...Дискусія–спосіб зміцнити опонента в його помилках (Амброз Бірс)...
Науково-практична Інтернет-конференція 05.10.2017 - СЕКЦІЯ №5
Вважається, що завдяки включенню до нового Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) досягнень кримінально-процесуальних законодавств інших країн, він здобув таку якість, що дозволяє оцінювати його в цілому позитивним та перспективним для подальшого розвитку. Але існує й інша точка зору, відповідно до якої обвинувальний ухил і надмірна інквізиційність не здають своїх позицій і в умовах КПК 2012 року [1, с. 3].
Найменших змін у новому КПК набув порядок застосування (продовження, зміни, припинення) до особи примусових заходів медичного характеру (далі – ПЗМХ). Абсолютно новітніми стали норми щодо зміни порядку досудового розслідування у справах, у яких встановлені підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ (ч.2 ст. 503 КПК), та застосування запобіжних заходів до особи, стосовно якої передбачається застосування ПЗМХ (ст. 508 КПК). Проте, ці норми суттєво не вплинули на обсяг процесуальних прав особи, стосовно якої вирішується питання про застосування ПЗМХ, та в цьому сенсі КПК 2012 року став повноправним спадкоємцем КПК 1960 року. Завдяки цьому розгляд справ цієї категорії для тих, хто ґрає певну роль у їх вирішенні, або залишається «темною конячкою», від якої бажано якомога швидше звільнитися, або необґрунтовано спрощується до примітивності, що в обох випадках має наслідком порушення прав людини. Рішення Європейського Суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) «Горшков проти України», «Кучерук проти України», «Анатолій Руденко проти України» чітко вказують на недоліки правового регулювання питань, що стосуються прав психічно хворих, неосудних та обмежено осудних осіб у цивільних та кримінальних справах та, на наш погляд, мають сприяти розробці нових підходів та, навіть, нової парадигми у вирішенні цих питань.
На жаль, процесуальним питанням застосування ПЗМХ після набрання чинності новим КПК вченими приділяється небагато уваги. Окремих аспектів торкаються у своїх наукових дослідженнях В.І.Маринів, Н.М.Сенченко, О.С. Артеменко. В рамках проекту Європейської Комісії «Забезпечення доступу до правосуддя шляхом надання безоплатної правової допомоги та впровадження високих стандартів захисту прав людини в Україні» на основі КПК 2012 року підготовлені та видані друком Методичні рекомендації «Дії захисника у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру» [2]. 
Необхідно зазначити, що дефекти кримінально-процесуального законодавства України, що виявляються в ході правозастосовної діяльності у кримінальних провадженнях щодо ПЗМХ, на сьогодні стоять на заваді дотримання принципів захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги, прийнятих Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 18.02.1992 р. (46/119) [3].
Сучасна європейська кримінально-правова концепція ґрунтується на розумінні того, що особа за умови перебування нею під час вчинення суспільно небезпечного діяння у стані неосудності не може підлягати кримінальній відповідальності та покаранню. До такої особи судом може застосовуватися лікування в спеціальних умовах, наприклад примусові заходи медичного характеру (Україна, Росія) чи примусові заходи безпеки та лікування (Білорусь). Загальним також є визнання європейськими законодавцями того, що примусові заходи медичного характеру не є окремим видом покарання та мають на меті покращення стану психічного здоров’я неосудних осіб і запобігання вчиненню ними нових суспільно небезпечних діянь. 
Такі вихідні положення загальної концепції вирішення питань стосовно психічно хворих осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, безумовно, в цілому є гуманними, але для свого впровадження потребують від законодавця надання особливих гарантій під час обрання та застосування такого державного примусу як поміщення особи в психіатричний заклад для примусового надання психіатричної допомоги, оскільки неосудна особа, маючи вади психічного здоров’я, виявляється завдяки цьому досить вразливою та нерівною з іншими у здійсненні своїх прав. У зв’язку із вказаним в практиці ЄСПЛ з розгляду скарг від осіб, які були піддані примусовій госпіталізації в психіатричні заклади, з’явилась правова конструкція – «ефективні гарантії від свавілля» [4; [5]. За змістом рішень ЄСПЛ мова йде про процесуальні гарантії.
Кримінально-процесуальні гарантії – це передбачені кримінальним процесуальним законом засоби ефективного здійснення кримінального судочинства, виконання його завдань. Систему кримінально-процесуальних гарантій становлять кримінально-правова форма, засади кримінального провадження, процесуальний статус суб’єктів кримінального провадження, можливість застосування заходів забезпечення кримінального провадження, прокурорський нагляд, судовий контроль, відомчий контроль, інститут оскарження дій, рішень і бездіяльності органів і посадових осіб, що здійснюють кримінальне провадження, юридична відповідальність учасників кримінального процесу та інші [6, с. 19-20]. 
     Зміст поняття «ефективні гарантії», на нашу думку, найбільш чітко та повно відображає слово «дієвість». Ефективні гарантії – це такі засоби здійснення кримінального судочинства, які дієво (своєчасно, без зволікань та перекручувань) забезпечують реалізацію завдань кримінального провадження, передбачених статтею 2 КПК. Поняття «ефективні гарантії від свавілля» визначає певну спрямованість засобів здійснення кримінального судочинства, тобто захист особи від обмеження (позбавлення) її свободи без дотримання належної судової процедури та на підставі законного рішення суду. 
       Чинний КПК України передбачає здійснення кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ в особливій (диференційованій) кримінально-процесуальній формі, що зумовлено специфікою суб’єкта суспільно небезпечного діяння, який потребує надання додаткових процесуальних гарантій. Таке право певних категорій осіб на користування під час кримінального провадження додатковими гарантіями закріплено у частині 2 статті 10 КПК, а порядок розгляду кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ регулюється главою 39 КПК. 
Відповідно до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб та /або груп осіб; повагу до гідності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб. У кримінально-процесуальному законодавстві реалізації принципу недискримінації слугують загальні засади кримінального провадження, закріплені статтею 7 КПК. 
В аспекті дослідження забезпечення принципу недискримінації у кримінальних провадженнях щодо неосудних та обмежено осудних осіб варто визначитися з критеріями такого дослідження. На наш погляд, такими критеріями, є рівність перед законом і судом; право особи на оскарження, ухвал, рішень суду, дій, рішень і бездіяльності органів і посадових осіб, що здійснюють кримінальне провадження; змагальність судової процедури. За своїм змістом усі ці критерії характеризують доступ особи до правосуддя, оскільки у своїй сукупності складають процесуальний механізм, через який досягається реалізація права особи на справедливий суд. 
Процесуальна рівність означає відсутність будь-яких обмежень (дискримінацій) у процесуальних правах, наданих кримінальним процесуальним законодавством різним учасникам кримінального провадження [7, с. 47], рівні процесуальні можливості представити свою позицію [8, с.86]. За частиною першою статті 506 КПК особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, користується правами підозрюваного та обвинуваченого в обсязі, який визначається характером розладу психічної діяльності захворювання відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи, та здійснює їх через законного представника, захисника. Із змісту цієї статті слідує, що законодавець з огляду на психічний стан здоров’я особи допускає обмеження обсягу процесуальних прав таких осіб, які вони можуть здійснювати безпосередньо, та наділяє їх додатковими (компенсаторними) гарантіями здійснення цих процесуальних прав через участь у провадженні законних представників та захисника.
Частина перша статті 506 КПК є відсильною нормою, оскільки не містить конкретного переліку прав особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування. Права підозрюваного, обвинуваченого передбачені статтею 42 КПК.
З системного аналізу статей 42 і 506 КПК вбачається, що для особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, винятками з переліку прав, передбачених статтею 42 КПК для підозрюваних, обвинувачених, може бути лише можливість безпосередньо брати участь у проведенні процесуальних дій та у судовому розгляді справи. Саме це знайшло відображення у частині другій статті 506 КПК, згідно якої прокурор, суд мають право прийняти рішення про проведення відповідних процесуальних дій без участі особи, якщо характер розладу психічної діяльності чи психічного захворювання особи перешкоджає проведенню процесуальних дій за її участю або участі у судовому засіданні. Виходячи з цього, інших виключень чинний кримінально-процесуальний закон не мав би містити. 
Проте відповідно до пункту п’ять частини першої статті 393 КПК апеляційну скаргу мають право подати законний представник та захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Так само відповідно до пункту п’ять частини першої статті 425 касаційну скаргу мають право подати законний представник чи захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Особи, щодо яких вирішувалося питання про застосування ПЗМХ, не включені й до кола осіб, які мають право на звернення про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ч.1 ст. 446 КПК). Прописавши ці три норми, законодавець фактично усунув особу, щодо якої вирішувалося питання про застосування ПЗМХ, з числа осіб, які мають право оскаржувати судові рішення, і у такій спосіб безпідставно зменшив обсяг його прав.
Незважаючи на те, що ЄСПЛ в своїх рішеннях, прийнятих за результатами розгляду скарг громадян України, наполягає на тому, щоб особа, яка примусово утримується у психіатричному закладі, повинна мати право на судовий перегляд за її власним бажанням [9][10], у новому КПК 2012 року збереглися вказані дефекти попереднього кримінально-процесуального кодексу. 
29 вересня 2016 року судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у справі № 5-246кс15(16) дійшла висновку, що виходячи з положень пункту 2 частини 3 статті 129 Конституції України та статті 10 КПК, особа, щодо якої вирішувалось питання про застосування примусових заходів медичного характеру, не позбавлена права подавати касаційні скарги на судове рішення, ухвалене в порядку, передбаченому главою 39 КПК [11]. Отже, через відсутність в КПК прямої вказівки на право особи, щодо якої вирішується чи вирішувалося питання про застосування ПЗМХ або застосовуються ПЗМХ, оскаржувати судові рішення та ініціювати їх перегляд, знати про подані на них апеляційні та касаційні скарги, заяви про їх перегляд, подавати на них заперечення, в судовій практиці мають місце непоодинокі випадки штучного відсторонення таких осіб від вказаних прав, а перекладання здійснення цих прав на захисника чи законного представника втрачає функцію додаткової гарантії. Відсутність або нестача правоздатності з боку заявника для подання апеляції у кримінальній справі (Papon v. France) визнається ЄСПЛ однією із чотирьох проблемних сфер, що стосуються права на доступ до правосуддя [8, с. 39].
Існує також колізія між нормами статті 17 Закону України «Про психіатричну допомогу» (далі – Закон) та статті 514 КПК, що вирішується судовою практикою не на користь особи, до якої застосовуються ПЗМХ, та носить явно дискримінаційний характер. Частиною четвертою статті 17 Закону встановлено, що особа, яку госпіталізовано в примусовому порядку, або її законний представник через кожні три місяця з часу ухвалення судом рішення про продовження такої госпіталізації можуть направляти до суду клопотання про припинення госпіталізації в примусовому порядку. Згідно частини 3 статті 514 КПК розгляд питання про продовження, зміну чи припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється за письмовою заявою представника медичного закладу (лікаря-психіатра), де тримається дана особа. Відтак, з одного боку, сама особа, щодо якої застосовуються ПЗМХ, позбавлена права ініціювати перегляд законності перебування її в психіатричному закладі, а з іншого, їй законом не надані додаткові гарантії через право ініціювати такий перегляд її законним представником та/або захисником, хоча з позиції ЄСПЛ право особи, яка примусово утримується у психіатричному закладі, на судовий перегляд за її власним бажанням є ключовою гарантією за пунктом 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [9]. 
КПК 2012 року відверто демонструє вилучення із обсягу процесуальних прав особи, щодо якої вирішується питання про застосування ПЗМХ, право такої особи давати пояснення, показання з приводу обставин вчинення нею суспільно небезпечного діяння. Це вбачається навіть із дефініції, що міститься у частині першій статті 95 КПК: «Показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження». Крім того, у пункті 5 частини 3 статті 42 КПК передбачено право підозрюваного, обвинуваченого давати показання з приводу підозри, обвинувачення. Відповідно до частини першої статті 511 КПК досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування ПЗМХ закінчується закриттям кримінального провадження або складанням клопотання про застосування ПЗМХ. Отже, за результатами здійснення досудового розслідування у порядку глави 39 КПК прокурор звертається до суду не з обвинувальним актом, а з клопотанням про застосування ПЗМХ. Відтак, у наданні особою, щодо якої вирішується питання про застосування ПЗМХ, показань з приводу підозри, обвинувачення немає сенсу. Але з огляду на те, що під час постановлення ухвали про застосування ПЗМХ суд з’ясовує, зокрема, чи мало місце суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення та чи вчинено це суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення особою (ч. 1 ст. 513 КПК), варто було б законодавцю визначитися із правом наданням особою пояснень з приводу вчиненого нею суспільно небезпечного діяння, якщо такі пояснення особа бажає надати. 
ЄСПЛ послідовно займає позицію, відповідно до якої суди мають приводити дуже вагомі причини для будь-яких обмежень прав осіб, які страждають на психічні розлади. За частиною третьою статті 21 КПК реалізація принципу доступу до правосуддя розкривається у тому числі через можливість особи безпосередньо приймати участь у розгляді в суді будь-якої інстанції справи, що стосується його прав та обов’язків. Стосовно осіб, відносно яких вирішується питання про застосування або продовження ПЗМХ в КПК міститься застереження: якщо характер розладу психічної діяльності чи психічного захворювання особи перешкоджає проведенню процесуальних дій за її участю або участі у судовому засіданні, прокурор, суд мають право прийняти рішення про проведення відповідних процесуальних дій без участі такої особи (ч. 2 ст. 506 КПК). Так само й з приводу можливості надання пояснень особою, щодо якої вирішується питання про застосування ПЗМХ, суд має визначатися суто індивідуально, з урахуванням характеру психічного захворювання та його перебігу на час судового розгляду. Оскільки право особи бути вислуханою особисто є однією із гарантій від свавілля інших осіб, вважаємо, що не лише питання можливості приймати участь у процесуальних діях, а також можливість надавати пояснення суду, мають вирішуватися в ході проведення судово-психіатричної експертизи. Але само право особи, щодо якої вирішується питання про застосування ПЗМХ, надавати пояснення з приводу вчиненого нею суспільно небезпечного діяння повинно бути нормативно закріплено. 
Питання про особисту участь особи в судовому засіданні також постає під час розгляду заяви представника медичного закладу (лікаря-психіатра) про продовження, зміну або припинення застосування до цієї особи ПЗМХ. Статтею 506 КПК передбачаються права особи, яка бере участь у кримінальному провадженні щодо застосування ПЗМХ. Ця стаття навіть не містить натяку на те, що особи, до яких вже застосовуються ПЗМХ, користуються тими ж самими правами, що й особи, відносно яких вирішується питання про їх застосування. На практиці адвокатам нерідко доводиться задля захисту прав своїх клієнтів розширено тлумачити статтю 506 КПК, екстраполюючи передбачені нею права на осіб, відносно яких вирішується питання про продовження, зміну чи припинення ПЗМХ. 
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні за 2016 рік зауважує, що триває практика проведення судових засідань щодо продовження або зміни видів ПЗМХ без участі осіб, до яких вони застосовані, та наводить результати моніторингу, що проводився у Волинській обласній психіатричній лікарні № 2, де в медичних картках пацієнтів виявлені заяви про їх «добровільну» відмову від участі в засіданнях суду [12, с. 302]. Такі заяви про відмову від участі в засіданнях суду не можна назвати випадками, оскільки це є багаторічною практикою, що виникла у відносинах між судами і психіатричними закладами з приводу перегляду видів надання ПЗМХ. Зрозуміло, що для керівництва психіатричної лікарні не становить труднощів отримати таку «добровільну» відмову від особи, умови перебування якої в лікарні повністю залежать від цього керівництва. Ось чому у рішенні «Горшков проти України» ЄСПЛ наголошується, що доступ особи, яка утримується, до судді не має залежати від доброї волі адміністрації закладу, де утримується особа, використовуватися за розсудом керівництва медичного закладу [9].
На наше переконання, ефективною гарантією від свавілля в таких випадках має бути нормативне закріплення судового контролю за реалізацією права особи приймати безпосередню участь у судовому засіданні. Необхідно передбачити, що заява представника медичного закладу (лікаря-психіатра) про продовження, зміну чи припинення ПЗМХ може бути розглянута судом за відсутності особи за умови, якщо таке клопотання складено особою за місцем її перебування у психіатричному закладі в присутності законного представника та/або адвоката, або безпосередньо заявлено в суді. 
Також викликає низьку зауважень здійснення особою, щодо якої передбачається застосування або застосовуються ПЗМХ, принципу змагальності. Засада змагальності передбачає наявність трьох елементів, через взаємодію яких розкривається її сутність: чіткий розподіл функцій обвинувачення, захисту, правосуддя; наділення сторін рівними процесуальними правами для здійснення своїх функцій; керівне становище суду у кримінальному провадженні і надання тільки суду права ухвалювати рішення у справі про кримінальне правопорушення [7, с. 83]. Проте чинний КПК не вирівняв сторони обвинувачення та захисту у процесуальних можливостях для реалізації їхніх функції: кримінальний процес в Україні має змішану форму із наявністю змагальних елементів у досудовому провадженні. Завдяки цьому нерідко позиція сторони захисту з самого початку розгляду справи в суді виявляється більш вразливою, ніж позиція сторони обвинувачення. Д. Віткаускас та Г. Діков, виходячи з практики ЄСПЛ, зазначають, що повинні існувати адекватні процесуальні захисні механізми, які підходять за характером справи та відповідають спору між сторонами і можуть включати можливості представити докази, оспорити докази не на свою користь та представити доводи з питань, що розглядаються [8, с.87].
У кримінальному провадженні щодо застосування ПЗМХ, що відбувається у диференційній формі, процесуальні можливості захисника, діяльність якого має забезпечити додаткові гарантії особі з вадами психічного здоров’я, навпаки виявляються ще більш обмеженими, оскільки він, виходячи із змісту статті 6 Закону України «Про психіатричну допомогу», позбавлений можливості самостійно збирати докази шляхом витребування від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових і фізичних осіб відомостей, що стосуються психічного здоров’я клієнта, висновків експерта тощо, а сам клієнт в силу свого здоров’я або здійснення до нього певних заходів державного примусу (застосування запобіжного заходу чи застосування ПЗМХ у виді поміщення до психіатричного закладу) позбавлений можливості отримувати самостійно такі докази, внаслідок чого дисбаланс щодо доказування між стороною захисту і стороною обвинувачення збільшується. 
Недоліки кримінально-процесуального законодавства в частині регулювання кримінального провадження щодо неосудних та обмежено осудних осіб вимагають від законодавця не просто удосконалення норм правового регулювання, а розробки принципово нової парадигми, що виходитиме з принципу недискримінації як відправного пункту для забезпечення гарантій для осіб, що мають вади психічного захворювання, та вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або захворіли на психічне захворювання після вчинення злочину.

Список використаних джерел:
1. Зейкан Я.П. Адвокатська техніка (підготовка до процесу і методики переконання) [Текст]: практичний посібник / Я.П. Зейкан, О.М. Лисак, Н.М. Рябець. – К.: ВД «Дакор», 2017. – 608 с.
2. Кириченко С.І. Дії захисника у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру[Текст]: Методичні рекомендації для адвокатів щодо здійснення захист, гарантованого державою / С.І. Кириченко, В.Л. Кириченко. – [Електронний ресурс] // Сайт Української фундації правової допомоги. – Режим доступу: http://ulaf.org.ua/wp-content/uploads/2016/09/MP_pzmh3.pdf.
3. Захист осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги: Резолюція 46/119 Генеральної Асамблеї ООН 18 лютого 1992 року [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_905. 
4. Справа «Анатолій Руденко проти України»: Рішення Європейського Суду з прав людини від 17.07.2014 року[Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/974_a10.
5. Дело «Загидулина против России»: Решение Европейского Суда по правам человека от 02 мая 2013 года [Электронный ресурс] // Сайт Университета Миннесоты. – Режим доступа: http://hrlibrary.umn.edu/russian/euro/Rzagidulinacase.html.
6. Удалова Л.Д. Кримінальний процес України у питаннях і відповідях[Текст]: навч. посібник, 3-е вид., доповн. і перероб. / Л.Д. Удалова, В.В. Рожнова, Д.О. Савицький, О.Ю.Хабло. – К: Видавець, 2012. – 275 с.
7. Кримінальний процесуальний кодекс України [Текст]: Науково-практичний коментар / За загальною редакцією професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. – К.: Юстініан, 2012. – 1224 с.
8. Виткаускас Д. Защита права на справедливое судебное разбирательство в рамках Европейской конвенции о защите прав человека. Серия пособий Совета Европы [Текст] / Д.Виткаускас, Г. Диков. – Воронеж: «Элист», 2014. – 211 с.
9. Справа «Горшков проти України»: Рішення Європейського Суду з прав людини від 08.11.2005 року. [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/974_090.
10. Справа «Кучерук проти України»: Рішення Європейського Суду з прав людини від 06.12.2007 року. [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/974_839/page3.
11. Постанова Верховного Суду України від 29.09.2016 року у справі № 5-246кс15(16) [Електронний ресурс] // Сайт Верховного Суду України. – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf.
12. Доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина. Київ, 2017 [Електронний ресурс] // Сайт Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – www.ombudsman.gov.ua. – Режим доступу: http://www.ombudsman.gov.ua/ua/page/secretariat/docs. 
 

Останнє оновлення (09.09.17 17:37)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2017
Листопад
ПнВтСрЧтПтСбНД
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   
У якій, на Вашу думку, сфері державної діяльності принцип справедливості реалізується найгірше?
 
На Вашу думку чи є, на сьогодні, основним змістом діяльності органів державної влади забезпечення верховенства права в Україні?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція