... Таємниця успіху у тому, щоб бути готовим скористатися зі слушної нагоди, коли вона настане (Б. Шоу) ...
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №1
Гносеологічне уявлення про методи наукового пізнання формується у вигляді певних способів і прийомів, що мають різну мету, структуру, зміст і якість відносно предмету дослідження. У цьому аспекті кожен напрям науки використовує необхідні і можливі для пізнання специфічних об’єктів засоби і методи, що визначаються певним рівнем дослідницького людського розуміння змісту методології, її напрямів та зв’язків, практичних умов впровадження і застосування. Така методологія буде «життєздатною», корисною для людського буття лише за певних передумов. Ці передумови пов’язані, насамперед, із внутрішньою якістю духовного стану, віри дослідника на основі якої формується його бачення процесу пізнання і перетворення.
Якість основної гіпотези, її перевірки складається з того, що інтегративний (об’єднуючий) метод дослідження права має в певній мірі широкі за сферою застосування методологічні (інтегруючі, об’єднавчі) можливості вирішення пізнавальних проблем людини щодо складних зовнішніх феноменів, соціальних явищ і процесів, їх міждисциплінарних зв’язків. У більш конкретному аспекті прикладом або сферою перевірки такої гіпотези може стати складна система господарської інфраструктури, з її зв’язками, сферами, галузями, умовами людської професійної діяльності.
  Отже. інтегративні структурні властивості методу як феномену можуть виявлятись: 1) у духовному стані дослідника, його віри, яка, з одного боку дає силу здобутим знанням, з іншого – на основі такого стану складається певна якість праворозуміння сьогодні й прогноз на майбутнє, до чого ми прагнемо; 2) у природному стані права, що в людині, а не над людиною, якісні властивості такого права, що виявляються серед людей, у їх комунікації і правосприйнятті; 3) позитивному (формальному) аспектах, герменевтиці правової реальності й догматизму задля забезпечення суспільної безпеки й соціального добробуту.
  Духовні, моральні, правові засоби (природні, позитивні, інтегральні) для людського буття і його адаптації у суспільстві виявляють себе певними можливостями в удосконаленні та розвитку людини і раціональної організації суспільства й держави у їх взаємодії й взаємодопомозі. Саме ця суспільно-інституційна взаємодія і взаємодопомога повинна бути ідейним постулатом,  стрижнем правової політики формування умов добробуту і безпеки, принципом практичної  діяльності.
Безумовно розглядаючи питання господарської інфраструктури як базового елементу сучасної економіки ключовим питанням залишається людські права і свободи, у т.ч. право на господарювання, свобода підприємництва. Гнучкість і адаптивність природного змісту «права свободи» людини в соціумі лежить у площині духовного, особливого й одиничного, а через нього до суспільного, публічного. Найбільш досконалий підхід публічно-правового сприяння (утворення умов) господарській свободі людини та її соціально-економічного розвитку зумовлений суспільною законодоцільністю зовнішнього нормативного правопорядку, ґрунтуючись на християнських принципах співжиття та публічного права на розвиток.
У публічно-правових дослідженнях господарської інфраструктури інтегративний метод як методологічний елемент пізнання може виявляти свої структурні властивості: 1) у конкретності дії в самій людині і відносності її господарської діяльності серед інших людей; 2) єдності і багатоманітності речового, матеріального, економічного світу відносин, у способі перетворення та використання наявних соціально-правових, публічно-владних, публічно-сервісних сприяючих можливостей розвитку. Одна сторона – людське бачення природного, духовно-морального відчуття й сприйняття речей, інша – громадянська усвідомленість необхідності та відповідальності перед Богом, власною совістю й прийдешніми поколіннями діяти відносно цих речей ґрунтуючись на християнських принципах співжиття, нормах моралі й соціальної справедливості у відносинах.
Інтегративний метод права повинен допомогти узгодити найкращі функціональні і структурні якості, з одного боку, публічного управління економікою і її основи господарської і публічно-сервісної інфраструктури, з іншого - із потребами людського духу й добробуту, соціального й економічного розвитку, об’єктивними закономірностями ринкового саморегулювання, інноваційних інфраструктурних проблем.
Результат об’єднання інтересів публічної влади, публічно-сервісної інфраструктури органів, публічних підприємств, неурядових, громадських організацій підтримки й суб’єктів господарювання у створенні і функціонуванні господарської інфраструктури є необхідною передумовою практичного правового забезпечення реалізації права людини на господарювання й розвиток суспільства. 
 

Останнє оновлення (07.12.18 06:17)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №1
Аксіоматичним є розуміння системи прав і свобод особи не як незмінної і вічної у своєму змісті, а як безкінечно трансформованої, що видозмінюється у відповідь не незчисленні виклики сучасності: у силу перелому самого історичного типу сучасних держав, революційних наукових відкриттів чи переломів суспільних обставин, викликаних новітніми способами організації соціуму через інформаційні системи, а, почасти, й самої природи людини як біосоціальної істоти. Все очевиднішим і актуальнішим стає вірність підходу лібертатної та природно-правової концепцій праворозуміння щодо заперечення октроювання державою прав і свобод людини і громадянина, визнання природності їх виникнення та автоматичного визнання на правовому рівні як безпосередньої реакції правової держави на зміну історичного контексту.
Слід погодитися із думкою, що права людини, виражені в суб'єктивній формі, – частина суб'єктивного права. З усієї його маси вони виділяються за формальним і змістовним критерієм. Формальний критерій представлений загальним каталогом прав людини, котрий формується на основі міжнародно-правових актів і національних конституційних законів. Змістовний критерій більш складний як з точки зору свого виявлення, так і застосування. Узагальнено його можна назвати ідеєю прав людини, що акумулює в собі життєво важливі першооснови існування людей. Змістовний критерій заснований на визнанні того, що права людини не можуть не мати ознаки прав природних. Тому слід визнати, що права людини - це та частина природного права, яка знайшла своє вираження в сфері юридичної дійсності, тобто отримала визнання і з огляду на це придбала якість правового явища. Звідси правильно буде вважати, що кожне право людини - це форма прояву природного права [1]. 
У цьому контексті права людини проголошуються вищими за права суспільства чи держави, сприймаються невідчужуваними і розглядаються як права-претензії, що є принциповим для самого механізму їх реалізації. У першу чергу це стосується прав т.зв. першого покоління, а права другого і третього покоління сприймаються як можливості особи, яких вона набуває завдяки зусиллям інших суб’єктів.
Важливо розуміти, що, починаючи з теоретичних установок давньоримських юристів, фундаментальна передумова природного права полягала в тому, що детермінований порядок людського існування носить нормативний характер. Причому конституюючі начала цієї детермінації в розробках класиків природного права поступово зміщуються зі сфери природи в сферу соціальності, з області законів необхідності в сферу принципів свободи, моралі і моральності. В даний час в країнах Заходу природно-правові концепції, як правило, розвиваються в рамках деонтологічного напряму, який орієнтується на правову науку про належне. Остання становить, в свою чергу, розділ нормативної етики та юриспруденції, що висвітлює питання, пов'язані з моделями належного морально-правової поведінки [2].
Поряд з цим, слід погодитися із думкою Вітрука М.В, що в онтологічному плані права особи не існують поза відомими формами суспільної свідомості, тобто поза певними ідеями і уявленнями про права індивіда. Соціальні можливості по задоволенню людських потреб, в тому числі і елементарних, що об’єктивно склалися, стають правами людини тільки тоді, коли вони закріплені в нормах співжиття (звичаю, моралі, права і т.ін.). Поза нормами соціальні можливості особи («права людини»), по суті, представляють собою певні ідеї, вимоги політичної, моральної, правової суспільної свідомості. Вони продиктовані умовами суспільного життя, досягнутим рівнем соціального прогресу, виражають суспільну думку, спрямовані на досягнення загальнолюдських ідеалів і цінностей. Оволодівши масами, вони стають серйозною матеріальною силою. Для держави виникає необхідність закріплення обумовленого історичним прогресом визначеного каталогу прав людини у законі, тобто визначення прав громадянина як юридичних прав особи [3, с. 226]. 
Визначальною мірою це стосується і природних прав, зокрема, основоположного права людини на життя. Безліч його аспектів: від наявності негативного і позитивного прояву реалізації даного права – до визначення його абсолютного чи відносного характеру за наявності певних критеріїв – залежать від рівня моральної зрілості суспільства та рівня політико-правової свідомості. Це, у свою чергу, має цілком практичне втілення у державно-правовій практиці забезпечення права на життя, зокрема, щодо правової формалізації ставлення суспільства і держави до питань смертної кари, абортів, евтаназії тощо.
Отже, права і свободи особи в цілому та право на життя зокрема носять безумовно природний характер, проте навіть на рівні понятійного закріплення визнаються таким явищем державно-правової дійсності, міра реалізації якого залежить від законодавчої моделі його закріплення.
Право на життя має складну структуру і зміст, адже життя виникає і розвивається поза державним правовим регулюванням. Виникнення життя як найвищої та самодостатньої цінності – найменше, що потребує втручання суспільства та держави. Тим не менше, належне середовище для його реалізації – як на рівні суспільної, правової свідомості, так і на рівні правової регламентації та захисту є беззаперечним.
Так, Бережнов О.Г. визначає права особи в структурі правового статусу як формально-визначені, юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами, офіційна міра можливої поведінки людини в державно-організованому суспільстві [4, с. 263]. Кравчук М.В. наголошує, що права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку всього людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей [5, с. 161]. Лукашева О.А. вважає, що права і свободи індивіда – це його соціальні можливості, детерміновані економічними і культурними умовами життя суспільства і законодавчо закріплені державою. У них виражена та міра свободи, котра об’єктивно можлива для індивіда на конкретному історичному етапі розвитку суспільства. У межах цієї формально закріпленої свободи здійснюється самовизначення особи, встановлюються умови реального користування соціальними благами у різних сферах особистої, політичної, економічної, соціальної і культурної життя [6, с. 229]. На думку Кошарського Д.А., права людини є нормативним і владним виявом гідності, свободи і рівності людини в її природних правообов’язках, визнаних і гарантованих міжнародним співтовариством і національними державами. Саме ці природні правообов’язки, що утворюють у своїй сукупності юридичний зміст прав людини, і підлягають реалізації [1].
При визнанні пріоритетності прав і свобод людини і громадянина щодо будь-яких колективних інтересів та поглибленні антропоцентризму у сучасних підходах до правового статусу особи, маємо констатувати, що міра реалізації прав і свобод особи залежить від рівня розвитку соціального середовища та моделі їх нормативного закріплення у праві даної держави. Повною мірою це стосується права на життя. І це закономірно, адже людина співвідноситься із суспільством як частина і ціле. Більше того, якщо брати за основу біологічний підхід до життя як модель функціонування будь-яких живих систем, в тому числі соціальних, у певному сенсі, життя людини є індивідуалізованим проявом життя всього соціуму. Щоб аргументувати вищенаведену позицію, розглянемо поняття життя через призму закономірностей виникнення, розвитку та функціонування біологічних живих систем. Безумовно, досить складно дати однозначне і повне визначення життю, котре б було універсальним і корисним з точки зору вивчення всіх живих систем, включаючи соціум.
Тим не менше, для практичного застосування корисні ті визначення, в яких закладені основні властивості, в обов'язковому порядку властиві всім живим формам. Ось одне з них: життя - це макромолекулярна відкрита система, якій властиві ієрархічна організація, здатність до самовідтворення, самозбереження і саморегуляції, обмін речовин, тонко регульований потік енергії. Згідно з цим визначенням, життя є ядром впорядкованості, що поширюється в менш впорядкованому Всесвіті. Життя існує у формі відкритих систем. Це означає, що будь-яка жива форма не замкнута тільки на собі, але постійно обмінюється з навколишнім середовищем речовиною, енергією та інформацією. Жива природа - це цілісна, але неоднорідна система, якій властива ієрархічна організація. … Ієрархічний принцип організації дозволяє виділити в живій природі окремі рівні, що дуже зручно при вивченні життя як складного природного явища. Можна виділити три основні щаблі живого: мікросистеми, мезосистеми і макросистеми [7]. Юриспруденцію як суспільну науку цікавить дослідження рівня макросистем як певних моделей функціонування соціуму. 
Отже, у біологічному сенсі життя розглядається як єдність і взаємодія макросистеми та одиниць і явищ, що її складають. За аналогією, життя людини і життєдіяльність соціуму, їх гарантування і захист державою є взаємнодетемінованими. Право розглядає життя не тільки як індивідуалізоване явище, але і як частину суспільного життя, не тільки як самоцінність, але й як надважливий елемент соціуму, що сам є системою окремих життєвиявів. У цьому сенсі соціум для людини є певною суспільною екосистемою.
Будь-яка одиниця (біосистема), що включає всі спільно функціонуючі організми (біотичне співтовариство) на даній ділянці і взаємодіюча з фізичним середовищем таким чином, що потік енергії утворює чітко визначені біотичні структури і коловорот речовин між живою і неживою частинами, представляє собою екологічну систему. … Екосистеми представляють собою відкриті системи, тому важливою частиною концепції є середовище на виході і середовище на вході [8, с. 24]. Неможливо уявити реалізацію індивідуальних проявів біологічної життєздатності поза екосистемою. Так і втілення права на життя неможливе поза належним створенням умов з боку суспільства та держави для реалізації всього об’єму можливостей, що випливають із нього.
Отож, слід розуміти дуалістичність природи прав та свобод особи в цілому та права на життя зокрема, яка полягає як у їх первинності, самодостатності, самоцінності, які не потребують октроювання з боку держави для існування, з одного боку – так і у наявності чіткого взаємного зв’язку між рівнем цивілізованості суспільства, законодавчою моделлю закріплення конкретного права людини і громадянина, у даному випадку права на життя – і самою можливістю та мірою реалізації даного права.

Список використаних джерел:
1. Кошарский Д.А. Права человека и механизм их реализации в Российской Федерации: теоретико-правовой анализ: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Волгоград, 2005. 168 с. URL: http://www.dissercat.com/content/prava-cheloveka-i-mekhanizm-ikh-realizatsii-v-rossiiskoi-federatsii-teoretiko-pravovoi-anali#ixzz5YsxOz2on (дата звернення 06.12.2018).
2. Бернацкий Г.Г. Развитие представлений о природе естественного права в истории правовой мысли: дисс. … д-ра юрид. наук: 12.00.01. Санкт-Петербург, 2001. 504 с. URL: http://www.dissercat.com/content/razvitie-predstavlenii-o-prirode-estestvennogo-prava-v-istorii-pravovoi-mysli#ixzz5Yt0Fi8Mv (дата звернення 06.12.2018).
3. Витрук Н.В. Общая теория правового положения личности: монография. Москва: НОРМА, 2008. 448 с.
4. Общая теория государства и права: академический курс в 2 т. / отв. ред. М.Н.Марченко. Москва: Зерцало, 2000. Т.1: Теория государства. 416 с.
5. Кравчук М.В. Теорія держави і права (опорні конспекти): навч. посіб. Тернопіль: ТНЕУ, 2016. 524 с.
6. Проблемы общей теории права и государства: учебник для вузов. / под общ. ред. В.С. Нерсесянца. Москва: НОРМА, 2006. 832 с.
7. Козлова Е.А., Курбатова Н.С. Общая биология: конспект лекций. Москва: ЭКСМО, 2007. 160 с. URL: http://lib.maupfib.kg/wp-content/uploads/2015/12/obshaia_biologia_konspekt_leksiy.pdf (дата звернення: 06.12.2018).
8. Одум Ю. Экология: в 2 т. / под ред. В.Е. Соколова. Москва: Мир, 1986. Т. 1 325 с. 
 

Останнє оновлення (11.12.18 10:44)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №5
1. Потерпілий від злочину, як правило, не вважається науковцями та працівниками правоохоронних органів особливо складною кримінально-правовою й кримінологічною теоретичною та правозастосовною проблемою. Разом з цим, у багатьох випадках лише виявлення ознак потерпілого дозволяє сформувати уявлення про наявність певного безпосереднього об’єкта, на який посягає певний злочин, та розмежувати окремі злочини або визначити вид (групу) правопорушень. Так, наприклад, наявність «спеціального» потерпілого – працівника правоохоронного органу – дозволяє кваліфікувати вчинене (при наявності інших необхідних ознак) за спеціальною нормою про відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК України) й відмежувати його таким чином від «простого» («загальнокримінального») умисного вбивства (ст. 115 КК України).
2. Виявлення ознак потерпілого у військових злочинах, яким є й посягання, передбачене ст. 434 КК України, має велике практичне значення для застосування вказаної норми, адже саме від потерпілого залежить віднесення вчиненого проти особи (групи осіб) посягання або до злочинів, відповідальність за вчинення яких охоплюється лише національним законодавством або до правопорушень, які перебувають у подвійній (національній та міжнародній) юрисдикції, або навіть до посягань, які перебувають у юрисдикції органів міжнародної кримінальної юстиції (і кваліфікуються за нормами) міжнародного права. Зазначене обумовлює актуальність визначення потерпілого від поганого поводження з військовополоненими (ст. 434 КК України).
У загальному вченні про злочин потерпілий відноситься до факультативних ознак об’єкта злочину. Разом з цим вказується, що потерпілий (у його кримінально-правовому значенні) – це соціальний суб’єкт (фізична або юридична особа, держава, інше соціальне утворення або ж суспільство в цілому), благу, праву чи інтересу якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода або створюється загроза останньої [1, с. 60]. Потерпілим від злочину визнають також факультативну ознаку об’єкта злочину, що характеризує людину, з приводу якої вчиняється злочин та (або) якій, відповідно до кримінально-правової норми, злочином завдається істотна шкода (чи створюється загроза її заподіяння)[2, с. 116]. На основі наведених понять потерпілого можна окреслити його ознаки у складі злочинного поганого поводження з військовополоненими (ст. 434 КК). Як у назві статті, так і у її диспозиції мова йде про «військовополонених». Але має місце і конкретизація одного з видів потерпілого: хворі та поранені військовополонені, що потребують лікування і піклування про них. Кримінально-правова доктрина оперує поняттями «полон», «війна», «збройний конфлікт» дуже обережно, спираючись на досвід міжнародного права в частині тлумачення цих термінів. При цьому у міжнародному праві термін «війна» практично не застосовується. У Женевських конвенціях 1949 р. вжито терміни «міжнародний збройний конфлікт» та «неміжнародний збройний конфлікт». Під першим терміном розуміють збройне зіткнення між суб’єктами міжнародного права, наприклад, державами або державою (метрополією) та національно-визвольним рухом. «Неміжнародний збройний конфлікт» означає зіткнення із застосуванням зброї між організованими антиурядовими групами та збройними силами уряду в межах певної держави [3, с. 184].
Окремим нормативно-правовим актом міжнародного характеру, який визначає поняття військовополонених, є Женевська конвенція про поводження з військовополоненими (1949 р.), де у ст. 4 зазначено, що військовополоненими, у розумінні цієї Конвенції, є особи, які потрапили в полон до супротивника й належать до однієї з таких шести категорій: 1) особовий склад збройних сил сторони конфлікту, а також члени ополчення або добровольчих загонів, які є частиною цих збройних сил; 2) члени інших ополчень та добровольчих загонів, зокрема члени організованих рухів опору, які належать до однієї зі сторін конфлікту й діють на своїй території або за її межами, навіть якщо цю територію окуповано (за умови, що ці ополчення або добровольчі загони, зокрема організовані рухи опору, відповідають таким умовам: a) ними командує особа, яка відповідає за своїх підлеглих; b) вони мають постійний відмітний знак, добре розпізнаваний на відстані; c) вони носять зброю відкрито; d) вони здійснюють свої операції згідно із законами та звичаями війни); 3) члени особового складу регулярних збройних сил, які заявляють про свою відданість урядові або владі, що не визнані державою, яка їх затримує; 4) особи, які супроводжують збройні сили, але фактично не входять до їхнього складу, наприклад цивільних осіб з екіпажів військових літаків, військових кореспондентів, постачальників, особового складу робочих підрозділів або служб побутового обслуговування збройних сил, за умови, що вони отримали на це дозвіл тих збройних сил, які вони супроводжують, для чого останні видають їм посвідчення особи за зразком, наведеним у додатку; 5) членів екіпажів суден торговельного флоту, зокрема капітанів, лоцманів та юнг, а також екіпажів цивільних повітряних суден сторін конфлікту, які не користуються більш сприятливим режимом згідно з будь-якими іншими положеннями міжнародного права; 6) жителів неокупованої території, які під час наближення ворога озброюються, щоб чинити опір силам загарбника, не маючи часу сформуватися в регулярні війська, за умови, що вони носять зброю відкрито й дотримуються законів і звичаїв війни [4].
Доповнення, що стосуються статусу та визначення поняття військовополонених міститься і у ст. 44 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р., де вказано, що військовополонений – комбатант, що потрапляє під владу супротивної сторони[5]. Термін «комбатант» визначено у попередній статті: «Особи, які входять до складу збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу, про який йдеться в статті 33 Третьої конвенції), є комбатантами, тобто вони мають право приймати безпосередню участь у військових діях» (п. 2 ст. 43) [5].
Зважаючи на визначеність у міжнародних правових актах (Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р. та додаткові протоколи до неї) групи осіб, яка охоплюється поняттям «військовополонені», слід вказати, що ними є особи, що приймали (приймають) безпосередню участь у військових діях та входять до складу збройних сил супротивної сторони, що знаходиться в конфлікті, та інші прирівняні до них особи. Основними ознаками військовополонених є приналежність до протилежної сторони конфлікту або до таких загонів, які чинять опір силам загарбника та участь (у тому числі безпосередньо не пов’язана з бойовими діями) у військових діях. Втім, проблематика потерпілого у військових злочинів не вичерпується визначенням його ознак і потребує проведення додаткових наукових досліджень.

Список використаних джерел:
1. Сенаторов М.В. Потерпілий від злочину в кримінальному праві. Харків: Право, 2006. 208 с.
2. Музика А.А. Про загальне поняття предмета злочину. Вісник Асоціації кримінального права України. 2014. №1 (2). С. 103—118.
3. Тимченко Л.Д. Міжнародне право. Київ: Університет «Україна», 2007. 224 с.
4. Женевська конвенція про поводження з військовополоненими: Конвенція ООН від 12.08.1949 р. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_153/print1459194719931410
5. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів: Протокол I від 08.06.1977 р. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_199/print1443618828840539 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №2
Глобалізація фінансово-економічних процесів спричинила скорочення можливостей держав контролювати податкові відносини за участю своїх суб’єктів. Адже якщо економічна активність фізичних і юридичних осіб зустрічає все менше міждержавних перешкод, то можливості податкового нагляду за цією активність донедавна залишались переважно у рамках національних юрисдикцій. 
Закономірно, що на вказану суперечність першими відреагували розвинуті держави світу, зокрема, учасники таких впливових організацій, як G20 та ОЕСР, які започаткували ряд проектів щодо зменшення негативних тенденцій в оподаткуванні об’єктів з міжнародною складовою. До таких тенденцій відносяться, зокрема, непрозорість та неповнота інформації для потреб податкового контролю, офшоризація економічних операцій, агресивне податкове планування тощо. 
Україна, хоч і не належить до названої категорії держав, однак іде шляхом світової відкритості, активно включається у відносини міжнародного регулювання податкових відносин як на дво-, так і багатосторонній основі. З огляду на вищезазначене, постає актуальне завдання щодо правового осмислення процесів становлення системи міжнародного податкового контролю, міжнародного обміну податковою інформацією, включення України та її суб’єктів у названі процеси, а також правових підстав, процедур і форм такого включення.
На підставі аналізу офіційної інформації та документів можна визначити три найактуальніших на сьогодні напрями формування міжнародної системи податкового контролю та, відповідно, участі України у цьому процесі. Йдеться, зокрема, про ратифікацію угоди із США щодо правил FATCA [1], приєднання до плану BEPS [2] та запровадження стандартів автоматичного обміну податковою інформацією CRS [3]. 
Пріоритетним для України виглядає процес стосовно ратифікації угоди із США щодо FATCA. Рішення КМУ про підписання міжурядової угоди із США було прийняте 9.11.2016 р. [4]. Вказана угода була підписана Міністром фінансів від імені Уряду України 7 лютого 2017 р. [5]. 21 березня 2018 р. КМУ прийняв рішення подати вказану Угоду на ратифікацію до Верховної Ради України [6]. Були розроблені законопроекти про внесення змін до Податкового кодексу України [7] та до законів України «Про банки і банківську діяльність» в частині порядку розкриття банківської таємниці та «Про депозитарну систему України» в частині доступу до інформації, що міститься у системі депозитарного обліку [8]. Обидва законопроекти включені до порядку денного поточної дев’ятої сесії Верховної Ради України восьмого скликання [9], отже імовірно, будуть прийняті ще до кінця поточного року разом із законом про ратифікацію угоди щодо FATCA. Вказана угода містить положення про зобов’язання отримувати та здійснювати обмін інформацією стосовно американських підзвітних рахунків, про застосування Закону FATCA до фінансових установ України, про співпрацю у виконанні вимог та примусове виконання, про взаємні зобов’язання щодо збільшення ефективності обміну інформацією та прозорості тощо [10].
Ще одним напрямом розвитку міжнародного обміну податковою інформацією є процес у рамках так званого плану BEPS (Base Erosion and Profit Shifting), який був розроблений під егідою G20 та ОЕСР і спрямований проти розмивання податкової бази та виведення прибутку з-під оподаткування [11]. Необхідною початковою умовою для участі у Програмі розширеного співробітництва в рамках ОЕСР за Планом BEPS є зобов’язання імплементувати так званий Мінімальний стандарт Плану дій BEPS, тобто, обов’язкові 4 заходи із 15 запропонованих планом. Важливим кроком у напрямі реалізації Плану BEPS в Україні є оприлюднення Міністерством фінансів України та Національним банком України проекту Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України з метою імплементації Плану протидії розмиванню бази оподатковування та виведенню прибутку з-під оподаткування» [12].
Третім із вищезазначених напрямів включення України до міжнародного обміну податковою інформацією є система так званого Загального звітного стандарту або CRS (Common Reporting Standard) [13]. Початком процесу підключення України до системи CRS можна вважати вже згаданий вище Указ Президента України № 180 [3]. Зі слів Міністра фінансів України автоматичний обмін інформацією про фінансові рахунки нерезидентів за міжнародним стандартом CRS розпочнеться з 2020 року. Перший обмін податковою інформацією відбудеться за результатами 2019 року [14]. 
Резюмуючи даний розгляд, слід відзначити, що податкова інформація завжди належала до базових чинників податкового контролю в будь-якій країні світу. Особливістю сучасного етапу є те, що податкова інформація виходить на рівень регулярного міжнародного обміну. Тобто, не лише на запити відповідних адміністративно-податкових органів держав, що має місце вже досить тривалий час, але й у постійному автоматичному режимі. Таким чином, можна говорити про формування правової системи міжнародного обміну податковою інформацією як елементу системи податкового контролю. Різноплановість формування вказаної системи, очевидно, вимагає синхронізації та узгодження діяльності держави у рамках трьох вищезазначених процесів, зокрема, з точки зору внесення відповідних змін до національного законодавства України.

Список використаних джерел:
1. Уряд подав на ратифікацію ВРУ угоду з урядом США щодо податкових вимог до іноземних рахунків. Урядовий портал. URL: https://www.kmu.gov.ua/ua/news/uryad-podav-na-ratifikaciyu-vru-ugodu-z-uryadom-ssha-shodo-podatkovih-vimog-do-inozemnih-rahunkiv 
2. Імплементація Плану BEPS в Україні. ДФС. Офіційний портал. 13.09.2017. URL: http://officevp.sfs.gov.ua/media-ark/news-ark/309946.html 
3. Про заходи щодо протидії зменшенню податкової бази і переміщенню прибутків за кордон: Указ Президента України №180 від 28 квітня 2016р. URL: https://www.president.gov.ua/documents/1802016-19966 
4. Про підписання Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки для поліпшення виконання податкових правил й застосування положень Закону Сполучених Штатів Америки «Про податкові вимоги до іноземних рахунків» (FATCA): Розпорядження КМУ від 9.11.2016 р. №812-р. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/812-2016-%D1%80 
5. Україна та США підписали міжурядову Угоду щодо застосування положень Закону США «Про податкові вимоги до іноземних рахунків» (FATCA). Міністерство фінансів України. 7 лютого 2017 р. URL: https://goo.gl/K5Nnnm 
6. Про подання на ратифікацію Верховною Радою України Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки для поліпшення виконання податкових правил й застосування положень Закону США «Про податкові вимоги до іноземних рахунків» (FATCA): Розпорядження КМУ від 21.03.2018 р. №173-р. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/173-2018-%D1%80/conv?lang=uk 
7. Проект Закону про внесення змін до Податкового кодексу України у зв'язку із ратифікацією Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки для поліпшення виконання податкових правил й застосування положень Закону США «Про податкові вимоги до іноземних рахунків» (FATCA): Законопроект КМУ № 8190 від 23.03.2018. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=63730 
8. Проект Закону про внесення змін до деяких законів України у зв’язку із ратифікацією Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки для поліпшення виконання податкових правил й застосування положень Закону США «Про податкові вимоги до іноземних рахунків» (FATCA): Законопроект КМУ № 8189 від 23.03.2018. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?pf3516=8189&skl=9 
9. Про порядок денний дев’ятої сесії Верховної Ради України восьмого скликання: Постанова ВРУ від 18.09.2018 № 2543. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2543-19 
10. Проект Закону про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки для поліпшення виконання податкових правил й застосування положень Закону США «Про податкові вимоги до іноземних рахунків» (FATCA): Законопроект КМУ № 0179 від 23.03.2018. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=63728 
11. BEPS Actions. Organisation for Economic Co-operation and Development. URL: http://www.oecd.org/tax/beps/beps-actions.htm 
12. Мінфін опублікував законопроект про запровадження Плану дій BEPS в Україні. Юридична Газета online. 24 жовтня 2018 р. URL: http://yur-gazeta.com/golovna/minfin-opublikuvav-zakonoproekt-pro-zaprovadzhennya-planu-diy-beps-v-ukrayini.html 
13. Common Reporting Standard. Wikipedia, the free encyclopedia. URL: https://en.wikipedia.org/wiki/Common_Reporting_Standard 
14. Автоматичний обмін інформацією між фіскальними органами планується розпочати з 2020 року. Урядовий портал. 28 вересня 2017 р. URL: https://www.kmu.gov.ua/ua/news/250306535  
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №3
Фотографія дедалі більше стає засобом розповсюдження інформації серед всіх верств населення: друзів, колег, громади, жителів країни, людства в цілому. Одним із найактивніших користувачів фотографічного твору є засоби масової інформації (далі – ЗМІ), які за допомогою фотографій доносять до великого кола людей певну інформацію з конкретними цілями. Але багато ЗМІ забувають про юридичну сторону питання використання фотографічних творів як об’єктів інтелектуальної власності.
Використання фотографічних творів в засобах масової інформації регулюється Законами України «Про авторське право та суміжні права», «Про друковані засоби масової інформації», а також Цивільним кодексом України. Зокрема, Закон «Про друковані ЗМІ» закріплює принцип недопущення зловживань свободою масової інформації, вводить заборону на публікування фотографій, що містять сцени насильства та жорстокості, фотографій порнографічного характеру. Цивільне ж законодавство регулює два аспекти використання фотографій. Перший пов'язаний з правовою охороною інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, а другий аспект полягає у встановленні правового режиму використання фотографії як результату інтелектуальної діяльності та забезпечення інтересів автора [1, ст. 308].
Цивільний кодекс України фотографічний твір і твір, одержаний способами, аналогічними фотографії, відносить до об’єктів авторського права (ст. 433 ЦК). Із цього випливає, що при використанні фотографій в ЗМІ необхідно дотримуватись вимог законодавства, не порушуючи прав автора. За загальним правилом, що випливає зі статті 440 ЦК України, лише автор може на свій розсуд дозволяти або забороняти іншим особам використовувати результати інтелектуальної власності. При цьому відсутність такої заборони не вважається дозволом.
Фотографічний твір є одним із найпопулярніших засобів поширення інформації в суспільстві і як об’єкт інтелектуальної власності він захищається законом. ЗМІ не є виключенням, які мають дотримуватись законодавства та не порушувати авторських прав на фотографічний твір. Науковці приділяють велику увагу питанню захисту авторських прав на фотографічний твір в ЗМІ. Зокрема, серед них: С. Горевалов, В. Колосов, В. Мельникова, Т. Романченко, С. Сударікова та інші.
Першочергово виключне право на фотографічний твір (тобто право використовувати його на свій розсуд будь-яким способом, що не суперечить закону) належить його автору, однак в подальшому він може розпоряджатися даним правом, передавши його іншій особі (наприклад, шляхом відчуження виключного права), але зберігши за собою такі особисті немайнові права, як право авторства, право автора на ім’я та інші (оскільки вказані права нерозривно пов’язані з особистістю автора, вони не можуть бути відчужені ним). В деяких випадках, встановлених ЦК України та Законами, власником виключного права на фотографічний твір може визнаватися не сам автор, а інша особа (наприклад, роботодавець автора - щодо службового твору, створеного автором у зв’язку з виконанням трудового договору).
Таким чином, при опублікуванні фотографічного твору в ЗМІ редакціям варто дотримуватися вимог, що стосуються як виключного права на фотографічний твір (полягають в тому що його опублікування в більшості випадків можливе тільки за згодою автора), так і авторського права (ці вимоги стосується головним чином необхідності вказати автора зображення).
Тим не менш, на практиці нерідко виникають суперечливі ситуації, пов’язані з розміщенням фотографічного твору в засобах масової інформації і захистом виключного авторського права. В ст. 432 ЦК України визначені способи захисту порушеного права інтелектуальної власності судом, в числі яких, заявлення вимог про припинення неправомірних дій, відшкодування збитків, публікації відомостей про порушення права інтелектуальної власності  і рішення суду про допущення таких порушень та інші.
Найчастіше при опублікуванні в ЗМІ фотографічного твору з порушенням виключного права, правоволоділець заявляє вимогу про стягнення компенсації у твердій грошовій сумі. Редакції ЗМІ, в свою чергу, намагаються захистити свої права в суді. Найбільш поширені аргументи такі, які використовують редакції: 
1. Фотографічний твір не є результатом творчої праці, а тому не підлягає правовій охороні;
2. Фотографічний твір носить виключно інформаційний, новинний характер;
3. Фотографічний твір використано в якості цитати.
Але останнім часом суди досить критично відносяться до будь-якого із зазначених аргументів тому, що стосовно них виникають суперечки щодо їх доцільності, правильності та точності з правової точки зору. 
Однак, практика, що склалася із рішень суду щодо використання фотографічних творів в ЗМІ дає змогу сформулювати наступні постулати:
1. Охороні підлягає будь-яка фотографія, якщо не доведено, що вона отримана не в результаті творчої діяльності (при цьому ознак, що свідчать про відсутність у фотографії творчого характеру, не сформульовано);
2. Фотографія, отримана в результаті творчої діяльності автора, не може розглядатися як повідомлення про події і факти, що мають виключно інформаційний характер;
3. Використання фотографії в якості ілюстрації до тексту є саме ілюструванням, а не цитуванням. Вільне ж використання творів в якості ілюстрацій дозволяється лише в матеріалах навчального характеру.
Даний підхід свідчить про те, що можливості редакцій ЗМІ використовувати фотографії в процесі створення інформаційного продукту обмежені. У більшості випадків редакції ЗМІ повинні отримувати згоду власника авторських прав на розміщення фотографічного твору, а також вказувати автора твору. Використання фотографічного твору в засобах масової інформації є одним із найгостріших питань, яке повинно підніматися та обговорюватися серед законодавців з подальшим вирішенням у вигляді внесення змін до законів щодо регулювання цього питання на законодавчому рівні.

Список використаних джерел:
1. Цивільний кодекс України. Відомості Верховної Ради України від 16.01.2003 № 435-IV.
2. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23.12.1993 №3793-XI. Відомості Верховної Ради України.
3. Про друковані засоби масової інформації: Закон України від 16.11.1992 № 2782-XII. Відомості Верховної Ради України.
4. Горевалов С.І., Зикун Н.І., Стародуб С.А. Фотожурналістика в системі засобів масової комунікації: єдність слова і зображення: навч. посіб. Київ. міжнарод. ун-т, 2010. 296 с. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №4
Для встановлення місця командитного товариства в системі юридичних осіб необхідно визначити, що являють собою господарськи товариства як корпоративні юридичні особи.
Можна виділити ряд ознак господарських товариств. 
По-перше, в основі їхньої діяльності лежить волевиявлення учасників, що фіксується в установчих документах. Ті особи, що стають учасниками не в момент виникнення господарського товариства, а пізніше, виявляють свою волю в момент приєднання до установчих документів, раніше прийнятих іншими учасниками відповідного господарського товариства. 
По-друге, результатом договору учасників господарського товариства є їхнє об'єднання, з'єднання їхнього майна й особистих зусиль при збереженні правосуб'єктності учасників. 
По-третє, господарськи товариства є власниками майна, переданого в статутний (складений) капітал їх учасниками. 
По-четверте, те, що господарськи товариства є об'єднаннями, визначає порядок управління ними і їхньою структурою. На чолі господарських товариств стоять загальні збори учасників, що формують волю товариства як юридичної особи. 
По-п'яте, таке об'єднання здійснюється для досягнення спільної для всіх учасників мети, що носить триваючий характер. 
По-шосте, такою метою є здійснення підприємницької діяльності для одержання прибутку. 
По-сьоме, усі господарськи товариства наділяються законодавцем правами юридичної особи. 
Усе ж таки слід зазначити, що по законодавству деяких закордонних країн, наприклад, Німеччини, Швейцарії, не всі торговельні товариства є юридичними особами. Але у той же час у Франції всі види товариств розглядаються як юридичні особи. 
Таким чином, перші п'ять з перерахованих вище ознак можуть бути об'єднані одним поняттям, а сааме поняттям корпорації, що являє собою організацію, побудовану на основі членства. Тлумачення значення цих слів дозволяє прийти до висновку, що в основі корпорації (союзу) лежить волевиявлення його членів. Корпорація (союз) означає результат об'єднання частин у ціле. У той же час термін корпорація (союз) не означає повного поглинання цілим його частин. Корпорація (союз) припускає визначений механізм (внутрішню структуру), що забезпечує взаємодію членів усередині корпорації (союзу). Корпорація (союз) можлива лише там, де має місце загальна для всіх членів ціль. 
Шоста з перерахованих вище ознак, а саме, здійснення підприємницької діяльності як мети створення та діяльності господарських товариств, важлива для їхнього відділення від організацій, також побудованих на засадах членства, але не переслідуючих цілей отримання прибутку, наприклад, громадських формувань, релігійних організацій та ін. Крім того, ця ознака робить зайвим вказівку на майнові внески учасників, оскільки здійснення підприємницької діяльності обумовлює формування майнової бази, що у корпорації може бути здійснене лише за рахунок її учасників. Що стосується сьомої ознаки, то її включення у визначення поняття господарських товариств у даному випадку буде зайвим, оскільки визначається їхнє місце саме у системі юридичних осіб.
Таким чином, правова природа господарських товариств характеризується тим, що вони побудовані на корпоративних (союзних) засадах і їхньою метою є здійснення підприємницької діяльності для одержання прибутку. 
Визначення поняття господарських товариств ускладнюється тим, що в чинному законодавстві згадується ще кілька видів юридичних осіб, побудованих на корпоративних підставах і здійснюючих підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку. Маються на увазі виробничі кооперативи, передбачені ст. 163-166 ЦК України. Що стосується виробничих кооперативів, те їхня правова природа досить близька до господарських товариств. У відповідності зі ст. 163 ЦК України однієї з найважливіших рис виробничого кооперативу є особиста трудова участь члена в роботі кооперативу. Аналогічної вимоги не містить жодна правова норма, присвячена господарським товариствам. 
Для аналізу правової природи командитних товариств варто визначити їхнє місце в системі саме господарських товариств. На основі діючого законодавства можна виділити наступні види господарських товариств: повне товариство, командитне товариство, товариство з додатковою відповідальністю, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство. Аналіз характеристик господарських товариств у вищенаведеній послідовності, тобто від повного товариства до акціонерного товариства, дозволяє виявити ряд тенденцій. У юридичній літературі вказувалося на три тенденції. Перша з них укладається зменшенні участі учасників в управлінні справами товариства. Дійсно, якщо в повному товаристві велику роль грає особиста участь товариша в справах товариства, то в акціонерному товаристві в багатьох випадках акціонер може обмежитися одержанням дивідендів. Найважливішою тенденцією є обмеження відповідальності учасників. Учасники повного товариства несуть необмежену солідарну відповідальність по його зобов'язанням. У командитному товаристві лише частина учасників з них несе необмежену солідарну відповідальність по його зобов’язаннях, а інші не відповідають по зобов’язаннях командитного товариства. У товаристві з додатковою відповідальністю також уже відсутня необмежена відповідальність учасників по зобов’язаннях товариства, хоча вони і несуть ще відповідальність по його зобов’язаннях у відповідних межах. Нарешті, учасники товариств з обмеженою відповідальністю й акціонерних товариств не несуть ніякої відповідальності по їхнім зобов'язанням. До розглянутих тенденціям можна додати ще одну, пов’язану із вживанням імені учасників у найменуванні господарських товариств. У найменуванні повного, командитного товариств обов'язкова вказівка імені хоча б одного учасника товариства, тоді як у відношенні товариств з обмеженою відповідальністю й акціонерних товариств така вимога в законодавстві відсутня, що прямо вказує на зменшення особистої ролі учасника в діяльності юридичної особи.
  Представляється, що вищенаведений аналіз правової природи господарських товариств, а також установлення місця командитного товариства в ряді інших господарських товариств дозволяє розглядати його як корпорацію (союз), по зобов'язаннях якої стягнення може бути звернене на майно її учасників. Приведене визначення характеризує командитне товариство як корпорацію. 
  Поширене в законодавстві і юридичній літературі визначення командитних товариств як правило, виділяє наступні ознаки.
Розглянемо ознаки командитного товариства.
Командитне товариство характеризується невеликим числом учасників. Воно утвориться за допомогою укладання засновницького договору між товаришами. 
За загальним правилом, учасниками командитного товариства є фізичні та юридичні особ. Об'єднання осіб у командитному товаристві носить особистий характер.
Ведення спільної підприємницької діяльності здійснюється за особистою участю всіх товаришів. Учасники командитного товариства знаходяться в зв'язку з цим в особисто-довірчих відносинах один з одним. Кредит, наданий товариству третіми особами, також ґрунтується на їхній довірі до здібностей і майнової заможності товаришів, оскільки особисті якості учасників такого товариства грають дуже важливу роль, приймаючи в увагу обмежене число товаришів і необмежений характер їхньої відповідальності.
Особистий характер діяльності в командитному товаристві виявляється також в обмеженні права уступлення участі в товаристві, у наданні кожному товаришеві права на ведення справ і представництва.
Ціль об’єднання осіб у командитному товаристві – спільне здійснення підприємницької діяльності.
Основна ознака, що відрізняє командитне товариство від інших видів товариств, складається в необмеженій і солідарної відповідальності товаришів по зобов'язання товариства.
  Повні учасники в командитному товаристві відповідають за його борги усім своїм майном, рухомим і нерухомим. Ніякі застереження про межі відповідальності того або іншого повного товариша неприпустимі. Солідарний характер відповідальності учасників означає, що кредитор може притягти до відповідальності кожного з них як у повному обсязі, так і в якійсь частині, пред'явивши вимогу одному або декільком учасникам товариства за своїм розсудом. Але слід зазначити, щоо відповідальність повних учасників носить не тільки солідарний, а й субсидіарний характер.
Для товариства як юридичної особи і його учасників (повних товаришів) законодавець встановив специфічний вид цивільно-правової відповідальності, що включає субсидіарну і солідарну відповідальності.
У випадку недостатності майна для задоволення вимог кредитора по зобов'язаннях юридичної особи відповідальність за їхнє виконання покладається безпосередньо на учасників товариства. Учасники товариства здобувають статус додаткових (субсидіарних) боржників і несуть відповідальність по зобов'язаннях юридичної особи солідарно майном, що належить їм на праві приватної власності і на яке може бути за законом звернене стягнення. 
  Якщо кредитор не одержав повного задоволення своїх вимог від боржника, до якого вони пред'являлися, він має право вимагати недоотримане від інших солідарних боржників. При цьому солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'язання не буде виконано цілком.
При повному виконанні солідарного обов'язку одним з боржників, інші боржники звільняються від її виконання кредиторові. Надалі між боржником, що виконав солідарний обов'язок, і іншими боржниками виникає часткове зобов'язання. Боржник, що виконав зобов'язання, стає кредитором і має право регрессної вимоги до решти учасників, що не виконали солідарного обов'язку, у рівних частках, за винятком частки, що падає на нього самого.
Солідарна відповідальність має ряд несприятливих наслідків для повних учасників товариства:
1) при пред’явленні вимог до одному із співборжників у повному обсязі в нього виникає обов'язок виконання кредиторові незалежно від розміру його участі в солідарному зобов’язанні;
2) у механізмі розрахунку боржників, що не виконали перед кредитором солідарного обов'язку, з боржником, що виконав обов'язок цілком, мається імовірність невиплати (цілком або частини) боргу такими співборжниками;
3) у випадку несплати одним із співборжників (декількома) його частка розподіляється в рівних частинах на боржника, що виконав солідарний обов'язок у повному обсязі перед кредитором, і на інших боржників;
4) можлива ситуація, коли інші боржники, у силу майнової неспроможності, не зможуть виконати зобов'язання перед кредитором (колишнім боржником, що виконав солідарний обов'язок цілком), і весь ризик такого невиконання ляже на нього в повному обсязі;
5) в аналогічному положенні можуть опинитися й інші боржники в частині виплати частки учасника, що не виконав солідарний обов'язок по зобов'язаннях товариства як юридичної особи.
Законом не врегульована ситуація, коли повними учасниками командитного товариства є юридичні особи (зокрема, господарськи товариства однієї особи), що мають обмежений характер відповідальності за своїми обов'язками. Сказане дозволяє зробити висновок про те, що необмежений солідарний характер відповідальності учасників повного товариства може бути на практиці обмежений, що спричинить небажані наслідки для кредиторів такого товариства. Зазначеній проблемі необхідно дати законодавче врегулювання.
Особа, що вступила в командитне товариство в якості його учасника (тобто не є засновником) відповідає нарівні з іншими учасниками по зобов’язаннях, що виникло до його вступу в товариство. Учасник, що вибув з товариства продовжує відповідати за його зобов'язаннями, що виникли під час його членства в товаристві, протягом трьох років з моменту виходу. 
З даною ознакою пов'язана неможливість участі повних товаришів в інших повних товариствах та у командитних товариствах у якості повних учасників.
Це викликано тим, що вступаючи в товариство, учасники фактично вже доручилися усім своїм майном за його можливі зобов'язання. Ще Г.Ф. Шершеневич відзначав, що подібна заборона може бути обумовлений декількома мотивами. Інтереси товариства можуть постраждати від конкуренції, що може виникнути внаслідок появи однорідної торгівлі, від скорочення кредитоспроможності підприємства внаслідок відволікання частини майна товариства в іншу справу, від зменшення ступеня уваги, що раніше приділялося товариству і відволікається тепер в іншу сторону. 
Але подібні обмеження не є дієвим способом захисту кредиторів. 
По-перше, тому, що своїм майном учасник товариства може відповідати за інші зобов'язання, наприклад на основі договору поруки. 
По-друге, можливості особи відповідати за зобов'язаннями залежать насамперед від вартості його майна, і для кредиторів головним є не те, чи є учасник членом одного або більшого числа повних чи командитних товариств, а те, чи може вартість належного йому майна забезпечити виконня товариством його зобов’язань. 
Викладені обставини дали підстави розглядати командитні товариства в закордонній правовій доктрині як об'єднання осіб, а не капіталів (адже при об'єднанні капіталів, тобто майна, особа цілком може роздрібнити свій капітал для одночасної участі в декількох різних товариствах для зменшення підприємницького ризику). 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №3
Діяльність нотаріату в Україні визначається Законом України від 02 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» (Закон № 3425-XII).
Вказаний нормативний акт наділяє нотаріусів певними повноваженнями щодо вчинення нотаріальних дій і при цьому покладає на суди повноваження щодо контролю за діяльністю нотаріату та відповідністю їх дій встановленим законом вимогам. 
Судовий контроль здійснюється в межах вирішення конкретної цивільної справи. Саме тоді з’ясовується питання про законність дій нотаріуса. Як правило, такі справи стосуються визнання недійсними нотаріально посвідчених правочинів, заповітів, виконавчих написів, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконних дій нотаріусів (статті 21, 27 закону «Про нотаріат»); вчинення або відмови у вчиненні нотаріальної дії. 
Відповідно до ч. 2 ст. 50 Закону № 3425-XII право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.
Тобто закон визначає досить широке коло осіб, які можуть оскаржити нотаріальні дії або відмову у їх вчиненні.
Право на звернення до суду з позовом про незаконність нотаріальної дії чи відмови в її вчиненні мають заінтересовані особи (фізичні та юридичні), стосовно яких були вчинені нотаріальні дії, або які одержали постанову про відмову їх вчиненні, тобто учасники нотаріального процесу. Особи, які не є учасниками нотаріального процесу, але вважають, що їх права і охоронювані законом інтереси порушені нотаріальною дією, вправі звернутися до суду з відповідним самостійним позовом про недійсність посвідченого акта, але не до нотаріуса, а до інших суб’єктів спірних матеріальних правовідносин, з приводу яких виник спір. Саме таке процесуальне правило визначення суб’єктного складу осіб наведене у ст. 50 Закону № 3425-XII.
Свого часу Верховний Суд України визначив правило за яким при вирішенні справ, які стосуються оспорювання прав і обов’язків сторін, набутих на підставі вчинених нотаріальних дій – посвідчення договорів, угод (крім справ за скаргами на нотаріальні дії чи відмову в їх вчиненні), нотаріуси … не є особами, прав і обов’язків яких стосується спір сторін, оскільки відсутня їх юридична заінтересованість у результатах вирішення справи судом і реалізації ухваленого в ній рішення [1].
Також у п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено: «Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса.» [2]
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (суд касаційної інстанції до 15 грудня 2017 року) дотримувався позиції, що спори між боржниками і стягувачами, а також спори за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акт, у тому числі про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом вирішуються судом у порядку цивільного судочинства за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа. За правилами цивільного судочинства як спір про право в позовному провадженні розглядаються позови про оскарження дій нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, коли йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії і при цьому позивачем не порушується питання про захист права відповідно до положень цивільного законодавства [3].
З наведеного можна зробити висновок, що нотаріус може бути відповідачем у судових справах цієї категорії лише в разі оскарження відмови від вчинення нотаріальної дії або процедури її вчинення. При цьому такі вимоги до нотаріуса підлягають розгляду в позовному провадженні за правилами цивільного судочинства як спір про право.
Тоді в разі подання позову щодо оскарження нотаріальної дії з підстав недотримання приватним нотаріусом вимог чинного законодавства при їх вчиненні відповідачем буде сам приватний нотаріус. 
У разі пред’явлення вказаних позовних вимог до державного нотаріуса відповідачем буде відповідна державна нотаріальна контора. Це зумовлено тим, що державний нотаріус, крім загального статусу нотаріуса, також має особливий статус – працівника юридичної особи, тобто державної нотаріальної контори. 
Особливий інтерес має визначення процесуального статусу нотаріуса при розгляді судами справ про оскарження виконавчого напису нотаріуса, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом нотаріуса.
Слід зазначити, що, на нашу думку, нотаріус не може бути відповідачем у цій категорії справ, оскільки предметом позову є спір про право, зокрема позивач заперечує наявність у нього суми заборгованості перед кредитором, яка вказана у виконавчому написі.
Виходячи з норм Закону № 3425-XII, у нотаріуса немає спільних чи однорідних прав та обов’язків стосовно позивача. Нотаріус вчиняє нотаріальні дії від імені держави, тому в нього не можуть бути спільні чи однорідні права і обов’язки з особами, які звернулися до нього, або з особами, які вирішили, що їх права порушені нотаріальними діями.
Справи за спорами щодо оскарження вчинених нотаріусами виконавчих написів (про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса) мають розглядатися судами за позовами боржників до стягувачів. 
Відповідачем у таких справах є особа, на користь якої було вчинено виконавчий напис, яким було порушено право позивача. Інакше кажучи, цивільна відповідальність за незаконно вчинений виконавчий напис покладається не на нотаріуса, а на особу, яка зверталася за виконавчим написом. Сам же нотаріус може залучатися судами як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача. Рішення судів у таких справах фактично жодним чином не впливають на нотаріусів. 
Підсумовуючи наведене, можна зробити висновок, що питання про визначення складу учасників у справах цієї категорії та процесуального статусу нотаріуса має вирішуватися залежно від того, що є предметом оскарження.

Список використаних джерел:
1. Постанова Верховного Суду України від 05 грудня 2007 року у справі №6-16344св07.
2. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9.
3. Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ: Постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року № 3. 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №2
Фундамент сучасного системи державного управління сформувався у роки індустріального суспільства, з його чіткою ієрархічною побудовою, розгалуженою бюрократією, достатньо пасивним громадянським суспільством та сильними державними інституціями. Однак у сучасний період під час переходу України до постіндустріального суспільства не можна не відчувати методологічної обмеженості такого підходу при поясненні проблем організації та діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. Варто відзначити, що такі проблеми викликані неефективністю управління суспільством та його найважливішими сферами, як на рівні усієї держави, так і на рівні територіальних громад. Бюрократизовані ієрархія державних органів створює ґрунт для вчинення корупційних правопорушень при прийнятті юридично значимих рішень. У свою чергу, занадто централізована ієрархія державних органів та їх повноважень не дає повній мірі реалізуватись потенціалу місцевого самоврядування. Загалом проблема неефективності державних органів та органів місцевого самоврядування потребує вирішення на системному рівні, що у підсумку має призвести до забезпечення реалізації прав та свобод громадян й гармонійного втілення державних та місцевих інтересів.
Автор має на меті розкриті специфіку проблем організації та діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування у сенсі забезпечення ефективності їх правозастосовної діяльності.
Виходячи з найпоширенішого тлумачення «ефективність управління – це результат, співставлений із витратами на його досягнення (причому витрати включають як прямі витрати на систему управління, так і витрати на реалізацію управлінських рішень)» [1, c. 230]. Тобто під ефективністю розуміють співвідношення ефекту і витрат, що складається у певній сфері діяльності. У свою чергу, на думку В. Бакуменка, «ефективність державного управління – це один з основних показників досконалості управління, що визначається за допомогою зіставлення результатів управління і ресурсів, затрачених на їх досягнення» [2, c. 23]. Таким чином, ефективність державного управління являє собою багатоаспектне поняття, яке відображає ступінь досягнення загальних цілей державного управління і якість надання послуг населенню у співвідношенні з ресурсним забезпеченням відповідної владноуправлінської діяльності. Аналогічного змісту можна й надати визначення ефективності діяльності органів місцевого самоврядування.
Головною проблемою, що знижує ефективність діяльності органів державної влади є корупція. Реформа правоохоронної та судової систем також залежить від ефективного подолання корупції як явища в Україні; це особливо важливо в контексті реалізації законних прав і свобод громадян нашої держави. Наприклад, аналіз норм Закону України «Про Національну поліцію» дає змогу стверджувати, що законодавець обмежує роботу у вказаних органах осіб, до яких були застосовані заходи адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією. Реформи системи охорони здоров’я, системи соціального захисту, пенсійної системи, освіти тощо також мають антикорупційний складник. І саме цей складник є домінуючим фактором реалізації будь-яких перетворень в Україні. З формальної точки зору зміни неформальної практики корупції проявились у прийнятті пакету антикорупційних законів, спрямованих на протидію злочинності й корупції: Закон України «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 рр.», Закон України «Про Національне антикорупційне бюро України», Закон України «Про запобігання корупції», Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення кінцевих вигодоодержувачів юридичних осіб та публічних діячів».
На думку О. Копиленка, незважаючи на вжиті заходи, реформування вітчизняного антикорупційного законодавства є незавершеним. У контексті реалізації антикорупційної стратегії перед вітчизняним законодавцем виникає низка завдань, що постають із запиту суспільства на демократичну, прозору й ефективну модель державної влади. До них, зокрема, належать такі функції: посилення механізмів впливу громадян на владу, прозорості й підзвітності влади перед громадянами, забезпечення дієвих гарантій дотримання владними інституціями, їх посадовими особами обов’язків і меж компетенції; обмеження посадових імунітетів, запровадження санкцій за порушення державними органами конституційних приписів; забезпечення балансу повноважень між парламентом як єдиним законодавчим органом, Президентом України як всенародно обраним главою держави та урядом як вищим органом виконавчої влади; здійснення децентралізації влади шляхом передачі частини повноважень від державних органів до органів місцевого самоврядування з одночасним забезпеченням їх ресурсної й функціональної спроможності; запровадження дієвого механізму зміни суб’єктів влади в разі їх нездатності ефективно реалізувати свої повноваження; забезпечення реалізації права на рівний, справедливий, фінансово можливий доступ до правосуддя всіх громадян та зміцнення незалежності суддів і самостійності судів на державному, інституційному й індивідуальному рівнях шляхом забезпечення їх захисту від незаконного державного, приватного чи політичного впливу [3, с. 11-13].
Видається, що реалізацію цих завдань доцільно здійснювати в межах комплексних реформаторських програм, спрямованих на досягнення зазначених цілей за такими напрямами: подолання корупції в роботі органів державної влади, реформування судової системи, подолання політичної корупції в системі представницької демократії, децентралізація влади. Останній напрям повинен вирішити головну проблему ефективності діяльності органів місцевого самоврядування – значну підпорядкованість державної влади та економічну залежність від загальнобюджетних програм. Місцеве самоврядування, будучи сильно централізованим, повинне постійне діяти з оглядкою на потребу у погодженні своїх рішень з державними та місцевими органами виконавчої влади. Така ситуація повертає до загальнонаціональної корупційної проблеми у правозастосовній діяльності.
Хоча Основним Законом в основу адміністративно-територіального устрою нашої держави покладено принцип, який, зокрема, поєднує централізацію і децентралізацію у здійсненні державної влади (стаття 132 Конституції України). Цей принцип передбачає, з одного боку, однаковість побудови всього державного апарату, з іншого – децентралізацію деяких оперативних управлінських функцій у поєднанні з місцевою ініціативою і самоврядуванням, і направлений він на формування належного співвідношення між «центром» і «місцями», оптимального балансу їх інтересів. Зазначений принцип дає змогу побудувати так звані міжтериторіальні зв’язки таким чином, щоб забезпечити відносну самостійність кожної адміністративно-територіальної одиниці з урахуванням місцевих особливостей.
Як пише О.В. Кукарцев, «централізація» і «децентралізація» є основоположними принципами побудови будь-якої складної організаційної системи та управління нею. В організаційній доктрині керівництва за постулат прийняте те, що мають місце функції або елементи функцій, які реально не зайве централізувати (сконцентрувати в одному органі або місці), і такі, які не завадить розосередити. Розгляд модерних загальносвітових тенденцій державного будівництва сформулював, що ефективність поєднання територій і регулювання регіональних ситуацій і справ в державі природно залежить від гармонії політики розмежування компетенцій і політики узгодження інтересів [4, c. 24].
Як зазначає В.С. Фуртатов, виходячи із моделі державної регіональної політики, оптимізація взаємодії центру та регіонів може здійснюватись наступним шляхом: децентралізації та деконцентрації повноважень центральних органів виконавчої влади; удосконалення розподілу повноважень та функцій між територіальними підрозділами центральних органів виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування з метою уникнення дублювання, спрощення системи управління, її фінансового забезпечення та економії бюджетних коштів [5].
Відповідно реформа місцевого самоврядування, що розпочалась у результаті Революції Гідності у 2014 році, в своїй основі має ідею децентралізації, передбачає надання органам місцевого самоврядування базового рівня реальних повноважень на основі принципу субсидіарності, що забезпечить ефективне і максимально наближене до громадянина надання публічних послуг; визначення переліку повноважень органів місцевого самоврядування районного та обласного рівнів за результатами публічного обговорення, створення районними та обласними радами власних виконавчих органів; встановлення повних і виключних повноважень органів місцевого самоврядування; запровадження прозорих механізмів адміністративного нагляду органів державної влади за органами місцевого самоврядування, які не суперечитимуть принципам Європейської хартії місцевого самоврядування і не блокуватимуть діяльність органів місцевого самоврядування у разі виникнення спірних питань [6].
1 квітня 2014 року Урядом України схвалено Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні та розроблено план заходів із її реалізації [7]. Основними завданнями реформування визначено досягнення оптимального розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади та створення дієздатних територіальних громад як базової ланки адміністративно-територіального устрою. В рамках реформи мають розпочатися принципово нові для України процеси співробітництва та добровільного об’єднання територіальних громад.
За для реалізації даної Концепції зроблено кроки зі створення законодавчого підґрунтя реформування територіальних громад. У 2014 р. прийнято Закон України «Про співробітництво територіальних громад» [8], що надав правову основу для об’єднання ресурсів органів місцевого самоврядування з метою вирішення спільних проблем життєдіяльності територіальних громад на місцевому рівні, ефективного надання послуг місцевому населенню, створення спільних об’єктів муніципальної інфраструктури для декількох територіальних громад.
У лютому 2015 р. прийнято Закон України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» [9], який визначив основні умови об’єднання територіальних громад сіл, селищ, міст, порядок ініціювання та утворення об’єднаної територіальної громади, форми державної підтримки добровільного об’єднання територіальних громад. Реалізація цього закону має забезпечити: укрупнення шляхом добровільного об’єднання територіальних громад, що є важливим чинником посилення гарантій місцевого самоврядування, підвищення його ролі у вирішенні питань місцевого значення; формування дієздатних територіальних громад, головним завданням яких має стати оперативне та якісне надання базових соціальних та адміністративних послуг населенню, поліпшення умов сталого розвитку відповідних територій, ефективне використання бюджетних коштів та інших ресурсів; створення передумов для удосконалення системи органів місцевого самоврядування на відповідній територіальній основі.
Таким чином перед органами державної влади та місцевого самоврядування у межах організаційної та діяльнісної складової в останні роки постала загальна проблема неефективності прийняття правозастосовних рішень. Основою цієї загальної проблеми є сама структура влади у державі, що створює перешкоди для швидкого та справедливого прийняття юридично значимих рішень без ризику виникнення корупційної складової. Органи місцевого самоврядування за таких умов опиняються у залежності від позиції органів центральної та місцевої виконавчої влади, у першу чергу, приймаючи правозастосовні акти в інтересах держави, і вже потім територіальної громади, яку вони представляють. Реформування організації та діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, що розпочалось у 2014 році, передбачає реалізацію концепції децентралізації влади, передачу багатьох розпорядницьких та бюджетних повноважень до органів місцевого самоврядування, лібералізацію порядку винесення правозастосовних актів державними органами при найменшому ризику корупційних чинників і т.п. За умов успішного втілення означених реформ в Україні повинна підвищитись правореалізації на всіх рівня влади.

Список використаних джерел:
1. Державне управління: навч. посіб. / А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко; за заг. ред. А.Ф. Мельник. Київ: Знання, 2009. 582 с.
2. Бакуменко В.Д. Формування державно-управлінських рішень: проблеми теорії, методології, практики: монографія. Київ: Вид-во УАДУ, 2000. 328 с.
3. Копиленко О. Протидія корупції: законотворчий досвід України. Корупційні ризики у законотворчості України: моніторинг та перспективи подолання. Серія: Бюлетень моніторингу законодавства України. Київ: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2015. Вип. 6. С.5—16.
4. Кукарцев О.В. Інституціональні механізми регіональної політики: централізація і децентралізація влади. Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. 2007. Вип. 19. С. 23—28
5. Фуртатов В.С. Удосконалення механізму взаємодії органів виконавчої влади та місцевого самоврядування на сучасному етапі державотворення. URL: http://www.nbuv.gov.ua/portal/ Soc_Gum/Npchdu/State_management/2010_117/117-12.pdf 
6. Децентралізація: основні поняття. URL: http://decentralization.gov.ua/news/item/id/345 
7. Про схвалення Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 01.04.2014 р. Офіційний вісник України від 18.04.2014, № 30, стор. 18, стаття 831, код акту 72156/2014
8. Про співробітництво територіальних громад: Закон України від 17.06.2014 р. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1508-18 
9. Про добровільне об’єднання територіальних громад: Закон України від 05.02.2015 р. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/157-19 
 

Останнє оновлення (07.12.18 00:04)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №1
Постановка проблеми. Останнім часом в українському суспільстві посилюється увага до питання людської гідності, особистої, громадянської, чоловічої, жіночої, дитячої, національної тощо. Декілька віків колоніального рабства важким тягарем лягли на плечі народу, перетворивши багатьох його представників на безлику масу, позбавлену навіть інстинкту самозбереження, здорового глузду та людської гідності. Деперсоналізація стала масовим і тотальним явищем і внаслідок цього право втратило базис для свого розвитку – людську особистість, яка завдяки своїй гідності є творцем, носієм, реалізатором та захисником права [1]. Після Революції Гідності простежується процес пробудження людини-особистості, формування її поглядів та особистісних якостей. Нині масово з’являється автономний індивід, який готовий стати повноцінним реальним суб’єктом права. Гуманізація правової сфери і правознавчої науки є нагальною проблемою, бо без цього навряд чи можлива правова реформа, яка приведе до появи на українських теренах демократичної і правової держави.
Мета. У даній роботі досліджується гідність людини як основа права. За мету поставлено розкрити поняття «людської гідності» як виразу самоцінності людини та детермінанти права, а також розглянути повагу до гідності людини та її прав як одну з найважливіших ознак демократичної та правової держави.
Стан дослідження. Взаємозв’язок права з феноменом людської гідності досліджують такі українські та зарубіжні філософи права, як 
О. Бандура, В. Брюггер, В. Бачінін, О. Грищук, В. Петрова, М. Костицький, Г. Радбрух. Щодо теорії прав людини, то вона знайшла своє висвітлення у працях М. Кравчука. У цілому і досі залишається недостатньо розкритою та обґрунтованою низка теоретичних та практичних проблем щодо з’ясування суті людської гідності та її зв‘язку з правом, але наукова розробленість тематики еволюціонує з кожним роком.
Виклад основного матеріалу. Гідність – виняткове нематеріальне благо, що належать людині від народження. Особа, що володіє високими моральними якостями, стає цінністю як в очах інших людей так і в своїх власних. На цих оцінках ґрунтується самосвідомість людини і визначається її ідентичність. Значимість людини піднімається або зменшується залежно від того, наскільки моральні цінності стали для неї правилами, увійшли в її внутрішній світ. Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на основі усвідомленого ставлення до себе як до суб’єкта моральної діяльності, розуміння своїх обов’язків і прав людини і громадянина. Це почуття укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає те, що вільно і повно може виявити свої здібності і можливості, реалізувати свою активність і творчість.
Загальна Декларація прав людини акцентує, що «визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості та загального миру» [2]. Отже, якщо кожному притаманна людська гідність, то кожна людина повинна мати право на її захист [3].
Коли ми говоримо про людську гідність, то маємо усвідомлювати, що кожен має право на рівну міру поваги до його гідності, яка не залежить від віку людини, її фізичного чи матеріального становища, кольору шкіри чи національності. Стаття 21 Основного Закону України наголошує: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права та свободи людини є невідчужуваними та непорушними» [4]. 
  За твердженням вчених людська гідність нерідко розглядається як виток усіх прав людини, як те, що вирізняє людину серед інших явищ оточуючого нас світу. У цьому плані доречно підкреслити, що «права людини – це комплекс можливостей, необхідних для забезпечення життєдіяльності людини закріплених конституцією держави та міжнародно-правовими документами, які є формою взаємодії людей, умовою функціонування суспільства і держави та засобом подолання протиріч і конфліктів й способом реалізації суб’єктивних інтересів» [6, c. 158]. 
На думку Н.М. Крестовської «людська гідність з правової точки зору означає прийняття та належність кожної людини до роду людського за простим фактом народження як рівної, достойної перебування у статусі людини і такої, що володіє правами та моральними імперативами людини. …Людська гідність в суто позитивно-правовому плані має розглядатись як суб’єктивне право і саме в такому сенсі відображена у нормативних джерелах національного та міжнародного права. Позитивація людської гідності, як правило, здійснюється через заборону посягання на гідність людини» [7, с. 36, 37].
Якщо проаналізувати попереднє твердження, то можна сказати, що людина знаходиться в руках держави, яка за допомогою законів «фіксує» її право на гідність. Але ми, як глобальна спільнота, маємо розуміти, що це є не вірно. Людська гідність має стояти в центрі усього, що ми робимо. Вона є ядром людського «я», яке держава має визнавати та поважати. Важливо усвідомлювати: людина не об’єкт, якому держава гарантує права та захист цих прав [5]. Гідність людини, саме з огляду на її природу, є абсолютною, невідчужуваною, незайманою; вона сама по собі не може якимось чином ушкоджуватись, не може бути порушеною. Людська гідність є тим фокусом, в якому перетинається унікально-окреме і духовно-культурне загальнолюдське. Право на людську гідність є комплексним правом, яке включає право на життя, честь, безпеку, свободу думки  і слова, вільне вираження власних поглядів та переконань, право свободи світогляду, свободи об’єднання в політичні партії та громадські організації, право на невтручання в особисте життя особи тощо. 
Міжнародне право посідає особливе місце в інституалізації людської гідності та прав і свобод людини. Ідея непорушності прав і свобод, їх рівності та невід’ємності відображає споконвічне прагнення людства до знищення всіх форм насильства, експлуатації і пригноблення, прагнення до співіснування, заснованого на принципах справедливості, демократизму та гуманізму. Зараз простежуються тенденція універсалізації концепції прав людини, поширення її на все більшу кількість держав, збільшення питомої ваги загальнолюдського у змісті прав, закріплених у правових актах різних держав світу. Міжнародне право визнає гідність людини, її права і свободи як гуманітарну універсалію, ціннісний орієнтир загальнолюдської ідентифікації. Визначальне місце у міжнародних правових актах займає нормативне звернення до людської гідності: «всі права витікають з властивої людській особі гідності». З такого формулювання випливає кілька істотних висновків: людська гідність розглядається як джерело прав людини, тобто підноситься на рівень принципу права; людська гідність належить кожному, незалежно від законодавчого закріплення; право людини на гідність випливає з принципу людської гідності [3].
Значної роль у процесі впровадження міжнародних принципів і норм щодо людської гідності та прав і свобод людини у національну юридичну практику України набуло створення ефективних національних гарантій людської гідності та прав і свобод людини. Адже лише закріплення прав людини у правовому акті не є показниками їх реальності. Відомо, що і в конституціях держав з тоталітарним режимом правління було продекларовано великий перелік прав і свобод людини, однак ними не можна було скористуватися в житті. Таким чином, велике значення має реальне забезпечення людської гідності, прав та свобод людини і громадянина, що є однією з найважливіших ознак демократичної, правової держави.
Висновок. Отже, людська гідність – основа (підґрунтя) природного права та вихідна ідея формування позитивного права у демократичній та правовій державі. Людська гідність розглядається як базова цінність, через призму якої повинні розглядатись інші загальнолюдські і правові цінності, такі як свобода, справедливість та формальна рівність. Гідність людини – джерело, фундамент і основа цілого конституційного порядку, її не можна трактувати як одне з багатьох прав або свобод. З іншої точки зору, людська гідність розуміється як внутрішня впевненість особи у власній цінності, почуття самоповаги, яке виявляється у супротиві будь-яким намаганням посягнути на свою індивідуальність та незалежність.

Список використаних джерел:
1. Гідність як онтологічна основа правового статусу людини. URL. http://www.lj.kherson.ua/ 2014/pravo05/part_3/70.pdf
2. Загальна Декларація прав людини. Київ: Верес, 1997. 36 с.
3. Грищук О. Людська гідність як антропологічна підстава прав людини. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Львів, 2006. Вип. 1. С. 317—324.
4. Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28  червня 1996 року. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30, із змінами і доповненнями, внесеними законами України № 1-рп/2016 від 15.03.2016. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254
5. The WYA Declaration on the Human Person. URL. https://www.wya.net/publications/declarations/ human-person/
6. Кравчук М.В. Теорія держави і права (опорні конспекти): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. 3-е вид., змін й доп. Тернопіль, ТНЕУ, 2018. 524 с.
7. Крестовська Н.М. Людська гідність дитини: моральні та правові аспекти. European political and law discourse. 2018. Том 5. Вип. 5. С. 35—41. 
 

Останнє оновлення (06.12.18 10:01)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №2
Систему гарантій депутатської діяльності складають заходи щодо забезпечення успішного здійснення депутатами своїх повноважень.
1. Юридичні гарантії:
– непорушність повноважень народного депутата України – ніхто не має права обмежувати повноваження народного депутата України, за винятками, передбаченими Конституцією, Законом «Про статус народного депутата України» та іншими законами України; при запровадженні надзвичайного чи військового стану повноваження народного депутата України та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені;
– недоторканність народного депутата (депутатський імунітет) – депутат не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий або заарештований без згоди Верховної Ради України; заборонені догляд, обшук, затримання, порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів або застосування інших заходів, що обмежують свободу народних депутатів;
– народний депутат на строк виконання своїх повноважень звільняється від призову на військову або альтернативну службу, а також від призову на навчальні та спеціальні збори.
2. Організаційні гарантії:
– для роботи з виборцями народному депутату Верховною Радою України встановлюються щомісячно відповідні дні у визначеному порядку;
– народний депутат на строк виконання депутатських повноважень забезпечується окремим технічно обладнаним службовим кабінетом у приміщеннях Верховної Ради України з розташуванням у ньому постійного робочого місця його помічника-консультанта;
– службовий кабінет народного депутата має бути обладнаний персональним комп’ютером з підключенням його до інформаційних мереж та наданням адреси електронної пошти та інші.
3. Інформаційні гарантії:
Апарат Верховної Ради України зобов’язаний забезпечити народного депутата актами Верховної Ради України, а на вимогу народного депутата також актами Президента України, нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади, рішеннями Конституційного Суду України, Верховного Суду України, офіційними матеріалами Рахункової палати і Центральної виборчої комісії та інші.
4. Соціально-економічні гарантії:
– народному депутату встановлюється Верховною Радою України щомісячний посадовий оклад;
– народний депутат в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпечення прирівнюється до членів Кабінету Міністрів України та інші.
5. Трудові гарантії:
– після закінчення терміну повноважень народного депутата він повертається на попереднє місце роботи, а якщо це неможливо (наприклад, у випадку ліквідації підприємства), він зараховується до резерву кадрів державної служби, у системі якої він працював;
–  Верховна Рада України забезпечує колишньому народному депутату безпосередньо після закінчення строку його повноважень, на період його працевлаштування, виплату матеріальної допомоги у розмірі заробітної плати з урахуванням всіх доплат та надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, але не більше одного року, а в разі навчання чи перекваліфікації – не більше 2 років після закінчення строку повноважень народного депутата та інші [1].
На наш погляд права та гарантії народних депутатів слід конкретизувати у Правилах депутатської̈ етики. Ці Правила мають також встановлювати дисциплінарну відповідальність за порушення депутатами відповідних приписів. 

Список використаних джерел:
1. Барабаш Ю.Г. Конституційно-правовий статус народного депутата України. URL: http://acs.nlu.edu.ua/html/lections/lection011.html 
 
 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №5
Незважаючи на оновлення основного джерела кримінального процесуального права України – КПК України, розробка концепції оптимізації його норм та усунення прогалин сьогодні продовжується і має особливо актуальне значення з огляду на реформування кримінальної юстиції України та системи органів кримінальної юрисдикції.
Одним із основних правил законодавчої техніки є правило стосовно одноманітності термінології, яке по суті означає, що як всередині одного нормативного акту, так і в межах цілої галузі права одне й теж поняття повинно послідовно й неухильно позначатися одним терміном, водночас, й один термін не повинен використовуватися для позначення різних, таких, що різняться за змістом, понять, проте на практиці існують прогалини в даному напрямку, що і підтверджує актуальність дослідження.
Серед сучасних вітчизняних науковців окремим питанням прогалин у кримінальному процесуальному праві та способам їх усунення своїдослідження присвятили Л.А. Луць, П.М.Рабінович, В.В. Топчій, Л.Д. Удалова, П.В. Цимбал, С.В. Шевчук, Ю.С. Шемшученко, О.І.Ющик та інні.
Очевидним є те, що ефективність та результативність законів залежить також і безпосередньо від того, наскільки точними й ясними є юридичні формулювання, наскільки вони логічно пов’язані між собою, наскільки однотипово застосовуються юридичні терміни та конструкції. Як відомо, при розробці тексту закону мають дотримуватися мовні правила, що поділяються на загальнолінгвістичні, синтаксичні й стилістичні. Важливе правило загальнолінгвістичного характеру – створення оптимального тексту для найкращого сприйняття адресатом виражених мовними засобами правових норм. Це правило конкретизується у власне термінологічних, синтаксичних й стилістичних правилах. Термінологічні вимоги ставлять за мету обґрунтувати використання в законі конкретних термінів, що позначають ті чи інші поняття. До них відносяться: точність й ясність, однозначність, апробованість практикою, самопояснюваність, лаконічність і компактність, відсутність експресивності, відсутність конотації (додаткового смислового навантаження терміну, викликаного соціокультурними факторами) [1, с. 148-149]. Нормативні дефініції – норми особливої правової природи, які органічно включаються в механізм правового регулювання і, тому, повинні бути елементами внутрішньо узгодженої системи. Вони мають закріплювати лише істотні, тобто такі, що мають правове значення, ознаки; відповідати вимогам адекватності, яка означає, що обсяги визначуваного й визначального поняття повинні точно співпадати, а самі поняття – бути такими, що можуть взаємозамінюватись. Слід також запобігати виникненню ситуацій, коли визначення прямо чи опосередковано повторювало б те, що вже міститься в понятті, що розкривається.
Так, кримінальне процесуальне право наряду із загальновживаними словами використовує слова точно значення – терміни, принципова відмінність яких від слів загального значення полягає в тому, що вони позначають свідомо створений елемент соціального знання [2, с. 223]. Відображення в терміні спеціального знання вимагає особливо ретельного підходу до його визначення. Таке завдання, як правило, ускладнюється в умовах реформування законодавства, зміни окремих основоположних ідей правового регулювання. Ці обставини обумовлюють необхідність уточнення лексичного складу відповідного законодавства.
У чинному КПК України законодавець використав різні прийоми визначення правових понять і термінів. У ч. 1 ст. 3 КПК України сформульовано визначення 26 основних, на думку законодавця, термінів кодексу, а ч. 2 цієї ж статті містить положення щодо визначення інших термінів, які вживаються в кодексі, спеціальними нормами цього кодексу та іншими законами України.
Пункт 10 ч. 1 ст. 3 КПК України містить визначення такого основоположного, системного для кримінальної процесуальної діяльності терміну, як кримінальне провадження. Його використання обумовлюється необхідністю відображення системи кримінального процесу не тільки як сукупності взаємопов’язаних стадій, а й відповідно до сучасних філософських уявлень про системність. Останні визначають рух і розвиток – лише як одну із властивостей системи. Її невід’ємною приналежністю також є функції, в яких знаходить своє відображення поведінка, діяльність учасників кримінального провадження, спрямована на досягнення певних цілей, вирішення конкретних завдань. Тому для повної та точної характеристики системи кримінального процесу на рівні процесуальної діяльності наряду з таким поняттям як стадія, виділяють таке поняття як кримінальне провадження.
Перш за все, кримінальне провадження є змістовою характеристикою процесуальної діяльності, представляючи собою сукупність усіх процесуальних дій, спрямованих на досягнення конкретного результату. Водночас, кримінальне провадження може бути охарактеризоване як процесуальна форма діяльності на окремому етапі кримінальної процесуальної діяльності, що визначається його функціональним призначенням і завданнями, що підлягають вирішенню. Тим самим кримінальне провадження виступає структурним елементом кримінальної процесуальної форми, за умови, що остання розглядається як передбачений законом єдиний порядок здійснення кримінальної процесуальної діяльності.
Аналіз визначення терміну «кримінальне провадження», закріпленого в п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК України дає підстави для висновку про те, що термін «кримінальне провадження» за обсягом визначення у цій нормі є більш вузьким, ніж це випливає з фактичного змісту самого кодексу, який і регулює порядок цього провадження. Адже крім досудового розслідування (у визначенні п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК України) та судового провадження (у визначенні п. 24 ч. 1 ст. 3 КПК України) до змісту кримінального провадження входять також відновлення матеріалів кримінального провадження (розділ VII); виконання судових рішень (розділ VIII); тощо [3, с. 18]. Більше того, терміном «кримінальне провадження» законодавець в одних випадках позначає відповідний вид діяльності (зокрема, у п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК України і т.п.), а в інших - вочевидь, сукупність процесуальних документів, які формуються в результаті здійснення власне кримінального провадження (зокрема, п. 1 ч. 2 ст. 291 КПК України і т.п.). Таким чином, термін «кримінальне провадження», використаний в КПК України, позначає два різнорідні явища, що з точки зору загальних вимог стосовно використання юридичної термінології в нормативно-правових актах, є неприпустимим.
Як справедливо зауважує О.С. Піголкін, невдало чи неточно використаний у законі термін, неправильний зворот або неправильно побудоване чи незрозуміле речення, помилкова пунктуація призводять до чисельних запитів і суперечок, викликають тяганину, необхідність давати додаткові роз’яснення, а головне – спотворюють зміст закону і призводять до помилок в його застосуванні [4, с. 45].
З огляду на вищезазначене, вбачається доцільним переглянути та конкретизувати термін «кримінальне провадження» в чинному кримінально процесуальному кодексі України, для запобігання помилок в його застосуванні.

Список використаних джерел:
1. Кауфман М.А. Пробелы в уголовном праве: понятие, причины, способы преодоления. Москва: Издательство «Юрлитинформ», 2007. 344 с.
2. Забарний М.М. Судова діяльність як спосіб подолання прогалин у кримінальному процесуальному праві. Інтеграція юридичної наук і практики як основа сталого розвитку вітчизняного законодавства: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м.Дніпро, 25—26 листопада 2016 р.). Дніпро: Дніпропетровський гуманітарний університет, 2016. С. 223—225.
3. Рожнова В.В. Определение основных понятий в новом УПК Украины как фактор обеспечения единого понимания и применения уголовно – процессуальной формы. Криминалистика и судебная экспертиза: междуведомственный научно-методический сборник. Вып. 58. Ч. 1 / отв. ред. И.И. Емельянова. Київ: Министерство юстиции Украины. 2013. С. 13—20.
4. Пиголкин А.С. Язык советского закона и юридическая терминология. Правоведение. 1968. № 5. С. 45—51. 
 

Останнє оновлення (06.12.18 09:12)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №5
During the pre-trial investigation of criminal offenses in the field of trafficking in human beings a very important place is devoted to interrogation of people who appear in the criminal proceedings, in particular, such group of people as suspects. In order to outline the particular features of the questioning of suspects, we must determine what we mean by this concept. 
I support the position that the interrogation is an investigative action in which the investigator receives from a person possessing information relevant to the criminal case (suspect), verbal information about the circumstances of the crime event and other facts of importance for the establishment objective truth and ensuring the correct application of the law [1].
The interrogation is stipulated in art. 224 Criminal Procedural Code of Ukraine. According to art. 42 Criminal Procedural Code of Ukraine suspect is a person detained on suspicion of a criminal offence or a person for whom a suspicious alert has been made, but was not served on him as a result of not identifying a person’s location, but steps have been taken to serve it in a way provided by the Criminal Procedural Code of Ukraine for the delivery of communications. The suspect is interrogated immediately after the detention and if it is impossible to immediately interrogate – not later than 24 hours after the arrest [2].
The testimony of a suspect is an important evidentiary basis in criminal proceedings. First, in order to stimulate the interrogator in order to give true testimony, the investigator needs to establish a psychological contact with him. Equally important is the clarification by the investigator about the meaning of the sincere acknowledgment of his guilt to the suspect at the time of sentencing, other circumstances mitigation the guilty provided for in art. 66 of the Criminal Code of Ukraine. The investigator must also demonstrate to the suspect evidence against him and outline his prospects in court proceedings. The most effective way will be for those who are being prosecuted for the first time, since the already convicted people have established a constant anti-social orientation.
During the interrogation of the suspect at the time of the investigation of criminal offenses in the field of human trafficking, the following 3 types of situations are possible:
– the suspect gives true testimony (so-called non-conflict situation);
– evidence contains contradictions;
– he refuses to give testimony or gives knowingly false testimony (so-called acute conflict situation).
Depending on the situation that has arisen, the investigator must adjust the tactics of interrogation. So, on the first case, the investigator should maximally detail all the testimony given by the suspect to support them with other evidence. The most truthful evidence will be immediately after the detention, because due to nervous tension and lack of time, the suspect has not yet had time to think of a system of protection [3, p. 127]. At this moment they outline all the circumstances: partners in a crime; amounts received as a result of trafficking of people; motives for committing a crime. At a later step of the investigation suspects begin to completely deny their guilt to avoid criminal liability. 
In the second situation the suspects hide the aggravating circumstances of trafficking, which increase criminal liability and entail a more severe punishment. These may include: committing a crime by an organized group of people; concerning a minor, several people; recurrently; with using of the official position; against the person from whom the victim was materially or otherwise dependent. As more suspects will report false information, the easier it will be exposed, because it is impossible to think up the fictional facts to small details and save them in memory [3, p. 127]. Typically, the reasons for giving contradictory evidence are such as:
– distrust of law enforcement and justice;
– fear of rendering more severe punishment;
– an agreement with other accomplices about the pre-selected method of protection;
  – unwillingness to expose other accomplices.
Finally, the third situation, which is the most complicated. It is conditioned by an anti-social position and the commission of a crime repeatedly. False testimony given by the suspect, such as: names people who can confirm his alibi; names his locations at the time of the crime; exposes other accomplices of the crime, usually become a starting point for the investigator who either refuses or confirms this information [3, p. 127]. Such a situation may arise in the following cases:
– distrust of the investigator conducting  the interrogation;
– hope to obtain a miler punishment or to avoid it;
– confidence in his innocence.
Consequently, the need to obtain evidence from a suspect during the investigation of criminal offences in the field of human trafficking is specific because it is a person who is interested in certain results of the case and uses the testimony as an opportunity to use his right on protection. The questioning of suspects guilty of trafficking in human being has its own peculiarities, because in most cases these crimes are committed by a group of people. Therefore, it is first necessary to interrogate people with less strong volitional qualities or those who played a minor role in the committing of a crime. Such individuals are usually more inclined to give true testimony.

References:
1. The criminal process of Ukraine. Special part. URL: http://pidruchniki.com/1384102856146/ pro/avo/.dopit
2. Criminal Procedural Code of Ukraine: current legislation with amendments and supplements as of 1 September. 2017: (OFFICIAL TEXT). Kyiv: PALIVODA A.V., 2017. 372 p. (Codes of Ukraine)
3. Vasiliev A.N., Karyeva L.M. Tactics of interrogation during investigation crimes. Moscow: Law Lit., 1970. 208 p. 
 

Останнє оновлення (07.12.18 06:22)

 
Науково-практична Інтернет-конференція 06.12.2018 - СЕКЦІЯ №4
В останній час в Україні спостерігається зростання підприємницької активності, що стимулює все більшу кількість працездатного населення до відкриття свого власного бізнесу. Проте, незважаючи на значні можливості малого бізнесу у процесі становлення і функціонування ринкової системи господарювання, він має свої слабкі сторони, пов’язані, перш за все, із фінансуванням. 
Нерідко керівник малого підприємства, який добре обізнаний із власною справою, не завжди є фахівцем із комерційних та економічних питань. Значних додаткових коштів потребує постійне оновлення продукту виробництва, використання нового обладнання тощо. Причини, через які малий бізнес може бути неефективним, криються, в основному, в тому, що малі підприємства намагаються діяти самостійно, без залучення ресурсів фірм, що вже мають значне становище на ринку [1, с. 34]. 
Тому, в цей час, важливого значення набуває встановлення тісної взаємодії малого і великого підприємництва з метою розв’язання спільних проблем їх функціонування. Такою формою організаційно – фінансової підтримки з боку великих підприємств, здатною сприяти залученню у малий бізнес великого кола осіб, які не мають можливості займатися підприємницькою діяльністю самостійно, без відповідної підтримки і навчання, є франчайзингова система [1, с. 35]. Саме вона є тією формою організації бізнесу, створеною світовою практикою, яка в комплексі з іншими ринковими структурами могла б відігравати вирішальну роль у стимулюванні розвитку малого бізнесу в Україні.
Загалом франчайзинг – це така організація бізнесу, за якою компанія (франчайзер) передає певній людині чи компанії (франчайзі) право на продаж продукту і послуг цієї компанії [2, с. 96].
Слід зауважити, що розвиток франчайзингу в Україні може виявитися однією із найбільш ефективних форм підтримки малого підприємництва, що є одним із можливих рішень важливої державної задачі. 
Проте, на жаль, розвиток франчайзингу в Україні не знаходить належної підтримки на державному рівні. Перше, що заважає ефективному розвитку франчайзингу в Україні – внутрішнє національне законодавство. Якщо в зарубіжних країнах цей вид діяльності не вимагає ніяких офіційних оформлень і реєстрації, то згідно з ЦК України договір комерційної концесії необхідно реєструвати, що призводить до бюрократичної тяганини [3, с. 238; 4].
Уявляється, що для України надзвичайно важливим було б створення в умовах становлення ринкової економіки нормативного акта, який би розкривав сутність франчайзингових відносин для потенційних франчайзерів і франчайзі, закріпив франчайзинг – як спосіб ведення підприємницької діяльності, що поряд з державною підтримкою малого бізнесу, створило би додаткові можливості, обумовлені альянсом великих фірм із малими і середніми підприємствами.
Оскільки ЦК України передбачена можливість прийняття спеціального закону щодо регулювання відносин комерційної концесії, цей закон слід було б розробити на базі Типового закону, що надало б можливість включити в нього питання, не врегульовані ЦК України та встановити вимоги щодо переліку інформації, яку повинно бути розкрито франчайзером, процедуру та форму такого розкриття, а також момент здійснення розкриття [5, с. 2].
Типовий закон обмежує право франчайзі вимагати розірвання договору франчайзингу на підставі ненадання або неналежного надання інформації, встановлюючи строк позовної давності – 1 рік. Фактично, законом встановлюються спеціальні вимоги відносно позовної давності щодо розірвання договору франчайзингу. У ст. 258 ЦК України встановлюється спеціальний термін позовної давності в один рік при розірванні договорів, з зазначенням виду договорів, для яких така давність встановлена. На нашу думку, ця стаття ЦК повинна бути доповнена переліком видів договорів, розірвання яких дозволяється здійснювати протягом року з моменту укладення, а саме в ст. 258 ЦК повинно бути включено договір комерційної концесії [6, с. 140].
Цікаво додати, що договір франчайзингу знайшов своє відображення у цивільних кодексах таких країн, як Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Російська Федерація, Узбекистан. В Україні регулюванню франчайзингу також присвячена відповідна глава Цивільного кодексу.
Все ж таки в Україні законодавець приймає рішення про включення глави 76 «Комерційна концесія» до ЦК України. Підставами, що спонукали законодавця до розробки та прийняття даної глави, очевидно, можна назвати фактичне використання відносин франчайзингу у вітчизняних умовах; необхідність поширення інформації про франчайзинг у суспільстві, необхідність надання легітимності процесу виникнення франчайзингових відносин [7, с. 177].
У спеціальній літературі висловлена думка про те, що законодавча регламентація необхідна по – перше, насамперед, з погляду захисту прав споживачів, по – друге, з метою захисту ринку від зловживань, можливих у зв’язку з недобросовісною реалізацією франшиз і укладенням договорів франчайзингу, умови яких, можуть значно обмежити права користувачів у їх бізнесовій діяльності.
Таким чином, Україна приєдналась до ряду країн, що мають законодавство про франчайзинг.
До того ж, розкриваючи поняття комерційної концесії, слід зауважити, які він і договір франчайзингу мають особливості, що їх наближують:
І комерційна концесія, і договір франчайзингу мають загальну сферу діяльності – поширення товарів, придбаних у виробника з метою доведення їх до споживача.
Обидва договори пов’язані з виключністю наданих прав.
Одна сторона (виробник) надає іншій стороні (покупцю) виключне право на проведення операцій, передбачених у договорі, на визначеній сторонами території.
Обидва договори є за своїм змістом «рамковими», в них закріплюються принципи і правила договірних відносин учасників обороту, які, в свою чергу, стануть основою формування їхніх умов щодо проведення конкретних господарських операцій [8, с. 172].
Крім того, термін «комерційна концесія» не є сталим. Договір про виключне право продажу товарів у ряді країн, зокрема, Франції, Бельгії, Швейцарії, визначають як договір комерційної концесії. У більшості ж держав такий договір називають ексклюзивним, а сторону, що одержала виключне право на поширення товарів – «ексклюзивний дистриб’ютор» [6, с. 142].
Очевидно, подібність комерційної концесії і договору франчайзингу і породила сумніви в існуванні договору франчайзингу як самостійного виду договору, і, як наслідок, договір франчайзингу в ЦК України був названий комерційною концесією.
У свою чергу, відмінність договору франчайзингу від договору комерційної концесії полягає у наступному:
– за договором франчайзингу надається більш широкий, у порівнянні з комерційною концесією, обсяг прав (комплекс прав), тому що крім виключного права на продаж товарів, наданих виробником товару, він передбачає надання прав на об’єкти інтелектуальної власності, правоволодільцем яких він є;
– при комерційній концесії, як правило, виробник надає право використання в комерційній діяльності покупця товарний знак, знак обслуговування, надає всебічну допомогу (комерційну, технічну й ін.) в організації такого збуту [8, с. 173].
Отже, правове регулювання комерційної концесії здійснено Главою 76 ЦК України, так, відповідно до ст. 1115 ЦК України за договором комерційної концесії правоволоділець зобов’язується надати користувачеві за плату право користування відповідно до його вимог комплексом належних йому прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.
    
Список використаних джерел:
1. Сидоров Я.О. Франчайзинг – нова договірна форма здійснення бізнесової діяльності в Україні. Підприємництво, господарство і право. 2003. №3. С. 34—36.
2. Бедринець М.Д. Франчайзинг: світовий досвід і перспективи розвитку в Україні. Фінанси України. 2010. № 2. С. 96—104.
3. Рибчинський О.М. Загальна характеристика договору комерційної концесії та його державна реєстрація. Вісник Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Економічні науки. 2014. Вип. 9. С. 238—240.
4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року (зі змінами і допов.). Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40. Ст. 356.
5. Кравцова Ю.С. Особливості використання франчайзингу в Україні. Ефективна економіка. 2013. № 7. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/efek_2013_7_30
6. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2 т. / За ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – 5-те вид., перероб. і доп. Київ: Юрінком Інтер, 2013. Т. 1. 832 с.
7. Якубівський І.Є. Правова природа договору комерційної концесії (франчайзингу). Університетські наукові записки. 2016. № 3—4. С. 177—181.
8. Супрун Д. Порівняння договору франчайзингу та комерційної концесії. Актуальні проблеми міжнародних відносин. 2011. Вип. 1. С. 171—173. 
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2018
Грудень
ПнВтСрЧтПтСбНД
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2018 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція