... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №2
Улітку 2014 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» [1], – пункт 17 статті 10-1 був замінений трьома пунктами нового змісту. Зокрема, пункт 19 передбачав новелу – припинення надання військовослужбовцям відпусток в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію [2]. 
Проте норма стосується не всіх відпусток. Так спеціальному режиму надання відпусток військовослужбовцям підлягають щорічні основні відпустки, відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення. Крім того, виняток становлять – відпустки військовослужбовцям-жінкам у зв’язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, – тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпустки у зв’язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії. Про ті відпустки, які припинено надавати військовослужбовцям, законодавець зазначає, – «інші види відпусток». Таким чином, уже протягом чотирьох років припинено надавати військовослужбовцям додаткову відпустку для військовослужбовців, які мають дітей. 
Чинні ст. 182-1 КЗпПУ [3] та ст. 19 Закону України «Про відпустки» [4] передбачають надання додаткової оплачуваної відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-інваліда з дитинства підгрупи А І групи. У пункті 8 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що соціальні відпустки військовослужбовцям надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Пункт 211 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України (далі – Положення) [5] передбачає також, що «інші додаткові відпустки надаються військовослужбовцям Держприкордонслужби на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України». Отже, питання надання соціальних відпусток регулюється як загальним законодавством (КЗпПУ, Закон України «Про відпустки»), так і спеціальним (Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указом Президента «Про Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України»).
За юридичною природою додаткова відпустка для військовослужбовців, які мають дітей, є соціальною відпусткою. Вона є додатковою відпусткою (проте, не у значенні такої, що надається у зв’язку з навчанням чи певною підготовкою). Додаткова відпустка для військовослужбовців, які мають дітей, має на меті не відпочинок від військової служби, її цільове призначення полягає у виконанні певних сімейних та батьківських обов’язків [6, с. 9-10]. Тому вона має соціальний характер.
Дана відпустка надається щорічно та є оплачуваною із збереженням грошового та матеріального забезпечення військовослужбовця. Ця відпустка не пов’язана із використанням щорічної основної відпустки. Тому у пункті 214 Положення про проходження військової служби зазначено, що щорічні додаткові відпустки за бажанням військовослужбовця можуть надаватись одночасно із щорічною основною відпусткою або окремо від неї. Така відпустка не може бути поділена, оскільки законодавство передбачає поділ тільки щорічної основної відпустки військовослужбовця.
Додаткова відпустка для військовослужбовців, які мають дітей, компенсується при звільненні. Пункт 225 Положення передбачає, що у рік звільнення військовослужбовців, у тому числі тих, які мають дітей, із служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки.
Теоретично суб’єктами отримання даної відпустки відповідно до законодавчих норм є: 1) жінка, яка працює: а) має двох або більше дітей віком до 15 років; б) або дитину-інваліда; в) або яка усиновила дитину; 2) матір інваліда з дитинства підгрупи А I групи; 3) одинока матір; 4) батько дитини або інваліда з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі); 5) особа, яка взяла під опіку дитину або інваліда з дитинства підгрупи А I групи; 6) чи один із прийомних батьків.
Де-факто таку відпустку завжди надавали військовослужбовцю-жінці, оскільки прямої норми, яка б вказувала на можливість надання соціальних відпусток, пов’язаних із охороною дитинства та материнства, немає. Виняток становить ситуація «тривалого перебування матері в лікувальному закладі» або виховання дитини військовослужбовцем без матері. Проте звичайній логіці не піддається розуміння – чому норма передбачає надання цієї відпустки тільки «жінці, яка працює, має двох або більше дітей», у той же час щодо «прийомних батьків» чи «особи, яка взяла під опіку дитину», стать суб’єкта отримання цієї відпустки немає значення.
Додаткова відпустка для військовослужбовців, які мають дітей, надається за бажанням військовослужбовця, тому якщо він не виявив бажання скористатись нею протягом декількох років, то порушення законодавства про відпустки не вбачається. Проте питання отримання невикористаної відпустки на дітей за декілька попередніх років у поточному році поспіль (за наявності волевиявлення військовослужбовця) після закінчення періоду, на який було припинено надання «інших видів відпусток», залишається відкритим. На нашу думку, надання таких відпусток військовослужбовцю за період, починаючи з 2014 року, може бути позитивно вирішено після настання юридичного факту, що засвідчує кінець особливого періоду в державі.

Список використаних джерел:
1. Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей: Закон України від 20.12.1991 року № 2011-XII // Відомості Верховної Ради України. – від 14.04.1992. – № 15, стаття 190.
2. Про внесення змін до деяких законів України щодо додаткових гарантій соціального захисту військовослужбовців в особливий період: Закон України від 04.07.2014року № 1589-VII // Відомості Верховної Ради України. – від 29.08.2014. – № 35, стор. 2583, стаття 1179.
3. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 року № 322-VIII // Відомості Верховної Ради України
4. Про відпустки Закон України від 15.11.1996 № 504/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – від 28.01.1997 – № 2, стаття 4.
5. Про Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України: Указ Президента України від 29.12.2009 року № 1115/2009 // Урядовий кур'єр. – від 31.12.2009. – № 245.
6. Гуцу С.Ф. Правове регулювання відпусток цільового призначення: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.05 / С.Ф. Гуцу. – Харків, 2007. – 24 с. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №3
На сучасному етапі суспільно-політичного устрою захист прав і свобод своїх громадян як у державі, так і за її межами при будь-яких зовнішньополітичних, соціально-економічних або інших обставинах, незалежно від місця проживання громадян гарантується Конституцією України [7]. Слід зазначити, станом на 07.08.2017 рік, за даними Міністерства соціальної політики в Україні взято на облік в обсязі 1586439 переселенців. Порівнюючи з офіційними даними за 29.08.2016 р. у період якого на обліку перебувало 1705363 переселенців, як бачимо за вказаний період кількість переселенців зменшилася, і у більшій мірі це відбувається зогляду на проблеми нової реєстрації та суттєвого порушення прав ВПО.
У даному випадку слід уточнити, що зменшення кількості осіб зі статусом ВПО в своїй більшості супроводжується також правовими проблемами, що виникають перед ними, які не може вирішити держава ще від початку їхньої появи, а саме такі як: позбавлення внутрішньо переміщених осіб права брати участь у виборах до місцевих органів влади за новим місцем проживання відповідно до прийнятого 14 липня 2015 року ЗУ «Про місцеві вибори»; зменшення суми щомісячної адресної допомоги для переселенців працездатного віку, які не працевлаштувалися протягом двох місяців після взяття на облік; позбавлення права на повторне отримання адресної допомоги на наступний шестимісячний термін; обмеження переселенців у праві вибору банку, для отримання щомісячної адресної допомоги та пенсії; відмова територіальних підрозділів Державної міграційної служби (ДМС) надавати будь-які адміністративні послуги переселенцям, у яких з різних причин немає відповідної довідки ВПО; обмеження права на пересування через лінію зіткнення. 
Правові проблеми внутрішньо переміщених осіб держава прагне вирішити на законодавчому рівні, але на рівні ВПО ці зміни у законодавсті, які впроваджувались у 2016 році, на сучасному етапі не вирішують проблеми даної категорії у повній мірі. Яскравим прикладом є закон України від 13 січня 2016 року "Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантії дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" № 921-VIII, основною метою якого було посилення гарантії дотримання прав і свобод ВПО та спрощення процедур їх обліку [6].
Необхідно звернути увагу на те, що в закон "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" були внесені наступні зміни, які стосуються правового статусу внутрішньо переміщених осіб: на облік ВПО тепер можуть бути взяті іноземці та особи без громадянства; довідка ВПО діє безстроково і дійсна з моменту видачі без необхідності проставляти в ній штамп міграційної служби; для тих, хто проживав в зоні АТО чи на тимчасово окупованій території і не мав там постійної реєстрації місця проживання, відтепер стати на облік ВПО можна шляхом доведення факту проживання на цих територіях шляхом подання документів, які підтверджують такий факт. Управління праці та соціального захисту населення зобов’язане розглянути таку заяву протягом 15 робочих днів і прийняти або рішення про видачу довідки ВПО, або обґрунтовану відмову у її видачі; деталізовано процедуру скасування дії довідки ВПО у випадку повернення особи до покинутого місця постійного проживання; спрощено процедуру звільнення особи з роботи, якщо особа перемістилась із зони АТО чи тимчасово окупованої території і не встигла припинити трудові відносини, а за місцем попередньої роботи Укрпошта не працює. Відтепер заяву про звільнення можна подати до центра зайнятості за місцем проживання ВПО [6]. 
За результатами сучасних досліджень аналізу законодавства і практики його застосування виявлено ряд проблем у правозастосуванні цього Закону зокрема: відсутність чіткого механізму взяття на облік дітей внутрішньо переміщених осіб без супроводу, що подекуди ставала перешкодою при взятті на облік ВПО дитини; розірвання трудових відносин ВПО з роботодавцем, який перебуває на непідконтрольних територіях; проблема оплати ВПО послуг нотаріуса із засвідчення відповідної заяви про розірвання трудових відносин; проблема безстроковості дії довідки ВПО, що призводило до неможливості реалізації прав ВПО; проблема отримання соціальних виплат [1].
Окрім того, органи соціального захисту населення нерідко розглядали довідку ВПО без відмітки органу міграційної служби як недійсну, керуючись підзаконними актами (постановами Уряду № 509 и № 505), які протягом значного часу лишались неузгодженими із оновленим Законом. З огляду на це, частина ВПО не могла отримати соціальних виплат через небажання ряду органів влади дотримуватись нормативно-правового акта вищої юридичної сили. У січні 2016 року Міністерство соціальної політики України направило структурним підрозділам з питань соціального захисту населення лист із вказівкою про те, що постанови Кабінету Міністрів України щодо обліку ВПО та надання їм адресної щомісячної допомоги (№505 та № 509 від 01 жовтня 2014 року ) повинні застосовуватися без змін, що були внесені до Закону [3]. Практика невиконання Закону в частині безстроковості дії довідки ВПО в окремих випадках зустрічалася впродовж всього року, проте масові порушення прав ВПО у зв’язку з невизнанням довідок ВПО без відміток ДМС припинились після внесення відповідних змін до постанов Уряду 8 червня 2016 року. Саме з цього прикладу випливає, що держава з правової точки зору неспроможна правильно регулювати свої відносини з ВПО, але слід констатувати, що для України внутрішні переселенці це все ще нове поняття і навіть з допомогою благодійних організацій ООН врегулювати все і зразу неможливо, тому до законів додаються певні правки зміни, які мають на меті зменшити проблеми ВПО. 
Таким чином можна констатувати, що на 2017 рік головними проблемами ВПО в Україні залишаються припинення або відмова у нарахуванні соціальних виплат, перевірки, незрозумілість процедур. За даними громадських організацій, які надають правову допомогу внутрішньо переміщеним особам, переселенці ще звертаються за юридичною допомогою із питань відновлення документів (паспорт, ІПН, документи про освіту, правовстановлюючих документів на майно), отримання довідки ВПО, отримання субсидій. З огляду на зазначене, слід констатувати, що законодавству України у вирішенні правових проблем внутрішньо вимушено переміщених осіб, слід орієнтуватися на чинні міжнародно-правові акти та стандарти щодо захисту прав і свобод внутрішньо переміщених осіб якіу більшій мірі дають змогу для організації ефективних та дієвих програм спрямованих на соціальну підтримку та правовий захист внутрішньо вимушено переміщених осіб.

Список використаних джерел:
1. Облік ВПО на сайті міністерста соціальної політики. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.msp.gov.ua/news/13797.html
2. Звіт БФ «Право на захист» про проведення моніторингу змін до Закону про права ВПО. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vpl.com.ua/uk/materials/zvit-pro-provedennya-monitoryngu-zmin-do-zakonu-pro-prava-vpo/
3. Про облік внутрішньо переміщених осіб: Постанова Уряду від 01 жовтня 2014 року №509. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show. 
4. Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг: Постанова Уряду від 01 жовтня 2014 року № 505. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/505-2014-%D0%BF
5. Більш детально про лист Мінсоцполітики у зверненні до Голови Верховної Ради України, народних депутатів, Прем’єр-міністра України та Мінсоцполітики від групи НУО, які опікуються правами ВПО. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://goo.gl/TD3uqV
6. Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України: Зміни внесені постановою Уряду від 14 березня 2016 року № 167. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/167-2016.
7. Тищенко Н.И. Внутренне перемещенные лица в Украине, как проблема современности / Н.И. Тищенко, Б.Ю. Піроцький // Молодий вчений. – 2014. – № 10 (13). – С.124-126. 
 

Останнє оновлення (08.12.17 00:28)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №4
Як відомо, парникові гази - гази з високою прозорістю у видимому діапазоні і з високим поглинанням в далекому інфрачервоному діапазоні. До основних парникових газів належать: пари води (H2O), вуглекислий газ (CO2), метан (СН4), закис азоту (N2O), озон (O3), інші гази (гідрофторвуглець ГФУ, перфторвуглець ПФУ, гексафторид сірки SF6). Океани і екосистеми, насамперед ліси, можуть поглинати парниковий газ, виділяючи кисень, але таким чином океани окислюються, що зменшує їхню здатність поглинати вуглекислий газ; вирубка лісів також знижує поглинання викидів [1]. 
Актуальність цієї теми зумовлена тим, що судноплавство, як одне з основних джерел забруднення морського середовища, негативно впливає також на атмосферу, оскільки над водними просторами утворюється шар парникових газів, що окислюють океани, вбивають морські організми та не дають можливості виробляти кисень, що, у свою чергу, призводить до глобального потепління. Таким чином, важливість законодавчої регламентації викидів парникових газів та стандартів не викликає сумніву. Проблемність цього питання підтверджується також таблицею, зазначеною нижче.
У сучасних умовах виробляються так звані «приватні» принципи викидів парникових газів. Вони виникають із складних управлінських механізмів на основі партнерських зв'язків між сферами промисловості, неурядовими організаціями, благодійними організаціями та науковими установами. Вони виробляються через ринкову недостатність, яка стримує прогрес у розвитку ефективності використання палива, що стало можливим завдяки технологічним новинкам. 
Варто зазначити, що поява таких стандартів щодо скорочення викидів парникових газів у судноплавстві має значні перспективи, і ці стандарти були б дуже ефективними, якби були ефективно задіяні. Проте, ці стандарти характеризуються відносною слабкістю, оскільки відсутня прозорість у прийнятті таких стандартів, низький рівень підтримки їх введення та стурбованість надійністю даних. 
На основі аналітичної структури, розробленої Вольтером Метлі та Нгайром Вудсом, можна прослідкувати таку закономірність, що ті організації, які оприлюднюють ці «приватні» стандарти є відносно закритими та значною мірою переважають у цій промисловості. Більше того, механізми їх підзвітності, як правило, є скоріше ad hoc, а не інтегровані в їх рутинну діяльність [2].
Визначальним є той факт, що попит на «приватні» стандарти у цій сфері є досить вузьким. Здебільшого, його складають "корпоративні споживачі", які зацікавлені в підвищенні енергоефективності, щоб знизити вартість послуг доставки, зменшивши кількість палива, яке використовується при транспортуванні товарів. Ця вузька спрямованість суперечить іншим галузям регулювання судноплавних перевезень, де попит на регулювання було обумовлено широкою коаліцією суб'єктів, включаючи неурядові організації та «корпорації, що знаходяться під ризиком». Одним з наслідків цього вузького фокусу є те, що «приватні» стандарти зосереджують увагу на поліпшенні енергоефективності та скороченні викидів парникових газів від інтенсивного користування водними просторами.
Проте, останнім часом в рамках Міжнародної морської організації (ІМО) було закликано встановити загальну цільову частку викидів парникового газу від судноплавства. У 2016 році Міжнародна палата судноплавства (ICS) запропонувала створити «Запланований національно визначений внесок» (INDC) за такі викиди. Це втручання викликало страх та обурення у деяких корпорацій галузі, що, з огляду на те, що ІМО не діє (або, принаймні, як видається), виключення з міжнародних судноплавних перевезень Паризької угоди про зміну клімату призведе до поширення «регіональних» стандартів щодо викидів парникового газу. Комітет IMO з морського середовища охорони погодився створити робочу групу для розробки робочого плану та графіку визначення «справедливої частки» викидів парникових газів в галузі морського транспорту, з тим щоб переконатись у тому, що цей сектор робить свій достатній внесок у досягнення претензійних договорів щодо навколишнього середовища [3].
Можна стверджувати, що прийняття ІМО загальної суми викидів для судноплавства буде дуже важливим. Одним з наслідків цього буде те, що дії будь-якого емітента матимуть наслідки для всіх інших емітентів у секторі транспортування, оскільки всі вони будуть взаємозалежними. Є дані з інших сфер регулювання морських перевезень, які дозволяють припустити, що така взаємозалежність може спричинити тиск для впровадження більш ефективних приватних стандартів та більш надійних форм взаємної експертизи відповідності до них.
Промислові побоювання щодо появи різноманітності регіонального регулювання підштовхнули до дії Європейський Союз (ЄС) також. Незважаючи на те, що на сьогодні ЄС не допустив включення міжнародних судноплавних перевезень у свою «схему» торгівлі викидами, вона прийняла Положення про моніторинг, звітність та перевірку викидів двоокису вуглецю від морського транспорту (EU-MRV) [4].
На мою думку, EU-MRV має потенціал для формування приватних стандартів двома важливими способами. По-перше, через те, що дані про викиди парникових газів суден, які заходять у порти ЄС, є загальнодоступними, що певним чином компенсує брак прозорості, який притаманний багатьом приватним стандартам. Дані ЄС будуть доступні не тільки тим, хто купує такі, але й іншим організаціям. По-друге, EU-MRV представляє можливість для ЄС взяти на себе роль регулятора, використовуючи EU-MRV як ресурс для створення стимулів для приватних органів стандартизації дотримуватися вимог ЄС, подібно до регулювання біопалива в ЄС, де визнання Європейським Союзом приватних органів стандартизації обумовлено тим, що вони демонструють відповідність вимогам ЄС щодо прозорості та надійності даних. 
Говорячи про встановлення нормативів, то існує значна віддаль - так званий «розрив викидів» - між зобов'язанням міжнародного співтовариства стримувати зростання глобальної температури не нижче 2 градусів за Цельсієм (2°С) та обсягу поточних та прогнозованих викидів парникового газу [5]. Це не дивно, але понад 79% усіх суден сектору сприяють існуванню цього «розриву викидів» [6]. Глобальні викиди парникових газів від судноплавства розраховуються приблизно як 2-3% від загальної кількості антропогенних викидів парникових газів протягом останнього десятиліття, і, як очікується, вони будуть вищими на 50- 250% до 2050 року, ніж це є зараз. Для того, щоб цього уникнути і не допускати глобального потепління, підтримуючи теорію про те, що кожна сфера промисловості має робити свій справедливий внесок у глобальний захист навколишнього середовища, сектор судноплавства має знизити викиди парникового газу на 50% до 2050 року і досягти нульових викидів до 2080 [7].
У 2015 році у Парижі були проведені кліматичні переговори, на яких були виражені різні позиції щодо введення таких стандартів у галузі судноплавства. Деякі учасники стверджували, що виключення міжнародного судноплавства з тексту угоди про зміну клімату направить чіткий сигнал про те, що ІМО є належним форумом для досягнення цілей щодо скорочення викидів у судноплавстві, інші критикували рішення про виключення судноплавства, побоюючись цього це може призвести до збільшення регіонального (ЄС) регулювання [8]. Зважаючи на сильні розбіжності між країнами та в рамках самого судноплавного сектора, не дивно, що учасники переговорів в кінцевому підсумку прийняли рішення про виключення міжнародного судноплавства з тексту остаточної угоди. Я вважаю, це абсолютно невірним, оскільки неналежна увага до такої важливої проблеми може призвести до незворотних змін у судноплавному секторі, зважаючи на обсяги його діяльності.
  Сам концепт приватного стандарту у вищезагаданій сфері спродукували Абботт і Сналід, вважаючи його «нормативним стандартом», щоб описати новий спосіб транснаціонального регулювання, який швидко поширювався протягом останніх двох десятиліть [9]. Згідно з використанням цього терміну нормативні стандарти встановлюються, коли приймаються в основному добровільні стандарти недержавними суб'єктами, такими як фірми або неурядові організації. Ці добровільні норми призначені для полегшення технічної координації через стандартизацію та вирішення соціальних та екологічних зовнішніх впливів, таких як зміна клімату. Саме ці добровільні стандарти, прийняті недержавними суб’єктами можна назвати терміном «приватні стандарти». 
Зараз приватні стандарти настільки поширені, що їх існування визнано Світовою організацією торгівлі (СОТ), яка розрізняє правила та стандарти [10]. Хоча СОТ визначає, що дотримання «правил» є обов'язковим, а дотримання «стандартів» є добровільним. Грунтуючись на цьому визначенні, а також на обговореннях «приватних» стандартів у Комітеті з санітарних та фітосанітарних заходів СОТ [11], можна навести таке визначення: приватні стандарти – письмові документи, прийняті недержавною організацією, які встановлюють загальні правила, керівні принципи або характеристики, на яких має ґрунтуватися внутрішньодержавне законодавство. Як показує практика, впровадження приватних стандартів є більш ефективним, ніж продукування стандартів єдиних для всіх, проте, вони мають відповідати загальним рекомендаціям.
Такі приватні стандарти у судноплавстві можуть допомогти подолати бар'єри на ринку, які перешкоджають підвищенню енергоефективності у судноплавстві. Цей потенціал існує завдяки здатності цих стандартів збільшувати наявність відповідної інформації, впроваджувати процедури в компанії для виявлення та використання можливостей зменшення викидів парникових газів від судноплавства та збільшувати капітал для модернізації ефективного використання палива шляхом надання інформації. 
Висновок. Прогрес у регулюванні викидів парникових газів від судноплавства є повільним через розбіжності між країнами щодо статусу та наслідків принципу CBDR. На цьому тлі виникають приватні стандарти, що регулюють викиди парникового газу від міжнародного судноплавства. Незважаючи на те, що приватні стандарти привертають значну увагу з боку законодавців, соціологів та політологів, і, відрізняються майже досконалою вивченістю, на сьогодні є зневаженими на законодавчому рівні. Це, перш за все, є проблемою самих людей, оскільки ці стандарти важливі як з огляду на їх потенціал для пом'якшення наслідків зміни кліматичних змін у судноплавстві, так і тому, що вони можуть допомогти нам зрозуміти, чому деякі приватні стандарти можуть бути більш ефективними, ніж інші [12].
Щодо питання взаємодії закону та приватного стандарту, то останній є ширшим за змістом, а закони мають прийматися у відповідності із керівними принципами. На даний час, в українському законодавстві не існує норм, які б регламентували порядок, норми викидів парникових газів або ж яку-небудь відповідальність. І це незважаючи на те, що в Україні є 2 моря, 3 великі судноплавні річки, а також окремі їх притоки. 
Також, проблема цих викидів гостро постає на сучасному етапі розвитку, адже вчені б’ють на сполох через глобальне потепління, а такий важливий чинник глобальних змін залишається поза увагою.
На мою думку, потрібно прийняти окреме положення, яке б регламентувало норми, порядок, механізми викидів парникових газів, а ЄС мало б виконувати регуляторну функцію стосовно приватних стандартів у результаті прийняття EU-MRV. 
І можливо в результаті законодавчої регламентації та строгого контролю за виконанням, нам вдасться зупинити або хоча б сповільнити глобальну зміну клімату.

Список використаних джерел:
1. Изменение климата, 2001 г. Обобщённый доклад Межправительственной группы экспертов по изменению климата (МГЭИК). – Женева, Швейцария. – 2001. – 220 с. 
2. Вальтер Метлі та Нгайре Вудс, «Whose Benefit: Explaining Regulatory Change in World Politics», «The Politics of Global Regulation». 2009, Pringston
3. «Report of the Marine Environment Protection Committee on its Sixth-Ninth Session» (MEPC 69/21, 7.7(7)), IMO
4. Parliament and Council Reg. «On the monitoring, reporting and verification of carbon dioxide emissions from maritime transport». 2015. OJ L’123/55.
5. «The Emissions Gap Report 2015». Організація Об’єднаних Націй. 2015
6. Трістан Сміт. “CO2 Targets, Trajectories and Trends for International Shipping».
7. DAMCO, «Ecologics CarbonDashboard: End-to-End Carbon Visibility and Management»
8. Benjamin Richardson. «Environmental Regulation through Financial Organisations». 2002. – ст. 374.
9. Kenneth Abbott and Duncan Snidal, «The Governance Triangle: Regulatory Standards Institutions and the Shadow of the State» in Mattli and Woods. n 1
10. World Trade Organisation Technical Barriers to Trade Agreement. – 1868 UNT. – 1994. 1.1, 1.2.
11. «Reduction of GHG Emissions from Ships: Setting a reduction target and agreeing associated measures for international shipping», IMO. 
12. Axel Marx. «Private Standards and Global Governance: Economic, Legal and Political Perspectives». – 2012.  
 

Останнє оновлення (08.12.17 08:14)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №3
Відповідно до статті 18 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі – Закон № 504) [1] та статті 179 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку може використовуватися повністю або частково також батьком дитини, бабою, дідом або іншим родичем, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, та одним із прийомних батьків [2]. 
Згідно із ч. 4 ст. 20 Закону № 504 підставою для надання такої відпустки згаданим вище особам є довідка з місця роботи (служби, навчання) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну відпустки по догляду за дитиною і виплату їй допомоги по догляду за дитиною припинено (із зазначенням дати). Отже, лише за умови надання довідки з місця роботи матері дитини згідно з встановленими законодавством вимогам статті 2 Закону № 504 гарантовано право батька дитини, бабусі чи інших родичів, які фактично доглядають за дитиною, на отримання відпустки визначеної тривалості із збереженням на цей період місця роботи ( посади), заробітної плати (допомоги) [3]. Із зазначеного вище випливає, що право на відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку батька дитини, баби, діда або інших родичів, які фактично доглядають за дитиною, є похідним від права матері на таку відпустку, тобто мати може делегувати своє право на відпустку вище перерахованим особам. 
Проте, це лише із законодавчої точки зору видається, що чоловіки можуть безперешкодно користуватися таким правом. На практиці ж не все так легко та просто. По-перше, соціальний фактор, а саме: людський осуд, що чоловік «відсиджується» вдома, по-друге, матеріальна сторона, як правило, у нашій країні чоловіки заробляють більше та їм пропонують кращу роботу, по-третє, сам страх та неготовність (непідготовленість) сильної статі взяти на себе таку відповідальність.
Міжнародний досвід свідчить про зовсім протилежну ситуацію. У багатьох країнах передбачена можливість взяти відпустку по догляду за дитиною як для матері, так і для батька (незалежно від права на таку відпустку матері дитини).
Чи не найбільш прогресивною в цьому плані є Швеція. Із 480 днів відпустки по догляду за дитиною 60 обов’язково мусить узяти батько, інакше ці дні просто не зарахують, а родина отримає менші виплати. Решту часу в декреті батьки можуть поділити між собою на власний розсуд.
У Німеччині, наприклад, батьки можуть вибирати: або один з них доглядає за дитиною протягом 12 місяців, або двоє можуть розділити між собою 14 місяців відпустки так, як вважають за потрібне. Крім того, держава компенсує тимчасову втрату заробітку від роботодавця.
Ближче за всіх до забезпечення рівних прав у справі догляду за дітьми підійшли Скандинавські країни: для шведських татусів «зарезервовано» 90 днів з загальних 480, які надаються сім'ї як відпустка по догляду за дитиною. Якщо батько не використовує своє право на відпустку, вона «пропадає».
Схожий механізм працює і в Норвегії: тут за батьком збережено 12 тижнів. Таким чином держава заохочує чоловіків приділяти час родині, водночас дозволяючи жінкам не випадати з робочого ритму, а продовжити кар'єру після народження дитини. Ця країна є своєрідним авангардом у цьому питанні, адже такий інститут було запроваджено ще у 1944 р.
У Австралії, роботодавець, підписуючи трудовий договір з представником чоловічої статі повинен вказати таку можливість у договорі.
У Польщі оплачувана декретна відпустка триває рік. Перші 14 тижнів призначені лише для жінок, після цього можна «помінятися» з татом. При цьому два тижні відпустки по догляду за дитиною призначені лише для чоловіків.
У Португалії та зобов’язали няньчити дитину щонайменше впродовж п’яти днів в оплачуваній декретній відпустці. Не хочеш? Тоді доведеться заплатити штраф.
В Іспанії, якщо жінка провела з дитиною обов’язкові шість тижнів і виходить на роботу, чоловік може її замінити, провівши в декретній відпустці до десяти тижнів. При цьому батькові виплачується 100% зарплати.
Ісландія пропонує татусям отримати три місяці відпустки по догляду за дитиною нарівні з жінкою. Протягом цього часу їм виплачується допомога в розмірі 80% від середнього заробітку. Таким чином, у перші місяці життя дитини поруч перебувають і мама, і тато. Крім того, у батьків є ще одна загальна відпустка, розрахована на три місяці. Але тут уже треба вирішувати, хто буде сидіти з дитиною, а хто вийде на роботу.
У Японії чоловіки можуть перебувати в декреті цілий рік. За даними The Economist, упродовж останніх 20 років близько 70% японських жінок припиняли свою кар’єру після народження першої дитини, тому уряд вирішив на законодавчому рівні дати можливість чоловікам виховувати дітей, якщо жінка збирається працювати.
Навіть у США, країні кар’єристів та трудоголіків, в кінці 2015 року Марк Цукерберг взяв двомісячну відпустку, щоб побути з новонародженою донькою. Королівська родина також не виняток, принц Вільям після народження другої дитини провів шість тижнів разом з сім'єю.
  Велика Британія пропонує батькам провести з малечею 50 тижнів. При цьому мама повинна залишатися з дитиною тільки в перші 14 днів після пологів, а потім батьки можуть змінювати один одного або опікуватися дитиною разом. Упродовж 37 тижнів вони отримують 90% зарплати, решта відпустки не оплачується.
Враховуючи все вищезазначене, потрібно розвіювати гендерні стереотипи стосовно можливості батьком дитини або близькими родичами отримати відпустку по догляду за дитиною.

Список використаних джерел:
1. Закон про відпустки: Закон України від 15.11.96 р. №504/96-ВР // Відомості Верховної Ради України від 28.01.1997 – № 2, стаття 4.
2. Кодекс законів про працю України 2017 з останніми змінами і доповненнями, останні з яких внесені законами України від 6 грудня 2016 року № 1774-VIII, від 22 березня 2017 року – № 1971-VIII, від 6 квітня 2017 року № 2005-VIII.
3. Правила державної реєстрації актів цивільного стану в Україні: Правила, затверджені наказом Мін'юсту України від 18.10.2000 р. – №52/5. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №5
У процесі реформування кримінально-виконавчої системи України завжди не малу частину обговорення займає проблема обмежень прав засуджених. Уся нормативна база, яка регулює дані суспільні відносини, побудована на праві та обов’язку засуджених. Але всю незалежність України вітчизняна нормативна база не досягла того стандарту, який встановлюється Європейським Союзом на шляху євроінтеграції України.
У ХХ столітті в Європі постала проблема захисту прав вільної людини, що в свою чергу привело до створення нормативно-правових актів, які регулюють дане питання. Основою таких нормативних актів є Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року. Разом з тим виникло питання про права людей, які знаходяться в неволі. Результатом вирішення цього завдання стали Мінімальні стандарти поводження з засудженими. У даному нормативно-правовому акті встановлено основи прав засуджених. Але з розвитком морального та правового усвідомлення своїх прав, суспільство дійшло висновку, що обмеженість прав засуджених не буде сприяти перевихованню цієї категорії осіб. Тому з кожним роком можна спостерігати тенденцію по збільшення даних прав, та гуманізацію національного законодавства щодо осіб в неволі.
У 2015 році українським урядом було створено та опубліковано План дій, згідно з яким уряд буде реалізовувати Національну стратегію у сфері прав людини на період до 2020 року. У даній стратегії викладаються основні вектори розвитку кримінально-виконавчої системи, та значну увагу приділяється саме обмеженню прав на приватність [1].
Відповідно до пункту 7.8 Плану вказується по необхідність встановлення скриньок для кореспонденції в кожній установі виконання покарань та установі попереднього ув’язнення. Вільний доступ до даної скриньки матиме лише особа, яка відповідає за збирання кореспонденції, а саме кореспондент «Укрпошти» (п. 7.7).
Дана ідея залучення незалежного суб’єкта в правові відносини між отримувачем кореспонденції та засудженим містилась в рекомендаціях Європейський комітет з питань запобігання катувань Україні. В звітах про візит до України дана комісія завжди звертала увагу на необхідність встановлення даних скриньок, доступу до вмісту якої має незалежний суб’єкт. 
Встановлення скриньок було законодавчо оформлено в проекті закону «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України» від 21 квітня 2015 року № 2685, та виключала можливість перегляду вихідної кореспонденції. У ч. 3 ст. 113 Кримінально – виконавчого кодексу України від 11 липня 2003 року № 1129-IV зазначається, що перегляду не підлягає кореспонденція, яка надсилається засудженим.
Але відповідно до Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року № 4651-VI, втручання в кореспонденцію має місце, якщо обґрунтована підозра до вчинення злочину.
Зазвичай адміністрація установи не схиляється до даної ініціативи, оскільки вважається що засуджені можуть таким чином пересилати план втеч. На нашу думку, дані правообмеження не є обґрунтованими, оскільки сучасний світ просунувся в технологічному розвитку то існують різні GPS-системи. Не є виключенням і незаконне зберігання телефонів у засуджених. Також засуджені можуть передавати інформацію при довготривалому побаченню, оскільки зміст розмови адміністрація контролювати не може.
Також в пункті 7.8 Плану [1] передбачено створення онлайн-скарги. Суть даного права полягає в тому, що засуджені та особи взяті під варту конфіденційно можуть написати онлайн-скаргу щодо неналежного поводження чи неналежних умов тримання. Дані скарги будуть оформлюватись за допомогою спеціальної інформаційно-комунікативної системи Державної кримінально-виконавчої служби України( далі - ДКВСУ), яка буде підключена до вищих органів ДКВСУ, прокуратури. Дані онлайн-скарги будуть створюватись задля уникнення втручання персоналу установи у відносини між засудженими та органами ДКВСУ. Ці новації зможуть забезпечити конфіденційне листування засудженого з органами державної влади, а тому зможуть реалізувати право на приватність.
Також в даному Плані (пункт 8.4) [1] зазначається про необхідність впровадження конфіденційних дзвінків до органів державної влади з телефонів, які безпосередньо знаходяться в установі виконання покарань або з авторизованих мобільних телефонів, доступ до яких вони мають в самій установі. Дане право засуджених, на нашу думку, не повинно мати виключень, тобто ні за яких обставин адміністрація не має права втручатись в розмову або її прослухувати. 
Надання засудженим такого права як конфіденційне звернення до органів влади за допомогою листування, онлайн-скарг чи конфіденційного дзвінка, на нашу думку, взагалі не повинно обмежуватись, оскільки в умовах ув’язнення вони мають менший спектр захисту прав в установі ніж вільна людина.
Тому можна зробити висновки, що незважаючи на побоювання з боку управління установ виконання покарань, щодо можливості неправомірної поведінки засуджених, спричиненою наданим правом, необхідність змін у праві на приватність є. У першу чергу це може посприяти позитивним змінам правової свідомості засуджених, підвищення довіри до органів та установ кримінально-виконавчої системи та виключення корупційного елементу в частині задоволення прав засуджених.

Список використаних джерел:
1. Про затвердження Національної стратегії у сфері прав людини: Указ Президента України від 28.08.2015 №501/2015. Дата оновлення: 28 липня 2015 року. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/501/2015 (дата звернення 04.12.2017 рік). 
 

Останнє оновлення (07.12.17 23:04)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №5
Несвоєчасність виявлення та нейтралізації наслідків тактичних помилок слідчого негативно вливає не тільки на повноту та ефективність досудового розслідування, але може призвести до визнання отриманих доказів недопустимими та унеможливити їх використання при прийнятті процесуальних рішень на стадії судового розгляду.
Завдання, виявлення слідчих помилок вирішується в ході процесу розпізнавання, який дозволяє віднести окремий об'єкт до тієї або іншої ланки класифікаційної системи, діагностувати наявність слідчою помилки [7, с. 318; 9, с. 148]. На думку М.І. Єнікєєва, під час діагностики мислення слідчого проходить шлях від явища до його сутності, від наслідків – до їх причин, від відображення – до аналізу їх ідентифікаційних можливостей. На нашу думку, саму діагностику тактичних помилок можна визначити як систему дій з виявлення ознак (маркерів) допущеної тактичної помилки, з аналізу моменту та ситуації її настання, виявлення негативних наслідків та визначення шляхів подальшого їх усунення. Процес виявлення та усунення тактичних помилок передбачає встановлення певних атрибутів, а саме: 1) суб’єктного складу такої діяльності та межі повноважень кожного з учасників; 2) виокремлення джерел інформації та матеріалів кримінального провадження, які можуть містити ознаки та вказувати на причини помилкової діяльності слідчого; 3) визначення основних методів їх пошуку та розпізнання.
Позиції з приводу того, хто має бути суб'єктом виявлення слідчих помилок, досить різноманітні. Ми не можемо повністю погодитися з позицією В.І. Власова, який вважає, що визнання слідчої помилки можливо тільки компетентною особою [3, с. 63].У свою чергу М.М. Вопленко обґрунтовано стверджує, що «...констатація помилки відноситься до компетенції самого суб'єкта помилки або вищестоящого органу що володіє контрольно-наглядовими функціями» [4, с. 39]. Як справедливо вказує О.Д. Бойков, «помилки можуть виявлятися і усуватися в ході процесуальної діяльності самим слідчим, прокурором, суддями та іншими учасниками процесу» [2, с. 15]. Вбачається, що у вказаний перелік необхідно додати процесуального керівника, експерта та адвоката, при цьому основна роль відводиться слідчому, як головному суб'єкту виявлення тактичних помилок у кримінальному провадженні. Слід зауважити на тому, що не всі учасники досудового розслідування в межах свого процесуального статусу можуть посприяти у виявленні та усуненні тактичних помилок. Так, зокрема, якщо наслідки помилки, порушують чи обмежують права та законні інтереси підзахисного, виявлена тактична помилка може бути використана адвокатом не в інтересах слідства та зашкодити у встановленні істини по справі.   
До основних ознак, що сигналізують на допущення тактичних помилок можна віднести: відсутність як самої доказової інформації так і джерел її виявлення (отримання); неповнота та фрагментарність отриманих доказів; суперечність отриманих даних з іншими зібраними доказами в провадженні; виникнення ситуації тактичного ризику; виникнення конфліктної ситуації та ін. Вказані ознаки (маркери) тактичної помилки можуть міститися в наступних матеріалах кримінального провадження: в загальному плані розслідування; в протоколах слідчих (розшукових) дій; процесуальних рішеннях слідчого, що пов’язані з застосуванням тактико-криміналістичних засобів. 
Методи виявлення тактичних помилок безпосередньо пов’язані як з самим їх видом, так і з безпосередніми причинами їх настання. Так, для пошуку помилок рекомендується застосовувати метод рефлексії, котрий дозволяє виявити латентні деталі, які викривляють істину [5, с. 3-6]. Для пошуку тактичних помилок можна також використовувати метод абстрагування. Його сутність полягає в уявному відволіканні від несуттєвих властивостей, зв'язків, відносин і предметів та в одночасному виділенні, фіксуванні однієї або декількох сторін цих предметів, що цікавлять слідчого [6]. Метод спостереження полягає в аналізі поведінки учасників, а також у вивченні інформації, що міститься в матеріалах кримінального провадження [8, с. 9]. Наприклад, з його допомогою виявляються протиріччя в доказах і з'ясовуються їх причини. З цією ж метою можна використовувати метод зіставлення, який полягає у зіставленні отриманих доказів з вихідними даними про основні компоненти слідчої ситуації, співвідношення виявлених негативних обставин з природнім перебігом події злочину та з іншими зібраними доказами по справі. 
Р.С. Бєлкін, аналізуючи загальну теорію вирішення завдань, запропонував ряд методичних операцій відносно їх вирішення, зокрема, методи перетворень, виокремлення ознак та аналогії [1, с. 177-178]. Використання методу виокремлення ознак передбачає визначення співвідношення негативних наслідків з певною класифікаційною групою тактичних помилок та подальшим плануванням дій, щодо їх усунення. Застосування методу аналогії надає змогу встановити схожість в причинах та умовах допущених двох або більше помилок і застосувати вже відомі засоби щодо мінімізації негативних наслідків на підставі систематизованих даних. 
    Використання комплексного підходу в дослідженні природи тактичних помилок, визначення стрижневих класифікаційних підстав, виявлення причин та умов, що їх породжують – дозволить більш ефективно та своєчасно вживати заходи та контролювати процеси з виявлення та нейтралізації негативних проявів у слідчій діяльності.

Список використаних джерел:
1. Белкин Р.С. Курс криминалистики: криминалистические средства, приемы и рекомендации: в 3 т. – Москва: Юристъ, 1997. – Т. 3. 480 c.
2. Бойков А.Д. Вопросы укрепления законности и повышения эффективности уголовного судопроизводства в свете решений ХХVII съезда КПСС. Вопросы укрепления законности и устранения cледственных ошибок в уголовном судопроизводстве. – Москва, 1988. – С. 14-15.
3. Власов В. И. Расследование преступлений. Проблемы качества. Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1988. – 200 с.
4. Вопленко Н.Н. Ошибки в правоприменении: понятие и виды. // Советское государство и право. – 1981. – № 4. – С. 38-46.
5. Каминский А.М. Рефлексивный анализ и моделирование как средство преодоления тупиковых ситуаций расследования: учеб. пособие. Ижевск: ИФ ЮИ МВД России; УдГУ ИПСУиБ, 1998.  82 с.
6. Корнеев Г.П. О познавательно-эвристических функциях воображения в уголовно-процессуальной деятельности. Уголовно-процессуальные проблемы предварительного следствия и пути его совершенствования / Г.П. Корнеев, Л.С. Корнеева. – Волгоград, 1985. – С. 23-28.
7. Курс криминалистики. Общая часть / под ред. В.Е. Корноухова. Москва: Юрист, 2000. – 782 с.
8. Сичивица О.М. Методы и формы научного познания. – Москва: Высш. школа, 1972. – 95 с.
9. Юридическая психология: учебник для вузов. 5-е изд. – Москва: Санкт-Петербугр: Норма: Питер, 2006. – 480 с. 
 

Останнє оновлення (07.12.17 22:45)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №2
Комерційна таємниця є досить важливою умовою діяльності будь-яких фінансових та комерційних установ. Визначення комерційної таємниці закріплено в Цивільному кодексі України, так згідно зі ст.. 505 даного закону, під комерційною таємницею слід вважати інформацію, яка є секретною в тому розумінні, що вона не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію [1].
У сучасному суспільстві коли наука і техніка досягли високого рівня свого розвитку, збільшилась кількість правопорушень пов’язаних з розголошенням або порушенням режиму комерційної таємниці і як наслідок зросла статистика притягнення осіб до юридичної відповідальності за даний вид правопорушення.
За розголошення інформації, яка входить до складу комерційної таємниці, можуть бути застосовані адміністративна та кримінальна відповідальність. Адміністративна відповідальність за розголошення комерційної таємниці: відповідно до положень ст. 164-3 ч. Кодексу України про адміністративні правопорушення отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також іншої конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця – тягне за собою накладення штрафу від дев’яти до вісімнадцяти неоподаткованих мінімумів громадян [2].
В.А. Глуховеря, має позицію, що порушення правового режиму користування комерційною таємницею, слід відносити до інформаційних правопорушень, так як за своєю суттю комерційна таємниця є інформацією. Проте існує проблема, що чинне законодавство України не передбачає такого поняття, як інформаційні правопорушення, не встановлює інформаційної відповідальності, але в інформаційній сфері за правопорушення застосовується адміністративна, цивільно-правова, дисциплінарна, фінансова та кримінальна відповідальність. Досить велика кількість статей, що передбачають адміністративну відповідальність за інформаційні правопорушення, у тому числі порушення щодо режиму інформації з обмеженим доступом, тому дослідник пропонує об’єднати їх в окрему главу [3].
Схожупозицію має О.В. Стоєцький, який пропонує внести зміни до КУпАП шляхом виокремлення глави, яка б охоплювала адміністративні правопорушення у сфері інформаційної безпеки. На думку дослідника, якщо родовим об’єктом даного виду правопорушень будуть суспільні відносини, які виникають у відповідній сфері, пов’язаний із забезпеченням інформаційної безпеки, то безпосередній об’єкт має визначатися залежно від того, яке конституційне право порушується [4, с. 15].
На думку Ю. Носика визначені у КУпАП моделі адміністративних правопорушень з посяганням на права на комерційну таємницю, а також санкція за їх вчинення є недосконалими і проблемними як з теоретичної, так і з практичної точок зору. Однак для того, щоб надати загальну оцінку адміністративній відповідальності за порушення суб’єктивних прав на комерційну таємницю, встановленій КУпАП, необхідно також проаналізувати процесуальні аспекти реалізації такої відповідальності [5].
Кримінальна відповідальність за розголошення комерційної таємниці: відповідно до положень ст. 231 Кримінального кодексу України, відповідальність за незаконне використання, поширення, збір з корисливою метою відомостей, які можуть представляти комерційну таємницю. За дане правопорушення встановлюється штраф, починаючи від двохсот до тисячі неоподаткованих мінімумів на доходи осіб, або обмеження свободи особи строком до декількох років, або ж, у важких випадках – відбувається позбавлення особи волі строком до 3 років.
Стаття 232 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за розголошення відомостей, які можуть мати відношення до комерційної таємниці у вигляді штрафних санкцій – від 200 до 500 неоподаткованих мінімумів з доходу осіб з позбавленням права обіймати деякі посади або займатись певним видом діяльності. Обмеження становить до трьох років. У деяких випадках, це можуть бути призначені виправні роботи на строк до двох років або позбавлення волі на той же період [6].
Харламова С.О. пропонує об’єднати ст. 231 і ст. 232 Кримінального кодексу України і внести зміни у чинний КК України. Стаття 231. Незаконні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну та банківську таємницю, з мето розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності – карається штрафом від 200 до 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавлення волі на той самий строк.
Умисне розголошення комерційної таємниці або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності – карається штрафом від 500 до 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років, або обмеженням волі на строк до 3м років, або позбавленням волі на той самий строк [7, с. 82].
На наш погляд дана пропозиція є досить правильною так як в одній статті міститься широкий аспект всієї суті правопорушення.
Висновки: дослідивши питання юридичної відповідальності за порушення режиму комерційної таємниці, слід сказати про недостатній теоретичний рівень дослідження даної проблеми. До основних напрямків вдосконалення юридичної відповідальності за дане правопорушення більшість дослідників схиляються до внесення змін до чинного законодавства в частині юридичної відповідальності за порушення правового режиму комерційної таємниці.

Список використаних джерел:
1. Цивільний кодекс України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/80731-1
3. Глуховеря В.А. Поняття, ознаки, види правопорушень, що посягають на режим інформації з обмеженим доступом, та адміністративна відповідальність за їх вчинення / В.А.Глуховеря // Вісник Академії митної служби України. – 2014. – № 2. – С.54-60.
4. Стоєцький О.В. Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері інформаційної безпеки України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. Наук: 12.00.07 / О.В. Стоєцький; Запорізький нац. ун-т. – Запоріжжя, 2013 – 19 с.
5. Носик Ю. Проблеми адміністративної відповідальності за порушення прав на комерційну таємницю за КУпАП: матеріально-правовий аспект.  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravnuk.info/urukrain/1085-problemi-admin.vidpovidalnosti.html
6. Кримінальний кодекс України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14
7. Харламова С.О. Кримінальна відповідальність за незаконне використання Комерційної та банківської таємниці // Україна 2005: Поступальна хода до верховенства права (збірник матеріалів науково-теоретичної конференції). – К., 2005. – С. 81-84. 
 

Останнє оновлення (07.12.17 22:18)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №2
Одним із важливих інститутів публічного управління є державна служба, запровадження та розвиток якого розпочалося з проголошенням незалежності України. Основне призначення державної служби в демократичній державі це задоволення потреб та забезпечення сталого розвитку всіх сфер життя суспільства та держави взагалі. Враховуючи сучасні інтеграційні процеси України до Європейського Союзу перед її інститутами постають непрості завдання щодо реформування та покращення, відповідно до стандартів ЄС. Це в повній мірі стосується і державної служби. 
У 2016 році був прийнятий Закон «Про державну службу» (далі – Закон), який започаткував черговий етап у реформуванні державної служби, вивів на перший план питання про професійний розвиток та формування нового корпусу державних службовців. Закон запровадив необхідні та радикальні зміни у правовому регулюванні статусу державних службовців, службової кар’єри, застосування заходів заохочення та відповідальності. Подальше удосконалення та реформування державної служби неможливе без врахування досвіду зарубіжних країн, що дозволить досягти підвищення рівня суспільної довіри до держави, забезпечити демократичний розвиток нашої країни на шляху до європейської інтеграції.
Однією з проблем, яка потребує подальшої регламентації та обґрунтування це розмежування політичних та адміністративних посад. Для гарантування політичної неупередженості державних службовців у Законі відбувся поділ на політичні посади (шляхом переліку посад на яких не поширюється закон про державну службу) та на адміністративні посади, проте він потребує вдосконалення та уточнення. До адміністративних посад належать посади керівників, заступників керівників та спеціалістів. Особи, які займають адміністративні посади, повинні зберігати інституційну пам´ять, організаційний досвід, забезпечувати стабільну роботу органів державної влади [1, c. 8]. «Політичні посади» - один із трьох типів посад у сфері державного управління, що займаються політичними діячами (політиками), які забезпечують вироблення та реалізацію державної політики Політичний характер зазначеного виду посад визначається не лише партійністю особи, яка займає цю посаду, а й такими особливостями, як: а) особливий порядок призначення на посаду; б) особливий порядок звільнення з посади; в) особливі риси відповідальності, яка має ознаки публічної (тобто відповідальність перед громадськістю, главою держави, парламентом) за наслідки діяльності» [2, с. 140-141]. В даному випадку корисно було застосувати досвід США, де не більше 5% призначень на особливо важливі посади відбувається на основі «політичного» методу та Німеччини, де «Федеральним законом про чиновників» встановлено чіткий поділ посад на політичні та адміністративні [3, c. 62-61]. В Україні термін політичні посади в законодавстві застосовується тільки до членів Кабінету Міністрів України та передбачається Законом України «Про Кабінет Міністрів України». Щодо інших посад, то однозначної відповіді не має.
Не менш важливою проблемою на сьогодні, є проблема визначення місця голів місцевих державних адміністрацій в системі державного управління взагалі та державної служби зокрема. У 2017 році були внесені зміни до ч. 3 ст. 3 Закону, у відповідності з якими на голів місцевих державних адміністрацій, їх перших заступників та заступників не поширюється дія Закону. Зазначені зміни нівелювали позитивні моменти Закону, а саме що стосуються запровадження для всіх посад без виключення, призначення за конкурсом. На сьогодні створена ситуація, коли є певні особи, статус яких наче б то прирівнюється до політичних посад, але це не отримало чіткого закріплення в законодавстві. На нашу думку, законодавець повинен виважено підходити для виокремлення певних посад, на яких не поширюється законодавство у сфері державної служби, для того щоб не були протиріч з загальними принципами, які притаманні інституту державної служби та закріплені у чинному законодавстві.
Також потрібно звернути увагу на те, що новим Законом було виведено з-під його сфери дії посади патронатної служби, а також посади працівників, які виконують функції з обслуговування та допоміжні функції. Проте залишаються проблеми у наявності політичної кон’юнктурності у визначенні кількості осіб, що складають патронатну службу того чи іншого високо посадовця; недоцільності існування патронатної служби у структурі місцевих державних адміністрацій. Виходячи з цього потрібно уточнити статус посад патронатної служби і повністю виокремити їх від державної служби. Наприклад, у Німеччині з працівниками патронатної служби укладають трудовий договір, де вказуються права, обов’язки, оплата праці і на них не поширюється законодавство про державну службу.
Законодавець намагаючись створити ефективну та доцільну систему класифікації державних службовців зменшив кількість категорій та рангів до 3 і 9 відповідно. Однак, у зарубіжних країнах існують системи, які вже декілька десятиліть демонструють якість та ефективність. Так, наприклад у Франції залежно від важливості та складності роботи всі державні службовці поділені на чотири класи: на клас А покладається вироблення управлінських рішень, на службовців класу В – реалізація цих управлінських рішень, клас С включає спеціалістів, а клас Д – допоміжний персонал. Законодавство Німеччини передбачає чотири категорії та шістнадцять класів, які заміщуються шляхом конкурсного добору після проходження випробувального терміну.
Також доволі корисним б стало застосування деяких особливостей проходження державної служби в окремих зарубіжних країнах. В Японії існує система ротації кадрів, яка передбачає переміщення по горизонталі та вертикалі через кожні два-три роки. Ця система дає декілька позитивних результатів, адже переміщуючись державні службовці починають виконувати нові завдання і функції, в результаті цієї діяльності підвищується їхня компетентність та ефективність прийняття управлінських рішень. 
Становить інтерес досвід США щодо підвищення етики державної служби. Діяльність державного службовця має відповідати Конституції держави, законам та етичним принципам суспільства. Для того, щоб кожний громадянин міг бути впевненим у чесності федерального уряду, морально-ціннісні вимоги до державного службовця були втіленні в нормативно-правовому акті – прийнято етичний кодекс на рівні федерального закону. В Україні немає кодексу етики, хоча концепцію адміністративно-реформи планувалося його створення. Зараз ці питання врегульовано на рівні підзаконного акта. 
Таким чином, міжнародний досвід проходження державної служби може бути корисним для України, особливо під час реформування цього важливого інституту держави, адже це складний, довготривалий, багатоетапний процес, успішність якого залежить від використання вже існуючих механізмів, що виявили ефективність та якість протягом багатьох десятиліть в інших розвинених країнах.
 
Список використаних джерел:
1. Афонін Е.А. Громадська участь у творенні та здійсненні державної політики / Е.А.Афонін, Л.В. Гонюкова, Р.В. Войтович. – К.: НАДУ, 2006. – 160 с.
2. Афонін Е.А. Психокультура України: «помаранчевий перехід» / Е.А. Афонін, О.А.Донченко, В.О. Антоненко // Соціальна психологія. – 2006. – № 4. – С. 77-93.
3. Кізілов Ю.Ю. Зарубіжний досвід проходження державної служби та можливості його використання в Україні в умовах адміністративної реформи / Ю.Ю. Кізілов // Аспекти публічного управління. – 2016. – № 6-7 (32-33). – С. 57-65. 
 

Останнє оновлення (07.12.17 21:56)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №3
Питання доказування шикани у судовому порядку є досить актуальними. Шикана – це правопорушення, що вчиняється виключно з прямим умислом, проте, навіть за таких умов порушник може намагатися запевнити суд, що діяв без наміру завдати шкоду, а лише з метою добросовісної реалізації та здійснення власних суб’єктивних прав. 
Щодо звернення до суду за відсутності легітимного прагнення до захисту своїх прав від порушень, викладених у позові, то воно може бути кваліфіковане як використання права не за призначенням, та – як недобросовісне, що суперечить ч. 3 ст. 27 ЦПК України. Недобросовісне здійснення процесуальних прав однозначно можна кваліфікувати як недодержання моральних засад суспільства, що є ознакою зловживання правом згідно зі ст. 13 ЦКУ.
Відсутність зацікавленості позивача у розгляді справи простежується, коли позивач не з’являється на засідання, розгляд справи неодноразово відкладається, а згодом позовна заява залишається без розгляду. Наприклад, подання клопотання про відкладення розгляду справи через хворобу представника, у якому зазначається про те, що докази хвороби будуть надані під час наступного судового засідання.
Доцільним буде звернення до судової практики. Зокрема, Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області розглянувши цивільну справу за скаргою ОСОБА 1 на дії державного реєстратора виконкому Золотоніської міської ради. Зазначена цивільна справа неодноразово призначалась до розгляду у відкритому судовому засіданні на 24.09.2009 року на 11.00 год., на 27.10 2009 року на 11.00 год. та на 27.11.2009 року на 10.00 год. На зазначений час позивач та його представник неодноразово не з’являлись, хоча були повідомлені належним чином, до матеріалів справи долучені розписки про вручення судових повісток, крім того, позивач на адресу суду не направив заяву про розгляд справи за його відсутності та не повідомив про причини неявки, а представник позивача неодноразово надсилав клопотання про неможливість прийняти участь у справі по різних причинах (хвороба, участь у судовому засіданні іншого суду). Суд враховуючи, що за відсутності позивача та його представника розгляд справи неможливий і залишив скаргу ОСОБА_1 без розгляду, відповідно до положень п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України [1].
Прикладом безперспективних та безпідставних позовів про відшкодування моральної шкоди є цивільна справа, розглянута в Київському районному суді м. Харкова за позовом ОСОБА 1 до ПАТ «Мегабанк», треті особи ОСОБА 2, ПАТ «СК «Мега-Гарант» про стягнення моральної шкоди, спричиненої внаслідок ДТП, яке сталося через порушення працівником банку ОСОБА 2 ПДР України. Представник Особи 2 ПАТ «СК Мега-Гарант» пояснив, що позивач двічі зверталась до них із заявами про відшкодування спричиненої їй шкоди, у зв’язку з чим її вимоги щодо матеріальних збитків були розглянуті та задоволені, було здійснено нарахування та сплата страхової виплати у повному обсязі, відповідно до наданих позивачем страховій компанії документів. Суд встановив, що відповідно до розписки від 27.02.2010 року в якості компенсації за моральну шкоду відповідачем здійснено поточний ремонт автомобіля ОСОБА 3 на суму 1000,00 грн. Суд прийняв до уваги той факт, що твердження позивача, наведені у позовній заяві не підкріпленні жодним доказом, у зв’язку з чим суд відмовив ОСОБА 1 у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди у зв’язку з їх безпідставністю [2]. Отже, наведені приклади є підтвердженням факту, що особи зловживають процесуальними правами завдаючи шкоди іншій стороні цивільного процесу. Адже доводити свою невинуватість повинен відповідач, а це, як відомо, несе для нього багато незручностей майнового й морального характеру.
Притягнення особи до відповідальності за процесуальні зловживання повинно ґрунтуватися на доказах її вини. Факти зловживання правом могли б доводитися, як інші обставини, що мають значення для справедливого розгляду і вирішення справи за ч. 1 ст. 57 ЦПК України. Одночасно факти процесуальних зловживань можна було б віднести до фактів, що доказуються в режимі процесуальних фактів, які включаються у загальний або локальний предмет доказування у справі [3, с. 145]. 
Отже, доказування шикани у судовій практиці є досить складним процесом. Адже, відомо, що для встановлення у діях особи шикани, необхідно встановити факт наявності здійснення особою свого суб’єктивного права з основною метою заподіяння шкоди іншим. Окрім того, подібні дії мають підлягати також оцінці із позицій розумності, справедливості та добросовісності, відсутності реального законного інтересу до захисту своїх суб’єктивних прав, використання права не за соціальним призначенням, недодержання моральних засад суспільства.

Список використаних джерел:
1. Ухвала Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 27 листопада 2009 року по справі № 2-847/2009 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.
2. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 7 липня 2011 року Справа № 2018/2-714/11 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.
3. Яценко Т.С. Категория шиканы в гражданском праве: история и современность / Т.С.Яценко. – М.: Статут, 2003. – 157 c. 
 

Останнє оновлення (07.12.17 20:03)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №5
З моменту отримання Україною незалежності та прийняття Конституції розпочалися обговорення з приводу нових напрямів розвитку кримінального права. В державі розпочалася розробка нового Кримінального кодексу (далі – КК), який відображав би потреби незалежної молодої держави та був адаптований до положень міжнародного права. 
В Україні розроблялися проекти КК, які містили положення Модельного КК для держав-членів СНД [1], що, відповідно до постанови Міжпарламентської Асамблеї країн СНД від 17.02.1996 р. (№ 7-5), був затверджений і повинен був стати для країн-учасників СНД рекомендаційним законодавчим актом. У 1997 р. авторським колективом під керівництвом професора В.М. Смітієнка, за завданням Комісії Верховної Ради України з питань правопорядку і законності, був підготовлений один з проектів КК України [2]. 
Але основою для чинного КК став законопроект, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України № 1029 від 12.05.1998 р. [3]. Варто зазначити, що останній з названих проектів містив майже вдвічі менше злочинів проти громадської безпеки порівняно з нормами чинного розділу ІХ Особливої частини КК 2001 р. Як зазначає В.Л. Соколовський, в Главі IX «Злочини проти громадської безпеки» проекту КК України, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України, містилися 11 статей (в порівнянні – 25 статей передбачено в Розділі IX «Злочини проти громадської безпеки» чинного КК) – зі ст. 229 по ст. 239. Зміст їх диспозицій майже повністю відповідав змісту чинних ст.ст. 257, 260-263, 264-265, 266-267, 269-279 КК. Крім того, ст. 264 проекту КК багато в чому перекликалаться з положеннями чинної ст. 259 КК [4, с. 63].
Уперше за час історичного розвитку кримінального законодавства в Україні злочини проти громадської безпеки в нормах чинного КК розміщені в межах одного розділу Особливої частини «Злочини проти громадської безпеки». Такий крок законодавця сприяє чіткому відмежуванню вказаних злочинів від суміжних, визначенню і класифікації їх за ознаками безпосереднього об’єкта та правильній кваліфікації. 
Але на сьогодні робота по удосконаленню норм КК у законодавчому органі України не зупиняється. У Верховній Раді України зареєстровано декілька проектів законів про внесення змін і доповнень до положень чинного КК, особливістю яких є зміна структури і сутності закону про кримінальну відповідальність. Це наступні законопроекти: «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступків» (реєстр. № 10126 від 28.02.2012 р.), «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту кримінальних проступків» (реєстр. № 10146 від 3.03.2012 р.), «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо запровадження інституту кримінальних проступків» (реєстр. № 3438 від 17.10.2013 р.), «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реалізації положень Кримінального процесуального кодексу України» (реєстр. № 4712 від 16.04.2014 р.). 
Ми погоджуємося із результатами дослідження В.Л. Соколовського, який, проаналізувавши останній із вказаних законопроектів («Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реалізації положень Кримінального процесуального кодексу України» (реєстр. № 4712 від 16.04.2014 р.), виявив, що доповнення до положень чинного КК, які пропонуються, не спричинять значної зміни сутності злочинів проти громадської безпеки [4, с. 64]. 
Дослідник визначив, що зміни і доповнення до КК в частині удосконалення злочинів проти громадської безпеки, стосуються уточнення:
1) об’єктивних ознак низки злочинів (ст. 258-2, 262, 264, 265-1, 270-1 КК). Мова йде про розширення кола предметів злочину, передбаченого ст. 262 КК, шляхом включення до їх переліку, крім вибухових, «інших бойових речовин» та «військової техніки». Крім того, пропонується розширити ознаки об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 264 КК, охопивши об’єктивною стороною, поряд із зберіганням, «інше порушення правил поводження з ними»;
2) суб’єктивних ознак злочину (ст. 267, 267-1, 270 КК); 
3) кваліфікуючих ознак злочину (ст. 256);
4) санкцій, які передбачаються за вчинення певних злочинів (ст. 256, 258-2, 258-5, 263, 265-1, 267, 267-1, 268, 269, 270, 270-1 КК) [4, с. 64-65].
Вивчення історичного розвитку кримінальної відповідальності за злочини проти громадської безпеки, предметом яких є зброя, бойові припаси, вибухові речовини та вибухові пристрої, а також аналіз їх сучасних тенденцій демонструє як позитивний, так і негативний досвід законотворчості, що вимагає обов’язкового врахування у подальшому удосконаленні норм КК.

Список використаних джерел:
1. Модельный Уголовный Кодекс для государств-участников Содружества Независимых Государств, принят Постановлением Межпарламентской Ассамблеи государств-участников Содружества Независимых Государств, Санкт-Петербург, 17 февраля 1996 г. URL: http://www.icrc.org/rus/resources/documents/misc/ihl-nat-3.htm
2. Проект Кримінального кодексу України, розроблений науковою групою під керівництвом професора В.М. Смітієнка.
3. Кримінальний кодекс України № 1029 від 12.05.1998 р.: проект / Підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України. – Київ: Українська правнича фундація, 1994. – 152 с.
4. Соколовський В.Л. Громадська безпека як об’єкт злочину: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / В.Л. Соколовський. – К., 2017. – 262 с. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №3
Питання працевлаштування осіб з інвалідністю та їх правового статусу у межах трудових правовідносин є досить важливим та актуальним. Важливість даної теми полягає у необхідності соціальної підтримки, забезпеченні та захисту даної категорії осіб не тільки державою, а й суспільством, конкретизуючи – саме потенційними роботодавцями. Стосовно актуальності – то дана тематика є однією з провідних на разі не лише в рамках трудового права, а й в інших як галузях права (конституційного, цивільного та ін.), так і в сферах суспільної життєдіяльності (економіко-соціальної, культурної тощо).
Дане питання було об’єктом дослідження багатьох науковців. Зокрема, Л. Байда, Н.Биба, Н. Комарова, В. Міненко та ін.
Загалом, питання розвитку та функціонування людей з інвалідністю регулюється на двох основних рівнях: загальному (це міжнародне та внутрішнє національне законодавство, де зазначаються права, свободи та обов’язки всіх людей) і спеціальному (тут мають місце окремі прояви позитивної дискримінації щодо цієї категорії осіб). До загальних належить Загальна декларація прав людини (1948 р.), Європейська конвенція з прав і основоположних свобод (1950 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1996 р.), Конституція як Основний закон України тощо. Щодо спеціальних: Конвенція про права осіб з інвалідністю (2006 р.), закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» (1991 р.) тощо.
Відповідно до Резолюції ООН №48/96 інвалідність визначається як обмеження функціональних можливостей особи через розумові, фізичні чи сенсорні дефекти [1]. 
Згідно з положень ст. 27 Конвенції про права осіб з інвалідністю визнається право інвалідів на працю нарівні з іншими. При цьому, особа має право вільного вибору праці або на яку вона вільно погодилась, а держава має здійснювати забезпечення та заохочення реалізації права на працю. Також категорично має заборонятися будь-який прояв дискримінації на робочому місці, а навпаки, стимулюватися прийняття на роботу осіб із вадами [2]. Всі ці питання врегульовані вищенаведеними нормативно-правовими актами і в цілому виражаються через наступні фактори:
1. Унеможливлення відмови від прийняття на роботу особи з інвалідністю. Виняток становить неналежний для виконання трудової функції стан здоров’я особи за висновком медико-соціальної експертизи.
2. Роботодавець має забезпечити адаптування до потреб такої особи робочого місця. А для осіб, які не можуть працювати на установі, підприємстві чи організації, державна служба зайнятості має сприяти у працевлаштуванні з умовою виконання роботи вдома.
3. Наявність квоти для роботодавців щодо працевлаштування осіб з інвалідністю (чотири відсотки середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу, а на підприємствах де працює від 8 до 25 осіб – не менше однієї особи з інвалідністю). А також, відповідальність за порушення даного законодавчого положення, яка полягає у сплаті штрафу до Фонду соціального захисту інвалідів [3; 4].
Окрім цього, основною проблемою на разі є не стільки прийняття на роботу осіб з інвалідністю, адже як зазначалося вище, роботодавцям через запровадження адміністративного штрафу вигідніше найняти такого працівника, а відсутність бажання у даної категорії осіб працювати взагалі. Так, оскільки примусове залучення до праці є забороненим, стимулювати цих осіб до праці є нелегким процесом, особливо у сучасних умовах.
Зокрема, за підрахунками Всесвітньої організації охорони здоров’я майже 15 відсотків населення світу мають певну форму інвалідності. Стосовно безпосередньо України, то за статистичними даними на 2015 рік тут налічувалося близько 35 % працюючих інвалідів-чоловіків та 20 % інвалідів-жінок, що свідчить про нижчий рівень зайнятості цієї категорії осіб порівняно із повністю працездатними особами (особами без інвалідності).
А тим часом, на роботодавця покладається обов’язок такого працевлаштування на будь-яку роботу, у межах дозволеного для працівника з інвалідністю та створення спеціального робочого місця. Щодо першого елемента, то відповідно до вимог чинного законодавства, немає значення чи це робота на повну ставку чи ні, головне щоб це було основне місце роботи. Другий елемент включає забезпечення для працівника тих робочих умов, які б повністю відповідали його можливостям. Зокрема, таке робоче місце може бути загальним (якщо це дозволяють фізичні можливості працівника) або спеціальним, але в будь-якому випадку роботодавцеві слід перед початком погодити свою діяльність з місцевим органом Фонду захисту інвалідів [4].
Варто наголосити, що багато вакансій, розміщених на українських серверах пошуку роботи, зокрема «Work.ua», «Jobmarket», «Rabota.ua» та ін. містять спеціальні вимоги до потенційних працівників – наявність другої або третьої групи інвалідності (так званої робочої групи інвалідів).
Важливо, що на практиці роботодавців дещо турбує такий проблемний момент, як встановлення принципу позитивної дискримінації. Така дискримінація може виявлятися через певні пільгові умови та гарантії працівника-інваліда: неможливість встановлення випробувального строку, наявність пільгових умов при скороченні чисельності або штату працівників, скорочений робочий день (для інвалідів першої та другої групи – до 6 годин на день), можливість за домовленням обох сторін встановити неповний робочий день або неповний робочий тиждень тощо [3]. Проте, такі явища досить рідко стають на заваді прийняття на роботу через вищенаведені санкції.
Також, певні складнощі виникають із відповідністю робочого місця інваліда встановленим вимогам. Така відповідність визначається певною нозологією, атестованою спеціальною комісією підприємства за участі представників МСЕК, органів Державного нагляду з охорони праці, громадських організацій інвалідів і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.
Таким чином, варто зробити висновок, що прийняття на роботу осіб з інвалідністю, врегулювання даного процесу, його забезпечення та захист є одним із провідних завдань держави у сфері соціально-трудових обов’язків останньої. Так, вдале законодавче врегулювання даних питань сприятиме розвитку та зміцненню основних засад соціальної держави.

Список використаних джерел:
1. Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів: Резолюція 48/96 Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1993 року  [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_306.
2. Конвенція про права осіб з інвалідністю (Конвенція про права інвалідів) (офіц. текст: за станом на 6 липня 2016 р.). – Верховна Рада України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_g71.
3. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів»: (офіц. текст: за станом на 26 жовтня 2017 р.) / Верховна Рада України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/875-12. 
4. Згурський О. Штрафні санкції за «непрацевлаштування» інвалідів [Електронний ресурс] / Олег Згурський // Дебет-Кредит: Школа бухгалтера № 13. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: https://dtkt.com.ua/show/3cid0927.html.

Науковий керівник: Цесарський Ф.А., д.ю.н., доцент кафедри трудового права Національного юридичного університету ім. Я.Мудрого. 
 

Останнє оновлення (07.12.17 19:11)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №3
Неповнолітні працівники у трудових правовідносинах в силу фізіологічних особливостей та соціального положення потребують диференційованого підходу до набуття, охорони та захисту трудових прав та законних інтересів. У КЗпП України Розділ ХІІІ «Праця молоді» присвячений правовому регулюванню праці неповнолітніх [1].
Відповідно до ст. 188 КЗпП України віковим критерієм виникнення трудової правосуб’єктності неповнолітніх є 16 років. Із цього правила є два виключення, тобто дві нижні вікові межі, з яких допускається прийняття на роботу: з 15 років можуть, як виняток, прийматись на роботу особи лише за згодою одного із батьків або особи, що його замінює, з 14 років допускається прийняття на роботу за згодою одного з батьків або особи, що його замінює лише учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для підготовки молоді до продуктивної праці та виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час.
У проекті Трудового Кодексу України [2] зберігаються аналогічні підходи щодо трудової правосуб’єктності неповнолітніх, додаються лише декілька новел, які діючим КЗпП України не передбачені. Перша новела (п.5 ст. 20) стосується малолітніх працівників, тобто осіб, які не досягли 14 років. Приймати на роботу таких осіб в організації кінематографії, театральних, концертно-видовищних та інших творчих організаціях, для участі в концертах, виставах, інших заходах, а також у створенні кінофільмів або інших творів мистецтва, якщо це не завдає шкоди їхньому здоров’ю, моральному розвиткові і процесу навчання дозволяється за письмовою згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює та за наявності дозволу служби у справах дітей за умови погодження умов праці та її оплати з цією службою. Відмітимо, що такі підходи раніше не були відомі трудовому законодавству, хоча праця малолітніх у вищевказаних сферах завжди мала місце, а у науці трудового права свого часу Б.К. Бегічев трудову правосуб’єктність малолітніх кваліфікував як виключну [3, с.154-156].
Проте А.М. Лушніков та М.В. Лушнікова існування виключеної, обмежувальної або часткової правосуб’єктності малолітніх спростовують і визначають її як неповну, обґрунтовуючи, що за віковим критерієм мова повинна йти про диференціацію трудової правосуб’єктності особи, якою вона наділена у відповідності з діючим трудовим законодавством [4, с. 777].
Відзначаючи певні закономірності у тенденції зниження віку можливого початку трудової діяльності, О.М. Ярошенко відзначає, що фактична здатність до праці виникає навіть раніше 14 років, і немає нічого поганого у наданні можливості неповнолітнім як можна раніше брати участь у суспільно корисній праці. Це може бути корисним як для самого підлітка, позитивно вплинути на процес становлення його особистості, так і суспільству, оскільки застосування праці підлітків у сфері обслуговування, соціальної допомоги і т.д. у певній мірі допоможе ліквідувати дефіцит кадрів у цих сферах людської діяльності [5, с. 205].
Зазначені випадки увиразнюють проблеми диференціації трудової правосуб’єктності неповнолітніх працівників та в цілому узгоджуються з Конвенцію Міжнародної організації праці «Про мінімальний вік прийому на роботу» 1973 року, згідно п. 3 ст. 2 якої мінімальний вік вступу у трудові відносини не повинен бути нижчим віку закінчення обов’язкової шкільної освіти і у всякому разі не повинен бути нижчим 15 років. П 4 ст. 2 Конвенції встановлює, що для держав з недостатньо розвиненою економікою і системою освіти допускається початкове встановлення мінімального віку з 14 років, а національне законодавство може допустити прийом на легку роботу дітей у віці від 13 до 15 років, якщо вона не є шкідливою для їх здоров’я і розвитку і не спричиняє шкоди відвідуванню школи чи участі в програмах професійної орієнтації чи підготовки або їх здатності використати отриману освіту (ст.7) [6].
Проте, на наш погляд потрібно у трудовому законодавстві чітко розмежовувати такі правові поняття як малолітні, неповнолітні, підлітки, молоді працівники (молоді спеціалісти, молоді робітники). Таким чином, нижня вікова межа віку, з якого допускається прийняття на роботу неповнолітніх у трудовому праві є надзвичайно важливою, і це пов’язано не лише з утвердженням в Україні ідей соціальної політики.

Список використаних джерел:
1. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р. № 322–VIII [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. Законодавство України. – URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/322-08.
2. Проект Трудового кодексу України від 26.12.2014 р. № 1658 [н.д.у. В.Б. Гройсман, Л.Л. Денісова, М.М. Папієв, С.І. Кубів] [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=53221. 
3. Бегичев Б.К. Трудовая правоспособность советских граждан / Б.К. Бегичев. – М., 1972. – 321 с.
4. Лушников А.М. Курс трудового права [Текст]: учеб.: [в 2 т.] / А.М. Лушников, М.В.Лушникова; [2-е изд., перераб. и доп.]. – М.: Статут, 2009. – Т. 1. Сущность трудового права и история его развития. Трудовые права в системе прав человека. Общая часть. – 879 с.
5. Ярошенко О. Проблеми та перспективи правового регулювання праці молоді / О.Ярошенко // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – №4(39). – С. 205-213.
6. Про мінімальний вік для прийому на роботу: Конвенція МОП від від 26.06.1973 р. № 138 [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. Законодавство України. – URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/993_054. 
 

Останнє оновлення (07.12.17 18:56)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №5
Актуальною проблемою кримінального судочинства України є притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які переховуються від органів досудового розслідування і суду. Останнім часом до Кримінального процесуального кодексу України  (надалі – КПК України) декілька разів вносилися зміни з метою вирішення відповідного питання. 
Закріплення інституту спеціального досудового розслідування в українському законодавстві відбулося після прийняття Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо невідворотності покарання за окремі злочини проти основ національної безпеки, громадської безпеки та корупційні злочини» від 7 жовтня 2014 р. Проте йому передували й інші спроби законодавця регламентувати питання про проведення кримінального провадження за відсутності підозрюваного, обвинуваченого [1, с. 52]. Так, 16 січня 2014 р. було прийнято Закон України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо заочного кримінального провадження», за яким КПК України було доповнено новою главою «Заочне кримінальне провадження» [2]. Однак уже 28 січня 2014 р. Верховна Рада України визнала цей Закон таким, що втратив чинність [3].
Із застосуванням відповідних норм кримінально-процесуального законодавства, постає безліч запитань щодо дотримання гарантій підозрюваного та здійснення уповноваженими органами необхідних дій у межах спеціального досудового розслідування, задля ефективного розкриття кримінальних правопорушень. Результатом спрощення застосування цього інституту стали зміни до КПК України, внесені на початку 2017 р. шляхом прийняття Верховною Радою України законопроекту «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо вдосконалення механізмів забезпечення завдань кримінального провадження)», який певною мірою обмежив конституційні права підозрюваного, зокрема щодо отримання повідомлення про підозру [4].
Сформульовані у главі 24-1 КПК України правила спеціального досудового розслідування кримінальних правопорушень прямо не передбачають обов'язок слідчого або прокурора негайно ініціювати перед слідчим суддею питання про здійснення спеціального досудового розслідування після прийняття процесуального рішення про оголошення особи у міждержавний та/або міжнародний розшук. Також в Законі не визначений строк, протягом якого або після закінчення якого, слідчий за погодженням з прокурором або прокурор повинні внести відповідне клопотання до слідчого судді. У кожному кримінальному провадженні про злочини, передбачені ч. 2 ст. 297-1 КПК України, слід враховувати те, що ч. 1 ст. 28 КПК  України вимагає прийняття процесуальних рішень у розумні строки. Тобто в даному випадку перебіг цих строків залежить від часу, який фактично проходить з моменту прийняття процесуального рішення про оголошення підозрюваної особи у міжнародний та/або міждержавний розшук, до отримання відповідного підтвердження про початок здійснення заходів, щодо розшуку цієї особи на міждержавному та/або міжнародному рівні.
Законодавцем не визначено яким чином діяти у ситуаціях, коли в одному кримінальному провадженні в порядку ст. 217 КПК України об'єднані матеріали досудових розслідувань щодо особи, яка оголошена у міждержавний та/або міжнародний розшук, як підозрювана у вчиненні хоча б одного зі злочинів, вказаних у ч. 2 ст. 297-1КПК України, та злочину, який до цього переліку не входить. Аналіз положень ст. 217 та ч. 2 ст. 297-1 КПК України вказує на те, що у таких випадках доцільно виділити матеріали досудового розслідування в окреме провадження. Однак, ч. 4 ст. 217 КПК України містить правило, згідно з яким матеріали досудового розслідування не можуть бути виокремленні в окреме провадження, якщо це може негативно вплинути на повноту досудового розслідування та судового розгляду. Це правило, серед іншого, гарантує підозрюваному встановлення та оцінку під час досудового розслідування та подальшого судового розгляду обставин злочинів взаємопов'язаних між собою та вчинених ним або за його участі. У цих випадках слідчий суддя у своїй ухвалі повинні обґрунтувати наявність такого зв'язку, розірвання якого шляхом здійснення окремих кримінальних проваджень по кожному з таких злочинів може вплинути на повноту досудового розслідування та судового розгляду, а як наслідок порушити право підозрюваного на справедливий суд, яке передбачене ст. 6 Європейської Конвенції з прав людини.
Таким чином, названі вище окремі проблеми правового регулювання здійснення спеціального кримінального провадження в Україні свідчать про наявність недоліків, які знижують ефективність даного правового інституту, а тому потребують вирішення з метою виконання завдань кримінального провадження та забезпечення належного рівня захисту прав  його учасників.

Список використаних джерел:
1. Удалова Л.В. Здійснення кримінального провадження за відсутності підозрюваного, обвинуваченого / Л.В. Удалова, Д.П. Письменний // Право України: Юридичний журнал. – 2015. – № 7. – С. 51-57. 
2. Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо заочного кримінального провадження : Закон України від 16 січня 2014 р. № 725 – VII // Відомості Верховної Ради. – 2014. – № 22. – Cт. 805. 
3. Про визнання такими, що втратили чинність, деяких Законів України: Закон України від 28 січня 2014 р. № 76-VIII // Відомості Верховної Ради. – 2014. – № 22. – Cт. 811.
4. Проект Закону про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо вдосконалення механізмів забезпечення завдань кримінального провадження) № 5610 від 27 грудня 2016 р. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №3
Одним з найбільш розповсюджених способів вирішення спорів сьогодні є медіація. Директива №2008/52/ЄС Європейського парламенту та Ради «Про деякі аспекти посередництва (медіації) в цивільних та комерційних справах» визначає медіацію (посередництво) як «організований процес, яку б назву він не мав, у якому дві або більше сторін намагаються добровільно досягнути вирішення свого спору за допомогою посередника» [1]. 
На даний час поняття «медіація» в Україні не має правового регулювання. 03.11.2016 р. Верховна Рада прийняла за основу Законопроект «Про медіацію» №3665, яким пропонується запровадити інститут медіації в Україні та визначити правові основи надання послуг медіації на професійних засадах, поширити практику мирного вирішення спорів позасудовими методами та забезпечення збалансованих взаємовідносин між інститутом медіації та судовою системою, а також принципи та порядок проведення медіації, а також статус медіатора, особливості проведення процедури медіації під час судового або третейського розгляду, механізми контролю за якістю надання послуг медіації, та засади державної політики в сфері медіації [2].
Медіація – це гнучкий процес, що проводиться конфіденційно, в якому нейтральна особа допомагає сторонам в процесі переговорів досягти згоди щодо вирішення спору або розбіжностей, при цьому сторони мають повний контроль над процесом прийняття рішення та самі визначають умови вирішення спору.
Завдяки притаманним медіації ознакам (добровільність, конфіденційність, незалежність та неупередженість медіатора), вона традиційно займає значне місце у практичній діяльності нотаріуса.
Основною функцією медіатора є налагодження конструктивного діалогу між сторонами спору, завдяки чому вони намагаються знайти взаємоприйнятне рішення. Причому в процесі медіації медіатор має дотримуватись принципів нейтралітету та неупередженості. Подібні функції та особливості їх здійснення спостерігаються і в діяльності нотаріуса. Так, під час проведення у 2001 році в Афінах XXIII Конгресу Міжнародного союзу латинського нотаріату було відмічено, що нотаріус в силу своїх професійних обов'язків повинен приводити найчастіше різні інтереси сторін до одного знаменника, більше ніж представники інших юридичних професій призначений бути медіатором [3, с. 107].
Дійсно, сама суть професії нотаріуса, на відміну від представників інших юридичних професій, є такою, що він не може «працювати» тільки на одну сторону. Здійснюючи свої функції, нотаріус зобов'язаний врахувати інтереси всіх осіб, залучених до здійснення конкретної нотаріальної дії. Крім того, нотаріус зобов'язаний попереджати про юридичні наслідки вчинених сторонами дій, що дозволяє останнім прийняти правильне рішення, зважуючи на власні інтереси [4].
Діяльність нотаріуса в якості медіатора, при якій його функції не обмежується лише управлінням переговорами, а направлені також на використання його юридичної кваліфікації для оформлення рішення в юридичній формі, необхідно розглядати в якості службової діяльності у сфері надання юридичної допомоги. Правила проведення нотаріусом медіації закріплені в нормативних актах, які регулюють порядок здійснення нотаріусом професійних обов’язків. У ст. 5 Закону України «Про нотаріат» законодавець серед обов’язків нотаріуса виокремив його обов’язок бути юридичним радником, консультантом для громадян, підприємств, установ та організацій у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів [5]. Та за загальним правилом надання нотаріусом юридичної допомоги в якості медіатора не виключає можливості посвідчення нотаріусом угоди, яка укладена учасниками медіації.
Процес медіації складається з чотирьох етапів, кожен з яких має свою мету і зміст. Для успішного проведення медіації необхідно, щоб перехід до наступного етапу відбувався після досягнення цілей на попередньому.
Підготовка та залучення людей у процес є першим і вирішальним етапом у процесі медіації. Медіатор попередньо повинен провести бесіду з кожним учасником конфлікту окремо. Для того щоб проінформувати учасників про процедуру медіації, роль медіатора і учасників в ній, та найголовніше, отримати добровільну згоду на участь у медіації. 
Перш ніж безпосередньо перейти до обговорення змісту конфліктної ситуації, необхідно переконатися, що сторони розуміють суть процедури та погоджуються дотримуватися правил і брати участь у медіації. 
На другому етапі кожна сторона описує конфліктну ситуацію зі своєї точки зору. Завдання цього етапу - надати сторонам можливість висловитися стосовно конфліктної ситуації і їх ставлення до неї, дослідити інтереси сторін. Важливо детально визначити за допомогою запитань суть проблеми з погляду кожної зі сторін та ключові моменти, що потребують розв'язання. 
Цей етап є базовим у побудові діалогу між сторонами, оскільки вони є основними суб'єктами комунікації, а роль медіатора полягає виключно у полегшенні процесу спілкування між учасниками. 
Етап закінчується лише тоді, коли повністю визначені всі проблеми та інтереси, які стоять за позицією кожної з сторін.
Завдання третього етапу - визначити шляхи розв'язання проблеми та знайти варіант, який задовольнить обидві сторони конфлікту. 
Важливим елементом етапу розв'язання проблеми є визначення переліку проблем. Варто пам'ятати, що сторони повинні спочатку дійти порозуміння у визначенні проблем, а потім намагатися розробити рішення. Також варто обговорити можливі результати виконання того чи іншого плану для сторін. 
На заключному, четвертому етапі відбувається укладання угоди за результатами медіації. На медіатора покладається завдання по оформленню консенсусу в письмовій формі. Якщо в ролі медіатора виступає нотаріус, то він правомочний засвідчити цю угоду. 
Медіація достатньо новий спосіб врегулювання конфліктів який використовується в нашій державі. Але вона вже активно застосовується як в нотаріальній діяльності, так і в бізнесі, управлінні, сімейному праві, комерції, простіше напевно буде зазначити де вона не застосовується.
Найчастіше медіаторами стають юристи і психологи, але законодавчо не закріплено наявність спеціальної освіти, тут більше відіграє роль наявність авторитету, життєвого досвіду. Професія нотаріуса, на мою думку найбільш відповідає розумінню професії медіатора, адже нотаріус має авторитет в очах клієнтів, добру освіту, повинен відповідати моральним засадам суспільства. Головне - він завжди об’єктивний та незалежний в своїх судженнях, його дії завжди відповідають закону, що дає змогу неупереджено проводити процес медіації.

  Список використаних джерел:
1. Директива № 2008/52/ЄС Європейського парламенту і Ради про деякі аспекти посередництва (медіації) в цивільних та комерційних справах [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_a95 
2. Правове регулювання медіації в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pomichnyk.org/publikatsiji/pravove-rehulyuvannya-mediatsiji-v-ukrajini.html
3. Медведев И.Г. Аналитический обзор по материалам работы последних конгрессов Международного союза латинского нотариата / И.Г. Мендведев // Центр нотариальных исследований: материалы и статьи. Выпуск первый. – Екатеринбург, 2003. – С. 107.
4. Ярков В.В. Нотариат и медиация / В.В. Ярков, И.Г. Медведев // Нотариальный вест ник. – 2008. – № 9. – С. 13-21.
5. Про нотаріат: Закон України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3425-12 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №2
В історії розвитку суспільства існують два типи правосуддя: каральне або репресивне та відновне або примирне. Співвідношення означених типів правосуддя в практиці того чи іншого суспільно-державного устрою залежить від низки обставин , у тому числі від визначення сутності самого злочину. Якщо до злочину ставитися як до суспільно-небезпечного діяння, то перевага надається каральному правосуддю, а коли злочин розглядати як конфлікт між злочинцем та потерпілим, то цей конфлікт намагаються розв’язати шляхом примирення його учасників.
Поступово людство усвідомлює неефективність карального правосуддя і все частіше звертається до ідеї розширення сфери відновного правосуддя. У другій половині 20 століття відновне правосуддя було запроваджено в Австрії, Новій Зеландії, в Західній Європі, а також широко застосовується в США та в країнах Південної Америки. 
Інтеграція України у світову та європейську спільноти вимагає від нашої держави адаптування національного законодавства до міжнародних стандартів і зобов'язань. Особливо це стосується кримінального процесу, через який здійснюється охорона важливих конституційних прав, свобод та інтересів громадян, із врахуванням реалій розвитку українського суспільства. Тому надзвичайно важливим є використання світового досвіду розвитку концепції відновного правосуддя з подальшим закріпленням її в національному законодавстві. 
Запровадження відновних процедур у кримінальному судочинстві як необхідна умова розвитку права у сучасному суспільстві знайшло відображення у міжнародно-правових документах: Європейсській конвенції про здійснення прав дітей (08.09.95); Рекомендаціях Ради Європи: №R(85)11 щодо статусу жертви у межах системи кримінального права; №R(87)18 щодо спрощення структури системи кримінальної юстиції( правосуддя); №R(87)20 щодо реакції громадськості на підліткову злочинність; №R(87)21 щодо зменшення ступеню віктимізації і надання допомого потерпілим; №R(92)16 щодо європейських стандартів застосування громадських санкцій та заходів; №R(95)12 щодо структури управління системою кримінального правосуддя; №R(99)19 щодо принципів організації медіації у кримінальних справах.
В усіх цих документах наголошується на позитивному досвіді запровадження медіації як засобу позасудового врегулювання конфліктів, запобігання рецидиву, спрощення розгляду справ і підвищення ефективності роботи системи кримінального правосуддя. 
Ідея впровадження відновного правосуддя в Україні знайшла підтримку на державному рівні, так у Концепції реформування кримінальної юстиції у квітні 2008 року, запровадження відновного правосуддя було визнано одним із завдань реформування системи кримінальної юстиції.
Зазначена Концепція серед напрямів реформування системи кримінальної юстиції визначає гуманізацію кримінального законодавства, а також посилення захисту прав та інтересів потерпілих та гарантування відшкодування завданої злочином шкоди [1].
Перевагами відновного правосуддя для потерпілого є можливість безпосередньо впливати на вирішення конфлікту та на процес відшкодування завданої йому шкоди та швидко отримати це відшкодування у порівнянні з можливостями карального правосуддя. Позитивом для правопорушника є те, що він у процесі примирення відновлює самоповагу, набуває відчуття впевненості, реалізує потребу вибачитися та виправити ситуацію, а також це дозволяє йому адекватно усвідомити причини свого вчинку та умови, які сприяли його вчиненню і здійснити кроки щодо недопущення подібного у майбутньому.
Останнім часом до кримінального та кримінального процесуального законодавства вносяться нові положення, як дозволяють враховувати факт примирення сторін кримінального конфлікту. Успішне виконання завдань кримінально-правової охорони особистості, суспільства та держави забезпечується не лише застосуванням покарання, а залучати засоби, засновані на заохоченні позитивної пост злочинної поведінки. Це знаходить свій прояв у різних аспектах кримінально-правового регулювання, одним із яких є звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим. Відповідно до ст. 46 КК України особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Ця існуюча в КК Україні норма є відображенням відновного правосуддя як альтернативи каральному.
У системі кримінального права, поряд із наявністю функціонального інституту заохочувальних норм, спостерігається становлення функціонального інституту примирення, котрий володіє своєрідними специфічними особливостями і в даний час знаходить свій прояв у нормах , закріплених у статтях: 46, 97, п. 3 ч. 1 ст. 65, ч. 5 ст. 65, п. 2 ч. 1 ст. 66, ч. 2 ст. 66, 69, 69-1, 75, 81, 103, 104, 105, 107, ч. 4 ст. 289, ст. 398-1 КК України [2].
Проблематика примирення з потерпілим набула актуальності у зв’язку із прийняттям 13 квітня 2012 року нового Кримінального процесуального кодексу, законодавчі приписи якого суттєво розширюють можливості такого кримінально-правового явища. 
У системі кримінального процесуального права наявні законодавчі приписи, які складають свій самостійний галузевий функціональний інститут примирення з потерпілим. Вони знаходять свій прояв у нормах, закріплених у статтях: 42, 44, 55-59, 283, 284, 285, 286, 287, 288, 468, 469, 471, 473, 474, 475, 476, 479 КПК України [3]. 
У зв’язку з цим одним із завдань реформування кримінального процесу має стати розширення сфери застосування процедур відновного і примирного правосуддя, відповідно до яких суд прийматиме рішення щодо угоди про примирення обвинуваченого з потерпілим. 
Зараз потребує обґрунтування можливість прояву примирення з потерпілим не лише у виді підстави звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності, а і в інших сферах кримінально - правового регулювання, так як від примирення може залежати призначення справедливого покарання, звільнення від покарання , а також звільнення від відбування призначеного покарання. 
Головною проблемою на шляху поширення відновного правосуддя в Україні є відставання національного законодавства від ідеї його запровадження та від науково обґрунтованих рекомендацій.
У цілому розвиток інституту примирення, що спирається на механізми звичайного права (договір жертви та правопорушника, посередництво громадськості, адресне відшкодування збитку), повинен забезпечити такі переваги й вигоди:
1) прокурори та слідчі не лише знайдуть ясність щодо порядку вживання статей Кримінально-процесуального кодексу України, що забезпечують можливість примирення, а й отримають новий спосіб впливу на правопорушників (у вигляді покладання персональної відповідальності згідно з мирним договором). Цей спосіб особливо цінний у тих випадках, коли покарання у вигляді позбавлення свободи не є доцільним, а безкарність шкідлива;
2) систематичне вживання процедур примирення дозволить скоротити бюджетні витрати на кримінальне переслідування з малозначних справ (якщо справа закінчиться примиренням, то обвинувачений не міститиметься в СІЗО в очікуванні суду. Крім того, припинення справи дозволить не проводити самого судового розгляду). Засоби, що звільнилися, знадобляться для організованої державної протидії наркобізнесу, професійній злочинності, корупції тощо;
3) щодо частини кримінальних справ буде введений у дію додатковий механізм адресного відшкодування шкоди потерпілому;
4) буде досягнуте розвантаження суду від ведення частини малозначних справ і часткове розвантаження слідчих;
5) буде повернена активна роль у вирішенні конфлікту потерпілому та правопорушникові. Для потерпілого цей інститут дозволить відшкодувати збиток, і якщо не пробачити, то досягти свідомості справедливості. Для правопорушника зустріч із потерпілим повинна дати покаяння, бажання спокутувати свою провину, повернення в нормальні суспільні відносини;
6) процедурні можливості примирення дозволять надати правопорушникам соціальну та психологічну реабілітацію через направлення їх у різні соціальні та психологічні служби й нагляд за ними в цей період із боку громадськості. Особливо важливою є своєчасна реабілітація неповнолітніх;
7) громадяни, що беруть участь у примиренні, освоять дуже актуальну сьогодні цивілізовану форму виходу з конфліктів.

Список використаних джерел:
1. Концепція реформування кримінальної юстиції України. Затверджено Указом Президента України від 8 квітня 2008 року№311/2008 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І.Борісов, С.Б. Гавриш та ін.; за заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація; вид. третє, переробл. та доповн. – Х.: «Одісей», 2007. – 1184 с.
3. Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, Б.Є. Шуміла. – К.: Юстініан, 2012. – 1224 с.
4. Примирення учасників кримінально-правового конфлікту (кримінально-правовий аспект): [монографія] / В.М. Куц, А.М. Ященко. – Х.: Юрайт, 2013.– 328 с. 
 

Останнє оновлення (07.12.17 15:50)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №4
Внаслідок тривалого мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення за роки незалежності України значного поширення набуло використання зазначених земель на умовах оренди. Проте, з 2013 року, у зв’язку із внесенням змін до законодавства про реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що дозволило здійснювати реєстрацію прав користування чужими земельними ділянками, набуває популярності право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Користування землями на умовах емфітевзису на практиці видається більш вигідним ніж на умовах оренди з огляду на значний рівень зарегульованості орендних земельних відносин. Але доцільність укладення договору оренди землі чи договору емфітевзису визначається у кожному конкретному випадку з врахуванням цілей такого використання, фінансового забезпечення, необхідних строків користування земельною ділянкою, з визначенням усіх недоліків та переваг таких відносин. 
Право оренди землі та право емфітевзису регулюються низкою кодифікованих актів: Цивільним, Господарським, Податковим, Земельним кодексами України, Законом України «Про оренду землі», Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типового договору оренди землі». Однак, брак законодавчих норм для врегулювання відносин користування землею в договорі емфітевзису обумовлює необхідність проведення порівняльно-правового дослідження права користування землями сільськогосподарського призначення на умовах оренди та емфітевзису.
Питанням користування землею на умовах оренди та на умовах емфітевзису приділяли увагу такі вчені, як П.Ф. Кулинич, А.М. Мірошниченко, І.В. Спасибо-Фатєєва, проте малодослідженим залишається порівняння таких відносин, задля визначення доцільності укладання договору оренди землі або договору про встановлення емфітевзису.
Вищенаведене свідчить про актуальність обраної теми дослідження, метою якого є порівняльно-правовий аналіз права користування землями сільськогосподарського призначення на умовах оренди та емфітевзису.
Почати дослідження потрібно з наведення відповідних визначень. Так,  оренда землі згідно зі ст. 1 Закону України «Про оренду землі» – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності [1]. Поняття емфітевзису закріплене ст. 102-1 Земельного кодексу України і визначається як право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб [2]. 
З наведених визначень можна зробити висновок, що об’єктом договору емфітевзису може бути лише земельна ділянка сільськогосподарського призначення, проте об’єктом договору оренди землі може бути будь-яка земельна ділянка.
На відміну від договору оренди землі, законодавством не закріплено переліку істотних умов договору емфітевзису; не затверджено типової форми договору емфітевзису. Відсутність законодавчих норм надає свободу сторонам для врегулювання відносин користування землею в договорі емфітевзису.
Ще однією відмінністю є оплатність користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення. Якщо орендне користування завжди оплатне (на що прямо вказано у вищенаведеному визначенні оренди землі), розмір ставки орендної плати за землі сільськогосподарського призначення повинен бути не менше 3 відсотків від вартості земельної ділянки відповідно до статті 1 Указу Президента України «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян-власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)» [3]. Також відповідно до пункту 5 статті 288 Податкового кодексу України річна сума орендної плати не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території; не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки, окрім випадків визначення орендаря на конкурентних засадах; для пасовищ у населених пунктах, яким надано статус гірських, не може перевищувати розміру земельного податку [4].
При цьому договором оренди землі може бути передбачена грошова або натуральна форма оплати та розмір плати залежить від нормативно грошової оцінки землі. 
Натомість користування землею на умовах емфітевзису може бути як оплатним, так і безоплатним, форма оплати визначається за домовленістю сторін та розмір плати не залежить від нормативно грошової оцінки землі. Також відсутні вимоги щодо мінімального та максимального розміру такої оплати.
Наступною відмінністю потрібно назвати строк. Договір оренди завжди є строковим: максимальний строк дії договору не може перевищувати 50 років для земельних ділянок приватної, державної та комунальної власності; мінімальний – не менше 7 років щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства, особистого селянського господарства та не менше 10 років для земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства, особистого селянського господарства, земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які є земельними ділянками меліорованих земель і на яких проводиться гідротехнічна меліорація (ст. 19 Закону України «Про оренду землі»). 
Щодо емфітевзису, то законодавством не встановлений максимальний строк користування земельною ділянкою на такому праві, що негативно відображається на правовому становищі власника земельної ділянки. Справа в тім, що укладання договору на невизначений строк (на 100 чи більше років) перекладає значну частину відповідальності за виконання такого договору з власника земельної ділянки на спадкоємців такого права і розтягує вказані відносини на декілька поколінь. Такий стан справ, по суті, позбавляє власників користуватись земельними ділянками протягом тривалого часу, а отже, – провокує подальші конфлікти між сторонами договору, і взагалі, є процесом з важко прогнозованими наслідками [5].
На відміну від оренди, яка передбачає право орендаря укласти договір суборенди, у землекористувача (емфітевта) відсутнє право передати земельну ділянку у тимчасове користування іншій особі. 
Проте, перевагою емфітевзису є те, що у разі його продажу власник земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на його придбання за оголошеною ціною та на інших рівних умовах. Також, у разі продажу емфітевзису іншій особі, власник земельної ділянки має право на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановлених договором (стаття 411 Цивільного кодексу України) [6].
У цілому питання права користування землями сільськогосподарського призначення на умовах оренди є більш законодавчо визначеним та формалізованим. Як наслідок, селяни переважно виступають орендодавцями, для яких зарегульованість орендних відносин є перевагою через мінімальні ризики зловживання правом орендарем у порівнянні з користуванням такою ділянкою на умовах емфітевзису, оскільки не існує спеціальних нормативних актів, які б окрім положень Цивільного кодексу України та Земельного кодексу України детальніше регулювали такі відносини, а також відсутня типова форма даного договору. Отже, доцільними можуть бути внесення змін до законодавства України, якими конкретизувати істотні умови договору емфітевзису або затвердження типової форми такого договору. 
Підсумовуючи вищенаведене можна зробити висновок, що користування землями сільськогосподарського призначення на умовах емфітевзису у порівнянні з орендним землекористуванням має суттєву відмінність, яка полягає у відсутності значного регулювання цього інструменту в українському законодавстві і є передумовою інших відмінностей між ними. А саме, стосовно об’єкту таких відносин, наявності істотних умов договору, оплатності користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, формою та розміром такої оплати, визначеності мінімальних та максимальних строків відповідного землекористування та встановлених законодавством обсягу прав.

Список використаних джерел:
1. Про оренду землі: Закон України від 6 жовтня 1998 р. № 161-ХІV (із змін. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – №46. – Ст. 280.
2. Земельний кодекс України: Закон України від 25 жовтня 2001 р. № 2768-ІІІ (із змін. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №3. – Ст. 27.
3. Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян – власників земельних ділянок та земельних часток (паїв): Указ Президента України від 2 лютого 2002 р. № 92/2002 (із змін. і доп.) // Офіційний вісник України. – 2002. – №6. – Ст. 239.
4. Податковий кодекс України: Закон України від 2 грудня 2010 р. № 2755-VІ (із змін. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – №13. – Ст. 112.
5. Олександр Бакуменко. Емфітевзис VS Оренда [Електронний ресурс]: О. Бакуменко. – 2016. Режим доступа: https://ukr.lb.ua/blog/alexandr_bakumenko/341019_emfitevzis_vs_orenda.html.
6. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 березня 2003 р. № 435-ІV (із змін. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №40. – Ст. 356. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №4
23.11.2017 Президентом України повернуто до Верховної Ради України підписаний ним Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» [1].
Так, відповідно до пункту 1 розділу ІІ вказаного Закону№6232 він набирає чинності з дня початку роботи Верховного Суду, визначеного рішенням його Пленуму відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2016 р., № 31, ст. 545), опублікованим на веб-порталі судової влади та у газеті «Голос України», крім положень, зазначених у пунктах 2 – 5 цього розділу [1].
Таким чином, одночасно із першим рішенням Пленуму Верховного Суду відбудеться і набрання чинності процесуальними кодексами.
З – поміж інших новел, викладених у процесуальних кодексах, заслуговує на особливу увагу введення нового принципу судочинства – неприпустимості зловживання процесуальними правами, – який, з огляду на його закріплення в ГПК України, ЦПК України, КАС України, справедливо можна віднести до міжгалузевих принципів судочинства [1].
У новій редакції ГПК України (далі – ГПК України в новій редакції) цьому принципу присвячені дві статті: статті 2, 44 Кодексу, а також глава 9 Кодексу «Заходи процесуального примусу» [2, с. 3, 21-22, 51-52].
Згідно з частиною 3 статті 2 ГПК України в новій редакції неприпустимість зловживання процесуальними правами визначено серед основних засад (принципів) господарського судочинства [3, с. 3].
У свою чергу, статтею 44 ГПК України в новій редакції визначено, що учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина 1).
Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, які суперечать завданню господарського судочинства, зокрема:
1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, які спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;
2) подання декількох позовів до одного й того ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;
3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;
4) необґрунтоване або штучне об'єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи в якості відповідача (співвідповідача) з тією ж метою;
5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі (частина 2).
Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання (частина 3).
Суд зобов'язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом (частина 4) [2, с. 21-22].
Таким чином, стаття 44 ГПК України в новій редакції не встановлює виключного переліку дій, які можуть розцінюватися судом як зловживання правом.
У зв’язку з цим деякі експерти висловлюють побоювання досить вільної кваліфікації з боку суду дій учасника провадження як зловживання правом [3].
За приписами частини 5 статті 13 ГПК України в новій редакції господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [2, с. 9].
Отже, виходячи із системного аналізу норм ГПК України в новій редакції та Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [4], слід дійти до висновку, що в межах провадження у справі про банкрутство суд має право та обов’язки застосовувати норми щодо неприпустимості зловживання процесуальними правами та заходи процесуального примусу і до учасників провадження у справі про банкрутство.
Враховуючи те, що принцип неприпустимості зловживання процесуальними правами є новим для господарського судочинства, на цей час є досить низькими теоретичні розробки цієї тематики.
Відтак, на нашу думку, слід сформувати понятійний апарат та визначення поняття «зловживання правом», визначити критерії відмежування зловживання процесуальними правами від іншої недобросовісної чи неналежної поведінки учасників господарського судочинства, навести види зловживання процесуальними правами.
Під зловживанням процесуальними правами слід розуміти особливу форму цивільного процесуального правопорушення, тобто умисні недобросовісні дії учасників цивільного процесу (а в окремих випадках і суду), що супроводжуються порушенням умов здійснення суб'єктивних процесуальних прав і здійснювані лише з видимістю реалізації таких прав, пов'язані з обманом відносно відомих обставин справи, в цілях обмеження можливості реалізації або порушення прав інших осіб, що беруть участь в справі, а також в цілях того, що перешкодило діяльності суду по правильному і своєчасному розгляду і вирішенню цивільної справи, що ваблять застосування засобів цивільного процесуального примушення [5, с. 57].
На нашу думку, правова конструкція «зловживання правом» передбачає, насамперед, активні дії учасника провадження, що знаходять свій вияв у здійсненні процесуальних дій чи поданні процесуальних документів.
Отже, зловживання правом, на нашу думку, має місце, коли під видимою, формальною реалізацією прав учасника провадження, що визначені статтею 43 або іншими нормами ГПК України в новій редакції, такий учасник провадження має намір реалізувати недобросовісну мету, затягнути процес чи обмежити у процесуальних правах інших учасників судочинства.
У процедурі банкрутства можливо здійснити класифікацію видів зловживання процесуальним правом.
1. За конкретними пунктами частини 2 статті 44 ГПК України в новій редакції (за способами вчинення таких зловживань).
1) подання скарги на ухвалу суду, яка не підлягає оскарженню, не є чинною або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, які спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення.
2) подання декількох заяв про порушення справи про банкрутство до одного й того ж боржника від одного й того ж самого кредитора, метою чого є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;
3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;
4) завідомо безпідставне подання заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство, наприклад, у випадку погашення боргу боржником у повному обсязі;
5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.
Загалом, як зазначалося вище, кожна сторона та учасник провадження мають визначені законодавством процесуальні права та обов’язки. Об’єктивний вияв реалізації права знаходить свій прояв виключно в активних діях. В свою чергу, і факт зловживання правом має місце лише у випадку вчинення таким учасником процесуально значимих дій. Бездіяльність чи ухилення від виконання обов’язків, покладених на учасника ухвалою суду, не може визнаватися зловживанням правом.
2. Залежно від кола учасників провадження у справі про банкрутство слід виділити зловживання правом з боку боржника, кредиторів, арбітражного керуючого, власника майна боржника чи органу, уповноваженого управляти майном боржника, державного органу з питань банкрутства тощо.
3. Залежно від тяжкості допущеного учасниками справи про банкрутство зловживання процесуальними права слід виділити такі зловживання правами, що не спричинили тяжких наслідків, а також такі, що тяжкі наслідки спричинили.
Таким чином, з огляду на запровадження ГПК України в новій редакції нового міжгалузевого принципу неприпустимості зловживання процесуальними правами, відсутності наукових робіт та практики притягнення до відповідальності за зловживання правами у справах про банкрутство розроблення цієї теми має перспективний науковий та практичний напрямок.

Список використаних джерел:
1. Проект Закону про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів [Електронний ресурс] – Режим доступу до статті: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61415.
2. Господарський процесуальний кодекс України [текст] чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 23 листопада 2017 року.: (відповідає офіційному текстові) – К.: «Центр учбової літератури», 2017. – 148 с.
3. Поліщук К. Баталії навколо судової реформи: бої без правил за процесуальні кодекси [Електронний ресурс] – Режим доступу до статті: http://ua.racurs.ua/1678-bataliyi-navkolo-sudovoyi-reformy.
4. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України з останніми змінами, внесеними Законом України №1983-VIII від 23.03.2017 [Електронний ресурс] – Режим доступу до статті: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2343-12/print.
5. Юдин. А.В. Злоупотребление процессуальными правами в гражданском судопроизводстве / А.В. Юдин. – СПб.: Издательский дом С. Петерб. гос. унта; Издво юридического факультета С. Петерб. гос. унта, 2005. – 360 с. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №5
В ст. 112 Уголовного кодекса Украины (далее – УКУ) устанавливается ответственность за посягательство на жизнь Президента Украины, Председателя Верховной Рады Украины, народного депутата Украины, Премьер-министра Украины, члена Кабинета Министров Украины, Председателя или члена Высшего совета правосудия, Председателя или члена Высшей квалификационной комиссии судей Украины, Председателя или судьи Конституционного Суда Украины или Верховного Суда Украины, или высших специализированных судов Украины, Генерального прокурора, директора Национального антикоррупционного бюро Украины, Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека, Председателя или другого члена Счетной палаты, Председателя Национального банка Украины, руководителя политической партии, совершенное в связи с их государственной или общественной деятельностью.
В Уголовном кодексе Республики Молдова (далее – УК РМ) есть в какой-то степени схожая статья 342, которая предусматривает ответственность за покушение на жизнь Президента Республики Молдова, Председателя Парламента, Премьер-министра, совершенное с целью прекращения их государственной или иной политической деятельности либо из мести за такую деятельность.
В качестве родового объекта преступления, предусмотренного ст. 112 УКУ, А.С. Сотула рассматривает национальную безопасность Украины, то есть совокупность общественных отношений, складывающихся по поводу обеспечения существования Украины, защиты от причинения вреда в сфере обороноспособности, политической, экономической, социальной стабильности, противодействия преступным группировкам и проявлениям [1, с. 11]. С точки зрения В.Я. Тация, родовым объектом данного преступления являются общественные отношения по охране основ национальной безопасности Украины: ее конституционного строя, суверенитета, территориальной неприкосновенности, обороноспособности [2, с. 19].
Мнение В.Я. Тация выглядит более обоснованным с законодательной перспективы. Дело в том, что Раздел I Особенной части УКУ называется «Преступления против основ национальной безопасности Украины». Таким образом, не национальная безопасность Украины, а основы национальной безопасности Украины представляют родовой объект преступления, указанного в ст. 112 УКУ.
Глава XVII Особенной части УК РМ устанавливает ответственность за преступления против публичной власти и безопасности государства. Из этого следует, что родовым объектом преступления, предусмотренного ст. 342 УК РМ, следует признать общественные отношения по поводу безопасности государства и нормальной деятельности органов публичной власти.
Составной частью родового объекта преступления является непосредственный объект преступления.
По словам В.В. Кузнецова и А.В. Савченко, непосредственным объектом преступления, предусмотренного ст. 112 УКУ, выступает безопасность государства в политической сфере (в сфере осуществления высшей государственной власти и в сфере деятельности политических партий) [3, с. 29].
Другие авторы усматривают не простой (единичный), а сложный характер непосредственного объекта преступления, указанного в ст. 112 УКУ. Так, например, Н.И. Хавронюк считает, что основным непосредственным объектом этого преступления является национальная безопасность в политической сфере (в сфере осуществления высшей государственной власти, которая обеспечивает ее нормальное функционирование, и в сфере деятельности политических партий). Кроме того, это преступление имеет и обязательный дополнительный объект – жизнь человека [4, с. 259]. На взгляд В.Я. Тация, основным непосредственным объектом преступления, предусмотренного ст. 112 УКУ, признаются общественные отношения, обеспечивающие нормальную деятельность всех ветвей государственной власти (законодательной, исполнительной, судебной), а также политических партий. Обязательным дополнительным объектом является жизнь человека – государственного или общественного деятеля [2, с. 25-26]. А.С. Сотула определяет более развернуто непосредственный объект анализируемого преступления: основным непосредственным объектом является политическая система Украины, которая понимается как проводник в жизнь воли народа посредством государственного аппарата и правоохранительных органов, и которая проявляется в трех самостоятельных, но взаимодействующих формах государственной власти – законодательной, исполнительной и судебной, а также политических партий как общественного центра политической системы Украины. Дополнительным непосредственным объектом является сама жизнь лиц, занимающих главные государственные должности или являющихся руководителями политических партий, и указанных в ст. 112 УКУ, так как в качестве цели преступления выступает не само убийство – оно здесь является средством, а стремление повлиять на государственную власть, социальную ситуацию и тому подобное [1, с. 11].
Похожую точку зрения выражает С.И. Селецкий. Однако данный автор не уточняет, какой объект является основным и какой – дополнительным, отмечая: объект преступления – нормальная деятельность ветвей власти и соответствующих общественных организаций (политических партий) и жизнь государственного или общественного деятеля из числа перечисленных в ст. 112 УКУ [5, с. 19-20].
В свою очередь А.Ф. Бантышев и А.В. Шамара делают вывод о многообъектности преступления, предусмотренного ст. 112 УКУ [6, с. 208]. Вместе с тем те же авторы придерживаются мнения, что человеческую жизнь не этично относить к дополнительному объекту [6, с. 208]. Считаем, что в данном случае важна не этическая, а правовая составляющая. По правилу, основной непосредственный объект преступления согласуется с родовым объектом преступления. Именно поэтому основной непосредственный объект преступления выводится законодателем на первое место. Косвенным образом такой подход подтверждается А.Ф. Бантышевым и А.В. Шамарой: наличие в УКУ статьи 112 не означает, что жизнь перечисленных в ней лиц охраняется уголовным законом каким-то особым образом по сравнению с жизнью других граждан. Посягательство на жизнь указанных лиц совершается в подобных случаях в связи с их государственной или общественной деятельностью, когда преступник стремится нарушить нормальное функционирование политической системы Украины, ее государственного аппарата. Именно этим объясняется наличие в УКУ этой статьи и включение ее в раздел «Преступления против основ национальной безопасности Украины» [6, с. 209].
Касательно непосредственного объекта преступления, указанного в ст. 342 УК РМ, его содержание образуют общественные отношения, существующие по поводу жизни Президента Республики Молдова, Председателя Парламента или Премьер-министра. Преступление, предусмотренное ст. 342 УК РМ, не образует собой совокупность действий (бездействий), то есть не является составным. Именно по этой причине нет надобности в признании этого преступления многообъектным. 
И.А. Зинченко небезосновательно утверждает: наличие нескольких объектов само по себе еще не придает преступлению составной характер. Представляется, что здесь можно вывести такую зависимость: всякое составное преступление – многообъектно, но не всякое многообъектное преступление является составным [7, с. 11]. При всем том, нельзя не учитывать следующий факт: посредством причинения вреда общественным отношениям, существующим по поводу жизни Президента Республики Молдова, Председателя Парламента или Премьер-министра, посягательство, которое совершается с целью прекращения государственной или иной политической деятельности указанных лиц либо из мести за такую деятельность, в конечном итоге причиняет вред общественным отношениям по поводу безопасности государства и нормальной деятельности органов публичной власти. Вследствие этого, непосредственный объект преступления, указанного в ст. 342 УК РМ, имеет простой (единичный), а не сложный характер.
Некоторые авторы называют здоровье государственных или общественных деятелей в качестве одной из составляющих дополнительного непосредственного объекта преступлений, предусмотренных ст. 112 УКУ и ст. 342 УК РМ [8, с. 458; 9, с. 757; 6, с. 208]. 
Жизнь государственных или общественных деятелей – это то правовое благо, охраняемое ст. 112 УКУ и ст. 342 УК РМ, которое прямо обозначено в диспозиции данной статьи. Не учитывать этого нельзя. Наступление фактических последствий в виде вреда здоровью отнюдь не означает, что здоровье государственных или общественных деятелей охраняется ст. 112 УКУ и ст. 342 УК РМ. Возможна ситуация, когда преступления, предусмотренные данными статьями, не причиняют фактического вреда ни здоровью личности, ни другим правовым благам. В таких ситуациях пришлось бы утверждать, что преступление не причиняет вреда ни одному объекту уголовно-правовой охраны. Это противоречило бы аксиоме, согласно которой не может существовать преступлений, лишенных объекта преступления. Поэтому для квалификации деяния более важным является не фактический вред, причиненный объекту уголовно-правовой охраны (которого может и не быть), а преступный вред, причиненный такому объекту. 
Именно преступный вред, причиненный жизни государственных или общественных деятелей, охватывается умыслом виновного, совершающего преступления, указанные в ст. 112 УКУ и ст. 342 УК РМ. Такое направление умысла предопределяет содержание непосредственного объекта данных преступлений. С.И. Селецкий справедливо отмечает: посягательство на жизнь любого лица невозможно без желания причинить ей смерть [5, с. 20]. Действительно, посягая на жизнь государственных или общественных деятелей, виновный желает наступление последствий именно в виде смерти государственных или общественных деятелей. Никакой другой вред не может удовлетворить намерения виновного. Вот почему прав Н.И. Хавронюк, по мнению которого причинение вреда здоровью государственного или общественного деятеля, даже и по мотивам его государственной или общественной деятельности, которое заведомо для виновного не могло повлечь смерть, квалифицируется как соответствующее преступление, предусмотренное разделами II, XV или иным разделом Особенной части УКУ [4, с. 259].
В диспозиции ст. 112 УКУ список потерпевших от преступления включает следующих государственных или общественных деятелей: Президент Украины; Председатель Верховной Рады Украины; народный депутат Украины; Премьер-министр Украины; член Кабинета Министров Украины; Председатель или член Высшего совета правосудия; Председатель или член Высшей квалификационной комиссии судей Украины; Председатель или судья Конституционного Суда Украины или Верховного Суда Украины, или высших специализированных судов Украины; Генеральный прокурор; директор Национального антикоррупционного бюро Украины; Уполномоченный Верховной Рады Украины по правам человека; Председатель или другой член Счетной палаты; Председатель Национального банка Украины; руководитель политической партии. 
Для сравнения в диспозиции ст. 342 УК РМ в качестве потерпевших указаны всего три государственных деятеля: Президент Республики Молдова; Председатель Парламента; Премьер-министр. Хотя текст уголовного закона не содержит прямого указания, подразумевается, что имеется в виду Председатель Парламента Республики Молдова и Премьер-министр Республики Молдова. Ответственность за убийство председателя парламента или премьер-министра иностранного государства предусмотрена ч. (3) ст. 142 УК РМ. В УКУ данной норме соответствует статья 443.
По п. d) («убийство, совершенное в связи с выполнением потерпевшим служебного или общественного долга») или п. h) («убийство представителя публичной власти или военнослужащего либо их близких родственников во время или в связи с исполнением представителем публичной власти или военнослужащим служебных обязанностей») ч. (2) ст. 145 УК РМ может быть квалифицировано убийство: депутата Парламента Республики Молдова; члена Правительства Республики Молдова; Председателя или члена Высшего совета магистратуры Республики Молдова; Председателя или члена Отборочной коллегии судей Республики Молдова; Председателя или судьи Конституционного Суда Республики Молдова или Высшей судебной палаты Республики Молдова; Генерального прокурора Республики Молдова; директора Национального центра по борьбе с коррупцией Республики Молдова; Народного адвоката (Омбудсмена) Республики Молдова; Председателя или другого члена Счетной палаты Республики Молдова; Председателя Национального банка Республики Молдова; руководителя политической партии.
Не представляется целесообразным расширение списка потерпевших, указанных в диспозиции ст. 342 УК РМ. Президент Республики Молдова, Председатель Парламента Республики Молдова и Премьер-министр Республики Молдова являются лицами, занимающими в Республике Молдова три наиболее ответственные должности. Косвенно это подтверждается положениями ст. 91 Конституции Республики Молдова: «Если должность Президента Республики Молдова становится вакантной, либо если Президент отстранен от должности или временно не может исполнять свои обязанности, временное исполнение его обязанностей возлагается на Председателя Парламента или Премьер-министра в указанной последовательности». Именно посягательство на жизнь указанных трех государственных деятелей способно причинить реальный ущерб общественным отношениям по поводу безопасности Республики Молдова и нормальной деятельности органов публичной власти Республики Молдова.
В случае преступлений, предусмотренных ст. 112 УКУ и ст. 342 УК РМ, объективная сторона выражается деянием в форме действия. Данное действие обозначено словами «посягательство на жизнь». Под посягательством на жизнь понимается оконченное убийство или покушение на убийство. В связи с этим, согласимся с В.И. Антиповым, который отмечает: не как покушение, а как оконченное преступление, указанное в ст. 112 УКУ, квалифицируется, например, выстрел из огнестрельного оружия в государственного или общественного деятеля – независимо от того наступило или нет такое последствие, как смерть потерпевшего [10, с. 19].
Относительно момента окончания преступления, предусмотренного ст. 112 УКУ, В.Я.Таций высказывает следующую точку зрения: законченным это преступление признается с момента совершения деяния, направленного на лишение жизни, то есть с момента покушения на убийство (усеченный состав преступления) [2, с. 26]. По мнению А.С. Сотулы, дискуссионной является точка зрения об отнесении состава посягательства на жизнь государственного или общественного деятеля к «усеченным составам». Соответствующий анализ всех таких общественно-опасных деяний, приводит к выводу о том, что речь идет о преступлении, в котором общественно опасные последствия выведены законодателем за пределы состава преступления, то есть о преступлении с формальным составом [1, с. 13]. Схожую позицию занимают А.Ф. Бантышев и А.В. Шамара: анализ преступлений, которых некоторые авторы называют преступлениями с усеченным составом, показывает, что в подобных случаях речь идет о преступлениях, в которых общественно опасные последствия выведены законодателем за пределы состава преступления, то есть о преступлениях с формальным составом, в которых законодатель как признак объективной стороны называет только определенное общественно опасное действие или бездействие [6, с. 128].
Доводы, приведенные А.С. Сотулой, А.Ф. Бантышевым и А.В. Шамарой – вполне убедительны. Преступлений с усеченным составом не существует. Составы преступлений, указанных в ст. 112 УКУ и ст. 342 УК РМ – формальные.
На взгляд А.Ф. Бантышева и А.В. Шамары, в случае, если посягательство на жизнь государственного или общественного деятеля совершается общеопасным способом, то в зависимости от последствий виновный может нести ответственность за посягательство на жизнь государственного или общественного деятеля и за умышленное убийство двух или более лиц (п. 1 ч. 2 ст. 115 УКУ), за посягательство на жизнь государственного или общественного деятеля и убийство, совершенное способом, опасным для жизни многих лиц (п. 5 ч. 2 ст. 115 УКУ) [6, с. 122]. Л.П. Брич считает, что в подобных случаях наличествует конкуренция двух специальных норм с отягчающими признаками. В таком случае, приоритет должна иметь ч. 2 ст. 115 УКУ, потому что у нее более суровая санкция [11].
В ситуациях, описанных выше, квалификация должна производиться не по правилам совокупности преступлений, а по правилам конкуренции норм. Квалификация деяния по ст. 112 УКУ или ст. 342 УК РМ исключает дополнительное применение нормы об убийстве. В противном случае, был бы нарушен принцип недопустимости двойного вменения. 
Тем не менее, мнение, выраженное Л.П. Бричем, также не может быть поддержано. Глава XII «Квалификация преступления» Общей части УК РМ содержит, среди прочих, следующие два положения: «В случае конкуренции общих и специальных уголовных норм применяется только специальная норма» (ч. (2) ст. 116); «Различаются следующие разновидности конкуренции двух специальных норм: […] с) между двумя составами преступлений с отягчающими ответственность обстоятельствами – преступление квалифицируется на основании нормы, предусматривающей более строгое наказание» (ст. 117). В ст. 112 УКУ и ст. 342 УК РМ описываются не обстоятельства, отягчающие ответственность за убийство, а самостоятельные составы преступлений. По этой причине, если посягательство на жизнь государственного или общественного деятеля предполагает наличие обстоятельства, отягчающие ответственность за убийство, ответственность должна применяться лишь по специальной норме, то есть по ст. 112 УКУ или ст. 342 УК РМ. Схожий взгляд имеют И.И. Давыдович и К.П. Задоя: умышленное убийство или покушение на него, совершенные в отношении «специальных» пострадавших, надлежит квалифицировать только по ст. 112 УКУ независимо от наличия в поведении виновного других, кроме указанной в п. 8 ч. 2 ст. 115 УКУ (умышленное убийство лица или его близкого родственника в связи с исполнением этим лицом служебного или общественного долга), отягчающих обстоятельств, предусмотренных в ч. 2 ст. 115 УКУ [12].
Условием квалификации деяния по ст. 112 УКУ или ст. 342 УК РМ является его совершение в период исполнения потерпевшим обязанностей по должности, даже если в момент совершения преступления потерпевший не находится в процессе совершения конкретного действия, связанного с государственной или общественной деятельностью (в свободное время, во время отпуска и т.д.). В.Я. Таций справедливо подмечает, что сознательное совершение посягательства на жизнь кандидата на соответствующую должность при наличии необходимых признаков преступления квалифицируется как преступление против личности по признаку выполнения потерпевшим своего служебного или общественного долга (п. 8 ч. 2 ст. 115 УКУ) [13, с. 14]. В свою очередь, Н.И. Хавронюк отмечает: посягательство на жизнь бывших Президента Украины, Председателя Верховной Рады Украины, народного депутата Украины и других, совершенное в связи с их прежней государственной деятельностью (например, из мести за нее), следует квалифицировать по п. 8 ч. 2 ст. 115 УКУ, поскольку при квалификации деяния важен не только мотив преступления, но и фактический статус потерпевшего [4, с. 261].
Покушением на преступления, указанные в ст. 112 УКУ или ст. 342 УК РМ, должно признаваться умышленное деяние, непосредственно направленное на совершение посягательства на жизнь государственного или общественного деятеля, если виновный ошибочно воспринимал потерпевшего в качестве такого деятеля, в то время как в действительности названного обстоятельства еще или уже фактически не было. В обозначенных условиях, в случае причинения смерти лицу ошибочно воспринятым в качестве государственного или общественного деятеля, считаем недопустимым дополнительное применение нормы об убийстве.
Субъективная сторона преступлений, предусмотренных ст. 112 УКУ или ст. 342 УК РМ, характеризуется наличием вины в виде прямого умысла. По мнению В.Я. Тация, обязательным признаком прямого умысла является осознание виновным, что пострадавшим является государственный деятель или руководитель политической партии [2, с. 26]. Аналогичную позицию занимают Л. Гырла и Ю. Табарчя [8, с. 458]. Исходя из этого, дополнительное применение нормы об убийстве противоречило бы принципу субъективного вменения. Данный принцип требует квалифицировать деяние не по последствиям, а по направленности умысла виновного. Кроме того, убийство мнимого государственного или общественного деятеля – это одно преступление с одним потерпевшим. В обрисованных обстоятельствах признание присутствия совокупности преступлений означало бы двойную квалификацию того же деяния.
Не только наличие прямого умысла характеризует субъективную сторону преступлений, указанных в ст. 112 УКУ или ст. 342 УК РМ. Так, преступление, предусмотренное ст. 112 УКУ, совершается в связи с государственной или общественной деятельностью лиц, указанных в диспозиции этой статьи. Преступление, предусмотренное ст. 342 УК РМ, совершается с целью прекращения государственной или иной политической деятельности лиц, указанных диспозиции этой статьи, либо из мести за такую деятельность.
Совершение преступления, предусмотренного ст. 112 УКУ, не ограничивается какими-то определенными целями или мотивами. Важно, чтобы преступление было совершено в связи с государственной или общественной деятельностью потерпевшего. С этой точки зрения, сфера действия ст. 112 УКУ шире по сравнению со сферой действия ст. 342 УК РМ.
В сравниваемых статьях понятие «государственная деятельность» имеет одинаковую смысловую нагрузку, характеризуя служебную деятельность государственных деятелей. Что касается понятия «общественная деятельность», используемого в ст. 112 УКУ, то оно отличается от понятия «политическая деятельность», которое используется в ст. 342 УК РМ.
В ст. 342 УК РМ понятие «политическая деятельность» характеризует осуществление прав и обязанностей Президента Республики Молдова, Председателя Парламента или Премьер-министра в качестве политического деятеля, но не в качестве государственного деятеля. Помимо государственной деятельности, иная политическая деятельность может предполагать продвижение демократических ценностей и политического плюрализма, содействие формированию общественного мнения, участие в выборах, стимулирование участия граждан в выборах и т.д.
В ст. 112 УКУ понятие «общественная деятельность» определяет деятельность руководителя политической партии в качестве потерпевшего от преступления. В этом смысле Н.И. Хавронюк утверждает: общественной деятельностью в составе преступления, предусмотренного ст. 112 УКУ, признается деятельность гражданина, обусловленная его принадлежностью к политической партии и направленная на реализацию функций и выполнения задач, которые стоят перед ней [4, с. 262]. Похожего мнения придерживается О.Ю. Звонарев: под общественной деятельностью следует понимать реализацию уставных задач и программы политической партии на участие в политическом процессе с целью завоевания, распределения, удержания политической (государственной) власти [14, с. 48-49]. Наиболее полное определение формулирует Р.Л. Черный: под общественной деятельностью руководителей политических партий в ст. 112 УКУ необходимо понимать осуществление действующим руководителем зарегистрированной (не запрещенной) в установленном законодательством порядке политической партии возложенных на него уставом и программой политической партии функций путем реализации таким лицом законно приобретенных прав и обязанностей способом и пределах, предусмотренных законами Украины, а также уставом и программой политической партии, в течение срока исполнения полномочий [15].
Субъект преступлений, предусмотренных ст. 112 УКУ и ст. 342 УК РМ – физическое, вменяемое лицо, достигшее возраста 14-ти лет.
А.С. Сотула считает, что в этом возрасте лицо не может в полном объеме осознавать повышенную общественную опасность и противоправность такого преступления в связи со сложностью объективной и субъективной стороны, сложностью целей посягательства на жизнь государственного или общественного деятеля. Поэтому, установление пониженного возраста уголовной ответственности за посягательство на жизнь государственного или общественного деятеля нецелесообразно. То есть, субъектом посягательства на жизнь государственного или общественного деятеля, по мнению автора, должно быть физическое, вменяемое лицо, достигшее 16 лет [1, с. 13]. Близкую точку зрения высказывают А.Ф.Бантышев и А.В. Шамара: субъектом преступления, указанного в ст. 112 УКУ, следует считать физическое вменяемое лицо, которому на момент совершения преступления должно исполниться 16 лет. Исходя из этого, уместно внести соответствующие изменения в ст. 22 УКУ («Возраст, с которого может наступать уголовная ответственность») [6, с. 156].
Данный вопрос пока еще мало изучен и требует дальнейших исследований. Поэтому согласимся с А.А. Байбариным, который считает, что такого рода проблемы необходимо решать, учитывая особенности психического развития современных подростков, распространенность совершения данного деяния в целом, доступность информации о его социальной значимости и способность несовершеннолетнего к осознанию его общественной опасности [16, с. 97]. До проведения всеобъемлющего и комплексного анализа всех этих обстоятельств, было бы преждевременным повышение возраста ответственности в случае преступлений, указанных в ст. 112 УКУ и ст. 342 УК РМ.

Список использованных источников:
1. Сотула О.С. Кримінальна відповідальність за посягання на життя державного чи громадського діяча: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук / О.С. Сотула. – Харків, 2003. – 22 с.
2. Бажанов М.І. Кримінальне право України: Особлива частина / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.
3. Кузнецов В.В. Кримінальне право України: питання та задачі для підготовки до вступних, семестрових та державних екзаменів / За заг. ред. О.М. Джужи. – Київ: Центр учбової літератури, 2011. – 392 с.
4. Бойко А.М. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Юридична думка, 2010. – 1288 с.
5. Селецький С.І. Кримінальне право України. Особлива частина / С.І. Селецький. – Київ: Центр учбової літератури, 2008. – 496 с.
6. Бантишев О.Ф. Кримінальна відповідальність за злочини проти основ національної безпеки України (проблеми кваліфікації) / О.Ф. Бантишев, О.В. Шамара. – Луганськ: ТОВ «Віртуальна реальність», 2014. – 221 с.
7. Зинченко И.А. Составные преступления / И.А. Зинченко. – Харьков: Видавець СПДФО Вапнярчук Н.М., 2005. – 176 с.
8. Гырла Л.Г. Уголовное право Республики Молдова: Часть особенная. Том 2 / Л.Г.Гырла, Ю.М. Табарча. Кишинэу: Cartdidact, 2010. – 592 p.
9. Barbaneagra A. Codul penal al Republicii Moldova: Comentariu (Legea nr. 985-XV din 18 aprilie 2002. Cu toate modificarile operate pana la republicare in Monitorul Oficial al Republicii Moldova nr. 72-74/195 din 14.04.2009. Adnotat cu jurisprudenta CEDO si a instantelor nationale.) / A.Barbaneagra, Gh. Alecu, V. Berliba et al. Chisinau: Sarmis, 2009. – 860 p.
10. Антипов В.І. Актуальні проблеми кримінально-правової кваліфікації / За заг. ред В.В.Топчія. – Вінниця: ТОВ «Нілан-ЛТД», 2017. – 896 с.
11. Брич Л.П. Розмежування складів злочинів, спільною ознакою яких є суспільно небезпечні наслідки у вигляді смерті людини / Л.П. Брич // Вісник Львівського університету. – Серія юридична. – 2008. – Вип. 46. – С. 178-192.
12. Давидович І.І. Особливості кваліфікації насильницьких злочинів, які вчиняються щодо так званих «спеціальних» потерпілих / І.І. Давидович, К.П. Задоя // Адвокат. – 2013. – № 2. – С. 15-17.
13. Баулін Ю.В. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар у 2 т. / За заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна: Т. 2: Особлива частина. – Харків: Право, 2013. – 1040 с.
14. Звонарьов О.Ю. Кримінальна відповідальність за посягання на життя державного чи громадського діяча / О.Ю. Звонарьов. – Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2005. – 119 с.
  15. Чорний Р.Л. Проблеми визначення поняття громадської діяльності керівника політичної партії в законі України про кримінальну відповідальність / Р.Л. Чорний // Електронне наукове видання «Юридичний науковий електронний журнал». – 2014. – № 1. – С. 124-128.
16. Байбарин А.А. Уголовно-правовая дифференциация возраста / А.А. Байбарин. – М.: Высшая школа, 2009. – 252 с. 
 

Останнє оновлення (07.12.17 14:38)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №5
В правовой литературе правосудию дано такое понятие: правосудие – это форма защиты государственного строя, его политических и экономических систем от любых посягательств, защита правовых и законных интересов государства, организаций и граждан, всестороннее укрепление законности и юридических правил, воспитание граждан, рассмотрение и решение судами уголовных и гражданских дел с целью предупреждения и предотвращения правонарушений, и применение государственных принудительных мер к лицам нарушившим закон или оправдание невиновных лиц [10, с. 98]. 
Или – правосудие это деятельность специальных государственных судебных органов по укреплению законности и юридических правил, каким либо средством, рассмотрение и решение судебными исполнителями гражданских (административных) и уголовных дел в процессуальном порядке, определенными законом на основе демократических принципов с целью воспитания граждан в духе патриотизма и уважения правил сосуществования. 
По мнению Ф.М. Аббасовой, для осознания категории уголовного процесса, необходимо определение его содержания. Содержание уголовного процесса состоит из деятельности органов предварительного расследования, ведущих борьбу с преступностью и органов правосудия, и общественных отношений возникающих, продолжающихся или прекращающихся, охраняемых, обеспечиваемых и регулируемых уголовно-процессуальным законодательством, в связи с осуществлением данной деятельности [4, с. 13].
Ф.М. Аббасова отмечает назначение уголовного процесса обеспечением решения задач уголовного судопроизводства. 
В статье 8 Уголовно-Процессуального Кодекса представлены задачи уголовного судопроизводства.
1) защита личности, общества и государства от преступных посягательств;
2) защита личности от случаев злоупотребления должностными полномочиями в связи с действительным или предполагаемым совершением преступления;
3) быстрое раскрытие преступлений, всестороннее, полное и объективное выяснение всех обстоятельств, связанных с уголовным преследованием;
4) изобличение и привлечение к уголовной ответственности лиц, совершивших преступление;
5) отправление правосудия в целях наказания лиц, обвиняемых в совершении преступления, с установлением их вины и реабилитации невиновных.
К. Сарыджалинская в своем выступлении в 2005-м году в связи с проблемами усовершенствования законодательства Азербайджанской Республики отметила, что Уголовно-Процессуальный Кодекс Азербайджанской Республики наряду с осуществлением уголовного судопроизводства на основе демократических принципов, с возможностью обеспечения прав и свобод человека и граждан, утвержденных Конституцией, характеризуется также множественными противоречиями и пробелами. Эти противоречия и пробелы существуют в большинстве глав Уголовно-Процессуального Кодекса, в том числе в нормах, регулирующих ведение отдельных следственных и процессуальных действий [3, с. 6]. 
В своем данном выступлении К. Сарыджалинская эти противоречия и пробелы, существующие в нормах Уголовно-Процессуального Кодекса в связи с ведением следственных действий, сгруппировала нижеследующим образом: 
1. В связи со следственными действиями, осуществляемыми до начала уголовного дела – отметим, что хотя в законодательстве того периода и отражена возможность проведения осмотра места происшествия до вынесения решения о возбуждении уголовного дела, однако в последующем изменении в ст. 207.4 и 217.1 Уголовно-Процессуального Кодекса добавлены слова «назначение экспертизы». 
Хотелось бы отметить, что хотя законодательно и затронут данный момент раскритикованный в теоретической литературе, однако мы не считаем вопрос исчерпанным. По нашему мнению, нецелесообразно целиком ограничивать ведение следственных действий, принятием какого-либо процессуального акта.
В неотложных случаях до возбуждения уголовного дела может быть назначен ни то что, осмотр место происшествия и экспертиза, но и назначены и оформлены другие следственные действия. Доводим до вашего внимания, что уголовное производство – это система, действующая в рамках судопроизводства, и в любом случае последняя и высшая цель которой защита прав и свобод человека и граждан, восстановление нарушенных прав и законных интересов. По этой причине, мы считаем, что нарушенные или предполагаемые нарушения прав и свобод человека и граждан, должны быть в самые кратчайшие сроки и с минимальной затратой восстановлены. Также, как и осмотр места происшествия, и назначение экспертизы до начало уголовного дела возможна, мы предлагаем включение в соответствующие статьи возможность проведения других следственных действий, имеющихся в Уголовно-Процессуальном Кодексе. 
2. Вторая группа недостатков связанных с усовершенствованием Уголовно-Процессуального Кодекса, указано в 237-и и 257-м статьях. В действующем уголовно-процессуальном законодательстве сохранен институт понятых. Согласно этому, при осуществлении некоторых следственных и процессуальных действий, в законодательстве отражено участие понятых и удостоверение процессуальных актов своими подписями. Например, осмотр место происшествия (236.3), производство обыска и выемки (ст. 244). Справедливо отмечено, что хотя при проведении некоторых следственных действий и используются понятые, однако в статьях 237 – при извлечении трупа из могилы и 257 – наложении ареста на почтово-телеграфную и иную корреспонденцию, производства ее осмотра и выемки, участие понятых не предусмотрено. В частности, при наложении ареста на почтово-телеграфную и иную корреспонденцию, производства ее осмотра и выемки, было раскритиковано право работников управления связи по поводу их процессуального статуса. Мы принимаем критику и пробел в Уголовно-Процессуальном кодексе, в связи с данным вопросом. 
Однако в данном случае хотелось бы отметить что, несмотря на противоречия, мы не считаем целесообразным включение в эти статьи (237 и 257) положения, связанное с участием понятых. Наоборот, положения, удостоверяющие участие понятых ни то, что должны быть включены в статьи 237 и 257, но и учитывая требования времени, извлечены из других статей и считать их устаревшими как уголовно-процессуальный институт. 
Если выразиться более яснее, сегодня в ходе уголовного процесса мы сторонники использования современной техники. Считаем, что использование достижений современной техники поможет и реализации максимальной экономности (времени и материальных средств) в уголовном процессе, и ведению процесса в условиях прозрачности и объективности. 
У данного вопроса имеются правовые и фактические основания. Так, в статьях 227.6, 236.4, 237.3, 245.3, 257.5, 260.5, 262.4, 275.5, утверждено право использования следователем фото, видео и киносъемки или других записывающих технических средств, при проведении соответствующих следственных действий. По нашему мнению, широкое и последовательное использование следователем данного права, дадут свои положительные результаты. В таком случае устранится институт понятых. 
3. Третий проблематичный момент, встречающийся во время подхода к Уголовно-Процессуальному Кодексу в рамках конституции, связано со следственным действием наложения ареста на имущество, имеющийся в 32-й главе. К. Сарыджалинская отмечает, что между статьями 18.3 и 249.2. и статьей 249.5 Уголовно-Процессуального Кодекса имеются противоречия. 
Статья 61 Конституции Азербайджанской Республики, называется Право на получение правовой помощи. Согласно данной статье: 
I. Каждый обладает правом на получение квалифицированной правовой помощи. 
II. В предусмотренных законом случаях правовая помощь оказывается бесплатно, за счет государства. 
III. У каждого лица с момента задержания, ареста, предъявления обвинения в совершении преступления со стороны компетентных государственных органов есть право пользоваться помощью защитника.
На основании сравнения Конституции 1995-го года с предыдущими Основными Законами мы отметили, что настоящая Конституция охватывает в себе усовершенствованный вариант право на получение правовой помощи. Если обратить внимание, то можно увидеть, что законодательство утверждает не только получение правовой помощи лицом, но и признается как субъективное право оказания квалифицированной правовой помощи.

Список использованных источников:
1. Конституция Азербайджанской Республики. Баку. Закон. – 2013. – 68 с.
2. Уголовно-Процессуальный Кодекс Азербайджанской Республики. Баку: Digesta, 2015. – 528 с. 
3. Проблемы усовершенствования Законодательства Азербайджанской Республики. (материалы научно-практической конференции). Специальный выпуск. – 2005. – 271 с.
4. Аббасова Ф.М. Уголовный процесс. Учебник. Общая часть. – Баку, 2012. – 500 с.
5. Всеобщая Декларация о правах человека 1948-й год.
6. Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод. Баку: Закон, 2010. – 34 с.
7. Джафаргулиев M. Уголовный процесс Азербайджанской Республики. Учебник. Баку: Закон, 2002. – 904 с.
8. Джафаров И.M. Пояснение Конституции Азербайджанской Республики. Баку: «Юридическая литература», 2002. – 552 с. 
9. Мовсумов.Д.Г. Советский уголовный процесс. Баку: Маариф, 1989. 
10. Гафаров M.С. Правоохранительные органы. Учебник / M.С. Гафаров, Г.С. Эйвазов. – Баку: Закон, 2012. – 600 с.
11. Бабаев В.К. Презумпции в советском праве. Горки: «Наука», 1974. – 124 с.
12. Булаевский Б.A. K вопросу о понятии презумпций в праве. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: /http://justicemaker.ru/view-article.php?id=10&art=293 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 07.12.2017 - СЕКЦІЯ №5
Враховуючи складний характер розвитку корупційних процесів, для боротьби з ними необхідна узгоджена і злагоджена діяльність усіх державних інститутів. Більш того, боротьба з проявами корупції має проводитися в усіх напрямках: від удосконалення законодавства і діяльності правоохоронної і судової систем до створення чіткої і єдиної негативної соціально-громадської позиції по відношенню до корупції серед громадян.
У зв'язку з цим боротьбі з діями корупційного характеру у нашій країні приділяється не просто підвищена, а пріоритетна увага. Зарахування боротьби з корупцією до числа пріоритетних завдань розвитку нашої держави пояснюється не тільки постійним впровадженням нових заходів з підвищення ефективності протидії цьому негативному явищу, прийняттям нових нормативно-правових документів, що регламентують діяльність у зазначеній сфері, а також внесенням численних поправок у вже існуюче законодавство. Однак крім перерахованих вище заходів, які здійснюються в Україні по протистоянню і викорененню корупції, для комплексного та всебічного підходу до вирішення даної проблеми необхідно враховувати безумовно, досвід зарубіжних країн.
Нами неодноразово зверталась увага на необхідність розширення переліку корупційних злочинів визначених у Примітці до ст. 45 КК України.
Так, відповідно до вказаної Примітки, корупційними злочинами відповідно до КК України вважаються злочини, передбачені статтями 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410, у випадку їх вчинення шляхом зловживання службовим становищем, а також злочини, передбачені статтями 210, 354, 364, 364-1, 365-2, 368-369-2 цього Кодексу.
На даний час нами обґрунтовано запропоновано розширити вказаний перелік ст. 209 КК України, включивши її до Примітки, як корупційний злочин, за умови вчинення його шляхом зловживання службовим становищем [1 с. 224].
Відповідно до ст. 209 КК України, відповідальність за вказаною статтею настає за вчинення фінансових операцій та інших угод з грошовими коштами та іншим майном, здобутих завідомо злочинним шляхом, а також використання зазначених коштів та іншого майна для здійснення підприємницької або іншої господарської діяльності, а також створення організованих груп в Україні чи за її межами для легалізації (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих завідомо злочинним шляхом [4].
Висновок про необхідність включення зазначеної норми до переліку корупційних злочинів отримано на підставі аналізу ратифікованих Україною Конвенцій та прагнення до запровадження міжнародних стандартів у національне законодавство. 
А саме: Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією 1999 року [2] у ст. 13 «Відмивання доходів, отриманих від злочинів, пов'язаних із корупцією» та Конвенція Організації Об'єднаних Націй проти корупції 2003 року [3] у ст. 23 «Відмивання доходів, здобутих злочинним шляхом» відносить національну норму передбачену ст. 209 КК України до корупційних злочинів. 
Чому й досі вітчизняний законодавець обходить у переліку корупційних злочинів у примітці ст. 45 КК України саме цю статтю нам невідомо.

Список використаних джерел:
1. Спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності за корупційні злочини: монографія / А.В. Боровик. – Луцьк: СПД Ж.В. Гадяк, друкарня «Волиньполіграф», 2017. – 248 с.
2. Конвенція Організації Об'єднаних Націй проти корупції від 31 жов. 2003 р., ратифікованої Законом № 251-V (251-16) від 18.10.2006 р., ВВР, 2006.  № 50.  ст. 496. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_c16
3. Кримінальна конвенція Ради Європи про боротьбу з корупцією від 27 січ. 1999 р., ратифікована із заявою Законом № 252-V (252-16) від 18.10.2006, ВВР, 2006. – № 50.   ст. 497. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_101
4. Кримінальний кодекс України від 05 квіт. 2001 р. № 2341-III. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 

Останнє оновлення (07.12.17 11:36)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція