... Геній - це розум, який знає свої межі (А. Камю) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №5
Прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) стало безперечним свідченням продовження позитивного розвитку кримінального процесуального законодавства України у напрямі наближення до загальновизнаних міжнародно-правових стандартів у галузі кримінальної юстиції, захисту прав і свобод людини [1, с. 81].
Особливе місце в кримінальному процесі займає такий його інститут як доказування. Важливим елементом процесу доказування є оцінка доказів, яка являє собою розумову діяльність суб’єкта доказування. Але суб’єкти доказування здійснюють певну розумову діяльність також під час перевірки доказів. У зв’язку із цим постає проблема розмежування предмету оцінки доказів та їх перевірки і взагалі співвідношення цих елементів процесу доказування. У реальному доказуванні обидва ці види діяльності тісно переплітаються. Слідчий, проаналізувавши окремий доказ, вживає заходів до його перевірки, збирає нові докази. Потім оцінює зібрану сукупність, зіставляє докази між собою. Дійшовши висновку, що доказ підтверджено недостатньо, суперечності не усунені, вживає заходів до отримання додаткових доказів. Однак перевірка та оцінка доказів розмежовуються досить чітко. Оцінка – це суто розумовий процес, перевірка – це ще й практичні дії [2, с. 80-81]. 
Питання вдосконалення законодавства у сфері кримінального процесуального доказування завжди були в центрі уваги науки кримінального процесу. Законодавчі новели останніх років обумовили необхідність дослідження нормативного змісту критеріїв оцінки доказів, ролі та місця органів досудового розслідування, прокуратури та суду в доказуванні, меж їх повноважень, у тому числі при оцінці доказів [3, с. 181].
Як вдало відмічає Мирошниченко Т.М., науковий інтерес дослідників у сфері кримінального процесуального доказування є не випадковим. Оцінка доказів як невід'ємний елемент доказування має місце на всьому шляху досягнення знань у кожному кримінальному провадженні. Однак, не дивлячись на це, як вид кримінальної процесуальної діяльності оцінка доказів досліджена недостатньо. Такий стан у теорії кримінального процесу обумовлений не тільки тим, що зміст оцінки доказів створюється розумовою логічною діяльністю, яка є складною для вивчення. Причини є значно глибшими. Вони породжуються фундаментальними властивостями суспільних відносин, що визначають об'єкт правового регулювання кримінальної процесуальної діяльності. Наразі законодавче закріплення в якості завдання кримінального провадження захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, у тому числі й від необґрунтованого обвинувачення, обмеження її прав і свобод (ст. 2 КПК України), свідчать про формування нової концепції кримінального провадження як процесу охоронного типу, що потребує переосмислення результатів наукових розробок у сфері регулювання доказової діяльності [3, с. 182].
Звертаючись до іноземного досвіду, слід відзначити, що в англійській та американській правовій системі ключовими критеріями оцінки доказів є їх належність та достовірність, але не допустимість. Причому між допустимістю і належністю немає чіткого розмежування. Зокрема, належність доказів розглядається як один із критеріїв допустимості – змістовна допустимість. Так, відповідно до п. 402 Федеральних правил про докази (Federal Rules of Evidence), що застосовуються федеральними судами Сполучених Штатів Америки (далі – США), будь-який належний доказ є допустимим, якщо інше не передбачене Конституцією США, актом Конгресу, цими Правилами чи іншими нормами, що встановлені Верховним Судом відповідно до його повноважень, що вказані в законі; неналежний доказ не допускається. Згідно з наступним правилом належний доказ може бути виключений, якщо його доказова цінність значно перевішується небезпекою несправедливого упередження, плутанини в питаннях чи введення в оману присяжних або міркувань невиправданої затримки, марного витрачання часу чи непотрібною сукупністю доказів. Умови, що свідчать про достовірність показань свідка, розроблені більш детально, ніж в українському законодавстві. Насамперед у цьому документі закріплено, як і в КПК України, що свідок може свідчити про певний факт, лише якщо він особисто і безпосередньо сприймав його. Також встановлено загальне правило про те, що достовірність показань свідків може бути поставлена під сумнів будь-якою стороною, в тому числі тією, яка викликала даного свідка для надання показань [4, с.196-197].
Дроздович Н.Л. наголошує, що порівняння нормативних положень щодо оцінки доказів КПК Російської Федерації та Республіки Білорусь, які оновили своє кримінально-процесуальне законодавство з урахуванням принципово нової системи організації суспільства, та КПК Латвії, основою якого досі залишається примат державних інтересів перед інтересами особи, свідчить, що оцінювання доказів суддя здійснює на основі свого внутрішнього переконання, однак російський законодавець зобов’язує при цьому керуватися законом і совістю, а латвійський – законом і правосвідомістю. У КПК Республіки Білорусь формулювання принципу вільної оцінки доказів охоплює лише поняття внутрішнього переконання, що формується на основі всебічного, повного, об’єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності. У чинному нині КПК Франції ст. 353 дослівно відображає інструкцію для присяжних засідателів, сформульовану в ст. 372: «Закон не вимагає звіту від присяжних, на підставі чого вони дійшли переконання; він не приписує їм правил для визначення повноти та достатності доказів, він наказує їм зосереджено й мовчки заглибитися в самих себе та з’ясувати у власного сумління, яке враження справили на їх розум докази, зібрані проти обвинуваченого, і дані його захисту» [5, c. 138].
Окремо слід відмітити практику Європейського Суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), яка відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» є джерелом права в Україні. Так, оцінюючи докази на предмет їхньої достовірності, ЄСПЛ демонструє певні стандарти, які можуть і повинні застосовуватися національними судами, зокрема, й у кримінальних провадженнях в Україні. Перш за все, це стандарт доказування «поза розумним сумнівом». Сам ЄСПЛ під стандартом доказування «поза розумним сумнівом» розуміє, що доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою» [6, c. 22].
Таким чином, незважаючи на багатоманітність підходів до формування інституту доказів і доказування в різних державах, їхній розвиток досяг єдиних принципів змагальності та об’єктивної істини у судовому процесі. Аналіз законодавства інших держав дозволяє вивчити принципи та ідеї іншої правової системи. Це шлях до розвитку і вдосконалення власної теорії [7, с. 32]. Обмін досвідом і співробітництво є надзвичайно важливим, адже жодна держава, якою би розвинутою не була, не може існувати ізольовано від інших країн.

Список використаних джерел:
1. Удалова Л. Кримінальний процесуальний кодекс України – новий етап у розвитку теорії та практики здійснення кримінального провадження / Л. Удалова, В. Рожнова // Право України. – 2013. – № 11. – С. 80-87.
2. Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе: научно-практическое пособие. – М.: Проспект, 2000. – 144 с.
3. Мирошниченко Т.М. Окремі аспекти правового регулювання оцінки доказів у кримінальному провадженні України // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. – 2014. – Том 2. – С. 181-185
4. Лушпієнко В. Оцінка показань свідка судом у кримінальному процесі України / Jurnalul Juridic National: Teorie Si Practica. – 2017. – № 2 (24) – С. 195-197.
5. Дроздович Н.Л. Законодавче закріплення принципу вільної оцінки доказів у країнах романо-германської правової системи / Н.Л. Дроздович // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – № 2. – С. 137-140.
6. Брич Л.П. Застосування практики Європейського суду з прав людини як джерела права для оцінки достовірності доказів у кримінальних провадженнях в Україні // Міжнародний журнал «Право і суспільство». – 2016. – № 4. – С. 22-28.
7. Мелех Л.В. Cвітовий досвід і практика застосування інституту доказів і доказування // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2015. – № 4. – С.24-34. 
 

Останнє оновлення (14.11.17 17:14)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Листопад
ПнВтСрЧтПтСбНД
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція