... Час проходить, але сказане слово залишається (Л. М. Толстой) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №1
Об’єктивна оцінка минулого є суттєвим чинником дієвого впливу на сучасні реалії та перспективи подальшого ефективного розвитку суспільства та держави. Українсько-польські взаємини періоду Другої світової війни і сьогодні є не тільки «[…] предметом емоційних наукових дискусій, а й елементом наростання ідеологічного та політичного протистояння» [9], слугують перманентному наростанню напруги у взаємних стосунках. 
В останні два десятиріччя в Україні склалася потужна історіографічна традиція наукового осмислення українсько-польських відносин, зокрема періоду Другої світової війни і Волинських подій як їх епіцентру [7, с. 10]. Українські науковці в переважній більшості, в оцінці важких сторінок історичного минулого, прагнуть уникати однобоких оцінок, спекуляцій, а пануючим став підхід комплексності (курсив наш – Авт.) причин українсько-польського протистояння  територіальних, політичних, етнічних, соціальних, мілітарних [4]. 
У контексті заявленої наукової теми слід виокремити праці авторитетних науковців – Р. Грицьківа, І. Ільюшина, Л. Зашкільняка, О. Каліщук, О. Лисенка, В. Солдатенка, Я. Антонюка, О. Сухого, В. Ухача, І. Цепенди та ін. [3]. 
Ми ж поставили собі за мету здійснити (з врахуванням напрацювань сучасної вітчизняної історіографії) історико-правовий аналіз окремих сегментів «геноцидної» інтерпретації трагічних Волинських подій 1943 року і їх вплив на взаємини обох сусідніх держав.
Дискусійним в сучасній вітчизняній історіографії залишається питання – «чи можна характеризувати антипольську акцію УПА як геноцид польського народу «кресів» [8]. На жаль вкотре доводиться констатувати невиправдану пасивність науковців з історії держави і права у фаховій правовій оцінці цих подій, що в кінцевому підсумку шкодить міжнародному авторитету України.
У 2016 році рішенням Сейму і Сенату Республіки Польща відбулося закріплення на законодавчому рівні кваліфікації дій ОУН і УПА в роки Другої світової війни на Волині як «геноциду» польської людності [6, с. 141]. Прикметно, зазначає А. Козицький, що «[...] законодавчий орган Третьої Речі Посполитої ніколи не приймав актів, котрі б оголошували геноцидом політику Третього Райху супроти окупованої під час Другої світової війни Польщі. Так само обережно польські парламентарі поводяться й щодо Росії, країни, котра є правонаступницею Радянського Союзу. Підкреслимо, що лише в ухвалі від 31 серпня 2012 р. масове винищення поляків на території СРСР уже названо «геноцидом», але не висловлено жодного осуду винуватців цього злочину» [5, с. 19-20]. Більшість українських науковців звісно ж не поділяє такої інтерпретації дій суб’єктів українського національно-визвольного руху (зокрема ОУН(б), УПА – Авт.), виступає проти спроб кваліфікувати антипольську акцію ОУН і УПА як «геноцид-atrox», тобто особливо жорстокий геноцид, який за всіма показниками перевищував гітлерівський і сталінський [5, с. 21]. Поділяємо позицію І. Патриляка, який зазначає, що в сучасній демократичній Польщі на жаль «[…] реалізується план з конструювання класичної «індустрії геноциду» […], яка покликана стати одним з наріжних каменів колективної пам’яті поляків» [8] (зокрема фільм «Волинь», що вийшов у широкий прокат - Авт.). Вітчизняні науковці слушно наголошують, що на жаль українська влада знову зіграла «другим номером», що свідчить про явний програш української дипломатії та вітчизняного політикуму [1]. Доводиться констатувати недалекоглядність та неефективність роботи аналітичних структур спеціальних служб та державних інституцій, які привели до програшу Україною чергової інформаційної війни [8].
Відомі ключові постулати польської сторони щодо «геноцидної» інтерпретації Волинських подій 1943 року: умисне збурення українськими націоналістами (головними винуватцями масового винищення поляків) буцімто мирних українсько-польських відносин міжвоєнного періоду; відмежування особливостей українсько-польського співжиття міжвоєнного періоду від подій на Волині; існування в керівних проводах націоналістичного підпілля та повстанської армії «детального плану винищення мирного польського населення на Волині та Галичині» [8, с. 21]. Прикро, що польські дослідники в оцінці Волинських подій 1943 року не охоче звертаються до напрацювань із сфери методології та теорії вивчення геноциду. 
Крім суто юридично-правової оцінки геноциду, існує ще й низка інших обставин, котрі впливають на кваліфікацію цього злочину та його інтерпретацію. До таких обставин-ознак належать: беззахисність жертв, суттєва перевага однієї зі сторін конфлікту в силі, організованості, можливостях координувати свої дії та забезпечувати їх «інформаційний супровід», а згодом приховати сліди вчинення злочину. Такої всебічної переваги у силах неможливо досягнути без використання державного апарату. Усі випадки юридично визнаного на міжнародному рівні геноциду здійснили винятково представники державної влади. Головні дослідники теорії геноциду (Пітер Н. Дрост, Франц Фанон, Робер Жулен, Ірвінґ Луїс Горовіц, Гелен Фейн, Тоні Барта, Ісидор Велліман, Майкл Домбковський, Генрі Гуттенбах та ін.) дотримувалися думки, що геноцид може організувати і провести тільки держава. Перша книга, із котрої почалося теоретичне вивчення явища геноциду, мала символічну назву «Злочин держави» (The Crime of State). Її автор голландський професор права Пітер Н. Дрост твердив, що геноцид є винятково державним злочином (курсив наш – Авт.) [5, с. 22].
Юридична оцінка «етнічних чищень» залишається неоднозначною. 18 грудня 1992 р. ООН прийняла резолюцію, у котрій «етнічні чищення» були названі «формою геноциду». Утім, надалі ООН вже не об’єднувала ці два поняття, а головний судовий орган ООН, яким є Міжнародний суд у Гаазі, у своєму рішенні від 26 лютого 2007 р. у справі Боснія та Герцеговина проти Сербії та Чорногорії став на позицію, згідно із котрою «етнічне чищення» не є рівнозначне актові геноциду. Міжнародний суд підтвердив рішення міжнародного трибуналу до справ колишньої Югославії про кваліфікацію масового винищення сербами мусульман у м. Сребреніца як вияву геноциду, але зняв із Сербії та Чорногорії звинувачення у організації геноциду на території Боснії та Герцеговини під час Балканської війни 1992-1995 рр., зокрема й у формі «етнічних чищень». А правники та політики притримуються думки, що «етнічне чищення» навіть із найгіршими наслідками не можна трактувати як вияв геноциду [5, с. 24]. «Не існувало в минулому і немає нині держави – зазначають в Експертній думці щодо Волинських подій 1943 року Г. Боряк та О. Лисенко, якій можна було б висувати звинувачення в геноциді». Зважаючи на факт припинення існування Другої Речі Посполитої (навіть якщо не 1939, а в 1945 роках як вважає більшість польських істориків), то тоді «…Волинська трагедія може кваліфікуватися як громадянський конфлікт або громадянська війна» (курсив наш – Авт.) [1]. По-друге, не витримує критики теза про «цілковиту безоборонність знищуваних (поляків – Авт.)» [8]. По-третє, «в історії не відомі випадки, коли між стороною, яка здійснює геноцид, і населенням проти якого він ведеться, велися переговори» [8], а вони як і перемир’я мали місце між українськими і польськими політичними підпільними проводами. По-четверте, українські фахівці (Я. Дашкевич, І. Патриляк, А. Козицький) наголошують, що боротьба українців проти польської присутності на українських землях Волині мала яскраві риси антиколоніального виступу [5, с. 23], «…йшла національно-визвольна війна…» [8]. Як зазначає І. Патриляк «у світовій практиці антиколоніальні війни (які супроводжувалися вигнанням колишньої панівної нації з колонії) не розглядаються як геноцид. Важко, скажімо, уявити формулювання «геноцид французького народу, який здійснили алжирські сепаратисти», або «геноцид бельгійців у Конго. Бо одразу виникає запитання, а що ті бельгійці чи французи робили в Африці?» [8].
Таким чином, більшість українських науковців не поділяє позиції визнати Волинські події 1943 року актом геноциду, а пропонують перелік комплексних заходів покликаних забезпечити гуманітарну безпеку України [2, с. 17-18]. З поміж них: 1) створення постійної міжпарламентської комісії/групи України та Польщі з метою «…моніторингу політичної ситуації та вироблення інструментів її дерадикалізації» [1]; 2) сформувати постійну робочу групу науковців (істориків, правників, демографів та ін.), яка б при належному фінансовому забезпеченні, могла комплексно досліджувати українсько-польські взаємини, надати нового імпульсу відновленому українсько-польському діалогу; 3) «забезпечити ретельну наукову експертизу усіх проектів та ініціатив у руслі державної політики пам’яті…» [1]; 4) значно ширше висвітлювати цю проблематику в освітній (запровадження спецкурсів, освітніх програм) та інформаційно-художніх сферах; 5) «роз’яснювати зміст провідних інформаційно-психологічних, етнополітичних методів і прийомів, котрі застосовуються для руйнації національної пам’яті…» [2]; 6) професійно протидіяти фальсифікації, використання спекулятивних прийомів інтерпретації матеріалу, намаганню дискредитувати історичну спадщину українців в контексті українсько-польського конфлікту [2].

Список використаних джерел:
1. Боряк Г. Волинська трагедія 1943 р.: історичний, правовий та політичний виміри в контексті рішення Польського Сейму. Експертна думка / Г. Боряк, О. Лисенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: history.org.ua/uk/post/6.
2. Вєдєнєєв Д. Гуманітарна безпека України та «історичний чинник» конфліктогенності в українсько-польських відносинах. В кн.: Волинська трагедія: через історію до порозуміння: Мат-ли Всеукр. наук. конф., м. Луцьк, 19-20 червня 2013 року / Уклад. А. Швай. – Луцьк: Східноєвропейський університет ім. Л. Українки, 2013. – С. 17-18.
3. Грицьків Р. Історіографічне значення матеріалів міжнародних семінарів «Україна – Польща: важкі питання» у дослідженні історії УПА періоду Другої світової війни / Р. Грицьків. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.cdvr.org.ua; Зашкільняк Л. До генези українсько-польського конфлікту у XX столітті / Л. Зашкільняк // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Зб. наук. праць. – 2010-2011. – Вип. 3-4. – С. 22-42; Ухач В.З. Сучасна вітчизняна історіографія Волинської трагедії 1943 року / В.З. Ухач // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2014. – Вип. 40. – С. 229-233 та ін.
4. Кучерепа М. Причини, хід та наслідки українсько-польського конфлікту на Волині в роки Другої світової війни / М. Кучерепа. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://history.org.ua/JournALL/kraj/kraj_2013_3/7.pdf.
5. Козицький А. Волинські події 1943 р.: невдала спроба «гененоцидної інтерпретації». В кн.: Волинська трагедія: через історію до порозуміння: Мат-ли Всеукр. наук. конф., м. Луцьк, 19-20 червня 2013 року / Уклад. А. Швай. – Луцьк: Східноєвропейський університет ім. Л.Українки, 2013. – С. 19.
6. Марущенко О. «Геноцидна» інтерпретація Волинської трагедії 1943 р.: українська відповідь. / Матеріали IV Всеукр. наук. конф. «Проблеми дослідження українського визвольного руху XX ст. (до 75-річчя Поліської Січі та 95-річчя Другого зимового походу)» / За заг. ред. проф. Г.М. Стародубець. - Житомир: «Полісся», 2016. – С. 141-144.
7. Марущенко О.В. Українсько-польський конфлікт 1943 р. на Волині у вітчизняних інтерпретаціях / О.В. Марущенко // Вісник Черкаського національного університету. Серія «Історичні науки». – 2014. – № 35. – С. 10.
8. Патриляк І.К. Українсько-польський збройний конфлікт у роки Другої світової війни. Спроба синтетичного погляду / І.К. Патриляк. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?...
9. Солдатенко В. До з’ясування причин Волинської трагедії 1943-1944 рр.: сучасний український історіографічний дискурс / В. Солдатенко, Я. Антонюк. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uk.x-pdf.ru/5istoriya/1887908-1. 
 

Останнє оновлення (06.10.17 22:44)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №2
Декларація про державний суверенітет України проголошує, що Державний суверенітет – це верховенство, самостійність, повнота та неподільність влади держави в межах її території, та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Невід’ємними юридичними ознаками суверенітету є верховенство влади, єдність, незалежність та неподільність [1, c.106].
Європейський Союз – це інтеграційне міждержавне об’єднання демократичних країн, що поєднує в собі риси міжнародної організації і конфедеративної держави, який формувався на принципах свободи, демократії, верховенства права, поваги до прав людини та основоположних свобод та з метою сприянню демократичному та ефективному функціонуванню установ, таким чином, щоб надати їм можливість у межах єдиної інституційної структури краще виконувати покладені на них завдання; досягти зміцнення та зближення своїх економік й заснувати економічний і валютний союз, зокрема єдину та стабільну валюту [2, c. 141]; запровадити спільного громадянство для громадян своїх країн; реалізувати спільну зовнішню та безпекову політику, включаючи поступове формування спільної оборонної політики. Цим підкреслюється той факт, що всі держави, що мають наміри вступити до ЄС, повинні дотримуватися і поважати принципи, вказані вище і згідно зі статтею 49 «Договору про Європейський Союз» будь - яка країна може звернутися з проханням про набуття членства у ЄС. 
Всі держави, що мають наміри вступити до Європейського Союзу повинні дійти до стандартів, що діють в ЄС та поважати ті права і обов’язки, що надаються країнам-членам. Процес євроінтеграції має 5 етапів: подання заяви до Ради ЄС, підготовка Висновку Комісії ЄС, початок переговорів про вступ після одностайного рішення Ради, укладання договору, власне вступ. Країна, що має наміри звернутись з проханням про набуття членства, знаючи, які внутрішні проблеми є в її державі, повинна їх усунути [3, c. 57].
Правовий статус держав-кандидатів визначається Копенгагенськими критеріями, а саме: політичний критерій – це повинна бути демократична держава, державні інституції якої повинні гарантувати верховенство права та права людини, економічний критерій – держава-кандидат повинна мати функціонуючу ринкову економіку, щоб бути конкурентоздатною та інші критерії – здатність узяти на себе зобов’язання, що випливають з членства в ЄС, включаючи суворе дотримання цілей політичного, економічного, валютного союзу. ЄС, як міждержавне об’єднання береже свої принципи за якими вони живуть та працюють багато років поспіль, і хоча б один, але порушник цих правил ставить під загрозу існування цього об’єднання., тому ЄК запропонувала подавати щорічно інформацію про досягнутий прогрес країн, у них комісія аналізує проведені реформи країнами – кандидатами, за якими порівнюється та оцінюється реальний прогрес країн на шляху до вступу в ЄС [4, c. 47]. 
Враховуючи прагнення України стати повноцінним членом ЄС, доцільно врахувати досвід інших держав. На даний час статус країн-кандидатів на вступ до ЄС мають Чорногорія, Албанія, Сербія, Македонія та Туреччина. На даному етапі жодна з цих держав не виконала зазначені вище вимоги.
На етапі підготовки Висновку Радою ЄС виникає проблема обмеження державного суверенітету [5, c. 263]. За досить тривалий час жодна з країн – кандидатів не змогли імплементувати європейські стандарти щодо внутрішнього ринку у своє законодавство. До того ж, вступ до ЄС зобов’язує державу дотримуватися принципу верховенства права Співтовариства, яке встановлює, що будь-яка норма права співтовариства, незалежно від того містяться вона в установчому договорі чи законодавчих актах інституціях ЄС, має вищу юридичну силу щодо будь – якої норми національного права, навіть якщо вона закріплена в конституції».
Всі вимоги виконати одночасно неможливо, тому виник підхід так званого часткового членства країн-кандидатів, що полягає в обмежені участі країн – кандидатів в прийняті рішень окремих сферах діяльності Союзу. Цей підхід є на сьогодні ефективним засобом збереження інтеграційних темпів розвитку. Тобто нові держави повинні імплементувати правову систему ЄС, але в деяких сферах діяльності Союзу мають підкоритися рішенням прийнятих без їхньої прямої згоди, оскільки на час їхньої адаптації їх участь у цих галузях обмежили [7, c. 18]. Наприклад, це застосування при інтеграції Польщі в екологічній сфері і Чехії у фінансовій сфері. 
У наш час система міжнародних відносин будується на взаємозалежності в багатьох аспектах, що призводить до трансформації ролі державного суверенітету. Такі зміни ми можемо простежити на прикладі участі держав в інтеграційних утвореннях, а саме Європейський Союз. ЄС є об’єднанням новітнього типу, де країни-члени юридично залишаються суверенними державами, які добровільно «об’єднали свої суверенітети для того, щоб збільшити свою потужність та вплив у світі, якого жодна з країн-членів не могла б досягти наодинці». Можна зазначити, що процес розширення Європейського Союзу все ж таки супроводжується певними змінами правового статусу на кожному етапі і також супроводжується делегуванням суверенних повноважень до спільних органів ЄС.

Список використаних джерел:
1. Правова система України: історія, стан та перспективи: у 5 т. – Т.1: Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України / за Заг.ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2008. – С. 106.
2. Теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / За ред. О.В. Петришина. – Харків: Право, 2014. – 368 с.
3. Хаустова М.Г. Проблеми і перспективи розвитку правової системи України в умовах глобалізації // Вісник національної академії правових наук України: зб.наук. пр. / редкол. В.Я.Тацій та ін. – Х.: Право, 2014.– №1 (76).– С. 54-65. 
4. The European Community [Text] / D.R. Verwey. – Hague: T.M.C. Asser press, 2004. – 307p.
5. Яковюк І.В. Правові основи інтеграції до ЄС: загальнотеоретичний аналіз: моногр. / І.В. Яковюк. – Х.: Право, 2013. – 760 с.
6. Хаустова М.Г. Проблеми організаційно-правового забезпечення гармонізації законодавства України до законодавства Європейського Союзу // Проблеми законності. Академ. зб. наук. пр. / відп. ред. В.Я. Тацій – Х.: Нац. у-т «ЮАУ», 2013. – Вип. 121. – С. 12-29. 
   
Науковий керівник: к.ю.н., доцент кафедри теорії держави і права Національний юридичний університет ім. Я.Мудрого М.Г. Хаустова. 
 

Останнє оновлення (06.10.17 22:20)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №3
Кожна держава, в тому числі й Україна, прагне постійного вдосконалення власного законодавства та відповідного застосування правових норм на практиці. Законотворчі процеси дотримуються відповідних процедур. Пошук вченими-правниками щодо новизни нормотворчості не припиняється. Проте мова йде не лише про створення нового, а й запозичення, переробку та засвоєння нормативного, ідейно-теоретичного змісту права, що вже пройшло випробування на практиці в інших країнах або в інші часи. Особливо важливим для України є досвід сучасних провідних Європейських держав, а також Римської імперії. Оскільки римську юриспруденцію відзначає висока техніка правотворчості, уміння аналізувати конкретні правовідносини, добре аргументувати свої висновки. Формулювання правових ідей римських юристів відзначаються чіткістю, лаконізмом, глибиною змісту, витонченістю форми і можуть бути взірцем для сучасних юристів [1, с. 25]. А гармонійне поєднання теорії права та практики її застосування є запорука життєздатності системи сучасних правових норм та її ефективного функціонування в реаліях сьогодення. 
Відродження приватного права України являє собою досить об’ємний процес, оскільки удосконалення норм приватного права стосуються не лише вчених-правників, юристів-практиків, державних структур, але й суб’єктів цивільного обігу, в тому числі юридичних і фізичних осіб, які не є професіоналами в юридичній сфері. Більшість осіб навіть уявлення не мають щодо застосування норм права чи навіть існування деяких норм, іноді особиста участь не можлива в зв’язку з різними життєвими обставинами (місцезнаходження, брак часу, хвороба, зайнятість) або не принципово обов’язкова присутність. Тому природним, раціональним, правильним та гармонійним способом є звернення до професіоналів для реалізації цивільних прав, виконання цивільних обов’язків та захисту законних інтересів осіб, а також виникненню бажаних наслідків, в тому числі й правових.
Професіонали в юридичній сфері виконують певні дії в інтересах інших осіб і займають проміжну ланку, виконуючи роль посередників або представників, які не можуть діяти без законних підстав в інтересах інших осіб. Такою підставою може бути і служить договір доручення, який відомий за часів римського права як mandatum, за яким... одна особа (procurator, повірений) зобов'язується виконати безоплатно будь-яку справу за дорученням іншої особи (mandans, mandator, препоручитель, довіритель) .... [2 с. 472].
Вже в римському класичному періоді (I ст. н.е.) сформувалося досить чітке уявлення про представництво як сукупність засобів, призначених допомогти одній стороні реалізувати і захистити свої права за допомогою інших осіб [3, с. 273]. Римські юристи, ігноруючи абстрактні дефініції, проте, розробили досить складну систему рішень (позовів) щодо представництва, у тому числі в галузі торгового обігу [4, с. 226]. При цьому одним з договорів, який мав позовний захист та специфічний фідуціарний характер – це mandatum, який бере свій початок від фідуціарного договору з другом (fiducia cum amico), і проніс свою особливість у вигляді фідуціарності та універсальності крізь час та простір в сучасність. 
За радянських часів більшість договорів, які регулювали взаємовідносини учасників економічного обороту, укладалися на виконання планових актів, тому певний час існував постулат про обліковий характер договору в економіці. Воля контрагентів знаходилася під впливом державних органів.
З виникненням комерціалізації цивільних правовідносин в Україні особлива увага приділялася договірним зобов’язальним правовідносинам, про що свідчить закріплення принципу «свободи договору» в Цивільному кодексі України. У кодексі також закріплені загальні положення договірного права, а також договори, які найбільше використовуються суб’єктами цивільного обігу, зокрема договір доручення. Глава 68 ЦК України містить детальний опис поняття договору доручення, термін дії, права та обов’язки сторін, умови припинення відповідних договірних відносин [5, с. 264].
Найбільш поширеним є договір доручення, який пов'язаний з довірчими відносинами між контрагентами. Слід зазначити, що існують різні підходи у розумінні та тлумаченні фідуціарних відносин та їх правової природи. Дослідженнями цієї теми торкалися такі вчені: Д.В. Дождев, А.Е. Зуев, Р.А. Майданик, Є.О. Харитонов, М.М. Слюсаревський. Проте недостатньо уваги приділено договору доручення як різновиду сучасного фідуціарного договору.
Можливості договору доручення багатогранні. У зв’язку з чим договір доручення є універсальним договором для багатьох осіб, які потребують представництва своїх інтересів в різних сферах. Наприклад, укладання договору доручення на комерційне представництво, де вказуються повноваження комерційного представника. Повноваження торговця цінними паперами у відносинах з третіми особами (суб’єктами підприємницької діяльності) можуть ґрунтуватися на договорі доручення. Представництво в суді – взагалі найпоширеніше явище серед населення, кожен звертається до адвокатів, обираючи суб’єктивно насамперед за критерієм фідуціарності. Хоча договір доручення і фідуціарний, але передбачає певний захист будь-якої сторони в разі недобросовісності іншої сторони, чим зменшує ризик зловживання кожної зі сторін.
Таким чином, аналізуючи «представництво шляхом використання договору доручення», зауважимо, що ключові моменти полягають в наявності довіри між контрагентами, ускладненні відносин, суспільній потребі реалізувати та захистити права та інтереси не самостійно, а з допомогою третіх осіб (професіоналів), яким виявляємо довіру, на яких можна розраховувати в максимально різноманітних сферах з мінімальним використанням часу та отриманням бажаного результату. Саме договір доручення містить певні гарантії, потенційну конкретизацію умов, перелік повноважень і незалежність. У чому й передбачається правова гармонія, гармонійне поєднання договору доручення, легітимність якого закріплено в Цивільному Кодексі України, та застосування договору на практиці під час реалізації представницьких функцій юристами-практиками. В юридичній літературі договір доручення часто називають договором про представництво [6, с 91], звичайно добровільне представництво. Ідея представництва, сформована в Римському праві, виявилася в формі мандата (договору доручення) і стала універсальною та придатною не лише в римському праві, але і в сучасній правовій системі України.

Список використаних джерел:
1. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. спец.вищих навч. закладів: Вид. 3-є, перероб. та доп. / О.А. Підопригора. – К.: Видавничий Дім Ін Юре, 2001. – 440 с.
2. Боголепов Н. Учебник истории римского права [Текст]: учебник / Н.П. Боголепов. – М.: Зерцало, 2004. – 568 с.
3. Сєвєрова О.С. Представництво у комерційних відносинах за римським правом / О.С.Сєвєрова // Актуальні проблеми держави та права: Збірник наукових праць. В. 7. Одеса, 2000. – С. 273. 
4. Харитонов Є.О. Історія приватного (цивільного) права Європи. Ч.1. Витоки. – Одеса, 1999. – С. 226-227.
5. Цивільний кодекс України [Текст]: Коментар. Видання друге із змінами за станом на 2004 р. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. – 856 с.
6. Гражданское право. Т.2. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: Прспект, 1997. – С.91-92. 
7. Цивільний кодекс України. Коментар / За заг. ред. Є.О. Харитонова, О.М. Калітенко. – Одеса: Юридична література, 2003. – 1080 с. 
 

Останнє оновлення (08.10.17 16:45)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №1
Адаптивні процеси, що охоплюють правову систему України на шляху до євроінтеграції, формують вимоги не тільки до законодавства нашої держави, але й до суб’єктів правореалізації. Прагнення України наблизитися до європейських стандартів спонукає до експериментальних пошуків гідної моделі складових державного механізму, у тому числі й державної служби. На сьогоднішній день науковцями вже усвідомлений той факт, що у якісному виконанні посадових обов’язків вагому роль відіграє етична складова. Про це свідчать роботи В. Авер’янова, М. Білинської, Т. Василевської, С. Дубенка, О. Луценка, Є. Романенка, М. Рудакевича, В. Цвєткова та інших. При цьому якість нормативно-правового забезпечення стандартів професійної етики державних службовців свідчить про те, що наукові позиції не завжди враховуються під час правотворчого процесу.
Не заглиблюючись до історичного екскурсу розвитку етичних засад державної служби в Україні, хотілося б зупинитися на останніх роках, які відрізняються достатньою правотворчою активністю у цій сфері. Так, 04.08.2010 року Наказом Головного управління державної служби України № 214 були затверджені Загальні правила поведінки державного службовця, що прийшли на зміну Загальним правилам поведінки державного службовця, затвердженим у 2000 році [1; 2]. Аналіз вказаних нормативно-правових актів дає змогу зробити висновок, що переважна кількість запропонованих норм тим чи іншим чином стосується вчинення державними службовцями корупційних діянь, регламентуючи поняття і ознаки корупції та конфлікту інтересів. Значно менша увага приділяється призначенню державної служби та окремим аспектам службової етики як-то носіння одягу офіційно-ділового стилю, прагнення до покращення рівня професіоналізму, збереження державного майна, сумлінне виконання обов’язків та рішень державних органів і посадових осіб, вказівок і розпоряджень власних керівників.
Прийняття у 2012 році Закону України «Про правила етичної поведінки» на законодавчому рівні взагалі звело поняття етики до антикорупційної складової, хоча преамбула вказаного Закону характеризувала його як «керівні норми поведінки осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, під час виконання ними службових повноважень та порядок притягнення їх до відповідальності за порушення таких норм» [3]. Продублювавши основні принципи державної служби, які були закріплені у діючому на той час Законі України «Про державну службу» 1993 року [4], Закон України «Про правила етичної поведінки» звузився до сутності недопущення конфлікту інтересів (ст. 16 Закону) та порядку запобігання одержанню неправомірної вигоди або дарунка/пожертви (ст. 17 Закону). У подальшому це призвело до того, що через прийняття у 2014 році Закону України «Про запобігання корупції» [5] Закон України «Про правила етичної поведінки» втратив чинність. 
На нашу думку, законодавець припускається помилки, характеризуючи етичну поведінку державного службовця у більшій мірі як таку, що є тільки антикорупційною. Погоджуючись з позицією Т. Василевської, ми не відкидаємо, що саме етика постає одним із засобів боротьби з корупцією [6, с. 3]. Але вважаємо, що немає необхідності зводити етику державного службовця тільки до антикорупційної поведінки чи службової діяльності як це прийнято у більшості нормативно-правових актів, які закріплюють етичні норми.
Наша позиція підтверджується положеннями Рекомендації № (2000) 10 Комітету Міністрів державам-членам Ради Європи щодо кодексів поведінки державних службовців, що закріплює Модельний кодекс поведінки державних службовців [7]. Саме тут відмітимо, що останній містить не тільки антикорупційні норми чи норми щодо сумлінності виконання покладених на державного службовця обов’язків, але й питання ввічливості, політичної і громадської діяльності, несумісних інтересів, перевірки чесності кандидатів при прийнятті на роботу, заборони привілейованого ставлення до колишніх державних службовців тощо.
З цієї точки зору Загальні правила етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, затверджені наказом Національного агентства України з питань державної служби № 158 від 05.08.2016 року [8] є більш наближеними до запропонованого Радою Європи Модельного кодексу. Водночас, зазначеним Наказом не враховується положення щодо захисту приватного життя державних службовців (ст. 17 Модельного кодексу), що ставить їх у нерівне становище з іншими особами приватне життя яких вони відповідно до п. 12 Наказу повинні поважати.
У контексті дослідження зауважимо, що аналіз нормативно-правових актів інших країн, які регулюють професійну етику державних службовців, показав важливість закріплення іще й стандартів поведінки у позаслужбовий час та у службових відносинах. Зокрема, Указ Президента Республіки Казахстан № 153 від 29.12.2015 року «Щодо заходів відносно подальшого удосконалення етичних норм і правил поведінки державних службовців Республіки Казахстан» встановлює, що державні службовці у позаслужбовий час повинні дотримуватися загальноприйнятих етичних норм, не допускати випадків антигромадської поведінки, у тому числі перебування у громадських місцях у стані сп’яніння, що ображає людську гідність та суспільну мораль; проявляти скромність; не допускати зі свого боку порушення вимог законодавства, поєднаних з посяганням на суспільну мораль, порядок і безпеку і не залучати інших громадян до вчинення протиправних, антигромадських дій [9].
Вважаємо, що є необхідність запровадження такої норми до Загальних правил етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, оскільки, нажаль, стали непоодинокими випадки вчинення протиправної поведінки у стані алкогольного сп’яніння державними службовцями у позаробочий час. Наприклад, 20 вересня 2017 року на трасі «Київ-Харків» працівники поліції зупинили голову Лубенської райдержадміністрації напідпитку за кермом авто [9]. Останнє свідчить про різницю рівня вимогливості до себе з боку державного службовця на робочому місці та поза його межами.
Таким чином, можна говорити про те, що нормативно-правове забезпечення професійної етики державних службовців в Україні знаходиться на закономірному етапі розвитку, обумовленому євроінтеграційними процесами, прагненням наблизитися до вимог, які визначаються Радою Європи для держав-членів ЄС. Однак, не зважаючи на те, що Загальні правила етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування 2016 року є досить наближеними до структури Модельного кодексу поведінки державних службовців Ради Європи, вважаємо, що вони потребує подальшого розвитку та доопрацювання, зокрема, у сфері захисту приватного життя держслужбовців та регулювання стандартів їх поведінки у службовий та позаслужбовий час.

Список використаних джерел:
1. Про затвердження Загальних правил поведінки державного службовця: Наказ Головного управління державної служби України № 58 від 23.10.2000 року [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0783-00; 
2. Про затвердження Загальних правил поведінки державного службовця: Наказ Головного управління державної служби України № 214 від 04.08.2010 року [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z1089-10
3. Про правила етичної поведінки: Закон України від 17.05.2012 року [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4722-17
4. Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 року [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3723-12
5. Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014 року [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1700-18/paran738#n738
6. Василевська Т.Е. Етика державних службовців і запобігання конфлікту інтересів: навч.-метод. матеріали / Т.Е. Василевська; уклад. О.М. Руденко. – К.: НАДУ, 2013. – 76 с.
7. Рекомендації № r (2000) 10 Комітету Міністрів державам-членам Ради Європи щодо кодексів поведінки державних службовців [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://crimecor.rada.gov.ua/komzloch/control/uk/publish/article
8. Загальні правила етичної поведінки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування: Наказ Національного агентства України з питань державної служби № 158 від 05.08.2016 року [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z1203-16
9. О мерах по дальнейшему совершенствованию этических норм и правил поведения государственных служащих Республики Казахстан: Указ Президента Республики Казахстан №159 от 29 декабря 2015 года [Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://online.zakon.kz/Document/?doc_id=38035182#pos=0;0
10. На Полтавщині очільницю райдержадміністрації зупинили з 2,6 проміле алкоголю за кермом [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://tsn.ua/politika/na-poltavschini-ochilnicyu-rayderzhadministraciyi-zupinili-z-2-6-promile-alkogolyu-za-kermom-nardep-994803.html 
 

Останнє оновлення (06.10.17 08:59)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція