... Роби велике, не обіцяй великого (Піфагор) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №3
У сучасному світі питання комерційної таємниці є доволі актуальною, так як інформація, якою володіють певне коло осіб є особливо цінною. За підрахунками американських фахівців, у випадку втрати інформації, що становить від 20 % як наслідок призводить до розорення фірми (організації) протягом 30 календарних днів у 60 випадків зі 100. 
В Україні інститут комерційної таємниці було реанімовано після тривалої перерви у зв’язку з його невизнанням юридичною наукою та практикою.
У багатьох країнах світу, де використовуються інформаційні об’єкти, які являють собою комерційну цінність, ще не вироблений єдиний підхід до визначення подібної інформації. 
Усі види інформації з наукової точки зору поділяються на дві групи: 1) технічна інформація; 2) комерційна інформація.
До першої групи слід віднести: науково-технічні розробки, бази даних, комп’ютерні програми створені підприємством, установою, організацією, промислові зразки, технічні проекти, усі види « ноу-хау», незапатентовані товарні знаки та багато ще іншого. До складу комерційної таємниці не слід відносити об’єкти інтелектуальної власності, щодо яких отримано патенти чи авторські свідоцтва, оскільки подібні об’єкти охороняються таким законодавством як: Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». 
Стосовно другої групи видів інформації, а саме такою, яка належить до комерційних віднесено: умови контрактів, дані про постачальників і покупців, інформацію про переговори, маркетингові дослідження, дані про розрахунок відпускних цін, розміри знижок тощо [1, с. 9].
До майнових прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю належить наступні чотири ознаки: по-перше, право на використання комерційної таємниці, по-друге, право дозволу на використання подібної інформації, передостанньою ознакою є право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню чи використанню комерційної таємниці та інші майнові права встановлені законодавством України. 
Гарантії права на комерційну таємницю можна розділити на загальні та спеціальні. До загальних гарантій слід віднести гарантії суб’єктивних прав на комерційну таємницю, які надаються кожному громадянину України. Що стосується спеціальних гарантій, то під ними розуміється система передбачених законом засобів, спрямованих на вільне придбання та здійснення прав на комерційну таємницю, усунення перешкод у їх реалізації та ефективний захист від порушень цих прав [2, с. 136].
Підсумовуючи усе вище зазначене, можна дійти висновку стосовно того, що склад та обсяг відомостей, які становлять комерційну таємницю, або порядок їх захисту визначаються самостійно її власником чи керівником підприємства.
На основі проведеного нами аналізу питання, щодо комерційної таємниці, ми дійшли висновку, що в Україні на даний час не існує єдиного спеціалізованого законодавчого акту, який врегульовував би питання з приводу застосування та захисту комерційної таємниці в межах правового поля України. Визначити правовий механізм можливо на даний час лише користуючись нормативними актами у сукупності. 
Склад та обсяг відомостей, які становлять комерційну таємницю підприємства, визначаються його керівником з урахуванням Постанови Кабінету Міністрів України «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» від 9 серпня 1993 р. за № 611, яка завдає деякі труднощі в забезпеченні захисту інформації, якою визначено перелік відомостей, що не можуть бути засекречені:
– установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами;
– інформація за всіма встановленими формами державної звітності; 
– дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів; 
– відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;
– документи про сплату податків і обов’язкових платежів.
Способи розголошення комерційної таємниці можуть бути:
1) усні;
2)  письмові;
3) із застосуванням засобів зв’язку;
4) передача документів або предметів;
  5) повідомлення в засобах масової інформації;
6) наукових статтях;
7) виступах;
8) ознайомлення хоча б однієї сторонньої особи з відповідними документами або предметами;
9) навмисне створення умов для такого ознайомлення, у тому числі шляхом бездіяльності тощо [3, с. 360].
Однією з ключових проблем, які в умовах глобалізації інформаційного обміну і широкого впровадження інформаційних технологій у всіх сферах життєдіяльності суспільства постали перед усіма державами світу, є проблема захисту інформації, що обробляється в інформаційно-телекомунікаційних системах. 
Дослідження питань правового регулювання комерційної таємниці визначення її ролі в цивільному праві та місце серед об’єктів права інтелектуальної власності на наш погляд слід розглядати в якості самостійного інституту досягнення якого покликані активно сприяти затвердженню цивілізованих форм ринкових відносин у нашій країні [4, с. 142].
Стосовно ж трудового законодавства, то там також бракує положень, які б нормативно закріпили порядок використання комерційної таємниці у трудових відносинах, до яких можна віднести обов’язок працівника зберігати в таємниці конфіденційну інформацію, заходи роботодавця по недопущенню її розголошення, типову форму договору про конфіденційність, алгоритм дій роботодавця у разі виявлення факту незаконного поширення комерційної таємниці, і найголовніше, можливість відшкодування збитків, заподіяних такою протиправною поведінкою працівника. Отже, потребують першочергового вивчення як вищезазначені питання, так і підготовка змін у законодавство, що б наблизити правовий механізм регулювання інституту комерційної таємниці до кращих європейських аналогів.
Аналізуючи питання комерційної таємниці, ми вважаємо за доцільне розглянути зарубіжний досвід: найдосконаліший рівень формування правової основи регулювання у сфері захисту комерційно цінної інформації традиційно визнається за США. У цій країні ще у 1979 р. був прийнятий Федеральний закон про торгівельні секрети, який розкриває поняття та ознаки торгівельних секретів, визначає суб’єктів права на них, закріплює обов’язок третіх осіб зберігати у таємниці інформацію, яка стала їм відома у процесі їх діяльності, способи захисту порушених прав та ін. Попри наявність спеціального Закону в США велике значення має також законодавство окремих штатів та судові прецеденти. Окрім США, спеціальне законодавство щодо комерційно цінної інформації у формі спеціального закону про комерційну таємницю наявне також й у таких країнах як Таїланд, Латвія, Швеція, Китай, Азербайджанська Республіка, Республіка Білорусь, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Республіка Таджикистан, Туркменістан та ін., де передбачено об’єкти правової охорони, положення щодо набуття режиму комерційної таємниці, складові цього режиму, порядок реалізації прав на інформаційні об’єкти, права й обов’язки їх власників, захист прав на комерційну таємницю у трудових відносинах, відносинах з контролюючими та правоохоронними органами тощо. Приміром, у Республіці Молдова було прийнято Закон «Про комерційну таємницю», у ст. 1 якого під комерційною таємницею розуміються відомості, що не є державною таємницею, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою господарського діяльністю суб’єкта ринку, розголошення (передача, витік) якої може завдати суттєвої шкоди підприємству. Такі відомості є власністю товариства, або знаходяться в його володінні, користуванні, розпорядженні у межах, установлених ним відповідно до законодавства.
Підсумовуючи усе вище зазначене, та беручи до уваги зарубіжний досвід з метою вдосконалення правового регулювання комерційної таємниці у трудових відносинах, вважаємо за доцільне виразити нашу думку, яка проявляється у тому, аби в майбутньому був прийнятий та почав працювати в Україні спеціального комплексного закону про комерційну таємницю, гармонізованого з міжнародно-правовими стандартами охорони комерційної таємниці, який би, зокрема: визначав суб’єктів прав на комерційну таємницю, закріплював суб’єктивні права на комерційну таємницю, розкривав їх зміст, установлював основні засади їх реалізації, охорони та захисту, регулював питання збереження конфіденційності комерційної таємниці в трудових відносинах та після їх припинення, визначав умови цивільного обігу комерційно цінної інформації, регламентував доступ до неї владних органів, містив чіткий перелік інформації, яка не може становити комерційну таємницю [5, с. 78].

Список використаних джерел:
1. Колобов Л. Порівняльний аналіз складників комерційної таємниці та її захисту у вітчизняному законодавстві та законодавстві Євросоюзу. Підприємництво, господарство і право. 2016. № 5. С. 8—13. URL: http://pgp-journal.kiev.ua/archive/2016/09/3.pdf
2. Мовчан А.В. Захист комерційної таємниці суб’єктами господарювання в умовах економічної конкуренції. Європейські перспективи. 2016. Вип. 1. С. 134—138. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/evpe_2016_1_22
3. Попова Н.О. Поняття комерційної таємниці як об’єкта права інтелектуальної власності в законодавстві України. Форум права. 2014. № 2. С. 364—368. URL: http://www.pravnuk.info/fomum-pr/1676-ponyattya-komercijnoї-tayemnici-yak-ob-yekta-prava-intelektualnoї-vlasnosti-v-zakonodavstvi-ukraїni.html
4. Пашун С.О. Юридичне закріплення права суб’єкта господарювання на комерційну таємницю. Науковий вісник публічного та приватного права «Молодий вчений». 2015. №4. С.140—144. URL: http://molodyvcheny.in.ua/files/journal/2015/4/70.pdf
5. Вапнярчук Н.М. Комерційна таємниця як об’єкт трудових відносин: зарубіжний досвід. Право та інновації. 2017. С. 76—81. URL: http://ndipzir.org.ua/wp-content/uploads/2018/07/Vapnyarchuk19.pdf

Науковий керівник: Аксютіна А.В., викладач кафедри цивільно-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 
 

Останнє оновлення (06.12.18 07:41)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №3
У сучасних умовах всесвітньої інформатизації, глобалізаційних тенденціях та трансформаційних процесах у суспільстві та свідомості, питання захисту та належної реалізації прав людини, інформаційних зокрема, не втрачає своєї актуальності. Входження України до світового інформаційного простору вже викликало появу раніше не знаних загроз для інформаційних прав людини. На сьогодні у нашій державі, зважаючи на складу економіко-політичну ситуацію, яка у тому числі зумовлена воєнними діями на сході України, незалежність окремо взятої особи щодо безпечного доступу, користування, розпорядження інформацією, убезпечення її персональних даних, захист інформації про неї на просторах Інтернету ставить низку завдань перед державою. Нині стабільне функціонування і розвиток кожної окремої людини, а також українського суспільства в цілому у сфері інформаційного простору, потребує повномасштабного перезавантаження інформаційної освіти, культури, а також загальнонаціональної інформаційної ідеології. А сам її ефективне впровадження зможе мати результат свідомого громадянина, який є не лише фахівцем у якійсь конкретній галузі, має базові знання, а й пишається власною державою та готовий ефективно працювати на її розвиток і благополуччя. 
На розвиток інформаційних прав людини впливає багато різних факторів. Це і розвиток жорсткої конкуренції на ринку інформаційних товарів і послуг, значний цифровий розрив, зіткнення і ломка законодавств країн через зникнення географічних і геополітичних меж держав в рамках інформаційних мереж, зростання кількості інформаційних загроз, втручання в приватне життя та багато інших [1, с. 55].
Права і свободи людини в сфері інформаційних правовідносин та їх гарантії відображаються в національному інформаційному законодавстві, що являє собою розгалужену комплексну галузь, яка стоїть на шляху систематизації через кодифікацію. Під цією категорією слід розуміти множину нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України у формі законів і постанов нормативного змісту, та підзаконні нормативні акти, які регулюють суспільні відносини щодо інформації. Законодавство України про інформацію складають Конституція України, Закон України «Про інформацію», законодавчі акти про окремі галузі, види, форми й засоби інформації, міжнародні договори і угоди, ратифіковані Україною, та принципи й норми міжнародного права [2, с. 147].
Не варто ототожнювати «інформаційні права» та «право на інформацію». Останнє є одним із різновидів першого. Інформаційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути віднесені до традиційних трьох поколінь прав людини, оскільки, базуючись на постійних змінах у суспільстві, інформаційні права мають специфічні ознаки і повинні становити окреме четверте покоління прав людини [3]. До основних прав людини в сфері інформації належать: 1) Свобода особистого і сімейного життя, так як відповідно до ст. 32 Основного Закону України не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини; 2) Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а згідно зі ст. 31 Констуції України винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо; 3) Право громадянина направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування та до посадових і службових осіб цих органів, про що прямо вказано у ст. 40 Основного Закону; 4) Право кожного громадянина на достовірну інформацію про стан довкілля, відповідно до ст. 50 Конституції України така інформація ніким не може бути засекречена; 5) Право кожного на свободу творчості і право доступу до культурних цінностей, так як згідно зі ст. 54 Основного Закону результати інтелектуальної, творчої діяльності громадянина ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом [3].
Отже, ми вважаємо, що інформаційні права людини варто визначити як  гарантовані державою можливості кожної людини і громадянина усіма дозволеними законом способами та засобами здійснювати задоволення своїх власних потреб в одержанні, користуванні, розпорядження та охороні інформації. Ми глибоко переконані, що посилена увага законодавця щодо належного закріплення, охорони та реалізації цієї категорії прав у наші дні є необхідною та життєво важливою як для кожного окремого громадянина, так і всього українського суспільства.

Список використаних джерел:
1. Калюжний К.Р. Сутність інформаційних прав людини в науці інформаційного права. Юридичний вісник. 2012. № 4. С. 55—58.
2. Рудник Л.І. Право на доступ до інформації: дис... канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право». Київ, 2015. 247 с.
3. Діордіца І. Класифікація інформаційних прав і свобод людини та громадянина. Підприємництво, господарство і право. 2016. №7. С. 116—121. 
 

Останнє оновлення (06.12.18 06:14)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №5
Сучасні дослідження в галузі кримінального права, кримінального процесу та криміналістики все частіше звертаються до поняття кіберзлочинів та кіберзлочинності. Це пов’язано з загальним науково-технічним розвитком сучасності, адже кібернетичні технології стали невід’ємною частиною всіх сфер життя людини. Не оминули сучасні тенденції і кримінального світу, який проявляє зростаючий інтерес до цифрових систем дистанційного банківського обслуговування, інформації, що зберігається на електронних носіях, використовує кібертехнології для розповсюдження інформації, як допоміжні, або основні засоби для скоєння злочинів. В міжнародно-правових документах та літературі все частіше виділяється спеціальне поняття кіберзлочину. Однак, наразі відсутній консенсус щодо конкретного наповнення цього поняття. 
До цього моменту ані в міжнародних документах [2], ані в національному законодавстві України не розроблена єдина термінологія та єдиний підхід до виявлення та поняття кіберзлочинності, що застосовується поряд з такими поняттями як комп’ютерна злочинність, злочини в телекомунікаційних системах, злочини в сфері високих технологій, інформаційні злочини, злочини в сфері комп’ютерної безпеки, злочини в сфері комп’ютерної інформації, тощо. 
Однак поняття «кіберзлочинність» (в англомовному варіанті – cybercrime) семантично ширше, ніж «комп'ютерна злочинність» (computercrime), і більш точно відображає природу такого глобального явища, як злочинність в інформаційному просторі. Якщо термін «кіберзлочинність» співвідноситься як з використанням комп’ютерів, так і з використанням інформаційних технологій і глобальних мереж, то поняття «комп'ютерна злочинність» в основному стосується злочинів, що здійснюються проти електронних пристроїв і даних, що на них зберігаються.
В опублікованих теоретичних джерелах тривають дискусії про підходи до визначення поняття «кіберзлочини». По суті питання висловлюютьсяв основному кримінологи [2] або фахівці в галузі кримінального права [3]. Відсутність повноцінного, вивіреного термінологічного апарату, що забезпечуєсферу розглянутих злочинів, зайвий раз підкреслює відсутністьповного розуміння суті даної проблеми, її актуальність і стурбованістьяк з боку наукового співтовариства, так і громадянського суспільства новимипогрозами зростаючих масштабів злочинності. 
Можна виділити декілька категорій злочинів, котрі, як правило, відносять до кіберзлочинів. По-перше, мова йде про шахрайство за допомогою систем дистанційного банківського обслуговування через викрадення та незаконне використання автентичних даних, таких як паролі, криптографічні ключі, одноразові паролі та ін. з метою незаконного списання грошей з рахунків фізичних та юридичних осіб. По-друге, нерідкими стають кібератаки проти зареєстрованих брендів та торгівельних марок шляхом створення так званих фішингових доменів, створення Інтернет-ресурсів, які компрометують бренд чи займаються шахрайством від його імені. Подібні атаки фіксувалися проти найбільших брендів, зокрема проти google. По-третє, звичайною злочинною практикою стали атаки проти захисних механізмів систем дистанційного банківського обслуговування (DDoS-атаки), які слугують прикриттям для проникнення у систему чи створюють незручності для клієнтів як засіб недобросовісної конкурентної боротьби. По-четверте, можна виділити внутрішнє шахрайство з використанням комп’ютерних технологій, на приклад, підміна платіжних документів та фінансової інформації, викрадення масивів даних, компрометація конфіденційності інформації. Також до кіберзлочинів слід відносити розповсюдження забороненої чи обмеженої в обігу інформації, на приклад, дитячої порнографії. 
До визначення подібних злочинів саме як «кіберзлочинів» (а не, на приклад, «комп’ютерних злочинів») підштовхує термінологія, яка міститься в чинних міжнародних договорах України. Зокрема, саме цей термін використано в Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність, що набрала чинності для України 1 липня 2006 року [2]. Нею до кіберзлочинів було віднесено незаконний доступ до комп’ютерних систем (ст. 2), нелегальне перехоплення даних, що передаються цифровими каналами зв’язку (ст. 3), втручання у дані, що зберігаються в комп’ютерних системах чи передаються електронними каналами зв’язку (ст. 4), втручання в комп’ютерні системи (ст. 5), зловживання комп’ютерними пристроями (ст. 6), підробки, пов’язані з комп’ютерами (ст. 7), шахрайство, пов’язане з комп’ютерами (ст. 8), правопорушення, пов’язані з дитячою порнографією (ст. 9), правопорушення, пов’язанні з порушенням авторських чи суміжних прав (ст. 10).
Розслідування злочинів, скоєних в кіберпросторі, вимагає як технічних, так і теоретичних знань. З урахуванням гострого дефіциту останніх виникає необхідність обґрунтування єдиного поняття кіберпростору з точки зору криміналістики, що сприятиме поглибленню і розширенню термінології теоретичної бази комп'ютерної криміналістики. Кіберпростір (від кібернетика і простір) - метафорична абстракція, яка використовується в філософії і в комп'ютерній технології, віртуальна реальність, що представляє ноосферу, другий світ як «всередині» комп'ютерів, так і комп'ютерних мереж. Поняття кіберпростору сьогодні використовується при описі об'єктів, широко поширених в комп'ютерній мережі. наприклад, веб-сайт може бути метафорично описаний як «такий, що знаходиться в кіберпросторі». Допускаючи подібну інтерпретацію, можна говорити про інтернет-події, що відбуваються не в країнах або містах, де фізично знаходяться сервери або учасники, а в кіберпросторі. Прикладаючи поняття кіберпростору до поняття злочину слід говорити про кіберзлочини як такі злочини, що відбуваються у кіберпросторі. 
Напрацьовані міжнародно-правові та доктринальні підходи до поняття кіберзлочину дозволяють говорити лише про початок розробки цієї складної та багатогранної концепції. Водночас, у зв’язку зі стрімким розвитком кібертехнологій, будь-яке формальне визначення буде умовним, адже неможна передбачити можливі суспільно-небезпечні діяння, що будуть скоєні за допомогою невідомих на даний момент технологій. З цього випливає, що визначення кіберзлочину «приречене» бути достатньо широким, аби ним можна було охопити всю сукупність злочинів, що потенційно можуть бути здійснені за допомогою комп’ютерів та комп’ютерних систем. Очевидно, що така робота далека від завершення навіть в науковій літературі, не кажучи вже про законодавчу техніку. Проте вона має проводитися з чітким усвідомленням кінцевої мети – розробки концепції та стрункого законодавчого визначення кіберзлочину як злочину, що скоюється в кіберпросторі. 

Список використаних джерел:
1. Гвоздецька М.О., Ісмайлов К.Ю. Кримінологічна характеристика кіберзлочинності: сучасний стан, структура та специфіка вивчення. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. (23-25 листопада 2016 р. м. Кропивницький). Кропивницький, 2016 р.  С. 52—53.
2. Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/994_575
3. Римарчук Г.С., Мельник В.І. Юридична природа кіберзлочинів. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія ПРАВО. 2014.Вип. 24. Т. 4. С. 54—57. 
 

Останнє оновлення (05.12.18 23:01)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №3
Зміни законодавства та постійні реформи дають свої зміни в житті людей. Так, далеко в минулому, цивільне право отримало ще одну підгалузь права, яка керує та регулює відносини, що виникають при створенні об’єкту мозкової діяльності людини, а саме, даним інститутом являється інтелектуальна власність. Під правом інтелектуальної власності розуміється право людини на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Оскільки людина постійно змінюється, самовдосконалюється, займається чимось цікавим, то завжди з цього щось має, а саме об’єкти творчості, так у музиканта це його твори та мелодії, у письменника – стаття або книга, тощо. Людина – це соціальна істота, яка має виражати себе певним шляхом, тож більшість із них це роблять через винаходи.
Вбачаємо, що це досить таки актуальна тема для нашого часу, тому що досить часто виникають суперечки з приводу власності на винаходи та різноманітні здобутки.
Даною темою цікавилось чимале коло вчених, серед яких можна зазначити таких як Якубівський І.Є., Борисова В.І., Тарасенко Л.Л., Вахонєва Т.М., Ревінський О.В., Гаврилов Е.П. та інші.
Право інтелектуальної власності взагалі є досить складним терміном для розуміння, так у своїй науковій праці. Так, Вахонєва Т. зазначає, що характерні риси та особливості відносин, які пов’язані зі створенням, використанням або відчуженням прав на результати творчої, інтелектуальної та розумової діяльності. Все це автор називає певною особливістю, що дало поштовх до виділення нової галузі права, про яку далі буде йти річ [2, c. 25].
Звертаючи увагу на важливість даної теми, варто підкреслити ще й той факт, що Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» не достатньо добре врегульовує відносини, що пов’язані за здійсненням права самого винахідника, саме це є досить проблемним для нашого часу і потребує певних уточнень деяких моментів.
Оскільки мова йде про право інтелектуальної власності на винахід, то варто зазначити, що отримання патенту, який це підтверджує, допомагає особі отримати сама держава, права для цього потрібно пройти етапи, які зазначені в Законі України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», і це доволі не простий шлях. Тарасенко Л.Л. в своїй науковій праці зазначила, що розглядаючи заявку на винахід (корисну модель), розуміється, що заявник і є винахідником (саме його творчою інтелектуальною працею було створено винахід, корисну модель). Надалі винахідник отримує патент на своє ім’я, і цей юридичний факт слугує визнанням державою авторства на винахід (корисну модель). E патентному праві діє презумпція авторства на винахід, відповідно до якої винахідником вважається особа, що вказана у патенті на винахід (корисну модель). Доведення протилежного можливе лише в судовому порядку [1, с. 72]. Таким чином варто зазначити, що звертається увага не лише на сам винахід, але й також на самого винахідника. 
Взагалі на нашу думку, право інтелектуальної власності на винахід надзвичайно важко довести коли це потрібно, тим паче коли людина, яка присвоїла сам виріб докладала руку до створення її або просто спостерігала за цим. На нашу думку, людина яка в достатній мірі володіє інформацією щодо приладу не факт, що є його власником, у кожної особи є свої ідеї, є думки котрі індивідуально створюються в голові, такі іноді схожі до інших мають зовсім різних творців. Варто зазначити, що у кожного існує так званий підпис.
Взагалі процедура реєстрації винаходу, а точніше патентування в Україні є досить складною. Для того, щоб зареєструвати винахід, потрібно пройти декілька етапів. Першим з етапів варто зазначити подання заяви винахідника, в ній завжди вказують місце проживання, повне ім’я винахідника, а також що є важливим – відомості, що описують суть винаходу, а також, якщо це необхідно, креслення, епюри, схеми та діаграми [1]/ Однак заява це не найскладніше, подальшими етапами є експертиза та представлення інтересів заявника в процесі проведення експертизи заявки, що проводиться Укрпатентом, а також процедура реєстрації в Державному реєстрі винаходів і корисних моделей. Тобто зрештою як це часто буває патент стає перемогою над системою. Дана процедура є не тільки складною, але й досить тривалою. Наприклад заява повинна мати собі не тільки відомості про винахід, а й доведення того, що він є унікальним та єдиним у своєму роді, щоб перевірка цих відомостей надалі проходила швидше, ніж зазвичай.
Отже, з вищезазначеного можна дійти висновку, що все що більш менш врегульовано законом, однак потребує своїх доопрацювань. Питання реєстрації винаходу, тобто отримання патенту є зараз досить проблемним, саме тому маємо думку, що потрібно ввести певні зміни до неї такі як спрощення процедури подання заяви, зробити її більш зрозумілою для людей та пришвидшити сам процес, адже як показує практика, процедура одержання патенту на винахід в Україні займає 2,5-3 роки, патенту на корисну модель - 9-11 місяців, тому гадаємо варто зробити один термін в 9-11 місяців для отримання патенту на корисну модель і на винахід.

Список використаних джерел:
1. Про охорону прав на винаходи і корисні моделі: Закон України від 15 грудня 1993 р. №3687-XII. Відомості Верховної Ради України. 2012 Ст. 12.
2. Тарасенко Л.Л. Права інтелектуальної власності на винахід (корисну модель). Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2016. Вип. 39(1). С. 71—74. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/nvuzhpr_2016_39%281%29__19
3. Вахонєва Т. Поняття права інтелектуальної власності та його складові. Теорія і практика інтелектуальної власності. 2015. № 6. С. 24—32. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Tpiv_2015_6_4 
 

Останнє оновлення (06.12.18 05:56)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №2
Існування інституту права притулку в міжнародному праві не викликає сумнівів. Цей інститут включає в себе набір міжнародно-правових договірних і звичаєвих норм, що встановлюють право фізичних осіб шукати притулок та отримувати притулок від переслідувань в державі громадянства чи постійного проживання в іншій державі. Однак, спірним лишається обов’язок держав надавати такий притулок. Фактично, наразі неможна говорити про існування такого обов’язку як безспірного міжнародно-правового зобов’язання. Його формування є справою майбутнього. Однак, можна говорити про те, що склався один з елементів цього зобов’язання, а саме обов’язок держав не видавати (повертати) шукачів притулку державі, в якій вони зазнають переслідувань. 
Відповідно до статті 33 Конвенції про статус біженців, «Договірні Держави не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання». Цей принцип наразі вважається частиною звичаєвого міжнародного права [4, p. 149]. 
Слід відзначити, що цей принцип трактується широко та стосується не тільки біженців в вузькому розумінні Конвенції 1951 року. Зокрема, держави розповсюджують цей принцип на всіх осіб, яким загрожують серйозні порушення прав людини в країні походження. Зокрема, Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлює, що біженцем може вважатися лише особа, яка підпадає під визначення біженця за Конвенцією. Водночас, ним встановлюється особливий статус «осіб, які потребують додаткового захисту». Додатковим захистом є форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок загрози їхньому життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань [5]. Таким чином, Україна фактично розповсюджує захист, що надається біженцям, на більш широке коло осіб. Подібні положення містяться в праві багатьох держав, адже принцип невидачі стосується не тільки біженців, але й будь-яких осіб, чиїм фундаментальним правам загрожує небезпека. 
Принцип невидачі викликає неабияку дискусію як в літературі, так і в практиці. Очевидним є те, що принцип застосовується до всіх біженців, що перебувають на території держави. Під питанням залишається те чи застосовується він до біженців, що прибувають до кордону та просять про допуск на державну територію. З одного боку, держави мають право визначати кого вони бажають допустити на свою територію. З іншого боку, сформувалося загальне розуміння того, що держави не є необмеженими в цьому своєму виборі та відмова в дозволі перетнути кордон може дорівнювати видачі [4, p. 113]. Зокрема, ця проблема неодноразово розглядалася Європейським судом з прав людини. Так, у справі Хірсі Джамаа та інші проти Італії Суд дійшов висновку, що навіть у випадках, коли шукачі притулку були перехоплені в морі та не дісталися державного кордону, їхня висилка до країни походження може становити порушення принципу невидачі, а також статей Європейської конвенції з прав людини [2]. У справі Кебе та інші проти України Суд дійшов висновку, що відмова шукачам притулку у доступі на державну територію на кордоні, навіть попре незаконний спосіб прибуття них до кордону та відсутність в них документів, становить порушення принципу невидачі та створює загрозу порушення статті 3 (заборона катувань, жорстокого, нелюдського або такого що принижує гідність поводження) Конвенції [3]. Позиція Європейського Суду, а отже і Ради Європи і всіх європейських країн з цього питання є єдиною і забороняє висилку іноземців навіть у випадках, коли вони ще не перетнули державного кордону, до країн, де ним може загрожувати порушення їхніх фундаментальних прав. Слід відзначити, що ця позиція є визначною, однак не універсально визнаною. Можна згадати справу Верховного суду США SaleActing Commissioner, Inс. v. Haitian Centers Council, в якій Суд дійшов висновку, що за правом США принцип невидачі застосовується лише до біженців, що перебувають на державній території [7]. 
Звичайно можна стверджувати, що відмова у дозволі перетнути кордон не обов’язково веде до повернення до держави, де шукач притулку може бути підданий переслідуванням, а отже не завжди означає порушення принципу невидачі. Проблемним в цьому аргументі є те, що він вимагає в кожному випадку дослідження того чи призведе відмова на кордоні до автоматичного повернення до країни, де особі загрожує переслідування. У випадках коли шукач притулку знаходиться на кордоні між своєю країною та сусідньою країною, відмова у перетинанні кордону очевидно дорівнює видачі. Однак, існує чимало інших ситуацій в яких відмова не так очевидно дорівнює видачі. Фундаментальна різниця полягає у можливості для кожної країни заявляти, що відмова на кордоні є правомірною з точки зору міжнародного права. Це може призвести до відмови шукачу притулку у всіх державах. Такий феномен в літературі отримав назву «біженця на орбіті» [6]. 
У практиці держав визнаються певні зв’язки між принципом невидачі та прийняттям шукача притулку на своїй території. Ряд держав (в тому числі і Україна) можуть надавати шукачам притулку тимчасовий доступ на свою територію з метою подання звернення про статус біженця. Подання шукачем притулку такого звернення, зазвичай, викликає обов’язок держави розглянути це звернення. У випадках, коли шукач притулку визнається біженцем, держави, як правило, надають йому постійний притулок та право проживання на своїй території. Лишається питання чи здатна така практика держав створити відповідний міжнародний звичай.

Список використаних джерел:
1. Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту. Закон України № 3671-VI від 08.07.2011. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3671-17
2. Hirsi Jamaa and Others v. Italy. Application no 27765/09. Judgment of 23 February 2012. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-109231. 
3. Kebe and Others v. Ukraine. Application no 12552/12. Judgment of 12 January 2017. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-109231. 
4. Lauterpacht E., Bethelem D. The scope and content of the principle of non-refoulment: opinion / Feller E., Turk V., Nicholson F. Refugee protection in international law: UNHCR’s Global Consultations on International Protection. Cambridge: Cambridge University Press, 2003. P. 110—197. 
5. Lauterpacht E., Bethelem D. The scope and content of the principle of non-refoulment: opinion / Feller E., Turk V., Nicholson F. Refugee protection in international law: UNHCR’s Global Consultations on International Protection. Cambridge: Cambridge University Press, 2003. P. 110—197. 113.
6. Phuong C. Identifying States’ Responsibilities towards Refugees and Asylum-Seekers. URL: http://esil-sedi.eu/wp-content/uploads/2018/04/Phuong.pdf
7. Sale, Acting Commissioner, INS v Haitian Centers Council (1993) 113 S.Ct 2549. URL: https://web.law.columbia.edu/sites/default/files/microsites/human-rights-institute/files/Sale.pdf 
 

Останнє оновлення (05.12.18 22:36)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №3
Реализация конституционных прав граждан на здоровые и безопасные условия труда подразумевает необходимость улучшения существующего состояния охраны труда, являющегося одной из причин страданий и лишений большого количества населения, создания масштабных беспорядков по всему миру. Вопреки выполнению «задач по оптимизации и улучшению условий труда, способствующих снижению числа рабочих мест с вредными и (или) опасными условиями, обстановка по-прежнему остается напряженной» [3, с. 91].
Поэтому в перспективных направлениях трудоохранной политики каждого государства должно найти отражение как совершенствование мероприятий по улучшению охраны труда, так и усиление организационного аспекта, включая совершенствование законодательства в данной области. Немаловажное значение при этом имеет учет «международного опыта по улучшению условий и повышению безопасности труда» [3, с. 96]. 
Согласно ст. 226 Трудового кодекса Республики Беларусь (далее – ТК Республики Беларусь) наниматель обязан обеспечивать охрану труда работников. Положения данной статьи являются более детальными и развернутыми по сравнению с аналогичными обязанностями нанимателя в области охраны труда, содержащимися в Кодексе законов о труде Украины (далее – КЗоТ Украины). Так, наиболее широкий перечень обязанностей нанимателя представлен в ст. 153 КЗоТ Украины, согласно которому на всех предприятиях, в учреждениях, организациях создаются безопасные и безвредные условия труда. Предлагаем рассмотреть данные нормы подробнее.
Анализируя перечни обязанностей нанимателя в Беларуси и Украине, следует отметить положительную сторону включения украинским законодателем в этот список обязанности по внедрению современных средств техники безопасности в производственный процесс и обеспечению санитарно-гигиенических условий, что является своеобразным шагом к предотвращению производственного травматизма и снижению риска возникновения профессиональных заболеваний работников [4, ч. 4 ст. 153]. Следует отметить, что в Украине трудовые коллективы активно вовлечены в процесс управления охраной труда: они обсуждают и одобряют комплексные планы улучшения условий, охраны работы и санитарно-оздоровительных мероприятий, контролируют выполнение этих планов, что отражено в ч. 8 ст. 153 КЗоТ Украины.
В отличие от ТК Республики Беларусь, в КЗоТ Украины содержится обязанность собственника или уполномоченного им органа по облегчению и оздоровлению условий труда работников. Так, согласно ст. 158 КЗоТ Украины, собственник или уполномоченный им орган обязан принимать меры по облегчению и оздоровлению условий труда работников путем внедрения прогрессивных технологий, достижений науки и техники, средств механизации и автоматизации производства, требований эргономики, положительного опыта по охране труда, снижения и устранения запыленности и загазованности воздуха в производственных помещениях, снижения интенсивности шума, вибрации, излучений и т.д.
Сами меры по охране труда в КЗоТ Украины не описаны, однако в тексте Кодекса [4, ст. 161] имеется отсылка на Закон Украины «Об охране труда» [2]: «собственник или уполномоченный им орган разрабатывает с участием профессиональных союзов и реализует комплексные мероприятия по охране труда в соответствии с Законом Украины «Об охране труда». 
Часть обязанностей нанимателя в Республике Беларусь (выдача молока и лечебно-профилактического питания, обезвреживающих средств, обязательные медосмотры работников определенных категорий, обеспечение работников горячих цехов газированной соленой водой), несмотря на упоминание в ст. 226 ТК Республики Беларусь, нашла свое закрепление также в отдельных статьях Кодекса (ст.ст. 225, 228, 230, 231 ТК Республики Беларусь). Вышеуказанный перечень обязанностей упоминается и в Законе Республики Беларусь «Об охране труда» (далее - Закон), вместе с тем, данные положения размещены достаточно разрозненно по его тексту: расположены после норм о службе охраны труда, услугах по охране труда, обучении (ст.28, ст. 30 Закона), тогда как обязанности нанимателя перечислены в ст.17 Закона, что значительно затрудняет их поиск и усвоение.
Обращаясь к Закону Республики Беларусь «Об охране труда», можно рассмотреть в его тексте обязанности нанимателя по организации медосмотров, выдаче средств индивидуальной защиты, однако в указанных в нем мерах недостаточно внимания уделено профилактике профессиональных заболеваний, отсутствуют нормы о выдаче лечебно-профилактического питания и др. [1, ст. 17]. На наш взгляд, было бы целесообразней с точки зрения первостепенной важности и заботы о здоровье работников включить хотя бы часть данных положений, возможно, если не в ТК Республики Беларусь, который имеет большую юридическую силу и значимость, то хотя бы в Закон. Это продемонстрирует также и проявляемый законодателем интерес к здоровью трудоспособного населения Республики.
Таким образом, перечень обязанностей нанимателя, содержащийся в ТК Республики Беларусь [5, ст. 226], дублируется и немного уточняется в Законе. В целом нормы указанных актов в данной части практически идентичны и их дублирование лишь загромождает и затрудняет чтение их обоих. Так как Закон «Об охране труда» призван уточнять нормы Кодекса и является более специальным актом по отношению к нему, то предлагаем максимально обобщить и систематизировать положения ТК Республики Беларусь, содержащие обязанности нанимателя, в одну статью, либо ограничиться при их перечислении ссылкой на соответствующий Закон. На основании вышеизложенного и с учетом опыта соседнего государства, предлагаем включить в перечень обязанностей нанимателя, расположенный в ст.17 Закона Республики Беларусь «Об охране труда», следующие дополнения:
1. Обязанность по внедрению современных средств техники безопасности в производственный процесс;
2. Обязанность принимать меры по усовершенствованию и оздоровлению условий труда работников путем внедрения прогрессивных технологий, достижений науки и техники, средств механизации и автоматизации производства, требований эргономики, положительного опыта по охране труда, снижения и устранения запыленности и загазованности воздуха в производственных помещениях, снижения интенсивности шума, вибрации, излучений и т.д.;
3. Обязанность по выдаче лечебно-профилактического питания работникам, занятым на работах с вредными и (или) опасными условиями труда, а также уделить внимание описанию в Законе мер по профилактике профессиональных заболеваний работников.

Список использованных источников:
1. Об охране труда: Закон Республики Беларусь от 23.06.2008 №356-З (с изм. и доп. от 12.07.2013). Национальный реестр правовых актов Республики Беларусь. 2008. № 158. 2/1453.
2. Об охране труда: Закон Украины от 14.10.1992 №2694-XII (с изм. и доп. от 19.12.2017). Ведомости Верховной Рады Украины. 1992. № 49. ст.668.
3. Кляуззе В.П., Сечко Л.К. Концептуальные подходы к совершенствованию государственного управления охраной труда в 2016-2020 гг. Белорусский экономический журнал. 2015. № 1. С. 86—96.
4. Кодекс законов о труде Украины от 10.12.1971 №322-VIII (с изм. и доп. от 18.09.2018). Ведомости Верховной Рады Украины. 1971. приложение к № 50. ст. 375.
5. Трудовой кодекс Республики Беларусь от 26.07.1999 №296-З (с изм. и доп. от 13.11.2017). Национальный реестр правовых актов Республики Беларусь. 1999. № 80. 2/70.

Научный руководитель: Ковалева Е.А., к.ю.н., доцент, доцент кафедры гражданско-правовых дисциплин Учреждения образования "Гомельский государственный университет им. Ф. Скорины". 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №1
Упродовж усього періоду незалежності України (з 1991 р.) питання запровадження капеланської служби поступово розроблялося та ініціювалося передусім у процесі співпраці традиційних християнських церков та державних органів влади, важливим результатом чого стало офіційне заснування у 2017 р. інституту військового капеланства в нашій державі. 
Певні аспекти з питань інституціалізації інституту капеланства в Україні та його значення в забезпеченні духовних потреб військовослужбовців вже були предметом досліджень вчених. Так, Д. Забзалюк вивчав інститут капеланства в українських військових формаціях першої половини XX ст. [1], діаспорний дослідник і учасник подій о. І. Лебедович капеланство в Українській Галицькій армії [2]. На сучасному етапі теоретичні та прикладні дослідження з питань капеланства в Україні розробляють, зокрема Л. Владиченко [3], В.Єленський [4], С. Здіорук [5], Л. Непіпенко [6], С. Сьомій [7] та інші. Однак, через швидкоплинність суспільних та інших змін виникає потреба значно глибшого дослідження багатьох правових питань капеланства в лавах військових формувань України.
Ретроспективний огляд виникнення і розвитку інституту капеланства засвідчує значну роль військового духівництва у формуванні української нації. Душпастирська діяльність священнослужителів у військових структурах України має давню традицію, сягаючи ще часів Княжої доби. Історичні факти свідчать про існування цілої системи духовної опіки козаків Запорізької Січі. Систематичне формування служби військових капеланів в Україні розпочалося у період Першої світової війни та національно демократичної революції 1917-1920 рр., коли інститут капеланства було офіційно створено в штатній структурі армій Австрійської та Російської імперії, УНР періоду Центральної Ради, Української держави гетьмана П. Скоропадського, УНР доби Директорії та УГА ЗУНР. Другим етапом історичного розвитку українського військового капеланства стало його відродження у період Другої світової війни. 
Відродження та становлення служби військового капеланства розпочалося в незалежній Україні, і умовно складає декілька етапів. Так, на думку Л. Владиченко, розвиток співпраці церков і релігійних організацій зі Збройними Силами України «можна поділити на три періоди»: перший з 1992 р., коли почалося формування Збройних Сил незалежної Української держави, до листопада 2008 р., коли підписано відповідний меморандум; другий тривав з листопада 2008 р. до липня 2014 р., коли Кабінет міністрів України видав офіційне розпорядження про капеланську службу; третій – з липня 2014 р. до теперішнього часу [3]. Капелан о. Л. Зелінський також виокремлює «три етапи розвитку капеланства в Україні: перший у мирному побуті... Другий етап це початок бойових дій. І тепер третій етап це 2017 рік і офіційна інституціоналізація...» [8]. 
Враховуючи специфіку розвитку церковно-державної співпраці в організації військового капеланства можна виокремити чотири етапи інституціалізації військового капеланства в Україні, кожен з яких мав свої особливості. Так, на першому етапі відбувається оцінка можливості створення капеланської служби, ініціатива її організації на волонтерських засадах належить Церквам і представникам армії. У процесі формування Збройних Сил України представники християнських Церков в Україні УПЦ, УГКЦ, РКЦ та протестантських конфесій, звичайно, з власної ініціативи й за згодою командування окремих військових частин намагалися організувати духовну опіку військовослужбовців. У 1993 р. з ініціативи офіцерів-християн Збройних Сил України засновано Асоціацію християн-військовослужбовців, президентом якої обрано полковника С. Лисенка [5, с. 18]. Згодом, 1995 р. за дорученням Президента України Л. Кучми Національний інститут стратегічних досліджень розробив рекомендації для Ради національної безпеки і оборони України щодо капеланського служіння, а з 1996 р. різні конфесії почали формувати напрями капеланської праці та призначили відповідальних осіб [6, с. 73]. У лютому 2000 р. підписано Заяву про наміри співпраці Міністерства внутрішніх справ України та Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій.
На другому етапі, з 2004 р. розпочалася активізація військово-церковного співробітництва, що характеризується розробкою та прийняттям нормативних актів і директивних вказівок органів державної влади, налагодженням співпраці з Церквами, створенням регулюючих органів. Поштовхом до системної діяльності у цій сфері стала директива Міністра оборони України № Д 25 від 21 квітня 2006 р. «Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України», згідно з якою 1 листопада 2008 р. було утворено у структурі Департаменту гуманітарної політики Міністерства оборони України сектор роботи з релігійними організаціями. Важливим кроком у розвитку державно церковної співпраці у становленні капеланської служби став «Меморандум про співпрацю у справах душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України», підписаний 10 листопада 2008 р. Міністерством оборони України спільно із сімома конфесіями, віруючі яких служать у Збройних Силах України. Невдовзі, у квітні 2009 р., відповідно до наказу Міністра оборони України, було створено Раду у справах душпастирської опіки при Міноборони України, основним завданням якої визначено налагодження ефективнішої співпраці релігійних організацій, вироблення спільних підходів до запровадження інституту військового капеланства [3]. У квітні 2011 р. затверджена відповідно до наказу Міністра оборони України «Концепція душпастирської опіки у Збройних Силах України», якою було задекларовано початок діяльності, спрямованої «на забезпечення душпастирської опіки з боку церкви (релігійних організацій) військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань» [9]. Тим самим створено організаційно-правові основи інституту військового капеланства, однак, через рекомендацію комітету Верховної Ради з питань культури і духовності у жовтні 2013 р. так і не прийнято відповідного закону про «запровадження інституту священнослужителів (капеланів) у військових, правоохоронних органах» [6, с. 74]. У 2011 р. протестантськими конфесіями засновано Всеукраїнську громадську організацію «Українське капеланство», яка для формування кадрового резерву ініціювала відкриття шкіл з навчання капеланському служінню [6, с. 75].
Третій етап, на нашу думку, розпочався з моменту російської агресії на сході України 2014 р. та пов'язаний з організацією волонтерського руху капеланів в зоні АТО. Російська агресія актуалізувала невідкладне реформування Збройних Сил та інших військових формувань України. Так, у липні 2014 р. священик УГКЦ, капелан Академії сухопутних військ України у Львові, о. Андрій Зелінський став першим військовим капеланом при штабі АТО у Слов'янську [10; 11]. Отець Тарас Коцюба з перших днів бойових дій на Донбасі періодично відвідував українських військовослужбовців, а згодом вступив на контрактну службу капелана. У 2016 р. на добровільних, волонтерських засадах капеланську службу в Збройних Силах України в зоні АТО проходили понад 100 священиків [12], а в структурі Державної прикордонної служби та Національної Гвардії понад 180 священиків традиційних християнських Церков [3]. Географія їх душпастирського служіння охоплювала «гарячі точки» в Станиці Луганській, Трьохізбенці, Щасті, Попасній, Донецькому аеропорту, Пісках, Авдіївці, Горлівці, Мар'їнці, Широкиному, Мирному та інших [8].
Власне, з грудня 2016 р. коли наказом Міністерства оборони України було затверджено «Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах України» [13], на нашу думку, розпочався четвертий етап, що характеризується інституціоналізацією на офіційному рівні військового капеланства в нашій державі.
Сьогодні особливо актуальним є ухвалення відповідного закону України про військове капеланство, адже з 2017 року військове капеланство функціонує в Україні на офіційному рівні, започатковано посади військового капелана у лавах Національної Гвардії та Збройних Сил України. Так, у листопаді 2017 р. вперше в історії впродовж двох тижнів на базі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного священики, які вже офіційно є військовими капеланами Збройних сил України, навчалися основам військової справи, пройшли військово-гуманітарну та військово-психологічну підготовки, обмінялися досвідом капеланського служіння в підрозділах Українського війська.
Слід зауважити, що наявність військово-релігійних служб у багатьох країнах і характер виконуваних ними завдань зумовлює те, що вони займаються не тільки задоволенням релігійних потреб, але й уведені в систему ідеологічно-психологічного впливу на весь особовий склад, незалежно від світоглядної орієнтації кожного. Релігійне виховання, є складовою системи бойової і морально-психологічної підготовки військовослужбовців та підпорядковане основному завданню – підтриманню високого духовно-патріотичного й бойового потенціалу військ. Це особливо важливо для України нині на шляху адаптації до стандартів НАТО. Детальний аналіз різних світових моделей капеланської служби та видів координації між церквою та військовими формуваннями держави може бути успішно використаний в Україні з обов’язковим урахуванням вірувань, історичного досвіду та культури українського народу для забезпечення належної організації духовної опіки військовослужбовців. 
Зокрема, в США інститут військового капеланства існує вже понад 200 років – з 29 липня 1775 року, коли Конгрес затвердив нові Статути армії країни. Але організаційно капеланська служба остаточно сформувалася наприкінці Першої Світової війни. У 1918 році був прийнятий закон, який встановив квоту військових капеланів у Збройних Силах: 1 капелан на 1200 військовослужбовців, плюс на кожний військовий округ ще 20 церковнослужителів. У роки Першої Світової війни Збройні Сили США нараховували близько З тис. офіцерів військово-релігійної служби. Цікаво, що на флоті при цьому було лише 25 священиків (3 капітана 1-го рангу, 7 капітанів 2-го рангу, 5 старших лейтенантів, 6 лейтенантів і 4 мічмани). Під час Другої Світової в лавах діючої армії капеланів було вже близько 9 тисяч. Девізом сучасного корпусу капеланів США є латинський вислів: «Pro Deo et Patria» (за Бога і Батьківщину) [14, с. 57].
Керівництво корпусом військових капеланів здійснює Рада у справах капеланів при помічникові Міністра оборони з будівництва Збройних Сил та особового складу, що об'єднує представників військового духовенства трьох видів Збройних Сил: Сухопутних військ (разом з ними готуються і підпорядковуються єдиному командуванню капелани Національної гвардії та Резерву), Військово-Морських Сил та Військово-повітряних Сил. Рада включає 6 осіб, з них троє – Головні капелани видів Збройних Сил у ранзі генерала або адмірала військово-релігійної служби, які по черзі, змінюючись щороку, очолюють Раду. Кожен з Головних капеланів очолює відповідне управління, що входить до штату Головного Штабу певного виду Збройних Сил США. При кожному управлінні діє редакція військово-релігійного журналу [15, с. 36.].
Рада у справах військових капеланів у США виконує наступні функції:
 розробка принципів підбору, підготовки та використання капеланів на дійсній військовій службі та в резерві;
 встановлення та підтримка тісних дружніх стосунків з цивільними організаціями та духовенством;
 матеріально-технічне забезпечення діяльності капеланів.
Управлінню підпорядковані відділи головних капеланів об'єднань Збройних Сил США (корпус, армія, флот, а також на театрі воєнних дій) на чолі з начальником відділу (полковник), а у з'єднаннях (дивізія, окрема бригада) – відділення на чолі з відповідним начальником – підполковником, заступником, майором і 2-ма – 3-ма сержантами [15, с. 36.].
У гарнізонах, базах, військових частинах, учбових закладах, шпиталях служать окремі військові священики. Крім того, до штату військових баз обов'язково входить підлеглий капелан, який займається лише сімейними питаннями. Початковою посадою для військового капелана є батальйон (штатна категорія капелан). Кожен батальйонний капелан має штатного помічника. Ним може бути капрал або штабний сержант з відповідною підготовкою. У бригаді, наприклад, капелан (майор) має помічником сержанта 1-го класу.
У США кожен майбутній військовий капелан зобов'язаний мати відповідну духовну освіту ступінь богослова або рівну їй: не менше 3-х років богословських студій магістерського рівня (це приблизно рівень духовної академії). Після цього претендент повинен не менше 2-3 років відслужити у цивільній парафії, і лише після цього він може подавати документи на вступ до школи капеланів. Окрім того, кандидат мусить мати цивільну вищу освіту, або закінчити курси позавійськової підготовки при закладах вищої освіти (головне, щоб об'єм вивчених дисциплін відповідав об'єму профілюючих дисциплін Центру). Від кандидата вимагається рекомендація з закладів вищої освіти або від командування з місця служби (роботи) і рекомендація зі своєї Церкви (однієї з 120-и, вчення якої не заперечує можливість збройного захисту країни). Кандидат має відповідати певним духовним, моральним, інтелектуальним та психологічним вимогам, мати добре здоров'я, бути громадянином США, віком від 21 до 35 (за іншими даними до 40) років, а для Католицької Церкви в США – до 50 років, хоча в армії можуть служити особи до 62 років.
Капеланська служба США є зразком для армій країн, що входять до НАТО (наприклад Канада). У цілому корпус капеланів Збройних Сих США довів свою спроможність та ефективність виконувати поставлені перед ним завдання. Душпастирська опіка над воїном здійснюється не лише в частині, а також вдома через роботу з сім'ями. Навіть знаходячись в полоні, американський солдат відчуває підтримку капелана, який готував його до всіх труднощів і небезпек війни. 
Капеланські служби мають показати нове розуміння ролі та місця армії в демократичній державі, а військовику дати розуміння того, що невід’ємними рисами військового професіонала є національна самосвідомість, патріотизм, висока моральність фондована на ґрунті історії, традицій та культури Українського народу. Подальше розроблення та реалізація правових та організаційних механізмів інституціоналізації служби військових капеланів в Україні сприятиме формуванню української нації в сучасну добу. Одним із основних підходів до побудови сучасної національної Армії в Україні є концепт раціонального партнерства як у внутрішній, так і в зовнішній оборонній політиці Української Держави. Гуманітарний аспект національної безпеки нашої держави вимагає для ефективної підготовки особового складу Збройних Сил, практичного використання служби військових капеланів, дієздатність та ефективність якого доведено шляхом суспільно-політичної практики.

Список використаних джерел:
1. Забзалюк Д. Душпастирська служба українських військових формацій першої половини ХХ ст. Львів: ЛьвДУВС, 2012. 188 с.
2. Лебедович І. Полеві духовники Української Галицької Армії: у 45-річчя участи у Визвольних змаганнях. Віннпег, 2013. 328 с.
3. Владиченко Л. Досвід впровадження військового капеланства у Збройних Силах України. 17 жовтня 2016. URL: https://risu.org.ua/article _of_religions&_lang=ua&.
4. Єленський В. Духовний супровід у Збройних силах України: дискусії і перспективи. Людина і світ. 2011. № 12. С. 2—8.
5. Здіорук С.І. Служба військових капеланів у воєнній організації Української держави: необхідність, можливості та перспективи. URL: http://www.niss.gov./Kapelany–3aa20.pdf.
6. Непіпенко Л.П. Військові священики (капелани) в сучасній Україні. Честь і закон. 2015. Вип.2 (53). С. 72—78.
7. Сьомін С. Церква і армія: партнерство чи поглинання. Національна безпека і оборона. 2000. №10. С. 99—104.
8. Руденко А. Завдання капелана – захищати людяність. Співрозмовник – капелан о. Андрій Зелінський, УГКЦ. URL: http://oranta.org/index.php?option=com_content& view=article&id=3452
9. Концепція душпастирської опіки у Збройних Силах України. 22 квітня 2011. URL: http://kapelanstvo.org.ua/kontseptsiya–dushpastyrskoyi–opiky–u–zb/.
10. Климончук О. «Передова має проходити у глибині нашого серця», – військовий капелан о. Андрій Зелінський. 15 липня 2014. URL: http://news.ugcc.ua/interview/ peredova_maie_.html
11. Перехрест О. «Функції військового капелана – не дати військовому втомитись любити». Розмова з капеланом о. А. Зелінським про місце любові на війні. 28 жовтня 2015. URL: https://zaxid.net/funktsiya_viyskovogo_kapelana__ne_dati_viyskovomu_vtomitis_lyubiti_ n1370844.
12. Виноградов В. Українське євангельське капеланство. 18 серпня 2017. URL: https://poklik.org/ukrayinske–yevangelske–kapelanstvo/.
13. Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних силах України: наказ Міністерства оборони України 14.12.2016 №685 URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0010–17.
14. Зачепа А.М. Армія, релігія, держава – українські та світові реалії : монографія. Львів, 2011. 273 с.
15. Paget N.K., McCormack J.R. The Work of the Chaplain. Valley Forge: Judson Press, 2010. P. 36. 
 

Останнє оновлення (05.12.18 22:16)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №5
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов’язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Виходячи з цього, військовослужбовцями є особи, які проходять військову службу на особливому виді служби, пов’язаною з виконанням військового обов’язку або службою на конкурсно-контрактній основі в військових формувань, утворених відповідно до законів України [1].
Тобто, суб’єктом злочинів проти встановленого порядку несення військової служби передбачених розділом ХІХ Кримінального кодексу України можуть бути військовослужбовці, на яких держава покладає відповідні обов’язки, невиконання або несумлінне виконання яких у низці випадків може викликати тяжкі наслідки, що свідчить про підвищену небезпеку таких злочинів.
Зауважимо, що суб’єкт військових злочинів є спеціальним, якому поряд з загальними ознаками суб’єкта злочину, притаманні особливі ознаки, які виділяють його та відмежовують від інших суб’єктів злочинів.
Окремі проблемні питання ознак суб’єкта військових злочинів було досліджено в працях Х.М. Ахметшина, В.О. Бодаєвського, Ф.С. Бражника, С.Ф. Денисова, М.І. Панова, В.Г.Сизранцева, С.О. Харитонова, В.М. Ярія та іншими. Однак питання пов’язані з визначення критерія осудності військовослужбовця, який вчиняє злочин під час несення та проходження військової служби досліджувались фрагментарно, тому існує необхідність у комплексному вивченні вказаної теми.
Так, осудність суб’єкта військового злочину належить до загальних ознак суб’єкта злочину формула котрої є однією з аксіом кримінального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Кримінального кодексу України Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними [2].
Не погоджується з законодавчою конструкцією визначення осудності Т.М. Приходько, зазначає, що використання в даній статті слова «могла» є недоречним, як при обмеженій осудності, так і при осудності, мова повинна йтися саме про «здатність», а не про «можливість» [3, c. 84].
Ми погоджуємось з вищенаведеним, та хочемо додати, що поняття осудності за КК України, побудовано більш на психологічному критерії, не враховуючи медичний та юридичний аспекти, вважаємо, що такого трактування осудності достатньо експерту-психіатру, але не юристу. Юристу потрібно аналізувати осудність не тільки з точки зору стану особи під час вчинення злочину, а й як передумову або навіть умову саме винного діяння особи та можливості притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинений злочин і призначення покарання.
У юридично-науковій літературі, погляди науковців щодо визначення та складових осудності також є неоднорідними.
З даного питання привертає увагу кандидатська дисертація А.А. Васильєва «Проблеми осудності у кримінальному праві», дослідник зазначає, що одна група вчених осудністю вважає обумовлену станом психічного здоров’я особи здатність усвідомлювати вчинені нею суспільно небезпечні дії та керувати ними (В.С. Трахтеров); здатність бути винним і відповідальним (П.С. Дагель), здатність особи «в момент» вчинення злочину усвідомлювати свої дії та керувати ними (Ш.С. Рашковська); здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними і пов’язана з нею здатність бути винною і відповідальною за вчинення суспільно небезпечної дії (Н.П. Грабовська, Н.С. Лейкіна).
Друга група науковців, поняття «осудність» визначає як стан особи, яка вчиняє злочин, усвідомлюючи свої дії і керуючи ними в силу більш менш повного душевного здоров’я (І.К. Шахріманьян); передбачає такий психічний стан людини, при якому вона «в момент» вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії та керувати ними (В.С. Орлов); є характеристикою злочинця, його психічного стану «в момент» вчинення злочину (М.П. Карпушин, В.І.Курляндській); нормальний стан особи (О.М. Лазарєв) та ін. [4, c. 18].
На наш погляд осудність це юридичний інститут, який є обов’язковою ознакою суб’єкта як елемента складу злочину, який передбачено у кримінальному законі та виступає передумовою вини, а без доведення останньої не настає кримінальна відповідальність та покарання, також наявність осудності забезпечує досягнення мети покарання, яка відповідно до ч. 2 ст. 50 КК України включає в себе не тільки кару, а виправлення засудженого, попередження вчиненню нових злочинів як засудженими так і іншими особами [2].
Отже, дослідивши осудність як загальну ознаку суб’єкта військового злочину, можна дійти висновку, що вказана ознака у Кримінальному кодексі України побудована більше на психологічному аспекті, але включає в себе соціально-медичний, психологічний, юридичний критерії. Тому, на практиці органи досудового розслідування встановлюють факт скоєння військовослужбовцем військового злочину, а при виникненні питання про осудність особи, експерти в ході психіатричної або комплексної психолого-психіатричної експертизи складають висновок про здатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними під час вчинення злочину, за наявності у особи відносного психічного здоров’я. Суд в даному випадку під час дослідження висновку експерта встановлює здатність військовослужбовця до усвідомленої та вольової поведінки під час вчинення злочину.

Список використаних джерел:
1. Про військовий обов’язок і військову службу: Закон України від 25.03.1992 № 2232-XII. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2232-12
2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III. URL: http://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/2341-14
3. Приходько Т.М. Проблема обмеженої осудності в кримінальному праві: дис…кан. юрид. наук: 12.00.08. Київ, 2001. 216 с.
4. Васильєв А.А. Проблеми осудності в кримінальному праві України: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. Харків, 2005. 221 с. 
 

Останнє оновлення (05.12.18 17:25)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №5
З моменту набрання чинності Кримінального процесуального кодексу України минуло вже шість років, однак проблеми правозастосування окремих його положень у практичній діяльності залишаються. 
Аналіз судової практики свідчить про наявність проблемних питань у застосуванні норм кримінального процесуального закону України при збиранні доказів, у випадках необхідності вилучення заборонених предметів з внутрішніх кишень одягу особи. 
За результатами опрацювання судової практики Верховного Суду встановлено, що підставою для виправдання осіб через відсутність у діянні складу кримінального правопорушення, є визнанням недопустимим доказом протоколу огляду місця події, під час якого заборонені предмети вилучалися працівниками поліції в особи з внутрішньої кишені одягу, що на думку суду, є фактично обшуком, а не поверхневим оглядом.
Верховний Суд дотримується правової позиції, що проведення обшуку до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань тягне за собою визнання доказу недопустимим.
Так постановою Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду від 08.02.2018 скасовано вирок Деснянського районного суду м. Києва від 31.01.2017, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 12.04.2017 та призначено новий розгляд у суді першої інстанції з підстав істотного порушення кримінального процесуального закону, оскільки судом першої інстанції в основу обвинувального вироку покладено докази, отримані з порушенням прав людини і основоположних свобод [1].
За вироком суду особу визнано винуватою в тому, що вона будучи особою, яка раніше вчинила кримінальні правопорушення, передбачені ст. ст. 307, 310, 317 КК України, знайшла паперовий згорток з особливо небезпечним наркотичним засобом - канабісом, який незаконно зберігаючи при собі, перенесла до станції метро, де була зупинена працівниками поліції, якими було виявлено та вилучено вказаний наркотичний засіб. Такі дії кваліфіковано, як незаконне придбання та зберігання наркотичного засобу без мети збуту, вчинені особою, яка раніше вчинила злочини, передбачені ст. ст. 309, 310, 317 КК України.
У вказаній постанові Верховний Суд зазначив, що суд першої інстанції, оцінюючи як доказ протокол огляду місця події з огляду на його допустимість, не врахував, що речовина, яка в подальшому виявилася наркотичним засобом – канабісом, вилучена з лівої внутрішньої кишені куртки обвинуваченого працівником поліції, однак у протоколі міститься посилання, що вона вилучена під час поверхневого огляду.
На думку Верховного Суду, при проведенні вказаної слідчої дії не враховані вимоги статті 34 Закону України «Про Національну поліцію», якими передбачено, що поверхнева перевірка, як превентивний поліцейський захід, є здійсненням візуального огляду особи, проведенням по поверхні вбрання особи рукою, спеціальним приладом або засобом, візуальним оглядом речі або транспортного засобу.
Крім того, у постанові Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду від 31.05.2018 зазначено, що слідчий, всупереч вимогам закону, до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань фактично провів слідчу дію – особистий обшук одягу та речей особи, під час якого у нього було вилучено речовину рослинного походження та предмети, схожі на патрони, яка в подальшому оформлена протоколом огляду місця події [2].
Опрацювання вищевказаних постанов Верховного Суду свідчить про наявність проблемних питань у практичній діяльності застосування норм кримінального процесуального закону України щодо проведення особистого обшуку особи.
Так, відповідно до кримінального процесуального законодавства України існує два випадки коли можливо проводити обшук особи, а саме: 
відповідно до вимог ч. 3 ст. 208 КПК України (уповноважена службова особа, слідчий, прокурор може здійснити обшук затриманої особи з дотриманням правил, передбачених ч. 7 ст. 223 і ст.236 КПК України);
згідно положень ч. 5 ст. 236 КПК України за рішенням слідчого чи прокурора може бути проведено обшук осіб, які перебувають в житлі чи іншому володінні, якщо є достатні підстави вважати, що вони переховують при собі предмети або документи, які мають значення для кримінального провадження [3]. 
З огляду на викладене, можливо зробити висновок, що чинним законодавством не передбачено процесуальну можливість проведення обшуку особи у інших випадках, не передбачених КПК України. 
В узагальненні судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про надання дозволу на проведення обшуку житла чи іншого володіння особи, яке схвалене на нараді суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ 21 травня 2014 року та на засіданні пленуму цього ж суду 17 жовтня 2014 року, зазначено, що опрацювання судової практики свідчить про те, що слідчими та прокурорами всупереч положенням КПК України подаються, а слідчими суддями розглядаються та вирішуються по суті клопотання про обшук особи. Крім того, висловлено правову позицію щодо обґрунтованості практики слідчих суддів, які відмовляють у задоволенні клопотань про обшук особи, оскільки до повноважень слідчого судді належить надання дозволу лише на обшук житла чи іншого володіння особи [4].
Відсутність дотепер єдиного підходу до правозастосування положень кримінального процесуального законодавства щодо проведення обшуку особи перешкоджає ефективному здійсненню правосуддя, захисту основоположних прав та свобод людини і громадянина. Єдиним вирішенням цього питання є відповідні зміни до Кримінального процесуального кодексу України та Закону України «Про Національну поліцію».

Список використаних джерел:
1. Постанова Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду від 08 лютого 2018 року №754/5978/16-к. URL: http:// www.reyestr.court.gov.ua/Review/72243400
2. Постанова Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду від 31 травня 2018 року №236/439/16-к. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74475940
3. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13 квітня 2012 року №4651-VI. URL: http://www.zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17
4. Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року №9 узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про надання дозволу на проведення обшуку житла чи іншого володіння особи. URL: http://www.sc.gov.ua/ua/postanovi_za_2014_rik.html. 
 

Останнє оновлення (05.12.18 11:13)

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція