Касаційний кримінальний суд, Касаційний цивільний суд. З урахуванням спеціалізації суддів у кожному касаційному суді утворюються судові палати з розгляду окремих категорій справ, рішенням зборів суддів визначається кількість та спеціалізація судових палат касаційного суду з урахуванням вимог частин п’ятої (у Касаційному адміністративному суді) та шостої (у Касаційному господарському суді) цієї статті та судового навантаження. Інші палати у касаційних судах створюються за рішенням зборів суддів касаційного суду. Слід окремо підкреслити неврегульованість питання про структуру Касаційного цивільного суду, яке потребує доопрацювання.
Крім того, з положень цього Закону не зрозуміло, яка судова система діє в Україні – трирівнева чи чотирирівнева, спеціалізовані суди є окремою ланкою системи судоустрою чи структурним підрозділом Верховного Суду. Законом також не визначено статус Верховного Суду та його співвідношення з іншими судами [ 1, с. 3].
Як цілком слушно зауважує І. В. Бобрик, ускладнення системи судоустрою ускладнює й судочинство, що негативно впливає на його ефективність та реалізації права на судовий захист. Тому чотирьохінстанційна система судочинства однозначно є більш складною і менш ефективною, ніж триланкова. Спеціалізація ж судової діяльності забезпечує якість правосуддя, є невід’ємною ознакою сучасної судової влади [ 2, с. 10].
У чинному ЦПК із компетенції апеляційного суду виключено право направляти справи на новий розгляд. М. М. Бородін розглядає це радикальне нововведення як прогресивний внесок в діяльність суду апеляційної інстанції та звертає увагу на його позитивні наслідки: зменшення кількості скасованих рішень судів першої інстанції; припинення практики безпідставного направлення справ на повторний розгляд за обставинами, які не впливають на з’ясування дійсних правовідносин сторін; зростання оперативності розгляду справ в апеляційних судах. Однак, разом з тим, зустрічаються випадки негативних наслідків зазначеної редакції цивільного процесуального законодавства. Найчастіше це стосується ситуацій, коли суд першої інстанції помилково розглянув справу без участі всіх обов’язкових учасників матеріально-правових відносин, яких суд не викликав у судове засідання. Проблемні ситуації також виникають у випадку прийняття рішення у суді першої інстанції неповноважним судом (наприклад, суддя приймає рішення у той період, коли закінчився п’ятирічний термін його перебування на посаді і відбувається процедура обрання його на безстроковий термін) [ 3, с. 45-46]. 
Враховуючи, що за загальним правилами неповної апеляції суд апеляційної інстанції досліджує тільки докази, які були досліджені судом першої інстанції (нові докази досліджуються у виняткових випадках), зрозуміло, що у вищезазначених випадках виникає складна ситуація, яка потребує відповідного законодавчого врегулювання. Крім того, перевірка законності та обґрунтованості рішень суду першої інстанції здійснюється в межах доводів апеляційної скарги та вимог, які були заявлені у суді першої інстанції; відповідно з ч. 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд за наявності певних обставин (неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке є обов’язковою підставою для скасування судового рішення) не обмежений доводами апеляційної скарги, однак процедура застосування цій норми законодавцем чітко не врегульована, потребує додаткових роз’яснень. 
З прийняттям змін у ЦПК значно збільшені повноваження суду апеляційної інстанції, що вдосконалює чинне законодавство. Ст. 375 Закону («Повноваження суду апеляційної інстанції») доповнена новими повноваженнями цього суду за результатами розгляду апеляційної скарги. Відповідно з Законом суд має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення; визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції повністю або частково у передбачених цим Кодексом випадках і закрити провадження у справі у відповідній частині; скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково; скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю; скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції; скасувати ухвалу про відкриття провадження у справі і прийняти постанову про направлення справи для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю; у передбачених цим Кодексом випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених в пунктах 1 - 7 частини першої цієї статті.
Позитивним внеском Закону є збільшення строків апеляційного та касаційного оскарження, що підвищує ефективність реалізації права на судовий захист. Так, згідно з чинним ЦПК, у разі оскарження судового рішення апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня його проголошення (для осіб, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, - десять днів з дня отримання копії цього рішення); ухвала суду першої інстанції в апеляційному порядку може бути оскаржена протягом п’яти днів з дня її проголошення (з дня отримання копії ухвали, якщо ухвалу було постановлено без участі особи, яка її оскаржує) (ст. 294). Касаційна скарга подається протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду (ст. 325). У Законі збільшені строки апеляційного та касаційного оскарження – на рішення суду апеляційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів, а на ухвалу - протягом п’ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення (ч. 1 ст. 355); у касаційному порядку судове рішення може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня його проголошення (ч. 1 ст. 391). Підкреслюючи позитивний внесок нової редакції ст. 391 Закону, потрібно звернути увагу на певні недоліки – із змісту Закону не зрозуміло, який строк касаційного оскарження ухвали суду, хоча у ч.1 ст. 390 зазначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі (якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки) мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6 - 8, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 354 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку; та ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження тощо.
Крім того, у Законі строк апеляційного та касаційного оскарження судового рішення однакові. Така позиція законодавця є нелогічною, перешкоджає ефективному судовому захисту – строк подання касаційної скарги на судове рішення потрібно збільшити, на нашу думку, до шістдесяті днів, що дійсно сприяє реалізації права на судовий захист. 

Список використаний джерел:
1. Татаров О. Судова реформа: безсистемність закону про систему судоустрою / О.Татаров // Юридичний вісник України. – 2016. – №23 (10-16 червня). – С. 3.
2. Бобрик В.І. Спеціалізація судів та диференціація процесуального законодавства: проблеми оптимізації цивілістичного правосуддя / В.І. Бобрик // Юрид. наука: наук. Юрид. Журн. – 2015. – №3. – С. 7-13.
3. Бородін М.М. Інститут апеляційного перегляду рішень у цивільних справах: сучасний стан, перспективи розвитку та вдосконалення / М.М. Бородін // Вісник Верховного Суду України. – 2012. – № 5. – С. 43-47. 
 

Останнє оновлення (05.10.17 21:38)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №1
Обравши європейський вектор розвитку, Україна стала на шлях неминучих реформ законодавства майже в усіх галузях права. Для приведення правових актів у відповідність до вимог Європейського Союзу необхідно здійснити комплексну роботу, а саме: скасувати або змінити діючі норми, написати нові акти та узгодити усі зміни між собою для уникнення прогалин та колізій в законодавстві. Зміни вимагатимуть від галузевих спеціалістів кропіткої, плідної роботи та використання усього свого професійного потенціалу. 
Окремим етапом у процесі нормотворення та внесення змін до законодавства є підготовка проектів нормативно-правових актів. Роберт Бержерон казав: «Закон – продукт праці людини і її інтелекту, він набуває гідність за умови хорошої підготовки законопроектувальника і страждає дефектами за відсутності у них необхідних знань та навичок» [1]. В умовах європейської інтеграції особливо актуальним є вивчення нормотворчої техніки як інструменту забезпечення системності законодавства. Знання та правильне застосування засобів, правил і прийомів юридичної техніки дозволяє створювати грамотні, якісно оформлені нормативно-правові та індивідуальні акти [2].
У сьогоденному українському законопроектуванні не існує єдиного стандарту підготовки тексту проекту закону, сам процес є складним і водночас формальним, без здійснення попередніх досліджень, чи моделювання ситуацій. Все це обумовлює неефективність законопідготовчої діяльності та породжує неякісні законопроекти, що не здатні регулювати суспільні відносини. Законопроектна робота потребує негайного вдосконалення, неформального підходу та має базуватися на наукових дослідженнях та аналізі найкращого досвіду. 
У вищих навчальних закладах юридичного профілю викладається навчальна дисципліна під назвою «Юридичне нормопроектування». Вона вивчає наукові та практичні основи юридичної техніки, особливості нормотворчої діяльності як інструмента забезпечення системності законодавства, техніку складання нормативно-правових актів. Однак, попри наявність окремої дисципліни, якість підготовки проектів нормативно-правових актів залишається низькою. Для пошуку шляхів вирішення цих проблем автор пропонує звернутися до багатого історичного досвіду нашої держави. В історії України були періоди розквіту державності, невід’ємною складовою яких було успішне правозастосування, глибокий аналіз якого, на думку автора, дозволить знайти відповідь на запитання «Як створити в Україні закони, які справді будуть дієвими в наших реаліях?».
На думку автора ситуацію може покращити погляд на дисципліну «Юридичне нормопроектування» через призму історико-правових дисциплін, зокрема, історичних особливостей українського правотворчого процесу, оскільки навчальна дисципліна «Юридичне нормопроектування» не включає в себе історичні особливості нормотворення. Історико-правові дисципліни допоможуть зорієнтувати майбутніх юристів-нормопроектантів у витоках української та світової практики державо- і правотворення, на ґрунті узагальнення й аналізу досвіду минулого допоможуть збагнути сутність нової системи права в державі, де має утвердитися верховенство закону [3; 4].
Предметом вивчення історико-правових дисциплін є держава та право в його історичному розвитку, зародження державно-правових відносин в суспільстві в окремі періоди історії [4]. Право нерозривно пов'язане з суспільним життям людини, тому історія права має велике значення в наш час, оскільки в ній закамуфльований державно-правовий досвід минулих епох. За допомогою виявлених особливостей та відокремлення позитивного та негативного досвіду правотворення та правозастосування у різні історичні періоди можливо знайти нові підходи до удосконалення законотворчого процесу та впровадження правових норм в сучасній Україні. 
Однак, в Україні історичні особливості нормотворення майже не вивчені. Для вирішення цього завдання автор пропонує дослідити найвизначніше джерело стародавнього українського права XI–XII ст. «Руську Правду» та «Салічну правду». «Руська Правда» становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм українського звичаєвого права та має безпосередній вплив на становлення права України. Положення «Руської правди» діяли на території нашої держави більше п’яти століть, і саме на цей період припадає один з найбільш яскравих історичних періодів розвитку та політичної впливовості нашої держави. «Руська правда» безпосередньо вплинула на формування правових систем України, Росії та Білорусії. Автор пропонує порівняти положення «Руської правди» із збірником записів звичаєвого права салічних (приморських) франків, створеного в 507-511 рр. – в останні роки життя і правління першого франкського короля Хлодвіга – «Салічної правди». У ході дослідження автор спробує зробити порівняльний аналіз текстів «Руської правди» та «Салічної правди» з точки зору нормопроектування. На думку автора, таке порівняння допоможе виявити відмінності та схожості джерел європейського права, та дасть можливість кращого розуміння норм, відображених у цих правових документах.
Отримані результати сприятимуть подальшому розвитку наукових досліджень, покращать теоретичні основи підготовки юристів –нормопроектантів та удосконалять практику нормотворення в ході реформування українського законодавства та приведення його у відповідність до європейських стандартів.

Список використаних джерел:
1. Панов М.І. Законодавче врегулювання нормо-творчості: загальна характеристика проекту Закону України «Про нормативно-правові акти» / М.І. Панов Законотворення – основна функція парламенту: Посібн. – К.: Заповіт, 1997. – 176 с.
2. Докторова Ж.П. Вимоги до проектів нормативно-правових актів: порівняльний аналіз України та ЄС / Ж.П. Докторова // Збірник тез лекцій з питань нормопроектування. – К.: Мін-во юстиції України; Центр правової реформи і законопроектних робіт, 2005. – 160 с.
3. Загальнотеоретичні аспекти удосконалення нормативно-правових актів України [Текст]: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.01 / В.М. Косович; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. – Львів, 2015. – 38 с.
4. Історія держави і права України: Навчальний посібник. / І.Я. Терлюк / К.: Атіка, 2011. – 944 с. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №2
Поняття адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією, введено Законом України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 № 1700-VII на відміну від поняття корупційних правопорушень [1]. Цим же законом глава 13-А Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) названа «Адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією» [2]. В частині 1 статті 1 цього ж закону наведені визначення термінів «корупція, корупційне правопорушення, правопорушення, пов’язане з корупцією». 
Так, відповідно до названої норми закону «корупція – використання особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у частині першій статті 3 цього За кону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей». Аналізуючи дане визначення, ми можемо виділити основні ознаки корупції: в діях осіб, які одержують чи мають намір одержати неправомірну вигоду – наявність у них наданих їм службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей (спеціальний суб’єкт правопорушення), використання таких повноважень чи можливостей або намір їх використати, мета одержання неправомірної вигоди; в діях осіб, які надають чи мають намір (обіцяють, пропонують) надати неправомірну вигоду: власне самі дії, направлені на підкуп повноважної особи, та мета схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей.
У свою чергу під корупційним правопорушенням чинний Закон України «Про запобігання корупції» розуміє «діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, за яке законом встановлено кримінальну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність». Як бачимо з буквального тлумачення тексту наведеного закону, адміністративна відповідальність за корупційне правопорушення не передбачена. Разом з тим вона передбачена за правопорушення, пов’язані з корупцією, хоча ч. 1 ст. 65 зазначеного закону допускає адміністративну відповідальність за корупційні правопорушення, коли зазначає, що « за вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень» особи притягуються до адміністративної відповідальності. В якій мірі виправдана відсутність адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення і чи відповідає такий підхід законодавця реаліям сучасного життя? Очевидно, що зазначена проблема потребує свого вирішення. 
Якщо звернутися до чинного сьогодні КУпАП, то серед складів адміністративних правопорушень в Особливій його частині знаходимо такі, які мають всі ознаки корупційного правопорушення. Наприклад, неправомірне використання державного майна (ст. 184-1), що полягає у використанні посадовою особою в особистих чи інших неслужбових цілях державних коштів, наданих їй у службове користування приміщень, засобів транспорту чи зв'язку, техніки або іншого державного майна, якщо це завдало державі шкоди на суму, що не перевищує п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Або зловживання військовою службовою особою владою або службовим становищем (ст. 172-13), що полягає у незаконному використанні військовою службовою особою транспортних засобів, споруд чи іншого військового майна, використання військовослужбовця для виконання завдань, не пов’язаних з військовою службою, а також інше зловживання владою або службовим становищем, вчинене з корисливою метою чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб. Що це, як не одержання неправомірної вигоди посадовою особою. Корупційні ознаки знаходимо в багатьох складах адміністративних правопорушень, розміщених в різних главах Особливої частини кодексу про адміністративні правопорушення, найчастіше серед тих, що мають місце у сфері господарської діяльності та державного управління, такі як маніпулювання на фондовому ринку (ст. 163-8), зловживання монопольним становищем на ринку (ст. 166-1), порушення порядку зайняття діяльністю з надання фінансових послуг (ст. 166-8), незаконні дії у разі банкрутства (ст. 166-16) тощо. Але тут треба оговоритися, що їх скоріш за все слід віднести до умовно корупційних правопорушень тому, що корисливий мотив не завжди присутній в діях винних осіб. Якщо неправомірну вигоду буде доведено, правопорушення стає безумовно корупційним. Слід зауважити, що зібрати подібні корупційні правопорушення зі всіх глав Особливої частини КУпАП в окремий розділ навряд чи можливо без порушення самої системи побудови глав за сферою суспільних відносин, в якій вони вчиняються і які порушують. Більш того, виявляється, що серед правопорушень, зазначених в главі 13-А «Адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією» в цьому кодексі є таке, яке підпадає під визначення корупційного. Мається на увазі правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 172-9-1, в якому йдеться про порушення заборони розміщення ставок на спорт заінтересованими сторонами офіційного спортивного змагання, в якому вони беруть участь, з одержанням за це неправомірної вигоди в розмірі, що не перевищує двадцяти прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Крім того, при викладенні диспозиції названої норми законодавцем допущена технічна похибка, а саме пропущені слова «пов’язаних з маніпулюванням офіційним спортивним змаганням», які присутні в назві статті, тобто зміст диспозиції не відповідає назві статті, чим ускладнено кваліфікацію цього діяння. У результаті маємо парадоксальну ситуацію, коли загальний закон «Про запобігання корупції» проголошує встановлення адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення (ч. 1 ст. 65), а Кодекс України про адміністративні правопорушення не дає визначення адміністративного корупційного правопорушення, не визначає, які з адміністративних правопорушень віднесено до корупційних, хоча в окремій главі встановлює відповідальність за адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією. На практиці це призводить до не застосування до осіб, які фактично вчинили корупційні діяння належних санкцій та механізмів усунення наслідків корупційних діянь, передбачених розділом XI Закону України «Про запобігання корупції (відшкодування збитків, скасування незаконних нормативних актів та правочинів, вилучення незаконно одержаного майна). На мою думку, найкращим виходом розв’язання вказаної проблеми буде дати визначення адміністративного корупційного правопорушення та вичерпний перелік таких діянь в примітці до ст. 9 «Поняття адміністративного правопорушення» або в окремій статті Загальної частини кодексу, наприклад доповнити її ст. 9-1 «Поняття адміністративного корупційного правопорушення». Визначення терміну «корупційне правопорушення» у ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» доповнити словами, що за таке діяння встановлена також і адміністративна відповідальність.
Закон України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 № 1700-VII під правопорушенням, пов’язаним з корупцією, розуміє « діяння, що не містить ознак корупції, але порушує встановлені цим Законом вимоги, заборони та обмеження, вчинене особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, за яке законом встановлено кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність». Окремого визначення терміну «адміністративне корупційне правопорушення» в чинному законодавстві не знаходимо. З урахуванням вищевикладеного його можна сформулювати наступним чином: адміністративне корупційне правопорушення – діяння, що містить всі ознаки корупції і передбачене адміністративним законодавством».
На сьогоднішній день до адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією, глава 13-А КУпАП відносить сім діянь, а саме: порушення обмежень щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності (стаття 172-4); порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків (стаття 172-5); порушення вимог фінансового контролю (стаття 172-6); порушення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів (стаття 172-7); незаконне використання інформації, що стала відома особі у зв'язку з виконанням службових повноважень (стаття 172-8); невжиття заходів щодо протидії корупції (стаття 172-9); порушення заборони розміщення ставок на спорт, пов’язаних з маніпулюванням офіційним спортивним змаганням (стаття 172-9-1). Кожне з цих правопорушень можна розглядати як самостійний вид адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією. Але це не виключає їх класифікації за іншими ознаками в наукових та учбових цілях, а також з метою точної і правильної кваліфікації подібних діянь. 
Адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією, можна класифікувати за об’єктом посягання на такі, що вчиняються в тій чи іншій сфері публічної діяльності (депутатській, суддівській, спортивній тощо); за способом діяння, за розміром неправомірної вигоди чи заподіяної шкоди, за формою вини (умисні чи необережні) тощо. Але, як вже було зазначено вище, принциповим для правильного вирішення питання про кваліфікацію діяння та застосування справедливої міри стягнення є поділ адміністративних правопорушень на корупційні та пов’язані з корупцією.

Список використаних джерел:
1. Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014 №1700-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main/1700-18.
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення [Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http: //zakon2.rada.gov.ua/laws/show/80131-10. 
 

Останнє оновлення (05.10.17 20:15)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
Релігійний вплив на засуджених уважався визначальним для організації всієї процедури виконання кримінального покарання та досягнення його мети ще з моменту започаткування досліджень проблематики цього покарання, адже мету покарання, що полягає у забезпеченні громадської безпеки і відновлення соціальної гармонії, порушеної злочином, можливо досягти лише за умови відновлення гармонії в душі самого злочинця на основі принципів гуманізму та індивідуального підходу.
Одна з головних цілей покарання, яка має профілактичний зміст, спрямована особисто на злочинця і полягає в попередженні вчинення ним повторних злочинів. Зазначені положення знайшли відображення у новому Кримінальному кодексі (КК) України, який визначає: «Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». 
Практика виконання кримінальних покарань показує, що значна частина засуджених залишає місця позбавлення волі, ставши «озлобленими і шкідливими» для суспільства, а в деяких випадках ще гіршими, ніж на початку відбування покарання. 
З урахуванням цього особливої актуальності набуває гуманність соціального підходу в процесі досягнення виправлення особи злочинця, який виявляється залежно його результатів від засобів, за допомогою яких його реалізовують. Нова філософія виконання покарань логічно привела до реформування структури та змісту виправного процесу. 
Одним з основних напрямів виправлення злочинців є зведення до мінімуму негативного впливу позбавлення волі на особистість засудженого, надання йому можливості особистісного розвитку, всіляка підтримка і відновлення соціальних зв’язків, підготовка до життя на волі. Адже людина, на довгі роки ізольована від суспільства, як правило, втрачає зв’язки з близькими, пориває корисні зв’язки з соціальним оточенням. 
Виховний процес із засудженими містить у собі три основних компоненти: виховну роботу, тобто вплив на духовний і фізичний розвиток засуджених, корекцію їх поведінки з метою досягнення позитивних змін особистості; соціальну роботу, тобто надання засудженим допомоги у розв’язанні соціальних проблем, сприяння відновленню й розвитку соціально-корисних зв’язків та реінтеграції їх у суспільство; психологічну роботу, тобто надання засудженим психологічної допомоги, зниження психотравмуючого впливу умов позбавлення волі на особистість. 
У всіх цих компонентах виховного процесу можна і потрібно використовувати потенціал релігійного впливу на свідомість засудженого. Релігійне виховання засуджених один із способів надання виховного впливу, перебіг якого реалізуються основні завдання цього впливу перевиховання правопорушника та недопущення порушень ним закону надалі.
Церква повинна допомогти вирішити головне завдання морального впливу на засуджених з метою духовного очищення і відмови в майбутньому від злочинного способу життя. Крім того, слід пам’ятати і про ще один важливий аспект цереалізація гарантованого Конституцією кожному громадянинові України право на свободу совісті та віросповідання. Коли йдеться про участь релігійних організацій у роботі з засудженими, неможливо не враховувати багатоконфесійності українського суспільства, у зв’язку з чим адміністрації виправних установ вкрай важливо забезпечити закріплений у Конституції України принцип рівності всіх віросповідань.
Серед представників релігійних організацій у місцях позбавлення волі переважають представники Української Православної Церкви, Християн Віри Євангельської, Євангельських Християн-баптистів, Адвентистів Сьомого Дня та Свідків Єгови. 
За результатами опитування працівників -психологічної служби показали, що вплив релігії на поведінку засуджених у цілому позитивний.
Релігійна опіка в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах є невід’ємною складовою здійснення принципу гуманного поводження з усіма особами, позбавленими волі, поваги до їх людської гідності. 
Державна пенітенціарна служба України через органи й установи виконання покарань здійснює духовно-просвітницьку роботу серед засуджених, таким чином реалізуючи права, свободи і законні інтереси засуджених та осіб, взятих під варту, що передбачені Конституцією України, Кримінально-виконавчим кодексом України, Законом України «Про попереднє ув’язнення», іншими нормативно- правовими актами України та міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України. 
І, насамперед, завдяки психотерапевтичній,компенсаторній функції релігії: її здатності утішити, зм’якшити стресовий стан, виступати моральним стимулятором каяття. Елементи релігійної освіти, що неминуче присутні під час опіки засуджених осіб з боку пастиря, сприяють не тільки відходу від злочинного напряму думок, а й моральному очищенню злочинця від нагромаджених вад і шкідливих звичок. 
Отже, підбиваючи підсумки, вважаю, що релігія відіграє значну роль в житті людини, а особливо для такої, яка перебуває в місцях позбавлення волі. Серед них зменшується кількість конфліктів, грубих порушень дисципліни, зростає рівень законослухняності, поліпшується рівень міжособистісних стосунків. 
До найбільш ефективних форм релігійного впливу на засуджених слід віднести: здійснення духовного наставництва для засуджених, поширення релігійної освіченості в середовищі засуджених, відправи церковної служби священиками у спеціально створених для цього приміщеннях, проповіді священнослужителів, здійснення обрядів, а також читання релігійних текстів.

Список використаних джерел:
1. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квіт. 1991 р. № 0987-XII // Голос України. – 1991. – Ст. 3.
2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листоп. 1950 р. // Рада Європи. – 1950. – Ст. 9.
3. Рішення Європейського Суду з прав людини від 29 квіт. 2003 р. Справа «Кузнєцов проти України» // Рада Європи. ‒ Заява № 039042/97. – 2013.
4. Рішення Європейського Суду з прав людини від 29 квіт. 2003 р. Справа «Полторацький проти України» // Рада Європи. – Заява № 038812/97. – 2013.
5. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11лип. 2003 р. № 01129-IV // Голос України від 29 серп. 2003 р. – № 0161.79.
6. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання діяльності священно-служителів (капеланів) в органах та установах, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України: Закон України від 14 трав. 2015 р. № 0419-VIII // Голос України від 10 черв. 2015 р. № 0101.

Науковий керівник: д.ю.н., професор, проректор з навчальної роботи Інституту Служби зовнішньої розвідки України, заслужений юрист України Копотун І.М. 
 

Останнє оновлення (09.10.17 10:11)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №4
Існуючі у сучасній економіці України форми інтегрованих бізнес – структур (ІБС) обумовлені чинним законодавством України, яке дозволяє створювати два типи інтеграційних утворень - інституціональні та добровільні.
Добровільні об'єднання ІБС створюються суб'єктами господарювання за різними принципами й цілями. Характерними для вітчизняного ринку формами ІБС є: асоціації; корпорації; господарські асоціації; трести.
Господарські асоціації - договірні об'єднання підприємств і організацій, які створюються для спільного виконання однорідних функцій та координації загальної діяльності. Господарські асоціації мінімально обмежуючи дії членів що входять до них. Учасники асоціації мають право входити до будь-яких інших асоціацій [2].
Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності [2]. Асоціація координує загальні розробки й дослідження, здійснює для учасників юридичний супровід діяльності, забезпечує консультації з питань правового регулювання підприємницької діяльності, експортно-імпортних операції, кредитування.
Крім вищезазначеного асоціація виконує інформаційні функції, а саме:
забезпечує учасників ринковою інформацією, рекламою, інформацією щодо технічних розробок, даними стосовно промислових стандартів, статистичною інформацією.
Важливою сферою діяльності асоціації є забезпечення вектору розвитку її членів, та пошук нових ринків збуту.
У зв’язку із тим, що асоціація є об’єднанням, яке забезпечує членів можливістю ефективно реалізовувати продукцію, розширювати сфери збуту, створювати стандарти асоціації з питань галузевих класифікаторів якості, надійності, умов праці, рівня кваліфікації працівників господарських об'єднань, ця форма стала найпоширенішою як на території України, так і у світі.
Так загальновідомими вітчизняними асоціаціями є Асоціація українських підприємств целюлозно-паперової галузі «Укрпапір»; Асоціація «Підприємств інформаційних технологій»; Асоціація «Меблідеревпром».
Корпорацією, відповідно до частини 3 статті 120 Господарського кодексу України, є договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації [1].
Термін «корпорація» найширшого використання дістав у США. Для законодавства Англії більш уживаним є термін «компанія» (The company). Хоча у Законі Англії від 11 березня 1985 р. «Про компанії» (Companies Act) застосовуються також терміни «корпорація» (ст. 13) і «асоціація» (ст.ст. 7, 11 та ін.) [3]. Ці терміни, у розумінні вказаного закону, не означають якихось самостійних організаційно-правових форм юридичних осіб [3]. На відміну від Англіїї та США, в Україні, згідно діючого законодавства, корпорація може засновуватися двома і більше суб’єктами за рахунок об’єднання підприємств. Метою діяльності корпорації є: здійснення господарської діяльності, у тому числі підприємницької з метою отримання прибутку, об’єднання виробничої, наукової та іншої діяльності підприємств–учасників з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації [3]. Учасники корпорації вносять на умовах і в порядку, передбачених її установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо). При цьому майно передається корпорації його учасниками у господарське відання, або в оперативне управління [3]. Між учасниками корпорації виникають організаційно-господарські відносини. Згідно частини 4 статті 123 Господарського кодексу України підприємства - учасники корпорації не відповідають за зобов’язаннями корпорації в цілому, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом [1]. Загальновідомими корпораціями України є Корпорація «Богдан», Корпорація «УкрАвто».
Трест – це об’єднання ряду підприємств однієї або декількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва та виготовлений продукт, виробничу та комерційну самостійність. Таким чином відбувається об’єднання виробництва, процесу збута, фінансів, управління, а в залежності від суми вкладеного капіталу власники окремих підприємств, що входять до складу тресту, отримують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні і привласнювати відповідну частку прибутку [4]. Спираючись на свою владу, компанії-трести мають можливість проводити в межах своїх галузей вигідну їм політику і примушувати слідувати їй інших галузевих виробників.
З кінця XIX – початку XX ст. у зв’язку з придбанням трестами величезної ринкової влади сам термін «трест» став синонімом монополії. Як зазначають науковці, в цей час правова форма довірчої власності використовувалася для об'єднання кількох корпорацій (супероб’єднання) у одне таке об’єднання (трест), в результаті чого, фірми що входили до його складу передавали всі свої цінні папери з правом голосу спеціальним довіреним особам. 
Довірені особи ставала вищим органом управління для всіх фірм. Акціонери, які увійшли в трест корпорацій замість старих акцій отримували в певній пропорції сертифікати тресту. Обмін акцій на сертифікати дозволяв організаторам тресту контролювати всі фірми, що увійшли в трест, виробляти єдину виробничу і ринкову політику, встановлювати монопольні ціни і вести більш жорстку війну проти конкурентів, які залишилися поза трестового об'єднання. Загальновідомими вітчизняними трестами є: ВАТ трест «Київміськбуд-1», ОАО «Трест Житлобуд-1».
Концерн – багатогалузевий комплекс підприємств, в якому структурні одиниці зберігають свою виробничу і господарську самостійність, та підпорядковуються єдиному керівництву. Ці організаційно-господарські структури завдяки масштабам концентрації капіталу, виробничим потужностям, широким можливостям диверсифікації виробництва володіють певною стійкістю до коливань ринкової кон'юнктури, здатні вигідно перерозподіляти інвестиційні ресурси, концентрувати їх на найбільш рентабельних напрямах [4]. Створення концернів у країнах з розвинутою ринковою економікою історично було обумовлено перш за все концентрацією капіталу, його перенакопиченням. Законодавець не дає нормативного тлумачення терміну «концерн». По суті до концернів відносяться «пов’язані особи», які згадуються у Законі Україні «Про захист економічної конкуренції» та у Податковому кодексі України.
Консорціум – тимчасове статутне об'єднання підприємств з метою вирішення певних завдань, реалізації інвестиційних, науково-технічних, соціальних, екологічних та будівельних проектів. 
Консорціум використовує ресурси, якими його наділяють учасники. Загальновідомими консорціумами України є: консорціум «Трансмагістраль», консорціум банків АКІБ «УкрСиббанк».
Поняття фінансово-промислова група (ФПГ) трактується, згідно словника законодавчих термінів, як група суб'єктів господарювання, що перебувають під безпосереднім чи опосередкованим контролем юридичної або фізичної особи (групи осіб), пов'язаних між собою юридичними та господарськими відносинами з метою створення найбільш сприятливого фінансового середовища для реалізації великомасштабних бізнес-проектів і програм [3]. 
Залежно від ініціатора створення, консолідуючого ядра, навколо якого об’єднується вся група, ФПГ можна умовно поділити на банківські, промислові, торговельні. За формою виробничої інтеграції ФПГ поділяються на вертикальні, горизонтальні, конгломерати. 
Підводячи підсумок слід зробити висновки про те що на сьогоднішній момент в Україні триває процес формування умов для подальшого розвитку інтегрованих бізнес -структур як на економічному так і на законодавчому рівні.

Список використаних джерел:
1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV (із змінами) // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2003. – № 18-22. – Ст. 144.
2. Прилуцький Р.Б. Про визначення поняття «корпорація» у правових системах України та США / Р.Б. Прилуцький // Юридична наука. – 2013. – № 2. – С. 55-61.
3. Лукач І.В. Правове становище холдингових компаній: монографія / І.В. Лукач. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 240 с.
4. Задихайло Д.В. Господарське право: навч.-метод. посібник для студентів 4 курсу / уклад.: Д.В. Задихайло та ін. – Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2014. – 124с.
5. Професійна юридична система Мега-Нау. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Доступний з https://zakon.nau.ua/doc/?uid=1078.23281.0. 
 

Останнє оновлення (05.10.17 18:32)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №3
Питання відповідальності було та залишається одним із пріоритетних елементів в системі цивільного права, а також визначається як установлена законом негативна реакція держави на правопорушення, що виявляється в позбавленні особи певних прав чи накладенні на неї обов'язків майнового характеру [1].
Слід пригадати, що загальною юридичною підставою всіх видів юридичної відповідальності вважається порушення норми права. Фактичною підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення, як юридичний факт. 
Під цивільно-правовою відповідальністю розуміється встановлені державою юридичні наслідки за невиконання (неналежне виконання) особою зобов'язань, що пов'язані з порушенням прав суб’єкта цивільних правовідносин, які передбачені законом або договором.
За загальним правилом для настання цивільної відповідальності необхідним є одночасна сукупність наступних елементів: наявність майнової шкоди (у грошовому виразі - майнових збитків); протиправність поведінки, яка полягає в дії чи бездіяльності; вина; та причинно-наслідковий зв'язок між збитками та протиправною поведінкою.
При цьому, протиправність, шкода та причинний зв'язок розглядаються, як об’єктивні умови настання цивільно-правової відповідальності. Вина ж, в свою чергу, являється суб’єктивною умовою.
Однією з головних особливостей цивільно-правової відповідальності є те, що в окремих випадках така відповідальність настає незважаючи на факт відсутності вини, яка є однією з необхідних підстав. Зазначена особливість відрізняє цивільно-правову відповідальність від кримінальної та адміністративної.
Відповідно до чинного законодавства України, вина визначається як психічне ставлення особи до своїх протиправних дій або до бездіяльності та їхніх наслідків у формі умислу чи необережності [2]. 
Таким чином, під вказаним поняттям вини розуміється невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов'язання або для запобігання заподіянню шкоди.
Беручи до уваги зазначене вище, виникає логічне питання щодо того, чи може суб’єкт цивільних правовідносин бути притягнений до відповідальності враховуючи відсутність вини, як однієї з обов’язкових підстав для настання відповідальності.
До того ж, проблемним залишається питання пов’язане з доведенням факту вчинення усіх необхідних дій, спрямованих на уникнення завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Судова практика, яка регулює відповідне питання є досить неоднозначною, що в результаті призводить до різних підходів у процесі правозастосування та тлумачення норм права. 
Провівши дослідження питання щодо особливостей цивільної відповідальності без вини, встановлено, що така відповідальність є досить актуальною та може застосовуватися до учасників цивільних правовідносин незважаючи на відсутність вини (найчастіше така форма відповідальності застосовується до власників майна, яке вважається джерелом підвищеної небезпеки).
Згідно з норм цивільного кодексу України, джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює та інших осіб [3].
Шкода, яка завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Доречним буде навести приклад настання цивільно-правової відповідальності без наявної вини: автомобіль, втративши керування під час їзди, у зв’язку з певними механічними пошкодженнями завдав шкоду іншим учасникам дорожнього руху. У такому випадку, водій буде зобов’язаний відшкодувати завдані збитки, незважаючи на факт відсутності вини, так як він є законним власником такого автомобілю.
У той же час, іноді трапляються випадки, коли власник джерела підвищеної небезпеки, яким завдано шкоду, звільняється від цивільно-правової відповідальності внаслідок стихійного лиха (форс-мажорних обставин) незважаючи на наявність чи відсутність вини. Наприклад, під час паводку у зв'язку з потоком води, яка затопила місто, транспортний засобів, який знаходився на вулиці вдарив інший автомобіль. У такому випадку, ми маємо фактично завдану шкоду власником джерела підвищеної небезпеки, однак враховуючи наявність форс-мажорної обставини, під час якої відповідна шкода була завдана, власник майна не буде притягнений до відповідальності (у разі підтвердження настання такого стихійного лиха). 
Отже, підсумовуючи вищевикладену інформацію, можемо дійти висновку про те, що для настання цивільно-правової відповідальності не є обов’язковим наявність вини, як одного з чотирьох елементів для притягнення до відповідальності. 
Крім того, враховуючи активний розвиток та збільшення обсягів використання джерел підвищеної небезпеки учасниками цивільних правовідносин, доречним було б приділити більш детальну увагу питанню регулювання відповідальності без вини, а також процесу доведення факту вчинення усіх необхідних дій, які були направлені на запобігання завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки або були завдані у зв’язку з стихійним лихом. Також, на мою думку, було б доречним оновити або запровадити нові рекомендаційні роз’яснення вищих судових інстанцій, що призвело б до уніфікації підходів у доказуванні. 

Список використаних джерел:
1. Копєйчиков В.В. Правознавство: підручник / В.В. Копєйчиков. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 736 с. 
2. Крупка О.В. Вина: Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. – К.: Наук. думка, 2003. – Т. 1: А–В.–С. 508.
3. Цивільний кодекс України: Закон України № 435-IV від 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради України від 03.10.2003. – № 40. – ч. 1 ст. 1187. 
 

Останнє оновлення (05.10.17 09:43)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №2
Невід’ємною частиною реформування українського публічного права є створення нових механізмів, спрямованих на адміністративно-правове забезпечення публічної безпеки та порядку. Дослідження проблеми удосконалення адміністративно-правового забезпечення публічного порядку набуває особливого змісту й актуальності в умовах реформування правоохоронної системи України та приведення законодавства у відповідність до міжнародних стандартів. 
Незважаючи на відсутність в юридичній науці однозначного визначення поняття публічного порядку, ми можемо припуститись твердження, що у загальному вигляді під публічним порядком потрібно розуміти урегульовану правовими та іншими соціальними нормами певну частину суспільних відносин, які становлять режим життєдіяльності у відповідних сферах, забезпечують недоторканність життя, здоров’я та гідності громадян, власності та умов, що склалися для нормальної діяльності установ, підприємств, організацій, посадових осіб і громадян [1].
Характеризуючи суб’єкти адміністративно-правового забезпечення публічного порядку, слід зазначити, що в теорії адміністративного права немає визначеної класифікації суб’єктів забезпечення публічного порядку. На нашу думку, даних суб’єктів доцільно поділяти на дві групи, а саме: загальні та спеціальні. 
Загальні суб’єкти визначають засади внутрішньої політики держави, визначають стратегію державного управління у сфері внутрішньої безпеки, а зокрема, публічної безпеки та порядку, як у звичайних умовах життєдіяльності, так і в умовах виникнення різноманітних надзвичайних ситуацій, що мають відповідні повноваження та вирішують, в основному, конституційно та законодавчо закріплені стратегічні завдання у зазначеній сфері, а також реалізують державну політику щодо забезпечення внутрішньої безпеки та порядку. До них відносяться Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Рада національної безпеки і оборони України тощо.
До спеціальних суб’єктів забезпечення публічного порядку можна віднести органи виконавчої влади та правоохоронні органи, діяльність яких безпосередньо направлена на здійснення заходів щодо забезпечення захисту об’єктів публічної безпеки та порядку. До них відносяться Міністерство Оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України тощо. 
Систему органів, що забезпечують публічний порядок, можна визначити, як організаційно-функціональне об’єднання суб’єктів, діяльність яких спрямована на забезпечення необхідної та достатньої публічної безпеки та порядку, що виконують скоординовані завдання для досягнення зазначених результатів в умовах загальних правових, організаційних, фінансово-економічних, матеріальних, тимчасових чи інших обмежень. Таким чином, для розмежування компетенції різних суб’єктів із забезпечення публічного порядку потрібно насамперед встановити загальні основи в їхній діяльності, а потім визначати специфіку кожного з них. 
Систему охорони публічного порядку доцільно розглядати у широкому та вузькому аспектах. У широкому розумінні – це діяльність усіх учасників суспільних відносин, спрямована на забезпечення публічного порядку, додержання прав і свобод людини, їх реалізацію, дотримання законності і правопорядку. Суб’єктами охорони публічного порядку у вузькому значенні є державні спеціальні органи, уповноважені на забезпечення владної діяльності із захисту суспільних відносин у сфері охорони публічного порядку; громадські організації та об’єднання громадян; окремі громадяни, які можуть здійснювати повноваження з охорони публічного порядку у визначених законом межах і формах.
Національна поліція України як головний суб’єкт охорони публічного порядку, в свою чергу, реалізовує державну політику в сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, організовує і координує діяльність правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю та охороні публічного порядку [2].
Різноманітна діяльність поліції як складової частини правоохоронних органів України регулюється Законом України «Про Національну поліцію», що обумовлено такими змінами, як європейський вибір розвитку України, подальша демократизація суспільного життя, зростання пріоритету загальнолюдських цінностей, утвердження верховенства права та інші. У нинішніх умовах функціонування правоохоронної системи України ставить на порядок денний необхідність визначити нові завдання щодо реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань, всебічного укріплення публічного порядку і законності. 
Отже, головним завданням Національної поліції України, як суб’єкта адміністративно-правового забезпечення публічного порядку є забезпечення внутрішнього правопорядку в державі, яке передбачає виконання таких функцій: попередження, виявлення, припинення злочинів та інших правопорушень, встановлення та затримання осіб, які їх вчинили; визначення тактики і стратегії забезпечення публічного порядку; профілактика правопорушень; нагляд за дотриманням громадянами та посадовими особами підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, чинного законодавства та нагляд за особами з антисоціальною поведінкою, які перебувають на обліку в поліції. 

Список використаних джерел:
1. Подоляка А.О. Громадський порядок: сутність, поняття та форми забезпечення / А.О.Подоляка // Збірник наукових праць-2009 [Електронний ресурс] // Академія прокуратури України: [сайт]. – Режим доступу: http://www.info-library.com.ua/books-text-10138.html
2. Про Національну поліцію: Закон України від 2015, № 40-41 [Електронний ресурс] // Верховна Рада України: [сайт]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/580-19. 
 

Останнє оновлення (05.10.17 08:20)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція