... Розум полягає не лише в знанні, але й у вмінні застосовувати ці знання (Аристотель) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 22.06.2017 - СЕКЦІЯ №1
У новітній історії України часто поставало питання щодо шляхів розбудови правової держави. На жаль, дискусії та розмови не знаходили подальшої реалізації, низька правова освіченість і активність перешкоджають робити реальні кроки до створення правової держави. Зараз в Україні дуже погано дотримується режим законності, як з боку держави, так і суспільства, але правильним є починати з себе і змінювати правову дійсність навколо себе. У цьому плані принцип взаємовідповідальності держави і особи є одним з найважливіших, але мало досліджених принципів правової держави. Відтак, актуальність наукових пошуків цієї проблематики є обґрунтованою. Саме посилення взаємовідповідальності держави і громадян, на наш погляд, може наблизити Україну до правової держави. 
Отож, метою даної публікації є з’ясування і аналіз того, як правильно має взаємодіяти держава і особа, щоб у результаті можна було виробляти шляхи розвитку правової державності і не порушувався режим законності. 
Почнемо з того, що закріплено в Основному Законі України – Конституції: «Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» [1]. Але чи можна так вважати, якщо в Україні не дотримуються головні принципи правової держави? І зараз нам потрібно реально розв’язати цю проблему, виявивши чому нам не вдається так чітко дотримуватись законів, які перепони є на шляху до розквіту правової державності. 
У першу чергу, на наш погляд, великою проблемою є те, що у свідомості українців закріпилося розуміння, що держава є злом, і влада є поганою, безвідповідальною, не заслуговує довіри, до посадовців висуваються великі вимоги, але, водночас, самі громадяни часто не дотримуються вимог законодавства. Такі проблеми виникають через неосвіченість, низьку правосвідомість і правову культуру. Якщо пригадати курс основ правознавства, що викладається у школі, то можна констатувати, що виклад матеріалу є дуже примітивним і непрофесійним. Якщо у школі не закладати, не формувати основ правового буття і життя заради спільного блага, то ми і надалі будемо спостерігати в Україні такий стан, який маємо тепер. Окрім базової юридичної освіти у школі, доцільно запровадити тренінги з метою роз’яснення законодавства і принципів права та перевірки у повнолітніх громадян-неюристів вміння їх застосувати, адже, якщо ми хочемо правову державу, то треба розуміти, що у нашому розумі мають бути юридичні знання, а у нашій свідомості – бажання реалізувати ці знання і поглиблювати їх. Громадяни України хочуть мати правову державу, але для цього нічого не бажають зробити, тобто очікують, щоб держава була ідеальною і всі жили за законами, а права кожного були захищеними, але, в той же час, не вважають себе частиною «всіх» і якщо є можливість не дотриматися законодавчого припису, то його і не дотримуються. Так не може бути, бо правову державу нам не подарують і не з’явиться вона сама. Такого дива не трапиться. 
Суть взаємовідповідальності держави і особи якраз і полягає в тому, що держава самообмежується правом, закріплює свободу особи, але, водночас, особа погоджується на певні обмеження і зобов’язується підпорядковуватись законам, а держава несе відповідальність за дотримання прав особи, гарантує їй гідні умови життєдіяльності [2, с. 182]. Якщо держава в чомусь обмежує права заради спільного блага, то це стосується всіх, тобто заборони поширюються теж одночасно, бо одна особа вже не може вчиняти певні протиправні дії проти іншої. Кожен повинен дотримуватись встановлених правил, тобто взаємовідносини особи з державою будуються за загальнодозвільним принципом: особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом. У суспільстві не може існувати безмежних прав: права одних суб’єктів повинні обмежуватися там, де починаються права інших суб’єктів, тобто обмеження свободи одних є передумовою свободи інших [3, с. 133].
Українцям притаманний дуже низький рівень правової культури, що скоріше наближається до правового нігілізму. Більшість людей не знає, або не розуміє закону, більш того, негативно ставиться до законодавства і необхідності дотримуватися його, не визнає суспільної цінності права. Правовий нігілізм не сумісний із функціонуванням правової держави, тому для її побудови потрібно розвивати правове виховання (формування певної системи правових знань, вмінь і навиків), й зокрема, у таких обґрунтовано дієвих формах: правова агітація, пропаганда, освіта, просвіта, правомірна соціально-активна діяльність [2, с. 313]. Саме держава має перейматися цим вихованням, дбати про його результативність, адже висококультурність громадян у юридичній галузі стане великим плюсом, і для громадян, і для самої держави. 
Методи цього виховання достатньо досліджені і викладені у науковій та навчальній літературі: переконання, покарання, демонстрація позитивного прикладу, заохочення, наслідування тощо. Якщо правильно застосувати ці методи у різних формах правового виховання, то можна навчити багатьох громадян бути відповідальними перед державою, дотримуватися її правових приписів. Держава значно ефективніше зможе встановлювати реальний правовий порядок у суспільстві, втілювати ідеї, програми розвитку, нові концепції, реформи, коли кожна особа буде відчувати відповідальність, шанобливо буде ставитися до законів, буде впевненою у владі. Тож держава повинна забезпечувати формування правосвідомості і високого рівня правової культури, але Україна поки що не приділяє цьому достатньої уваги. 
Оскільки держава функціонує в інтересах всього населення, а державна влада поширюється на всіх, хто знаходиться на її території, то, власне, тільки держава уповноважена обмежувати права і свободи громадян у тій мірі, в якій це необхідно для стабільності та гармонійного розвитку суспільства, для забезпечення соціального компромісу та правопорядку [3, с. 133]. Тобто відносини держави та особи мають будуватися за встановленими правовими нормами. 
Існування держави на сучасному етапі розвитку людства є необхідним для забезпечення прав людини, вона забезпечує і гарантує, захищає права і свободи громадян, обмежує і їх, і себе у протиправних діяннях. Держава надає право проявлятися особі у будь-яких сферах соціально-економічного, духовного життя. Якщо ці умови дотримані з боку держави, то створюється комфортне середовище для розвитку особи і взаємодії держави з особою. Щоправда, держава завжди прагне до абсолютизму, тому її правообмежувальна діяльність також не повинна бути безмежною, тут неприпустимі зловживання та волюнтаризм [3, с. 135]. Потрібно, щоб держава у визначених межах втручалась у життя особи і різні суспільні процеси, здійснюючи їх регулювання таким чином, щоб досягти загального блага, щоб подбати про інтереси всіх. Вона повинна встановити баланс у відносинах особа-держава, правила і принципи цих відносин. 
Право і законодавство є факторами визначення меж державного втручання, а характер і природа обмежень, які накладаються ними на державу, залежатиме від форм праворозуміння, на базі яких складається уявлення про межі втручання держави [3, с. 139]. Безперечно, держава повинна створювати тільки такі правила поведінки, які будуть відповідати історичному розвитку, національним традиціям, політичним та міжнародним стандартам. Також вона має забезпечувати сприйняття і розуміння законів. Якщо особа освічена в галузі права і закон є доцільним, обґрунтованим, то взаємовідносини держави і особи будуть збалансованими і результативними, а якщо цього не забезпечити, то і стосунки між особою і державою не складатимуться належним чином. В українській практиці нерідко законодавець ухвалює недоцільні і нераціональні, часом необґрунтовані закони і вони не сприймаються, це збурює громадськість і маємо в результаті акції протесту чи непокори. Навіть якщо прийняття закону було доцільним, але через неправильне його втілення у життя чи недостатню обізнаність про нього, він може бути несприйнятим суспільством і викликатиме обурення. Щоб уникнути цього, держава має бути відповідальна за якість правотворчої та іншої діяльності.
Громадяни, які прагнуть жити у правовій державі, мають знати закони, бути обізнані з основними правовими ідеями, поняттями, поглядами, розуміти, що крім прав є обов’язки, які також встановлені державою, бо часто виникають непорозуміння між державою і особою саме через незнання, необізнаність. Кожній особі необхідно не тільки знати, але й виконувати всі обов’язки, покладені на неї, сприяти розвитку громадянського суспільства, адже громадянське суспільство є передумовою правової держави.
Таким чином, реальна взаємовідповідальність особи і держави можлива лише тоді, коли держава забезпечить якісне, обґрунтоване і доцільне законодавство і правильне його тлумачення та застосування, а у громадян виробиться не тільки звичка, а принципова позиція щодо неухильного його дотримання. Держава зможе зайняти нішу арбітра, який загалом не помітний, але втручається у життя громадян лише тоді, коли у цьому є потреба і розв’язує проблему чи спір. Особа ж, в свою чергу, повинна свідомо підвищувати рівень своєї правової культури, сумлінно виконувати приписи законодавства і брати активну участь у громадському житті. Україна і українці, поки що, дуже повільно наближаються до розуміння і дотримання принципів правової держави, не сприяє цьому бездіяльність держави щодо забезпечення належної правової освіти і виховання громадян. Як з боку держави, чиновників, так і пересічних громадян, не помітно серйозних бажань змінювати правову реальність, але поступово приходить усвідомлення, що лише в умовах правової державності громадяни можуть жити в безпеці і бути реально захищеними державою.

Список використаних джерел: 
1. Конституція України: Конституція, Закон від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. Поточна редакція від 30.09.2016 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр 
2. Кравчук М.В. Теорія держави і права (опорні конспекти): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / М.В. Кравчук. – Вид. 3-є, переробл. й доповн. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2013. – 608 с.
3. Кравчук В.М. Громадські організації і держава: взаємовідносини в умовах формування громадянського суспільства в Україні (теоретико-правові аспекти): Монографія/ В.М. Кравчук. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2011. – 260 с. 
 

Останнє оновлення (06.06.17 15:07)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 22.06.2017 - СЕКЦІЯ №1
Актуальність теми. Сьогодні Українська держава перебуває у перехідному стані, а дисбаланс між гілками влади, нечіткість розподілу повноважень створюють перешкоди на етапі демократичної консолідації. Для стабілізації політичного життя українського суспільства, утвердження стійкого правового порядку дуже важливим є правильне розуміння завдань і механізмів поділу державної влади, виважений підхід до закріплення елементів системи стримувань та противаг.
Аналіз джерел. Питання взаємодії між гілками влади, їхній розвиток та запровадження в політико-правову практику, проблема застосування механізмів стримувань і противаг та вплив на процес консолідації політичного режиму вже були і продовжують бути предметом наукового розгляду (А.Барнашов, О.Євтушенко, Н.Жук, К.Колісник, А.Осавелюк, І.Процюк, А.Колодій, В.Шаповал, І.Сало, М.Оніщук та інші).
Метою роботи є дослідження проблем реалізації механізму «стримувань» і «противаг» в Україні.
Виклад основного матеріалу. Перш за все, розпочати потрібно з тлумачення терміну «державна влада». Її можна визначити як відносини щодо здійснення функцій і повноважень держави спеціально створеними органами та посадовими особами шляхом прийняття нормативно-правових актів у межах і порядку, передбачених законодавством [7, с. 9]. 
Поділ влади в сучасних демократичних державах є організаційно-правовою основою державної влади. Іншими словами, державна влада вибудовується за принципом поділу на самостійні і незалежні гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову. При цьому необхідно зазначити, що кожна з держав не тільки прагне розділити гілки єдиної державної влади, а й приділяє значну увагу взаємодії влади. Механізмом реалізації принципу поділу і взаємодії влади, його ключовим стрижнем виступає система стримувань і противаг [5]. 
Виникнення сучасної системи стримувань і противаг пов’язане, перш за все, з активізацією держави в галузі управління суспільними процесами, які без повсякденного співробітництва гілок державної влади було б важко здійснювати. Справді, впровадження принципу поділу державної влади, доповненого системою стримувань і противаг, має на меті створити такий механізм, який забезпечував би взаємодію всіх органів єдиної державної влади.
В окремих випадках систему стримувань і противаг визначають як засіб обмеження однієї гілки державної влади іншою. Проте таке обмеження може загрожувати виникненню свавілля з боку тієї гілки, яка буде надмірно обмежувати іншу гілку (або гілки) державної влади. На наш погляд, вдало відзначають американські дослідники, що як сам принцип поділу державної влади, так і механізм стримувань і противаг (як своєрідне його доповнення) мають своєю метою запобігти неправомірному збільшенню впливовості будь-якого органу за рахунок повноважень іншого [3].
Деякі вчені вважають, що система стримувань і противаг, з одного боку, підтримує співробітництво та взаємне пристосування органів влади, а з другого – створює потенціал для конфліктів, які вирішуються частіше за все шляхом переговорів, угод та компромісів. Загалом, є всі підстави погодитися з такою позицією.
Конституції більшості держав із змішаною формою правління припускають можливість своєрідного «дрейфу» форми правління у межах змін співвідношення владних повноважень між президентом і прем’єр-міністром. Так, у змішаній Французькій Республіці, в залежності від того, співпадає чи ні партійна приналежність парламентської більшості і президента, форма правління може змінюватись від напівпарламентарної до напівпрезидентської. Зазначена властивість конституцій змішаних республік зумовлена невизначеністю й надмірною узагальненістю окремих конституційних положень щодо виконавчої влади. Як наслідок, важливою правовою характеристикою республік із змішаними формами правління є існування біцефальної виконавчої влади, носіями якої виступають одночасно і президент, і уряд. Як результат, статус президента і прем’єр-міністра можуть змінюватися залежно від суспільно-політичних обставин, що складатимуться у певний момент, і навіть від авторитету політиків, які займатимуть відповідні пости й посади. До згаданих конституцій слід віднести й Основний Закон України від 28 червня 1996 р. у первинній редакції. Таку якість первинної редакції Основного Закону України не слід сприймати однозначно, оскільки принцип одноосібного керівництва, який за відповідних обставин міг здійснюватися Президентом України у виконавчій сфері, міг відігравати важливу стабілізуючу роль в умовах перехідного суспільства [2].
Серед характерних елементів системи стримувань і противаг у демократичних державах, виокремлюють, зокрема, такі [6]:
1) здійснення повноважень глави держави (президента) і глави уряду різними особами (в усіх країнах-членах ЄС);
2) обмеженість повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави (наприклад, ФРН, Італія, Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина);
3) формування уряду парламентом за участі глави держави, яка є переважно майже номінальною (практикується парламентський та позапарламентський способи.
Складовими системи стримувань і противаг в Україні, крім зазначених, відповідно до Конституції України, є, зокрема, такі:
1) право вето Президента України на етапі промульгації закону;
2) імпічмент Президента з боку ВРУ, що призводить до його усунення з поста;
3) право Верховної Ради України прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України, що має наслідком його відставку;
4) діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
5) формування складу Конституційного Суду України Президентом України, Верховною Радою України, з’їздом суддів України;
6) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та інших правових актів ВРУ, Президента, КМУ, Верховної Ради АРК.
Утім, закріплення в Основному законі таких елементів системи стримувань і противаг ще не забезпечує ефективності функціонування державної влади. Необхідно також завершити правову реформу, посилити і персоніфікувати відповідальність, посилити громадський контроль за створенням і діяльністю державних органів, реалізувати інші науково обґрунтовані заходи, що здатні покращати ситуацію в цій сфері.
Висновки. Таким чином, можна зробити висновок, що за умов демократії розмежування гілок влади здійснюється за допомогою такого правового інструменту, за якого кожна гілка виконує свою функцію, а всі вони в сукупності виконують функції обмеження кожної із сфер влади. 
Кожній державі, в залежності від форми державного правління та інших особливостей (й зокрема, авторитету осіб, які займають ті чи інші посади), властива своя система стримувань i противаг, яка являє собою сукупність правових норм щодо взаємодії i взаємообмеження гілок державної влади. Запровадження принципу поділу державної влади, доповненого системою стримувань і противаг, має на меті створити такий механізм, який забезпечував би взаємодію всіх органів єдиної державної влади, запобігти неправомірному збільшенню впливовості будь-якого органу за рахунок повноважень іншого.

Список використаних джерел:
1. Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР. Поточна редакція від 30.09.2016 р. [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.  Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80
2. Колісник К.С. Роль системи стримок і противаг в контексті врівноваження влади та запровадження політичної реформи як подолання кризи влади в Україні [Електронний ресурс] / К.С. Колісник // Ключевые проблемы современной науки – 2010: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/12_KPSN_2010/Pravo/63101.doc.htm 
3. Мартинюк Р.С. Дилема політики і права в новітньому вітчизняному конституційному процесі [Текст] / Р.С. Мартинюк // Наукові записки [зб. наук. праць] / Національний ун-т «Острозька академія»; ред. кол.: І.Д. Пасічник, П.М. Кралюк, Ю.В. Мацієвський та ін. – Острог, 2010. – Вип. 4. – С. 290-300. 
4. Приймак Л. Система «стримувань і противаг» у взаємовідносинах між виконавчою та законодавчою гілками влади як механізм консолідації політичного режиму / Л. Приймак // Вісник Львівського університету. Сер. Філософсько-політологічні студії: зб. наук. пр. – Львів, 2015. – Вип. 6. – С. 122–128.
5. Сало І.С. Механізми стримувань і противаг у політичних системах країн ЄС та в Україні/ І.С. Сало // Стратегічні пріоритети. – №2(11). – К.: НІСД, 2009. – С. 65-70.
6. Шатіло В. Стримування і противаги у механізмі державної влади України: теоретичні та прикладні аспекти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://papers.univ.kiev.ua/1/jurydychni_nauky/articles/grabowska-features-of-the-legal-regulation-of-the-procedural-order-of-taking_19616.pdf   
7. Кравчук В.М. Проблема меж державної влади в умовах формування громадянського суспільства / В. М. Кравчук // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – № 1. – С. 7-9.
8. Кравчук В.М. Теоретичні аспекти визначення сутності державної влади / В.М.Кравчук // Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи. Збірник тез доповідей на науковій конференції (м. Тернопіль, 20 квітня 2012). – Т.: Вектор, 2012. – С. 47-51. 
 

Останнє оновлення (06.06.17 14:54)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція